Добро, зло та моральний обов’язок, як головнi етичнi категорiї
Добро та зло — найважливiшi категорiї етики. Добро — це основна моральна цiннiсть.
Благом
називається iєрархiчна сукупнiсть зовнiшнiх явищ таї внутрiшнiх станiв, котрi оцiнюються позитивно на тiй пiдставi, що вони мають яку-небудь цiннiсть, крiм речей, що викликають приємнi вiдчуття. До цiєї сукупностi включаються об'єкти, котрi не чинять безпосереднього впливу на органи чуттiв, але здатнi впливати в майбутньому. Людська душа розмальовує позитивними фарбами не лише те, що є цiллю, але й те, що веде до цiлi або розташоване поблизу вiд неї. До блага вiдноситься не лише те, що викликає задоволення, але й те, з чим пов'язанi очiкування задоволення та надiя на нього. Благо iснує у виглядi рiзних речей, загальною ознакою яких є те, що вони мають позитивне значення в життi людини, вони є корисними для задоволення життєвих, соцiальних та духовних потреб людини. Але для «iсторiї фiлософiї, культури важливiшим є духовно осмислене розумiння блага — як позитивного змiсту буття взагалi, пов'язаного з розвитком його рiзнобiчних потенцiй, звiльненням його продуктивних засад, реалiзацiєю його призначення». З огляду на це добро i зло є вiдносними з позицiй їхньої спiввiднесеностi з вищим благом, моральнiсним iдеалом як образом досконалостi.
зло. Вище благо — це кiнцева цiль, котра не може бути засобом нi для чого iншого.
Родовими для понять добра та зла виступають поняття позитивного негативного.
Добро вже в першому наближеннi асоцiюється з життям, процвiтанням, повнотою буття, гармонiйною взаємодiєю з оточуючою дiйснiстю. Добро — це те, що хороше, прекрасне i достойне похвали.
Поняття добра спiввiдноситься з поняттями доброти
та
Доброю ми називаємо людину, котра несе людям добро, яке розумiється як любов, допомога, благоволiння. Добрий не буває агресивним i нiколи насильно на нав'язує благ, даючи iншим можливiсть вiльного рiшення. Доброта — це якiсть, котра виражає себе в практичному життi, в поведiнцi людини, вона характеризує цiлiснiсть особистостi. Тому не можна бути «добрим» в душi, але жорстоким, грубим, авторитарним у поведiнцi. Така поведiнка руйнує «доброту». Доброта пов'язана зi здатнiстю поступитися власними iнтересами та амбiцiями заради блага iншої людини, вона принципово неегоїстична.
Доброчеснiсть не тотожна добротi. Доброчеснiстюми називаємо морально-похвальнi людськi якостi, а вони в рiзних культурах i в рiзнi епохи суттєво вiдмiннi.
У рамках однiєї i тiєї самої моральної системи рiзнi доброчесностi виражають рiзнi гранi «добра». Доброчесностi не просто данi людям, а виховуються в них. Кожне суспiльство i кожна культура виробляють ряд прийомiв, якi дозволяють сформувати в членах спiвтовариства цi високоцiннi моральнi якостi, необхiднi для виживання та розвитку суспiльного цiлого.
Уособленням добра виступають на одному полюсi фiлантроп (той, хто ставиться до людей з любов'ю), на iншому — аскет,що вправляється в досконалостi. Добра вдача проявляється: в спiв-стражданнi i спiврадостi, в почуттi власної гiдностi i, свого роду, морального смаку, котрий не допускає робити те, що уявляється недосконалим та низьким.
У своїй глибинi цi сторони добра єдинi, тому що розкриття своєї душi iншим людям — це i є вища форма самовдосконалення. Не у вiдособленнi, а в єдностi з iншими людьми полягає шлях добра.
Зло — протилежнiсть добра. Вiд розумiння зла залежить i визначення добра.
Злом у широкому сенсi слова є те, що протилежне благу, тобто оцiнюється негативно. Якщо основними складовими блага є задоволення, iстина, користь, краса та добро, то зло як його протилежнiсть об'єднує в собi страждання, неправду, шкоду, потворнiсть, аморальнiсть.
витокiв буття, до загибелi.
Вихiдними емоцiями, у формi яких вiдбувається негативна оцiнка зовнiшнiх об'єктiв, служать гнiв та страх;для позитивних такими бувають задоволення вiд їжi та статевої поведiнки. В переживаннi страху фiксується негативна значимiсть якогось об'єкта чи ситуацiї i вiдбувається налаштування органiзму на збереження або збiльшення дистанцiї мiж суб'єктом та даним об'єктом. Суб'єкт або перестає наближатися до того, що викликало страх, або втiкає вiд нього. Страх фiксує те, що може виявити руйнiвний вплив на людину. Через переживання гнiву вiдбувається оцiнка якогось фактора дiйсностi як такого, що обмежує свободу власних рухiв, як перепони до їх здiйснення.
Якщо взяти до уваги емпiричну сторону життя людини, то iснуюче у свiтi зло може бути розподiлено на три види:
1) фiзичне, або природне;
2) зло в суспiльних процесах;
3) власне моральне зло.
Пiд фiзичним, або природним, злом розумiють природнi стихiйнi лиха, котрi руйнують наш добробут (землетруси, повiдi, урагани, виверження вулканiв, епiдемiї та хвороби). Історично природне зло не залежало вiд людської волi та свiдомостi, бiологiчнi та геологiчнi процеси вiдбувалися завжди поза межами людських бажань та дiй. Проте i по сьогоднi iснують вчення, якi стверджують, що саме негативнi людськi пристрастi, злоба, гнiв, ненависть створюють такi вiбрацiї на тонких рiвнях свiтобудови, котрi провокують та викликають природнi катаклiзми. Тобто духовний свiт людей виявляється суттєво пов'язаним з природним злом. Таку думку подiляє i релiгiя, котра завжди стверджувала, що фiзичнi нещастя, якi неочiкувано звалюються на людей, — це результат Божого гнiву, i що люди накоїли стiльки неподобств, що послiдувало покарання.
безпосередньо вiд поведiнки конкретної людини, її волi.
почуттi заздростi, зневаги. Так само й об'єктивне протистояння iнтересiв, боротьба за землi, джерела сировини обертаються агресiєю, вiйнами, в котрi багато людей виявляються утягнутими поза власною волею. Соцiальнi катаклiзми вибухають також стихiйно та неконтрольовано, як i природнi, i важке колесо iсторiї безжально проїжджає по тисячах та мiльйонах доль, ламаючи та калiчачи їх. У результатi те, що виникає зi взаємодiї та зiткнення багатьох воль, виявляє себе в iсторичних подiях як слiпа та могутня сила, яку неможливо приборкати iндивiдуальними зусиллями, неможливо вiдвести вiд себе. Можна бути казково моральною, хорошою, порядною людиною i волею долi виявитися в епiцентрi соцiального зла — на вiйнi, в революцiї, врабствi.
Проте i тут деякими мислителями зазначаються глибиннi людськi провини як джерела соцiального зла.
Власне моральне зло. Моральним злом називають те зло, яке здiйснюється за безпосередньою участю та за намiром i волею людини. Це зло, що здiйснюється або допускається за вибором самої людини або через уникнення такого вкрай необхiдного вибору у випадку, коли вiд особи очiкуються певнi гуманно налаштованi дiї.
Сучаснi дослiдники вирiзняють два основнi види морального зла — ворожiсть i розпущенiсть, що розгортаються в людських вадах.
До ворожостi вiдносять агресiю, насилля, гнiв, руйнацiю, ненависть, бажання загибелi, потяг до гноблення iнших. Це зло активне, енергiйне, що прагне до знищення чужого буття та благополуччя. Воно направлене назовнi. Ворожа до iнших людина свiдомо хоче завдати iншим шкоди, збитку, страждання, принизити їх. Поняттям «розпущенiсть» позначають iншу групу людських вад, а саме: малодушнiсть, боягузтво, лiнь, холопство, невмiння володiти своїми нахилами, бажаннями та пристрастями. Розпущена людина дуже легко пiддається спокусам, адже недарма християнство стверджувало, що диявол оволодiває душею двома шляхами — або силою, або звабленням. До розпущеностi можна також вiднести жадiбнiсть, хтивiсть, невтомовану пристрасть до найрiзноманiтнiших задоволень. Можна сказати, що вся iсторiя розвитку моралi та моральної фiлософiї — це наполеглива боротьба з розпущенiстю.
Представники етичної фiлософiї вважають, що особистiсть не є нi злою, нi доброю. Людська природа є такою, що людина однаково здатна i на добро, i на зло. В рамках цього напряму етично Цiнним визнається вчинок такої людини, котра надає перевагу добру перед злом в будь-якiй конкретнiй ситуацiї, але неодмiнно за вiльним вибором.
Проте, оцiнюючи вчинки та помисли в координатах добра i зла, ми виявляємо певнi нюанси. Взагалi, як пiдкреслює Р. Апресян, з погляду моралi шкода зла є вагомiшою, нiж благо добра. Недопущення несправедливостi, з морального погляду, суттєвiше нiж творення милосердя: зло несправедливостi є бiльш руйнiвним для спiльноти, нiж добро милосердя — креативним.
— морально нейтральне, а «сприяння добру» сприймається моральною свiдомiстю як належне.
Зло досить часто постає не лише як вбивство, неправда, егоцентризм, виживання за рахунок iнших, але нерiдко зi злом пов'язують i нонконформiзм, який не дає закостенiти порядку, а разом з тим i новацiю, творчiсть, хай навiть як i пошук нового, нестандартного. Деякi мислителi говорять навiть про конструктивнiсть зла, маючи на увазi те, що в боротьбi зла з добром у свiтi вiдбувається щось значуще.
У ситуацiї конфлiкту людина вбачає своє завдання в тому, щоб зробити правильний та достойний вибiр. При цьому досить , часто приймається рiшення, яке не лежить у рамках однозначного протистояння добра та зла. Вибирається мiж бiльшим та меншим добром, або бiльшим та меншим злом. Вибiр меншого зла особливо важка та трагiчна для людини ситуацiя, оскiльки в результатi ми все ж таки маємо зло. В такому виборi надто потрiбна практична мудрiсть.
морально нейтральними.
Моральнiсть не схвалює i не засуджує певнi дiї, тому що вони лежать поза сферою її регуляцiї. Це або дiї, що зовсiм не мають соцiального значення, не зачiпають нiчиїх iнтересiв i не змiнюють внутрiшнього свiту суб'єкта; або значущi поведiнковi акти, що здiйснюються суб'єктами, котрi за своєю природою або в силу якихось особливих обставин не здатнi до дiалогу, не можуть дiяти як духовнi iстоти. Поняття добра та зла стосуються лише iстот, що мають свiдомiсть i волю, i лише таких їх дiй, котрi значимо змiнюють зовнiшнiй свiт або внутрiшнiй свiт людини. Морально нейтральним вважається будь-який простий рух, наприклад, мруження очей. Морально не осудною є i поведiнка тварин, новонароджених дiтей, психiчно хворих людей, до яких би драматичних наслiдкiв вона не призводила.
та характерами взагалi не повинно бути нiчого середнього, що морально байдужих дiй як таких не iснує. Певнi резони в такiй позицiї є. Моральнiсть, котра з'явилась для регуляцiї вiдносин мiж людьми, стала поширюватися у суспiльствi на дедалi бiльшi областi. Жорстоке поводження з тваринами, катування їх заради власного спотвореного задоволення, безглузде винищення диких звiрiв i нiвечення рослин, варварське ставлення до неживої природи не можуть бути морально нейтральними дiями навiть у тому разi, якщо той, хто їх здiйснює, в силу особливостей свого iнтелектуального розвитку, не повнiстю розумiє їх руйнiвне значення. Культурний прогрес невпинно веде до поширеного та поглибленого усвiдомлення природних та суспiльних зв'язкiв. Але одночасно з цим вiдбувається й iнше: дедалi точнiше розрiзнення суттєвих та несуттєвих зв'язкiв, зворотних та незворотних змiн.
Ригористична позицiя неявно передбачає, що для людини все важливо рiвною мiрою, проте це не зовсiм так. Добро та зло володiють кiлькiсними характеристиками, вони можуть бути бiльшими чи меншими, i саме з цiєї причини iснують межi, за якими зменшення добра та зла певним чином зрiвнює їх.
Таким чином,
- добро та зло характеризують умиснi дiї, реалiзованi через вiльний вибiр, тобто вчинки;
- добро та зло позначають не просто вiльнi вчинки, але дiї, свiдомо спiввiднесенi з певним стандартом — врештi, з вищим благом, з iдеалом.
Обов'язок та совiсть є особистiсними категорiями моральної свiдомостi.
суспiльнiй волi.
.
Обов'язок лише тодi стає власне моральним феноменом, коли слiдування його вимогам є добровiльним. Моральний обов'язок — це наше свiдоме та вiльне пiдкорення моральному повелiнню. Слiдуючи обов'язку, ми всiєю душею визнаємо прiоритет бiльш високого начала, анiж нашi власнi потреби, бажання та плани. Проте залежно вiд ступеня усвiдомлення необхiдностi, справедливостi, важливостi обов'язку, i, вiдповiдно, ставлення до нього, вимоги обов'язку можуть здiйснюватися на рiзних рiвнях добровiльностi: вiд виконання за примусом або через боязнь громадської думки, до слiдування обов'язку за внутрiшньою потребою. Звичайно, багато що залежить вiд ситуацiї, але справдi моральний обов'язок — це вiльне слiдування суспiльно необхiдним вимогам або особистим зобов'язанням, незалежно вiд будь-яких зовнiшнiх та внутрiшнiх примусiв.
Виконання обов'язку є самоцiнним. Це означає, що моральна дiя може не дати практичного ефекту, але вiд цього поведiнка морального суб'єкта не стає менш значимою.
Моральний обов'язок спонукає людину до активної позицiї, розвиває в нiй почуття особистої спiвпричетностi всьому, що вiдбувається у свiтi та виражається в прагненнi робити посильний внесок у спiльну справу.
Невиконання обов'язку призводить до вiдчуття провини i переживається через докори та муки сумлiння.
Моральнi цiнностi є iмперативними, тобто обов'язковими. І не просто iмперативними, а iмперативними безумовно. Це означає, що їм необхiдно слiдувати не за яких-небудь умов, а завжди. Ними потрiбно керуватися у вiдносинах зi всiма людьми, а не лише з обмеженим колом родичiв, друзiв, колег, спiввiтчизникiв. Моральнi iмперативи, як i моральнi цiнностi, що ними стверджуються, мають надситуативний та безособистiсний, тобто унiверсальний, характер. Історично змiст морального обов'язку змiнювався. Вiд пiдпорядкування вiдносин у докласовому суспiльствi «талiонному праву» (яке проголошувало: «око за око, зуб за зуб»); у ранньокласовому суспiльствi «золотому правилу моральностi» («не чини iншому того, чого не бажаєш собi» або «чини по вiдношенню до iншого так, як би ти хотiв, щоб чинили по вiдношенню до тебе»), яке обов'язок людини вбачає в утриманнi вiд завдавання збитку iншому, до сформульованого у XVIII ст. І. Кантом «категоричного iмперативу», котрий розвинув iдеї «золотого правила моральностi». Основнi визначення категоричного iмперативу звучать так:
- чини тiльки вiдповiдно до такої максими (настанови волi), керуючись якою ти будь-коли можеш побажати, щоб вона стала загальним законом.
- чини так, щоб ти завжди ставився до людства як у своїй особi, так i в особi будь-кого iншого також: як до мети й нiколи не ставився б до нього як до засобу;
- воля людини має бути не просто пiдкореною законовi, а пiдкореною йому таким чином, щоб вона розглядалася також як така, що дає закони самiй собi.
дiяти за будь-яких умов, для нього не iснує «якщо», вiн ґрунтується на чистiй волi, не зачепленiй почуттями. Вiн не може базуватися на любовi (а раптом вона завтра пройде), вiн є вираженням вищого морального закону, котрому людина одночасно i зобов'язана, i здатна неухильно пiдкорятися. Обов'язок є суворим, вiн не терпить потурань i потребує вiд людини спокiйного та послiдовного служiння.
Настанови категоричного iмперативу не втрачають своєї етичної актуальностi й сьогоднi. Проте докорiннi змiни в поглядах на людину та свiт на зламi столiть, глобальнi проблеми та загрози, що постають перед людством, потребують пошуку нових засад унiверсалiзацiї морального обов'язку. Скажiмо, вiдомий сучасний фiлософ Г. Йонас у своїй працi «Принцип вiдповiдальностi» формулює оновлений категоричний iмператив так: «Чини так, щоб результати твоєї дiї не були руйнiвними для можливостей життя в майбутньому, або просто не чини шкоди умовам подальшого iснування людства на Землi».
Обов'язок розглядається як глибоке усвiдомлення необхiдностi виконання справедливого дiяння, iнструмент для затвердження справедливостi. Обов'язок стає обмежувальним регулятивом незалежно вiд форми (негативної чи позитивної) його вираження. На думку О. Г. Дробницького, моральний обов'язок змушує людину суб'єктивно пiдпорядковуватися моральнiсному зобов'язуванню виходячи iз моральних, а не стороннiх мотивiв.
Проте в iсторiї сучасних етичних вчень iснують iншi пiдходи до витлумачення поняття «обов'язку».
особистої свободи до виконання обов'язку та розгляд обов'язку як основи людських вчинкiв обмежує творчий потенцiал суб'єкта, орiєнтує його на виконавчу сумлiннiсть, iгнорує iндивiдуальнiсть.
Зпогляду правового трактування обов'язку, всi пiдпадають пiд його регламентуючу силу. По сутi, обов'язок нiвелює своєрiднiсть, неповторнiсть персони. Вiн диктує звiд законiв, який повинен бути виконаним, незалежно вiд особистого ставлення до нього; змушує iндивiда вiдректися вiд себе справжнього в iм'я абстрактного, загального встановлення. Поведiнка орiєнтується на виконання норм, заборон, обмежень. При цьому закони розглядаються як дещо безумовне, абсолютно достовiрне.
На шляху обов'язку iнодi достатньо складно прийти до вiдповiдального вчинку. Тому що, як точно зауважує Д. Бонхьоффер, людина, обмежена рамками обов'язку, нiколи не наважиться вчинити на власний страх i ризик, а тiльки такий вчинок здатен вразити зло в саме серце та подолати його.
Абсолютизацiя обов'язку веде до того, що домiнантою людської поведiнки стають зобов'язання, дотримання норм. Обов'язок перетворюється на виправдання насадження рiзноманiтних форм насильства над автономним iндивiдом. Персона, що бачить покликання в слiпому слiдуваннi обов'язку, може стати його покiрним рабом. Адже, абсолютизуючи особисту залежнiсть вiд обов'язку, вона iнодi екстраполює його на iнших i вбачає «зобов'язання» як втiлення почуття обов'язку у маси, тобто нав'язує власнi принципи, погляди оточуючим. Таким чином, обов'язок iнодi виявляється не таким вже ефективним обмеженням, як це здається на перший погляд. Етика обов'язку конституює людину абстрактну, позбавлену iндивiдуальних характеристик, безумовно пiдпорядковану встановленням.
по вiдношенню до iснуючих порядкiв, якi можуть постраждати вiд свавiлля особи. Дж. Грант пов'язує такий стан справ насамперед з приходом технологiчної цивiлiзацiї, де науковi досягнення та сучаснi технологiї породжують свiтогляд людської могутностi.
Т. Е. Василевська вважає, що обсяг вiдповiдальностi є набагато ширшим за обов'язок, тому її не можливо звести до обов'язку, На думку вченої, обов'язок з'ясовує лише один аспект феномену вiдповiдальностi — обмежувальний, i тому вiн стоїть поряд зi справедливiстю. Обов'язок формується iз визнання первинної вiдповiдальностi та моральнiсних цiнностей. Саме в моральнiй вiдповiдальностi сполучаються моральнiснi уявлення про належне, врахування неповторностi персони та унiкальностi ситуацiї, в якiй знаходиться кожний, та необхiднiсть турботливого, людинолюбного ставлення до iншого. Таким чином, робиться висновок, що вiдповiдальнiсть не випливає iз обов'язку.
У мислительнiй традицiї етики розгортаються дискусiї i щодо обов'язку не лише перед iншими, але й перед самим собою. Дехто з авторiв вбачає наш обов'язок перед собою в досягненнi щастя в повнотi самореалiзацiї. Той, хто знехтував своїми даруваннями, втратив можливiсть проявити себе, залишається лише однiєю нерозкритою потенцiєю, — не виконав свiй обов'язок перед самим собою. Але для саморозкриття потрiбнi умови, тому обов'язок сучасної людини в тому числi виявляється i в турботi про матерiальний бiк власного життя, своє здоров'я, тих атрибутах добробуту, котрi дозволяють жити повноцiнно: подорожувати, пiзнавати, творити, спiлкуватися, рiзнобiчно реалiзовувати себе.
iнших, марiонеткою на ниточках. Тобто обов'язок людини перед собою — вiдстоювати свою iндивiдуальнiсть, власне бачення, вiдмовлятися вiд слiпого прийняття будь-яких нав'язаних клiше.
або втрачений — також є важливим обов'язком людини перед самою собою. Знаходження смислу не гарантує щастя, але дає шанс та надiю на нього.
Сучасна свiтська свiдомiсть зобов'язує людей турбуватися про розгортання всiх своїх кращих потенцiй, тiєю чи iншою мiрою орiєнтуючи на iдеал щастя. Людина не повинна забувати про своє щастя — це дозволяє їй краще виконувати моральний обов'язок по вiдношенню до iншого. Цi слова належать ригористу І. Канту.
Совiсть часто називають iншою стороною обов'язку, бiльш особистiсним «внутрiшнiм голосом» моральної дiї, внутрiшнiм регулятором моралi в цiлому. Совiсть — це здатнiсть до активного самопiзнання, самооцiнки особистiсного ставлення до оточуючого, до чинних у суспiльствi моральних норм.
Совiстю ми називаємо моральне почуття, яке дозволяє визначати цiннiсть власних вчинкiв.
У давнiх текстах совiсть описується за допомогою понять «обов'язок» та «сором». Проте на вiдмiну вiд почуття сорому, коли ми орiєнтуємося на оцiнку iнших людей, совiсна оцiнка є самооцiнкою, де основним орiєнтиром є «абсолютна» людина, Бог для вiруючих людей, людина в найповнiших та найкращих її виявах.
Виконуючи функцiю внутрiшнього регулятора совiсть дiє:
- як спонука, спрямовуючи нас на дотримання моральних вимог, створюючи певну позитивну психологiчну установку;
- як заборона, тобто зупиняючий фактор, наперед засуджуючи нас за припустимий (можливий) вибiр, за поведiнку, яка лише намiчається;
- як корегуюча складова (корегує дiї пiд час їх вчинення);
- як моральна оцiнка наших вчинкiв, виказуючи вiдповiдне моральне переживання. І ця оцiнка є дуже важливою, оскiльки совiсть формується на основi iнтерiоризацiї моральних вимог середовища i певним чином вiдображає їх суспiльний характер. Але совiсть передусiм є особистiсною оцiнкою фактiв, виразником нашого суб'єктивного ставлення до явища, яке морально оцiнюється.
Мiж совiстю та обов'язком iснує суперечливий взаємозв'язок. З одного боку вони створюють єдиний морально-психологiчний механiзм регуляцiї поведiнки особи, в якому совiсть виступає як пiдвалина для виконання обов'язку. З другого, — мiж совiстю та обов'язком можуть виникати конфлiкти, що породжуються, як правило, неспiвпадiнням цiлей та iнтересiв особистостi та суспiльства. Питання про правоту совiстi чи обов'язку залежить вiд обставин, вiд самого розумiння обов'язку.
Мiж совiстю та обов'язком iснує контроверза. Цю вiдмiннiсть досить чiтко визначив Е. Фром, назвавши батькiвською совiстю — совiсть, обумовлену обов'язком, а материнською совiстю — совiсть, обумовлену любов'ю та турботою. Видатний психоаналiтик писав: «Є не лише батькiвська, але й материнська совiсть. Є голос, котрий наказує нам виконувати наш обов'язок; i є голос, котрий велить нам любити та прощати iнших людей та самих себе».
У совiстi рiшення, дiї та оцiнки спiввiдносяться не з думкою та очiкуванням оточуючих, а з вищим iдеалом, обов'язком. Совiсть потребує бути чесним «в-мороку» (Р. Г. Апресян) — тобто бути чесним, коли нiхто не може проконтролювати тебе, коли тайне не стане явним, коли про можливу твою нечеснiсть нiхто не дiзнається.
У повсякденному спiлкуваннi досить часто вживаються вислови «чиста совiсть», «спокiйна совiсть», пiд якими розумiються усвiдомлення людиною виконання всiх своїх обов'язкiв або реалiзацiя всiх своїх можливостей у конкретнiй ситуацiї. Якщо ж сприймати цi слова буквально, то стан «чистої», «заспокоєної» совiстi є вiрною ознакою безсовiсностi, тобто не вiдсутностi совiстi а схильностi не звертати уваги на її судження. А. Швейцер, котрий вбачав у моралi найвищу правду та найвищу доцiльнiсть, звертається до почуття вiдповiдальностi за долю iншої людини: «Ми нiколи не повиннi ставати глухими. Ми будемо жити в злагодi з iстиною, якщо глибше будемо переживати конфлiкти. Чиста совiсть — це винахiд диявола».
Совiсть — це вiдповiдальнiсть людини перед самою собою як носiєм вищих, унiверсальних цiнностей. Проте совiсть як засiб самооцiнки не є абсолютною: вона може бути поблажливою, адже вона — моя. її не можна обманути, але можна «вмовити», «приспати» i т. д., тому покладатися цiлком на совiсть також не можна. Разом з тим саме в самооцiнцi, яка проводиться совiстю, проявляються моральний компромiс або безкомпромiснiсть. Звичайно, бувають ситуацiї, котрi виправдовують людину, але буває й так, що обставини виступають лише прикриттям для самовиправдання. В життi обставини завжди ставлять нас перед вибором, критерiєм же вибору повинна слугувати совiсть.
Совiсть — феномен емоцiйний, вона проявляє себе через глибокi негативнi переживання, самодокори, тривожнiсть i стурбованiсть людини моральнiстю та гуманнiстю своєї поведiнки. Як суддя всього нашого життя совiсть виступає через докори сумлiння — сором за здiйснене, за те, що тiльки хотiв зробити, за тi наслiдки, котрi могли б бути чи були, Це жаль, спiвчуття до потерпiлого, образа за себе, сором за принижену гiднiсть (свою чи чужу). Докори, муки совiстi — це усвiдомлення своєї провини, усвiдомлення аморальностi або «недостатньої» моральностi здiйсненого.
Однак совiснiсть не повинна ставати хворобою, мазохистською пристрастю, почуттям, що виникає без реальних пiдвалин для сумнiвiв у правильностi того чи iншого вчинку. Інакше людина може так захопитися докорами сумлiння, що забуде про реальне життя, котре триває:
У будь-якому випадку мiра переживань, ступiнь «докорiв сумлiння» залежать вiд характеру вчинку та рiвня свiдомостi людини, вiд її здатностi та звички справедливо i критично оцiнювати власну поведiнку та поведiнку iнших. Моральним результатом цих переживань постає розкаяння, моральний смисл якого — гармонiзацiя вiдносин мiж обов'язком та совiстю.
переосмислення iсторичних подiй. Як зазначалося ранiше, совiсть як внутрiшнiй контролер дуже тiсно пов'язана з суспiльною свiдомiстю як зовнiшнiм моральним контролером. Але саме через манiпуляцiю громадською думкою вiдкривається доступ до манiпуляцiї совiстю особистостi, особливо коли особистiсть є недостатньо самостiйною.
І в повсякденному життi буває досить важко вiдрiзняти добро вiд зла. Саме тому необхiдна совiсть, щоб самому розбиратися та виносити моральнi рiшення.
собою, вiн допомагає їй усвiдомити цiлi свого життя та норми, якi необхiднi для досягнення цих цiлей».
Лiтература
2. Етика: Навч. Посiб. / За ред.. В. О. Лозового. – К., 2002
3. Борг М. А. Эпохи и идеи. Становление историзма. – М., 1987
5. Бердяев Н. А. Смысл истории. – М., 1990
|
