Етика та естетика

Етика та естетика План Вступ 1. Етос, мораль, моральнiсть Виникнення термiнiв «етос», «мораль», «моральнiсть» Схожiсть та рiзниця мiж поняттями Виникнення науки естетики Мiфологiя - перша форма суспiльної свiдомостi Особливостi та значення мiфiв 3. Антична естетика (конспект). Виникнення та етапи розвитку античної естетики Вчення вiдомих фiлософiв та мислителiв: Пiфагора та його послiдовникiв, Демокрита, Сократа та Гераклiта Фiлософ пiзньої античностi Плотин та його «Еннеади» Словник ключових термiнiв Вступ Згiдно розподiлу Аристотелем областей знань людини на три основнi галузi, етика вiдноситься до практичного знання людини, а естетика – до творчостi. Етика – це галузь пiзнання, котра вивчає власне етичнi чесноти (особистiснi якостi), достоїнства характеру людини, дослiджує, яка людська вдача є найдосконалiшою. А естетика – це роздiл фiлософiї, який вивчає закономiрностi чуттєвого засвоєння дiйсностi, про сутнiсть та форми творчостi за законами краси. Поняття етосу, моралi, моральностi є одними з самих розповсюджених в мовi, та в той же час одними з самих багатозначних та невизначених. Моральнi проблеми при цьому являються одними з найважливiших для людини. Питанням сутностi етики, моралi та моральностi, а також їх рiзницею та взаємозв’язку задавалися багато фiлософiв та мислителiв. Це питання залишається актуальним i в наш час, у зв’язку з тим, що, в теперiшньому часi в сучасному суспiльствi вiдбувається певна «переоцiнка цiнностей». Також особливу увагу фiлософiв займає вивчення мiфологiї, адже це перша форма суспiльної свiдомостi. Вона в своєрiднiй, дуже конкретнiй формi встановлює зв'язок мiж минулим, теперiшнiм i майбутнiм людства, вона є каналом, по яким одна генерацiя передає iншiй накопичений досвiд, знання, цiнностi, культурнi блага. Метою моєї контрольної роботи є встановлення спiввiдношення мiж поняттями «етос», «мораль» та «моральнiсть», та значення мiфологiї в розвитку естетичної думки. 1. Етос, мораль, моральнiсть «етика» виникло з давньогрецького слова , яке у рiзнi часи мало рiзнi значення. В Гомера воно означало мiсце перебування, спiльне житло. Згодом, у словi «етос» почало переважати iнше значення: звичай, вдача, характер. Античнi фiлософи використовували його для позначення усталеного характеру того або iншого явища. Зокрема, йдеться про етос першоелементiв дiйсностi (Емпедокл), людини (Шфагор, Демокрiт, Гераклiт, Крiтiй) тощо. Пiзнiше у творах давньогрецького фiлософа Аристотеля (384— 322 до н. е.) знаходимо два термiни, похiднi вiд слова «етос», а саме: - «ethika» (етика) - галузь пiзнання, котра вивчає власне етичнi чесноти (особистiснi якостi), достоїнства характеру людини дослiджує, яка людська вдача є найдосконалiшою (дещо ранiше виникає, щоправда, слово «ethikon», множиною вiд якого власне й є «ethika»). Фiлософ залишив працi, до назв яких уперше входить слово «ethika»: «Нiкомахова етика» (найiмовiрнiше, вiдредагована сином Аристотеля Нiкомахом), «Євдемова етика» (пов'язана з його учнем Євдемом) i так звана «Велика етика», що являє собою стислий конспект двох перших. Таким чином, пiд власною назвою наука етика iснує вже понад 23 столiття. Це, до речi, не означає, що фактично, як частини людського пiзнання, її не iснувало ранiше. Але закрiплення за даною галуззю людського пiзнання особливої назви «етика» цiлком очевидним чином сприяло її самоусвiдомленню, вiдокремленню. Цiкаво, що первинне значення етосу, як спiльного житла або мiсцеперебування теж не втрачає своєї фiлософської актуальностi. Вiдомi приклади взаємонакладання i взаємозбагачення обох наведених значень слова «етос». Так, афоризм Гераклiта «Ethos anthropoi daimon» звичайно перекладають як «вдача — божество для людини»; однак один з найзначнiших фiлософiв XX ст. М. Гайдеггер (1889—1976) обґрунтовує думку, що бiльш автентично було б тлумачити названий афоризм таким чином: мiсце перебування людини i є для неї простiр присутностi Бога, тобто Божество може вiдкритися їй за найзвичайнiших умов її побутування i мешкання. В усякому разi ця давня етимологiчна вказiвка на мiсце перебування, на просторовiсть загалом не є для етики зайвою: вона звертає думку до зв'язку вдачi людини з її соцiальним, культурним та природним оточенням, спонукає до роздумiв про внутрiшнiй простiр, внутрiшнє «мiсце перебування» людської волi й духовностi. Сама наявнiсть у людини власної вдачi, власного характеру вже передбачає її здатнiсть обирати для себе тi чи iншi рухи, жести, поведiнку, позицiю в життi, тобто передбачає свободу її самовияву в певному життєвому просторi. Доки людина такої свободи не має — немає пiдстав говорити про її етос. В латинi здавна iснувало слово «mos» (множина «mores» ), яке, подiбно до «етосу», означало характер, вдачу, звичай; разом iз тим воно мало й значення припису, закону, правила. Маючи на увазi цей комплекс значень, вiдомий римський оратор, письменник i полiтичний дiяч Марк Туллiй Цицерон (106—43 до н. е.) для точного переводу аристотелевського поняття етичного з грецької мови утворює вiд iменника «mos» — з прямим посиланням на аналогiчну операцiю Аристотеля — прикметник «moralis» — «той, що стосується вдачi, характеру, звичаїв». Услiд за Цицероном цей неологiзм використовує Сенека старший, iншi римськi письменники й фiлософи, а вже в IV ст. н. е. виникає термiн «moralitas» — морал ь. Обидва цих слова, одне грецького, а iнше латинського походження, входять в новоєвропейськi мови. Наряду з ними виникли й власнi слова для позначення тiєї ж самої реальностi, яка в них узагальнюються. Так, у нiмецькiй мовi у слова «Moralitat» з’являється синонiм — «Sittlichkeit», а росiйським аналогом термiна «мораль» є поняття «нравственность». Вони повторюють iсторiю виникнення термiнiв «етика» та «мораль». Першоджерелом стало слово «нрав» (sitte) - характер, тобто сукупнiсть душевних якостей, якi вiдрiзняються вiд розуму, пристрастi, волi тощо - вiд якого утворився прикметник «нравственный» (sittlich). Вiн i став основою виникнення слова «нравственность» (Sittlichkeit). Вперше воно зустрiчається у словнику росiйської мови («Словарь Академии Российской») у 1973 р. У староукраїнськiй мовi здавна iснувало слово «обичайнiсть», що застосовувалося до сфери людських звичаїв i взаємин; нинi, однак, в ужитку скалькований з латини термiн . головним чином область знань, iнтелектуальну традицiю. Пiд «мораллю» ж або «моральнiстю», використовуючи цi слова як синонiми, розумiють переважно предмет науки етики, реальне явище, що нею вивчається. Втiм, у повсякденному слововжитку даної вiдмiнностi дотримуються не завжди. Ми говоримо, зокрема, про «етику вченого» або «медичну етику», маючи на увазi певнi принципи поведiнки вченого, лiкаря тощо; ми можемо засуджувати тi або iншi вчинки чи вислови за їхню «неетичнiсть». Така термiнологiчна розпливчастiсть зумовлена тим, що мiж мораллю як реальним явищем i етикою, як наукою про нього, по сутi не iснує чiткої межi. На спiввiдношення змiсту слiв «мораль» та «моральнiсть» iснує двi точки зору, перша з яких вважає змiст цих слiв тотожними, а друга – уважає, що вони мають рiзний змiст. Вiдомо, що великий нiмецький дiалектик - iдеалiст Г. В. Ф. Гегель (1770—1831) роздiляв змiст термiнiв «мораль» та «моральнiсть». В змiстi моралi вiн бачив такi поняття, як замiр та провина, намiр та благо, добро та совiсть, а в змiст моральностi вiн включав особливостi трьох компонентiв: сiм’ї, громадського суспiльства та держави. «Мораль» i «моральнiсть» постають у Гегеля як послiдовнi ступенi розвитку об'єктивного духу, причому моральнiсть тлумачиться як форма бiльш розвинута, насичена конкретним життєвим i соцiальним змiстом. Вiдмiннiсть мiж мораллю i моральнiстю, яку слiдом за Гегелем проводять в етичнiй теорiї, коротко можна сформулювати таким чином. Мораль, на вiдмiну вiд моральностi, передусiм виступає як певна форма свiдомостi — сукупнiсть усвiдомлюваних людьми принципiв, правил, норм поведiнки, це сфера належного, того, як треба робити. Що ж до моральностi, то її здебiльшого розумiють як утiлення даних принципiв, правил i норм у реальнiй поведiнцi людей та стосунках мiж ними, iншими словами це сфера сущого, система реалiзованої моральної свiдомостi. Цiлком можливий протилежний стан справ, коли саме моральнiсть виявляється бiльш високою або ж принаймнi людянiшою, нiж офiцiйно проголошувана мораль. Розглядаючи дану проблему в загальнiшому планi, можемо констатувати, що певна невiдповiднiсть, суперечнiсть мiж мораллю i моральнiстю є корисною, навiть конче потрiбною. Мораль справджує своє призначення тодi, коли вона чогось вимагає вiд людини, висуває перед нею якийсь iдеальний взiрець, у чомусь перевершує реальний стан людської поведiнки. Та як показує iсторичний досвiд, мораль, яка не може знайти повноцiнного втiлення в конкретнiй моральностi, конкретних людських стосунках i щораз заперечується ними, виявляється приреченою на загибель. Отже, iсторiя термiнiв дозволяє зробити висновок, що етика — це наука про мораль (моральнiсть). Що ж являє собою мораль як соцiальне явище i яку предметну сферу моралi вивчає етика? Мораль – це особлива форма суспiльної свiдомостi i вид суспiльних вiдносин; один з основних способiв регуляцiї дiй людини в суспiльствi за допомогою норм. Мораль виникає i розвивається на основi потреби суспiльства регулювати поводження людей у рiзних сферах їхнього життя. Вона вважається одним iз самих доступних способiв осмислення людьми складних процесiв соцiального буття. Корiнною проблемою моралi є регулювання взаємин i iнтересiв особистостi i суспiльства. Моральнi iдеали, принципи i норми виникли з представлень людей про справедливiсть, гуманнiсть, добро, суспiльному благу i т. п. Поводження людей, що вiдповiдало цим представленням з'являлося моральним, протилежне – аморальним. Іншими словами, морально те, що, на думку людей, вiдповiдає iнтересам суспiльства й iндивiдiв, те, що приносить найбiльшу користь. Мораль iснує у двох формах: особистiшi моральнi якостi (милосердя, вiдповiдальнiсть, скромнiсть, чеснiсть тощо) i сукупнiсть норм суспiльної поведiнки й оцiночних уявлень (наприклад, «не вкради», «не вбий» тощо i «справедливо», «порядно», «доброзичливо» тощо). Також деякi етики розрiзнюють двi iстотно вiдмiннi форми моралi: - Оптативна мораль - походить вiд латинського слова «optimus» - найвищий ступiнь порiвняння вiд «bonus» (гарний, добрий благий) - її репрезентує вчення Аристотеля, що орiєнтує людину на пошук i реалiзацiю блага, досконалостi, щастя. Мораль подiбного ґатунку насамперед закликає нас замислитися над тим, як слiд жити у вiдповiдностi зi згаданою метою; вiдтак вона потребує не тiльки поваги до власних приписiв i вольової рiшучостi, але й певної роз­судливостi, здатностi свiдомо обирати блага i цiнностi, приймати щодо цього обґрунтованi рiшення. - Імперативна - є бiльш звичною для етичної думки останнiх столiть, в основi неї лежить те чи iнше велiння (iлiре-ratum з латини — наказ, велiння), вимога або заборона щось робити. Класичним виразником i теоретиком подiбної моралi є І. Кант, котрому належить вчення про основоположний моральний обов'язок — категоричний iмператив; вимоги цього морального закону є абсолютно безумовними й виконувати їх, за Кантом, слiд iз самої лише чистої поваги до них. В свою чергу, моральнiсть а в вузькому сенсi – це сукупнiсть принципiв та норм поведiнки людей по вiдношенню один до одного та до суспiльства. Слово «естетика» (aistheticos) — грецького походження, у перекладi означає — той, що має вiдношення до чуттєвого сприйняття. Предметом естетики є чуттєве пiзнання навколишньої дiйсностi з її рiзноманiтними напрямами: природою, суспiльством, людиною та її дiяльнiстю в усiх життєвих сферах, навiть у виробничiй. Початки естетичної практики та естетичного знання входять в глибину людської iсторiї. Свiдоцтва прояву первiсними людьми естетичного ставлення до навколишньої дiйсностi, своїх художнiх нахилiв у вигляду орнаментально – прикрашених знарядь працi та побуту, наскельних зображень тварин наука вiдносить до ориньяко – солютрейському перiоду верхнього палеолiту (35 – 10 тис. рокiв потому). Все, з чим стикалася людина, - земля й вода, рослини й тварини, сонце й мiсяць, свiтло й темрява, тепло й холод, - усвiдомлювалося нею як корисне та шкiдливе, гарне та погане, а, отже, те, що приносить добро та зло. В уявленнi про «корисне» та «добре» вiдображалися найзмiстовнiшi характеристики предметiв та явищ дiйсностi, якi узятi до їх значення для людини. На цiй основi, внаслiдок розширення практики та поглиблення пiзнання, поступово виникло й сприйняття людиною предметiв та явищ з погляду на їх форми як гарних та потворних. Історичною передумовою, яка сформувала естетичну свiдомiсть, стала мiфологiя. Мiфологiя – це форма суспiльного мислення, спосiб розумiння взаємозв’язку та причинно – наслiдкової обумовленостi природної та соцiальної дiйсностi як одного цiлого, яка направлена на переборювання фундаментальних протирiч людяного iснування, на гармонiзацiю стосункiв особистостi, суспiльства та природи. Грецьке слово «мiф» буквально означає «переказ, оповiдь, слово». Звичайно розумiється оповiдь про богiв, духiв, обожнених або пов’язаних iзбогами своїм походженням героїв, про першопредкiв, що дiяли на початку часу i брали участь (прямо чи непрямо) у створеннi самого свiту, його елементiв як природних, так i культурних. А мiфологiя – це сукупнiсть подiбних оповiдей про богiв i героїв, i в той же час – система фантастичних уявлень про свiт. свiт сприймався як всезагальна непорушнiсть усiх речей, яку община (рiд) ототожнювала зi всiєю природою. Практична ситуацiя, в якiй знаходилася первiсна людина, була надто складна. В неї було багато випадкового, непередбаченого, бо «iнвалiд був дуже слабкий, а безкiнечна могуча природа надто сувора до нього». Нарештi, ця практична ситуацiя була пов’язана з тим, що колектив (община) грав для iнвалiда роль середи. Мiф в значному ступенi був зв’язаний з розвитком фантазiї, уяви та початково був супутником магiчного ритуалу та обряду. Встановлення магiчних причин взаємозв’язку природних або суспiльних процесiв доповнювалось фантастичними антропоморфними зв’язками та стосунками в даному суспiльствi систему цiнностей, пiдтримували та встановлювали певнi норми поведiнки. Головними передумовами своєрiдної мiфологiчної «логiки» являлося: - по – перше, те, що первiсна людина не видiляла себе з навколишнього природного та соцiального середовища; - по – друге, те, що мислення зберiгало нерозчленування, було невiдокремлене вiд емоцiйно – ефектного, моторного середовища життя людини та його психiки. Наслiдком цього явилося наївне олюднення всiєї природи, всезагальна персонiфiкацiя, метафоричне спiвставлення природних, соцiальних та культурних об’єктiв. На природнi об’єкти переносилися людськi властивостi, їм приписувалися одухотворенiсть, розумнiсть, людськi вiдчуття, часто i зовнiшня антропоморфнiсть, та, навпаки, мiфологiчним предкам могли бути присвоєнi риси природних об’єктiв, особливо тварин. Певнi сили та можливостi могли бути пластично вираженi багаторучнiстю, багатоокостю, самими диковинними трансформацiями зовнiшнього вигляду; для мiфу характерно, що рiзнi духи, боги та герої, а тим самим i представленi ними стихiї, природнi об’єкти та людськi здiбностi були зв’язанi сiмейно – родовими стосунками. Розповiдь про подiї минулого служить в мiфу засобом опису устрою свiту, способом пояснення його теперiшнього стану. Важливiша функцiя мiфу - створення моделi, прикладу, зразка. Залишаючи зразки для наслiдування та вiдтворення, мiфiчнi герої вiдточують одночасно магiчнi духовнi сили, якi продовжують пiдтримувати порядок, встановлений в природi та суспiльствi. Пiдтримування такого порядку також є важливою функцiєю мiфу. Вона виконується за допомогою ритуалiв. В них мiфiчний час та герої не тiльки зображуються з їх магiчною силою, але як би вiдроджуються з їх магiчною силою, подiї повторюються та заново актуалiзуються. Мiф та ритуал складають двi сторони – як би теоретичну та практичну – одного та того ж феномену: забезпечення «вiчного повернення» та безперервностi природних та життєвих циклiв, зберiгання колись встановленого порядку. Отже, основними властивостями мiфу є: - конкретнiсть подiї; - емоцiональнiсть висловлення; - проекцiя людських якостей на предмети навколишнього свiту; - почуттєве сприймання навколишнього; - образнiсть розповiдання; Також суттєвою особливiстю мiфу, генетично пов’язавши його з художнiм мистецтвом, явилося багатство образної уяви, метафоричнiсть, чуттєва наочнiсть уявлень. У власному смислi слова вони не були художнiми образами. Вони становилися такими в процесi обробки, в практицi видiв мистецтв, якi формувалися: скульптури, трагедiї, музики, живопису. У мiфу були сплетенi зародишевi елементи релiгiї, фiлософiї, науки, мистецтва. Органiчний зв’язок мiфу з ритуалом, який здiйснювався музично – хореографiчними, «передтеатральними» i словесними засобами, мала свою сховану, неусвiдомлену естетику. Все нескiнчене багатство мiфiв можна подiлити на наступнi категорiї. - Есхатологiчнi мiфи - мiфи що кiнець свiту. - Етiологiчнi мiфи - пояснюють появу рiзних природних i культурних особливостей i соцiальних об’єктiв. - Тотемiчнi мiфи - етiологiчнi мiфи про спорiдненiсть людей з об’єктами живої i неживої природи - Календарнi мiфи. в первiснiй мiфологiї цi явища не були теоретично вiдрефлексированими. Освiдомлення природи художнього мистецтва, пояснення специфiки естетичної дiяльностi, формування категорiального апарату естетики, та, нарештi, виникнення перших естетичних теорiй в європейської культури почалося в наступному етапi розвитку естетичної думки – в Грецiї… 3. Антична естетика Сукупнiсть фiлософсько-естетичних вчень, якi розвивалися у давньогрецькому та давньоримському суспiльствi з кiнця VII ст. до н. е. аж до VI ст. н. е. прийнято називати античною фiлософiєю та естетикою. Цi науки iснували вже в культурах давнього Сходу. Ще тодi ми зустрiчаємося з мислями про об`єктивнiсть прекрасного, про протилежнiсть гарного потворному, якi згодом вплинули на розвиток мистецтва в iнших культурах. Найбiльш повно та зрiло естетичнi iдеї Давнього Сходу проявилися в Грецiї. Однак соцiальнi зрушення цiєї епохи визначили собою становлення нової культури, нового художнього стилю, виховання в грекiв особливого свiтосприйняття. Греки вперше навчилися по достойностi цiнувати реальнi можливостi та здiбностi людини, як звичайної, вiльної, полiтично активної людини – громадянина. Саме цi здiбностi та можливостi були введенi до вищого художнього принципу, до естетичного iдеалу древньої Грецiї. Вони вважали, що розумний суспiльний пристрiй повинен знаходитись в згодi з природою людини та не придушувати природних людських потреб, радощiв. Греки цiнували силу пристрастей та чуттєвi радощi буття. Людина була майже єдиною темою мистецтва. Першi естетичнi уявлення в древнiй Грецiї були висуненi пiфагорiйцями. Головними їх iдеями були: - Числова теорiя - мiж явищами свiту є зв’язок, який пiдлеглий лише кiлькiсним вiдношенням та весь всесвiт – це гармонiя та число. Цю теорiю використано для розробки знаменитого принципу «золотого перетину», який встановлює правильне кiлькiсне спiввiдношення в скульптурi та архiтектурних споруд; - «Гармонiя сфер» - вважалося, що планети, якi оточенi повiтрям та заселенi, прикрiпленi до прозорих сфер. Інтервали мiж сферами суворо гармонiчно спiввiдносяться мiж собою та спiввiдносяться один з одним як iнтервали тонiв октави. Рухаючись, планети дають звуки, висота яких залежить вiд швидкостi. Однак наше вухо не здiбне уловити свiтову гармонiю сфер. душевних здiбностей у тому виглядi, у якому вони були спочатку. Вiн приписував своїм знайомим так званi музикальнi усування для виправлення недолiкiв характеру, використовуючи при цьому заздалегiдь змiшанi мелодiї. Також, Пiфагор гадав, що музика сприяє здоров’ю. Це явище вiн назвав музикальним лiкуванням. В залежностi вiд свого характеру, кожна мелодiя могла лiкувати вiд рiзних проявiв душевної хвороби людини. Для лiкування фiлософ також використовував танцi та вiршi Гомера й Гесiода. Космологiчну теорiю гармонiї пiфагорiйцiв описали Стобей та Аристотель. Стобей писав, що змiст речей пiдлягає не людському, а божественному веденню. Ми не змогли би пiзнавати нiчого, якщо б природа та гармонiя на були б внутрiшньо властивi речам, з яких створено свiт. Адже щоб увiйти до космiчного порядку рiзнi за своєю природою та напрямком елементи повиннi бути за необхiднiстю зв’язанi. Аристотель в свою чергу писав, що гармонiя виникає вiд руху свiтил, а вiд цього руху вiдбуваються гармонiчнi звуки. Бо коли несуться сонце, мiсяць та ще така множина свiтил, неможливо щоб не виникав незвичайний за силою звук. В поясненнi того, що ми не чуємо цього звуку пiфагорiйцi стверджували, що вiн зовсiм не вiдрiзняється вiд тишини. Адже рiзниця мiж тишиною та звуком вiдносна та залежить вiд їх вiдношення один до одного. Гален описав вчення пiфагорiйцiв про мiру як вiдповiднiсть частин цiлому. Вiн писав, що це такий спосiб пiзнання. Вiн дозволяє узнавати центр в усiлякому родi тварин та в усiх речах. Прикладом цього вчення є статуя Полiклета, яку називають «Каноном». Вона отримала свою назву у наслiдок точної симетрiї усiх її частин вiдносно друг друга. А згiдно вченню усiх лiкарiв та фiлософiв, красота тiла мiститься в симетрiї частин. (530 – 470 до н. е.) розумiв прекрасне як дiйснiсть, яка виступає в якостi єдностi в рiзноманiтностi. Гармонiя ж як єднiсть протилежностей виражає об’єктивну закономiрнiсть свiту, iз протилежностей й створюються спiвзвуччя. Гераклiт заперечував Пiфагору, адже вважав, що красота не зводиться до незмiнних законiв числових спiввiдношень, а є якiстю предметного свiту. Сократ (469 – 399 до н. е.) сформував вчення про гармонiчне сполучення прекрасної зовнiшньої форми з «прекрасними властивостями духу», яке вiдповiдало iдеалу єдностi фiзичної та духовної практики V столiття. Сократ пiдкреслював єднiсть моральних та естетичних якостей людини та його вчинкiв. Доцiльнiсть та функцiональне виправдання предметiв було найважливiшою передумовою красоти. Те, що гарне, повинно спiвпадати своєму призначенню. Мистецтво наслiдує природi, воно й вище й нижче за природу. Центральна проблема мистецтва – це прекрасна духом й тiлом людина. Демокрит (460 – 370 до н. е.) став засновником фiлософського атомiзму. Вiн розглядав мистецтво як наслiдування людини природi. Мистецтво могло виникнути тiльки тодi, коли мiнiмальнi потреби людини були задоволенi. А критерiєм прекрасного була мiра. Його вчення описанi Стобейем, Цицероном, Горацiєм, Климент Олександрiйським, а саме: - Вчення про наслiдування – шляхом наслiдування дюдина навчилась у тварин важливiшим речам: вона ученик павука в ткацькому i кравецькому ремеслах, ученик ластiвки в будуваннi хатин та ученик спiвучих птахiв в спiву. - Вчення про мiру – якщо людина перейде мiру, то найприємнiше стане найнеприємнiше. Мiра прекрасна в усьому. Помiрнiсть додає радощi життя та робить задоволення ще бiльшим. У всiх тих, хто вiддається задоволенням шлунку та переходять мiру, втрачають задоволення, адже воно стає короткочасним та швидкоплинним. людей, та виникає з правильного розмежування задоволення. - Вчення про натхнення – нiхто не може бути гарним поетом без душевного вогню та без деякого натхнення, свого роду безумства. Найпрекраснiшим є те, що написав поет з натхненням. Рання грецька естетика стала основою для формування естетичного вчення фiлософiв пiзньої античностi. Плотин (204 - 270) – це вiдомий фiлософ пiзньої античностi. Народився в Олександрiї. В двадцять вiсiм рокiв став учеником Аммонiя Саккаса, який був засновником неоплатонiзму. Фiлософськi вчення Плотина синтезують основнi iдеї Платона, Аристотеля та сучасної йому думки. В основi його вчень лежить вчення про Трiаду – Першоєдину , Нусу i Душу. Плотин вiдкидає поширене в його час уявлення про гармонiю як визначник красоти. Адже проста властивiсть речi може бути також прекрасна, як i люба iдеальна гармонiя, та може iснувати гармонiя, яка не мiстить у собi нiякої красоти. Красота за Плотиком, це вiдчуття iдеї. Фiлософ розробив вчення про iєрархiю красоти. Вона складається з трьох ступенiв: - Збагнена розумом – її носiями є Нус та Душа свiту. - Збагнена душею людини – на цiй ступенi знаходиться iдеальна красота природи, красота дуи людини та красота чеснот, наук та мистецтв. - Чуттєво сприйнята красота – красота матерiального свiту та красота витворiв мистецтва. Душа людини знаходить спокiй та задоволенiсть в злиттi з красотою. Мистецтво Плотин вважав втiленням у чуттєвому матерiалi красоти, яку розумiють як внутрiшнiй ейдос речi, її iдею. Мистецтво не є наслiдуванням, оскiльки руки та голова художника створюють бiльше того, що людина звичайно бачить в природi. роздуми. Через 16 рокiв вiн створив 54 книги, якi його ученик систематизував у 6 серiй по дев’ять книг в кожнiй. Тому твори Плотина називають «Еннеади» (дев’ятки). 1. 6. «Про прекрасне» фiлософ описує, що таке краса, що саме змушує тiла та звуки здаватися прекрасними, а також процес та способи сприйняття цього людиною. Найбiльше людина сприймає прекрасне зором, та найменше – слухом. Для них нiщо просте не стане гарним, тiльки складне в цiлому буде для них прекрасне. Окремi же частини не будуть здаватися такими, тому що вони повиннi згоджуватися з цiлим. Однак, є багато речей, якi прекраснi але простi, наприклад , свiт сонця. Воно прекрасне не завдяки симетрiї. В цьому i недолiк такої теорiї. До прекрасного бiльш високого порядку вiдноситься прекрасне, яке не можна побачити чуттєвому сприйняттю, але яке душа бачить та схвачує за допомогою органiв чуття. Цю красоту треба бачити тим же, чим душа споглядає на iншi подiбнi речi, та насолоджуватися, дивлячись на неї. Найбiльше цю красу сприймають тi души, якi бiльш схильнi до кохання. в силу змiшення та сполучення з матерiєю та схильностi до неї. Ця безобразнiсть полягає в тому, що душа буває нечистою. Але, звiльнившись вiд пристрастей, залишившись на одинцi з собою, душа може зняти з себе потворнiсть. Помiрнiсть, мужнiсть та сама мудрiсть полягає в хрещеннi. Помiрнiсть полягає в тому, щоб не прилучатися до тiлесних насолод, уникати їх, як нечистих. Мужнiсть – це вiдсутнiсть страху перед смертю, в той же час смерть – це вiдокремлення души вiд тiла. Мудрiсть – це мислення, яке вiдвертає вiд низинного, та веде душу до вищого свiту. Душа, яка володiє усiма цими якостями, стала духовною, отже прекрасною. Благо та стати щасливим. Але досягає його той, хто сходить уверх, звертається до нього та знiмає з себе одяг. Хто вже бачив його, той захоплюється ним як прекрасним, та зневажає те, що ранiше вважав гарним. це прекрасне. Кожен повинен замiнити тiлесний зiр та пробудити в собi зiр духовний, який мають усi, але використовують його нажаль тiльки деякi. Внутрiшнiй зiр бачить тiльки-но пробуджене, воно не зовсiм може бачити яскравi предмети. Тому сама душа повинна привчитися спочатку споглядати на прекраснi заняття, потiм на прекраснi справи, вчинки, а вже потiм дивитися на души тих, хто їх робить. Якщо людина не побачить красу в самiй собi, вона може видалити з себе усе зайве, неначе скульптор. Тодi вона стане чистою з самою собою, не маючи в собi нiчого змiшаного, зайвого та тiльки такою зможе дивитися на велику красу. Все прекрасне завдяки ейдосам – породженням сутностi Духа. Те, що вище за Дух, називається природою Блага, яка поширює навколо себе прекрасне. Отже, краса, що збагнена розумом – це мiсце ейдосiв, а Благо – це джерело усього що прекрасне. V. 6. «Про надчуттєву красоту» Плотин розповiдає, яким чином досягається споглядання краси та що може вiдкритися в цьому спогляданнi. Уявивши двi глиби мармуру: одну необроблену, а iншу – художньо оздоблену скульптором, перетворену в статую богинi, красивим, звичайно, людинi буде здаватися друга статуя. Це означає, що в мистецтвi iснує вищого роду красота, яка не здатна сходити до мармуру, а залишається в собi. З неї i бере свiй початок та нижча форма, яка переходить в речовину, але звичайно не зберiгає своєї первiсної красоти. Оскiльки всяка форма, переходячи в матерiю та розтягуючись по нiй, становиться вiд цього менш цiльною та бiльш слабкою. А також виробничий принцип завжди буває вище та досконалiше за того, що вiн виробляє. На вiдповiдь тим, хто вважав мистецтво наслiдуванням природи, Плотин привiв декiлька протирiч, а саме: - Вiдтворюючи речi, мистецтво не зупиняється на однiй тiльки видимої їх сторонi, а сходять до тих принципiв, на яких основується їх природа; - Вони iнколи у власному сенсi створюють нове, додають того, що не вистачає для досконалостi предмету. Створiння, яким наслiдує мистецтво, фiлософ роздiлив на розумнi та на тi, що лишилися розуму. Першi бiльш досконалi та в їх природi творець оволодiв ї речовиною та дав їм такий образ, який хотiв. Джерелом красоти цих речей може бути тiльки в формi , яка сама має своїм початком творця та вiд нього вже переходе до iстоти. Поки форма предмету знаходиться поза нашою душею, тобто не сприйнята в свiдомостi, цей предмет не визиває в нас нiякого почуття, i лиш коли сприйняття цiєї форми виникло, ми отримуємо вiд нього естетичну насолоду. Цей початок, найвищий Дух мiстить в собi найвищу первiсну красу, вiн прекрасний у всiй своїй цiлiсностi, в усьому об’ємi. Цей найперший початок не має потреби навiть у красотi, адже вiн стоїть вище за красу. А вже те, що виникає вслiд за цим першим є прекрасним видовищем, яке захоплює своєю красою i є видовищем ейдосiв. І насправдi, коли людина дивується красi якоїсь копiї, то її дивування вiдноситься до того образу, з якого вона знята. Людина не усвiдомлює цього, оскiльки вона захоплюється не тiльки красою, але i її причиною – досконалою, надчуттєвою красою. В частинi 1. 3. «Про дiалектику» Плотин охарактеризує музиканта. Вважає, що ця людина надзвичайно сприйнятлива до усiлякої краси, вона вiдчуває захоплення в присутностi прекрасного. Музикант чутливий до кожного вiдтiнку прекрасного, йому вважається потворним все, що дисгармонiчно в мелодiях та ритмах, вiн завжди та в усьому прагне до пропорцiйностi та мiрi. форми вiд iстинних форм, якi є джерелом перших, а саме: - Показати, що їх захват був викликаний гармонiєю та красою надчуттєвого, духовного свiту; - Пояснити фiлософськi iстини, щоб вести до вiри в те, що не познав цього. Музиканти не пiзнають самих себе. Фiлософсько – естетичне вчення Плотина являються сполучною ланкою мiж античною та середньорiчною думкою. Вплив його iдей виявляється в текстах вiзантiйських фiлософiв аж до Нового часу. Висновок Отже, резюмуючи сказане, ми бачимо, що етика є бiльш широким поняттям по вiдношенню до понять «мораль», та «моральнiсть», це наука, яка їх вивчає. Мораль та моральнiсть – поняття, якi близькi за значенням, однак вони не є синонiмами та мають рiзнi значення, функцiї та виконують вiдмiннi вiд один одного завдання. Етика, як наука, на емпiричному рiвнi описує мораль, на теоретичному — її пояснює; тим i тим вона сприяє критичному осмисленню, обговоренню, утвердженню i забезпеченню нормативно-цiннiсних критерiїв та орiєнтирiв актуальної людської моральностi. Як фiлософська дисциплiна, етика розширює духовне видноколо особистостi, з'ясовує для неї змiст i смисл моральних цiнностей та проблем, утверджує i розвиває культуру фiлософсько-етичного мислення i дискусiй, стимулює власний духовно-моральний пошук, власну моральну творчiсть людини. Мiфологiя є найдревнiшим архаїчним iдеологiчним утворенням, який має синкретичний характер. Мiфологiя була базою розвитку мистецтва всiх народiв свiту, однак на рiвнi древнiших форм художньої культури, в первiснiй мiфологiї цi явища не були теоретично вiдрефлексированими. Освiдомлення природи художнього мистецтва, пояснення специфiки естетичної дiяльностi, формування категорiального апарату естетики, та, нарештi, виникнення перших естетичних теорiй в європейської культури почалося в наступному етапi розвитку естетичної думки. про вiдношення естетичної свiдомостi до дiйсностi, про природу мистецтва, про сутнiсть творчого процесу, про мiсце мистецтва в життi суспiльства. Вони розробили теорiю естетичного виховання. Велика заслуга античних мислителiв в аналiзi естетичних категорiй прекрасного, мiри, гармонiї, трагiчного, комiчного, iронiї та iн. Словник Антична фiлософiя та естетика - сукупнiсть фiлософсько – естетичних вчень, якi розвивалися у давньогрецькому та давньоримському суспiльствi з кiнця VII ст. до н. е. аж до VI ст. н. е. Мiфологiя - це форма суспiльного мислення, спосiб розумiння взаємозв’язку та причинно – наслiдкової обумовленостi природної та соцiальної дiйсностi як одного цiлого, яка направлена на переборювання фундаментальних протирiч людяного iснування, на гармонiзацiю стосункiв особистостi, суспiльства та природи. Мораль - це особлива форма суспiльної свiдомостi i вид суспiльних вiдносин; один з основних способiв регуляцiї дiй людини в суспiльствi за допомогою норм. Моральнiсть - це внутрiшнi духовнi якостi, якими керуються людина; етичнi норми, правила поведiнки, якi визначаються цими якостям. Естетика - це роздiл фiлософiї, який вивчає закономiрностi чуттєвого засвоєння дiйсностi, про сутнiсть та форми творчостi за законами краси. Етика - це галузь пiзнання, котра вивчає власне етичнi чесноти (особистiснi якостi), достоїнства характеру людини, дослiджує, яка людська вдача є найдосконалiшою.