Змiст
1. Життєвий шлях Пiфагора........................................................................... 3
3. Пiфагорiйське вчення про „гармонiю сфер”.............................................. 4
Список використаної лiтератури.................................................................. 12
Антична культура вже давно стала предметом дослiдження. Антична естетика значно вплинула на розвиток свiтової естетичної думки. Не буде перебiльшенням стверджувати, що цей влив вiдчувається i до тепер. Ми до сих пiр користуємося термiнологiєю, що породила антична естетика i, i займаючись рiзними питаннями сучасної теорiї мистецтва, постiйно звертаємося до естетичних теорiй Давньої Грецiї.
В античнiй естетицi з класичною яснiстю був поставлений цiлий ряд проблем, що мали значення для всiєї свiтової естетичної думки: про сутнiсть мистецтва, про природу естетичного сприйняття, про змiст, засоби та мету естетичного виховання, про сутнiсть основних категорiй естетики.
Визнаючи сутнiсть мистецтва, античнi мислителi намагалися з’ясувати, в чому полягає природа естетичного сприйняття, чому мистецтво здатне доставляти людинi не тiльки знання, але й насолоду, задоволення. Рiшення цього питання для мислителiв античностi багато в чому визначалось розумiнням мистецтва як наслiдування. Але головним, завдяки чому мистецтво може доставляти насолоду, греки вважали здатнiсть мистецтва до очищення, катарсису.
Ідея очищаючої ролi мистецтва розвивалася в античнiй естетицi з давнiх часiв. Вже у VІ ст. до н. е. Пiфагорiйцi вказали на те, що завдяки мистецтву стає можливим очищувати психiку людей вiд поганих пристрастей, сприяти лiкуванню хвороб.
1. Життєвий шлях Пiфагора
Згiдно легенди, Пiфагор народився на островi Самос у 585 роцi до н. е. Сповiщають також, що у вiцi приблизно 30 рокiв, спасаючись вiд тиранiї Полiкрата, вiн поїхав до Єгипту, де вивчав мудрiсть єгипетських жерцiв. Це свiдоцтво дає пiдставу ряду дослiдникiв пов’язувати витоки давньогрецької фiлософiї та естетики з фiлософiєю Давнього Єгипту, Індiї та Китаю. Близько 530 року до н. е. Пiфагор оселився у мiстi Кротон на пiвднi Італiї, де створює полiтичний та релiгiйно – фiлософський союз.
В Італiї вiн проповiдував своє вчення багато чисельним послiдовникам, частина яких утворила свого роду релiгiйний орден, або братство. Цей орден фактично прийшов в Кротонi до влади, однак через антипiфагорiйськi настрої в кiнцi VІ в. до н. е. Пiфагору прийшлось поїхати в Метапонт, де вiн й помер. Потiм, у другiй половинi V ст. до н. е., орден був розгромлений.
Важко i навiть неможливо провести кордон мiж iдеями самого Пiфагора й тим, що було привнесено його послiдовниками, якi преклонялися перед його авторитетом, але в той же час приписували йому пiзнiшi уявлення. Деякi фундаментальнi концепцiї без сумнiву належать самому Пiфагору.
2. Мораль та релiгiйнi уявлення
В античностi Пiфагор був вiдомий бiльше як проповiдник певного способу життя. Центральним в його вченнi було уявлення про реiнкарнацiї (переселення душ), що, звiсно, передбачає здатнiсть душi переживати смерть тiла, а значить її безсмертя. Оскiльки в новому втiленнi душа може переселитися в тiло тварини, Пiфагор був противником умертвлiння тварин, споживання в їжу їх м’яса i навiть говорив, що не слiд мати справу з тими, хто забиває тварин i буде розтинати їх тушi. Наскiльки можна судити згiдно творiв Емпедокла, що роздiляв релiгiйнi погляди Пiфагора, пролиття кровi розглядалося тут в якостi первородного грiха, за який душу виганяють в бренний свiт, де вона блукає, бувши зачинена то в одному, то в iншому тiлi. Душа пристрасно бажає визволення, але незмiнно повторює грiховне дiяння.
Визволити душу вiд нескiнченної череди перевтiлень може очищення. Просте очищення заключається в дотриманнi деяких заборон (наприклад, утримання вiд оп’янiння або вiд споживання в їжу бобiв) i правил поведiнки (наприклад, вшанування старших, законопослушання та вiдсутнiсть гнiву).
Пiфагорiйцi високо цiнували дружбу, й за їх розумiнням все майно друзiв повинно бути спiльним. Небагатьом вибраним пропонувалась вища форма очищення – фiлософiя, тобто любов до мудростi, а значить устремлiння до неї (слово це, як стверджує Цицерон, було вперше використане Пiфагором, який назвав себе саме не мудрецем, а любителем мудростi). За допомогою цих засобiв душа приходить у зiткнення з принципами космiчного порядку i стає їм спiвзвучною, вона звiльняється вiд своєї прив'язаностi до тiла, його беззаконних та невпорядкованих бажань.
Пiфагор та його учнi надавали музицi унiверсального значення. Розповсюджуючи закони вiдношення музичних тонiв на весь Всесвiт, вони створили вчення про космологiчне значення музики, вчення про так звану „гармонiю сфер”. Згiдно пiфагорiйським поглядам, космос являє собою особливого виду музичний iнструмент. Рух небесних тiл, розташованих по вiдношенню один до одного в такiй же пропорцiї, що й iнтервали мiж звуками в октавi, видає нескiнченну музику, настiльки голосну, що люди, звикнувши, не чують її.
Разом з космологiчним музика має i естетичну властивiсть. Вона здiйснює катартичний, тобто очищаючий вплив на душу людини, виправляє її характер, створює певного роду духовний настрiй. Згiдно легенди, Пiфагор використовував музику i в медичних цiлях, лiкуючи за допомогою її всiлякого рода хвороби та навiть виразки. Пiфагорiйцi вперше висловили думку про те, що мистецтво є наслiдуванням (мимезисом), вважаючи, що музична гармонiя є вiдображенням гармонiї небесних сфер. Пiфагор говорив, що про природу та гармонiю треба думати так: сутнiсть речей, будучи самою їх вiчною природою, пiдкоряється не людському, а божественному ведiнню. Тому стає зрозумiлим, що ми не змогли б пiзнавати нiчого з того, що є i пiзнається нами, якщо б вона (ця природа – гармонiя) не була внутрiшньо притаманна речам, з яких складений свiт, - обмежений та безмежний. А так як самi начала рiзноманiтнi, то неможливо, щоб космiчний порядок був встановлений без допомоги та участi гармонiї, звiдки б вона не являлась. Бо подiбнi та однорiднi елементи не потребували б згоди; рiзнi ж, вiдмiннi за своєю природою i напрямкам повиннi бути по необхiдностi пов’язанi такою гармонiєю, щоб увiйти до космiчного порядку.
саме: деякi вважають необхiдним, щоб виникав звук вiд руху настiльки великих тiл, так як (звук буває) при русi тiл, що не мають рiвних мас та не рухаються з такою швидкiстю. Коли ж рухається сонце, мiсяць та ще велика кiлькiсть таких великих планет з великою швидкiстю, неможливо, щоб не виникав деякий незвичний за силою звук.
Передбачивши це i було прийнято, що швидкостi (їх рухи, що залежать) вiд вiдстанi, мають вiдношення спiв звучання, вони говорять, що вiд руху планет по колу виникає гармонiйний звук. А так, як здавалося дивним, що ми не чуємо цього звуку, то в пояснення цього пiфагорiйцi говорили, що причиною цього є те, що зразу ж при народженнi iснує той звук, так що вiн зовсiм не вiдрiзняється вiд протилежної йому тишi, бо вiдмiннiсть звука та тишi вiдносно i залежить вiд їх спiввiдношення один до одного. Таким чином, подiбно до того як внаслiдок звички здається, що немає нiякої вiдмiнностi мiж тишею та стукотом при роботi, так i з iншими всiма людьми буває теж саме при сприйняттi гармонiї сфер.
Як пояснює Пiфагор саме таким є спосiб пiзнання. Привчитися легко впiзнавати центр у всякому родi тварин i у всiх речах не по силам першому стрiчному, але ця справа потребує великої наполегливостi, довготривалого досвiду та широкого знання всiх деталей.
„Вихваляють статую Полiклета, що має назву „Канон”, яку отримала внаслiдок точної симетрiї всiх частин її вiдносно один одного. Бо Хрiсiп ясно вказав на це за допомогою речi, що приводилася дещо ранiше, в якiй вiн говорить, що здоров'я тiла є вiдповiднiсть у складових його – теплому холодному, сухому та вологому. Це, очевидно, суть елементи тiл, краса ж, на його думку, криється не в спiввiдношеннi елементiв, а в симетрiї частин – очевидно, у вiдповiдностi пальця вiдносно iншого пальця та всiх їх вiдносно лiктя, а лiктя вiдносно руки, i взагалi всiх частин вiдносно всiх, подiбно тому, як написано в „Канонi” Полiклета.
Справа в тому, що, показавши нам у своєму творi всю симетрiю тiла, Полiклет довiв на справi своє вчення, зробивши статую за правилами свого вчення i назвав i саму статую, як i твiр Каноном. І дiйсно, краса тiла заключається, згiдно вчення всiх лiкарiв та фiлософiв, в симетрiї частин.”
якими вони були спочатку. І, дiйсно, бiльше всього потребує згадування те, що вiн приписував та встановлював своїм знайомим так зване музичне на лаштування, вигадуючи дивним чином поєднання тих або iнших дiатонiчних, хроматичних та енгармонiйних мелодiй, за допомогою яких вiн легко звертав i повертав до протилежного стану пристрастi душi, що нещодавно пiднялися та зародилися в них в нерозумному виглядi, скорбота, роздратування, жалiсть, непотрiбнi ревнощi, страх;рiзноманiтнi бажання, гнiв, бажання, виправляючи кожен з цих недолiкiв за допомогою певних мелодiй, неначебто за допомогою яких-небудь рятувальних цiлющих лiкiв. І коли його учнi вiдходили увечерi до сну, вiн визволяв їх вiд денного смутку, очищуючи схвильований розумовий стан.
Пiфагор вважав, що музика багато в чому сприяє здоров’ю , якщо її використовувати правильним чином. І, дiйсно, у нього була звичка використовувати таке очищення. Цим iм’ям вiн, вочевидь, i називав музичне лiкування... Існували тi або iншi мелодiї, створенi проти пристрастей душi, проти смутку та внутрiшнiх виразок, якi (мелодiї) вiн вочевидь вважав найбiльш здатними допомогти. Іншi, в свою чергу, - проти роздратування, проти гнiву, проти всiлякої духовної змiни. Користувався вiн i танцями, а також вiршi Гомера та Гесiода, що використовував для виправлення душi.
Отже музична естетика пiфагорiйцiв була викликана до життя соцiально – економiчним розвитком. Мiфологiя перестала бути чимось недосяжним те без вимiрним для людини i почала розкривати свої загадки. Тим самим готувалося нове, вже натурфiлософське свiторозумiння. Замiсть богiв та демонiв створюються абстрактно – загальнi категорiї, серед яких головну роль починає вiдiгравати числова структура, пiфагорiйська естетика числових структур тому i трималася так стiйко протягом всiєї античностi, що вона була формою оволодiння природою та життям вже без допомоги антропоморфної мiфологiї, але завдяки розумовим побудовам, поки що близьким до самої мiфологiї. Ось чому культурно – iсторичне значення пiфагорiйської естетики э дуже великим. Перш нiж стати консервативним свiтобаченням, в порiвняннi з наукою та фiлософiєю, що розвиваються, вона дуже довго i в багатьох пунктах античної теорiї все ще продовжувала вiдiгравати свою першочергову роль.
З пiфагорiйством та самою особистiстю Пiфагора пов'язано багато легенд та чудових iсторiй, якi дiйшли до нас у пiзнiй неопiфагорiйськiй та неоплатонiвськiй лiтературi.
Близьким до iстини э передбачення багатьох дослiдникiв, що спочатку пiфагорiйство носило практично – мiстичний характер i що тiльки потiм воно отримало своє теоретичне, математичне та музичне обґрунтування. Однак вже з самого початку ця мiстика повинна була мати внутрiшнє вiдношення до числової гармонiї, передвiсниками якої пiфагорiйцi були завжди.
про числа самi по собi, або про богiв як числа;
про космос, як число;
про речi як числа;
Вплив пiфагорiйського братства у першiй половинi 5 в. до н. е. безперервно рiс. Але його намагання вiддати владу «найкращим» прийшло в конфлiкт з пiдйомом демократичних настроїв у грецьких мiстах пiвденної Італiї, й незабаром пiсля 450 до н. е. в Кротонi спалахнуло повстання проти пiфагорiйцiв, яке призвело до вбивства та вигнанню багатьох, якщо не всiх, членiв братства. Ще в 4 в. до н. е. пiфагорiйцi користувалися впливом у пiвденнiй Італiї, а в Тарентi, де жив друг Платона Архiт, вiн зберiгався ще довше. Однак куди важливiшим для iсторiї фiлософiї та естетики було створення пiфагорiйських центрiв в самiй Грецiї, наприклад у Фiвах, у другiй половинi 5 ст. до н. е. звiдси пiфагорiйськi iдеї проникли в Афiни, де, якщо вiрити платонiвському дiалогу Федон
В наступнi столiття фiгура самого Пiфагора була оточена великою кiлькiстю легенд: його вважали перевтiленим богом Аполлоном, гадали, що у нього було золоте стегно й вiн був здатен викладати в один i той же час у двох мiсцях. Батьки ранньохристиянської церкви вiдвели Пiфагору почесне мiсце мiж Мойсеєм та Платоном. Ще у 16 ст. були посилання на авторитет Пiфагора у питаннях не только науки, але й магiї.
Висновки
Великий внесок Пiфагора в розвиток естетики очевидне. До Пiфагора естетика засновувалася, головним чином, на мiфологiї, на фантастичному уявленнi про природу та суспiльство. Саме з пiфагорiйцiв датується iсторiя наукової естетики, що спирається на закони природно – наукового пiзнання. Пiфагорiйцi вважали, що в основi всiх речей та явищ лежить число. Цим самим був зроблений перший крок до розумiння закономiрностей свiту.
та фiлософiї зробили так званi „неопiфагорiйцi”. Принципи пiфагорiйської естетики залишалися живими i в середньовiчнiй естетицi як Захiдної Європи, так i країн Сходу.
Оригiнальнi твори Пiфагора та пiфагорiйцiв не збереглися. Свiдоцтва про пiфагорiйську естетику до нас дiйшли у висловлюваннях пiзнiших авторiв давнини.
Все вище сказане говорить про те, що антична естетика має специфiчнi риси, що вiдрiзняли її вiд пiзнiх естетичних теорiй. Перш за все категорiї античної естетики унiверсальнi, вони в однаковiй мiрi вiдносяться до самої дiйсностi, до законiв будови та розвитку речей, до процесiв пiзнання. Разом з тим цi категорiї античної естетики э i категорiями етики, дiалектики, натурфiлософiї i т. д. Тим самим вся дiйснiсть, всi форми суспiльної дiяльностi виступають як предмет естетичного пiзнання.
Специфiчнi особливостi античної естетики обумовлювалися багато в чому тiєю особливою роллю, яку вiдiгравало в суспiльному життi Давньої Грецiї мистецтво. Характерним э те, що мистецтво у грекiв ще не виокремилося в окрему самостiйну галузь. Воно ще тiсно пов’язанез ремеслом, вихованням, гiмнастикою полiтикою i навiть медициною. Тому греки дивилися на мистецтво менш духовно, надавали йому такого значення, яке ми, користуючись сучасною термiнологiєю, не можемо назвати iнакше нiж ужиткове. Але якщо в сучасному розумiннi „ужиткове” значить несамостiйне, то антична естетика, напроти, вважала основною саме утилiтарно – практичну функцiю мистецтва, так як прекрасне для грекiв означало все те, що потрiбно i необхiдно.
Характер античної естетичної термiнологiї дозволяє вiдтворити особливостi естетичного сприйняття давнiх грекiв, специфiку античного типу естетичної чуттєвостi. Бо вчення про мiру, гармонiю та iнше не були у грекiв абстрактними метафiзичними доктринами. Грецька мiра, що втiлилася в канонi грецької скульптури, в дорiйських та iонiйських орденах грецьких храмiв, в дорiйських та iонiйських ладах грецької музики, одночасно вiдображає внутрiшнiй свiт людей Давньої Грецiї, їх вiдношення до свiту, до людини i до мистецтва.
Список використаної лiтератури
1. Античная музыкальная эстетика. – М., 1960
2. Вiхи в iсторiї античної естетики. – К., 1988
4. История эстетики. Памятники мировой эстетической мысли. – В 5-ти томах. – Т. 1. – М., 1962
6. Лосев А. История античной эстетики. – М., 1988
7. Овсянников М. История эстетической мысли. – М., 1984
|
