Вступ. 2
2. Дизайн як естетичний феномен. 11
Висновки. 15
Список використаної лiтератури. 16
Вступ
Складнi й багатограннi процеси походження нapoдiв та їхнix культур постiйно привертають до себе увагу. Адже це питання про те, хто i звiдки ми, питання нашої прабатькiвщини, часу нашого виникнення, мiсця серед iнших жителiв планети. Щодо українцiв особливого значення набуває розв’язання проблем мiсця даного етносу в колi слов'янських нapoдiв, зокрема схiднослов’янських, його зв’язкiв iз найдавнiшими етапами icтоpiї, ролi iншоетнiчних компонентiв у його формуваннi та етнiчному розвитку.
Духовна культура — складна, багатогалузева система, яка включає мову, мистецтво, науку, полiтику, iдеологiю, право, етику, релiгiю, традицiї, звичаї, вiрування. Отже, все, що складає духовний свiт народу, його свiдомiсть, переконання i погляди, котрi обумовлюють особливостi поведiнки i практичної дiяльностi. Цiнностi духовної культури органiчно пов'язанi з засобами їх витворення, збереження i поширення. Тому духовна сфера — невiд'ємна складова частина усiєї культури як специфiчної форми органiзацiї i розвитку людської життєдiяльностi.
В умовах сучасної цивiлiзацiї важливого значення набуває дизайн — найрозвинутiша та усвiдомлена галузь людської дiяльностi за законами краси поза мистецтвом.
Дизайн у вузькому, спецiальному значеннi термiна — це проектна художньо-творча дiяльнiсть, що направлена на розробку елементiв предметно-просторового середовища людської життєдiяльностi, якi виготовленi iндустрiальне, з високими споживчими властивостями й естетичними якостями, Позначка дизайну — у цьому вузькому смислi — формування гармонiйного середовища житлової, виробничої i соцiально-культурної сфер. Об'єкти дизайну — промисловi вироби (виробниче обладнання, побутова технiка, меблi, посуд, одяг тощо); елементи i системи мiського, виробничого i житлового середовища; вiзуальна iнформацiя; функцiонально-споживчi комплекси i т, iн. Вiдповiдно розрiзняють окремi види дизайну: дизайн промислових виробiв, дизайн середовища, графiчний дизайн, дизайн соцiально-культурної сфери i т. iн.
1. Архетипи та унiверсалiї української ментальностi
Нацiональна специфiка i змiстова своєрiднiсть культури — явище дуже складне i сфокусоване не лише в мовi, хоча саме мова, можливо, найповнiше i найяскравiше це засвiдчує. Своєрiднiсть культури проступає в особливостях її структури, в багатствi її складових, в своєрiдностi взаємозалежностей мiж її галузями, в переважаннi у розвитку тих чи iнших видiв мистецтв тощо. Це i особливостi нацiонального менталiтету, надання переваги тим чи iншим iдеям, своєрiднiсть етики, системи обрядiв, вiрувань, звичаїв, релiгiйних культiв народу. Нацiональне знаходить вiдбиття i в оригiнальностi iнтерпретацiї загальнолюдських проблем. Тому помилкою було б визначати нацiональне спрощено, тобто вважати нацiональним в культурi те, що залишається в нiй пiсля вилучення загальнолюдського.
Нацiональна специфiка культури, проникаючи в її змiст i форму, не є чимось заданим, вона, залежно вiд змiни iсторичних обставин, духовних потреб та естетичних уподобань, особливостей її зв'язкiв з iншими культурами, теж модифiкується, але при цьому залишається найстiйкiшою ознакою культури, тим її забарвленням, яке може зникнути тодi, коли перестане iснувати нацiя.
тривалий (протягом кiлькох столiть) перiод колонiзацiї України; вiдсутнiсть до 1918 року її державностi, соборностi територiї, на якiй жив український народ (Запорозька Сiч була лише зародком української держави, кiлькiсно i територiальне вона охоплювала частину нацiї); географiчне розташування України.
органiчнi. Заборони, всiлякi «табу», а нерiдко i геноцид їй нав'язувались ззовнi. Це притуплювало творчий потенцiал народу, гасило iнiцiативу змагання рiзних iдей i напрямiв у культурi, виснажувало духовнi сили нацiї, розпалювало розбрат мiж її культурними дiячами.
Вiдсутнiсть власної держави перешкоджала об'єднанню зусиль народу навколо загальнонацiональних завдань та iдеалiв, не сприяла захисту культури вiд небажаних iноземних впливiв. Без матерiальної, iдейно-полiтичної, правової i моральної пiдтримки духовна культура нацiї починає занепадати. Якщо ж цей руйнiвний процес прискорюється свiдомими актами заборони на нацiональну культуру, то ми розумiємо, в якiй ситуацiї перебувала українська культура останнiх трьох столiть.
Особливостi нацiонального характеру українського народу, його психологiчнi риси, глибиннi пiдвалини свiтогляду, який еволюцiонував вiд прадавнiх часiв до сучасностi, зберiгаючи певнi архетипи i найстiйкiшi елементи, становлять каркас його нацiональної свiдомостi.
Поняття «нацiональна свiдомiсть» було одним з найодiознiших для деяких суспiльствознавцiв, в яких воно асоцiювалось з нацiоналiзмом. Насправдi — це науковий термiн, яким вiддавна користувалися iсторики, етнографи, психологи всього свiту i яким вони означали (популярно висловлюючись) усвiдомлення народом своєї спiльностi, нацiональної своєрiдностi або, коли йдеться про окрему людину, усвiдомлення нею причетностi до певного народу, його культури i мови, усвiдомлення свого мiсця i ролi в свiтовiй цивiлiзацiї i права на нацiональну незалежнiсть.
Як би близько не стояли категорiї нацiонального характеру i нацiональної свiдомостi, але це не одне i те ж. Остання мiнливiша i швидше реагує на змiни суспiльного й iндивiдуального життя, оскiльки i менше генетично обумовлена. Так, за кiлька десятилiть бiльшовицької диктатури у людинi вкоренився острах дiяти незалежно, говорити те, що думаєш, звiряти вчинки з совiстю, з християнським етичним кодексом.
Нацiональна свiдомiсть складається протягом столiть в процесi iсторичного становлення нацiї, яка виборює або уже виборола свою полiтичну i культурну незалежнiсть. Без суверенностi, без своєї держави, без своєї культури i її найважливiшого елемента — мови — нацiональна свiдомiсть перебуває в ембрiональному станi. Те, що українцi столiттями не мали своєї держави, негативно позначилося й на розвитковi нацiональної самосвiдомостi. Недостатня кiлькiсть великих мiст у перiод формування нацiональної культури, якi б були центрами регiонiв, а головне, вiкова присутнiсть чужої культури як панiвної, якщо не де-факто, то де-юре, — ось деякi з головних причин пригнiчення нацiональної самосвiдомостi у частини народу. Отже, народ, який вiками був поневоленим, недостатньо усвiдомлює себе як нацiональну самостiйну єднiсть, втрачаючи разом з мовою i багато iнших ознак нацiональної самобутностi. Колонiзатори вбивали у свiдомiсть «малоросiв» комплекс неповноцiнностi i робили це досить продуктивно.
Нерозвиненiсть нацiональної самосвiдомостi нерiдко ставала об'єктом iронiї в фольклорi, в художнiй лiтературi. Але завдяки головним досягненням своєрiднiсть української культури є виразом не примiтивiзму хуторянської психологiї як якоїсь ущербностi нацiонального характеру, а оптимiстичної життєвостi i здорового свiтовiдчуття, душевної рiвноваги i цiлiсностi свiтогляду українського народу
Головнi якiснi особливостi, досягнення та iдейне багатство української культури будуть розглянутi в подальших роздiлах. Тут в загальних рисах зазначимо лише деякi з них. Першi двi особливостi стосуються переважно iдейного змiсту, третя — змiсту i форми української культури.
до завоювання економiчної, полiтичної i культурної незалежностi, утвердження повного права представляти себе на мiжнароднiй аренi самостiйно, а не чужими iнструкцiями та атрибутикою.
вона виступала в релiгiйнiй оболонцi, але з чiтко окресленим нацiональним спрямуванням, про що свiдчить славетне «Писанiє» І. Вишенського (1597). Вона народилась серед українцiв, на захист України i була вiдображенням її настроїв. Уже в перiод свого зародження iдея набувала рис масовостi, загальнонародностi. Це не стiльки заклики прозiрливих одинакiв, перших хоробрих, скiльки почуття тисяч, мiльйонiв.
З плином часу українська iдея стає виразнiшою полiтично, наповнюється новим змiстом, набуваючи прикмет спiльностi, унiверсальностi, Поряд виникають питання про iсторичну долю нацiї, самої України. Альтернатива цiй iдеї ще досить мiцно вбита в свiдомiсть, а то й пiдсвiдомiсть значної частини українцiв. Українська iдея (i в цьому одна з її характерних особливостей) не мала нiколи месiанського спрямування, вона не обґрунтовувалась посиланням на бiологiчнi властивостi народу. На вiдмiну вiд росiйської, українська iдея поставала поза межами таких iдеологiчних доктрин. Прагнення стати на чолi людства, обiйняти позицiю гегемона його культурного розвитку не захоплювали кращих дiячiв української культури.
гаряче пiдтримувала визвольну боротьбу iнших гноблених. Шовiнiзм чужий українськiй суспiльнiй думцi, її мистецтву. Друга особливiсть трактування цiєї проблеми — поєднання нацiональних аспектiв з соцiальними. Поза сумнiвом, тут далися взнаки наша героїчна iсторiя i дух козацтва, зокрема Сiчi, що вiдiгравала на певних етапах вирiшальну роль в нацiонально-визвольнiй боротьбi, в якiй хоч i була певна соцiальна диференцiацiя, але не такої глибини, як про це говорили кон'юнктурнi iсторики.
Однiєю з iпостасей української iдеї стало її мовно-художнє буття. В мовi вона iснувала як об'єктивна данiсть, як реальний вираз етичних норм, якi спадкованi вiд матерi i батька, вiд народження на свiт. Однак так вiдбувається на рiвнi буденної свiдомостi. В сферi суспiльнiй та науковiй українську мову необхiдно було захищати, вiдстоювати право на iснування. Так чинили iдеологи українського народу протягом не одного столiття. На жаль, це доводиться робити ще й сьогоднi, з тiєю лише рiзницею, що переконувати в необхiдностi вiдстоювати мову потрiбно українцiв. Так парадоксально проявляється українська iдея в сферi мови.
Близьким до цього був прояв української iдеї в сферi художнiй, вона не зводилася до права українцiв мати свою лiтературу, театр, образотворче мистецтво. Необхiдно було не просто «створити» українське мистецтво, але й пiднести його на рiвень мистецтва свiтового, вiдкрити канали взаємообмiну, збагатити його тематично, жанрово, започаткувати i дати розвиток новим видам i формам. Але прагнучи всього цього, слiд уникати епiгонства, еклектики, механiчних запозичень i забезпечувати та дбати про нацiональну своєрiднiсть, стильову специфiку, яка давала право називатися не лише мистецтвом України, а українським мистецтвом у колi культур народiв свiту. Цей рiвень реалiзацiї української iдеї, на наш погляд, здебiльшого досягнутий, хоча це той випадок, де межi немає.
Щодо науки, то тут центр ваги падав на українську суспiльну думку. Вiд викладачiв Києво-Могилянської академiї, письменникiв, полемiстiв i до сучасних дiячiв культури українська iдея набувала рiзних аспектiв тлумачення залежно од iсторичного контексту. Про її iнтерпретацiю Т. Шевченком, І. Франком, М. Драгомановим, В. Винниченком та iншими йтиметься далi. Українська iдея ще не стала етапом становлення духовної зрiлостi українського народу, вона iснує i буде iснувати аж до повного утвердження незалежностi України.
Розглядаючи якiснi особливостi української культури, не можна поминути таку її рису, як гуманiзм. Звичайно, культура гуманiстична за своїм походженням, призначенням, своєю природою, iнакше вона була б не здатна виконувати свою роль. Однак гуманiзм кожної нацiональної культури має специфiчнi риси i форми.
Становлення української нацiї супроводжувалось становленням її культури, цi процеси вiдбувались паралельно, взаємопроникливо. Так, зростання нацiональної свiдомостi, соцiально-класове розшарування, диференцiацiя способу життя, виникнення рiзних полiтичних, iдеологiчних та iнших орiєнтацiй в середовищi єдиної нацiї викликали належнi змiни, диференцiацiю, суперечностi, збiги i розходження в колi нацiональної культури.
Розвиток української культури, як це засвiдчує наше дослiдження, багатоплановий, багатовимiрний i рiзнобiчний. Вона зростала в кiлькiсному i якiсному аспектах, збагачувалась iдейно i формально, все рiзноманiтнiшими ставали її функцiї, арсенал понять i категорiй, кiлькiсть аспектiв i точок зiткнення до iнших культур свiту, ускладнювалась i диференцiювалась структура. З плином часу поновлювалась загальнонацiональна мистецька скарбниця, iсторична спадщина, накопиченi тисячолiттями духовнi цiнностi як основа творчостi народу вiдiгравали все значнiшу роль в прогресi культури. Якщо умовно подiлити її на два головнi шари — фольклорно-традицiйний i професiйний, що формується у пiзнi перiоди становлення нацiї, то можна помiтити, що цi складовi культури посiдали рiзнi мiсця, мали своє значення на рiзних етапах культурної еволюцiї. Роль професiйного пласта в процесi становлення нацiї зростала порiвняно з фольклором, але в той же час останнiй залишався невичерпним iдейно-естетичним джерелом професiйної культури.
Культура народу не постає одразу в усiй повнотi її складових. Навiть сягаючи вершин свого розвитку, вона не в усьому виступає симетричною єднiстю своїх елементiв, якi залишаються на всiх етапах культурної еволюцiї однаково значущими. Окремi елементи представленi в нiй у «знятому вираженнi», як складовi знакової системи, що позначали явища свiтогляду i психологiї первiсним уявлень народу.
Кожна культура прагне до гармонiйного розвитку всiх своїх складових, бо нацiя виражає своє iнтелектуальне багатство, рiзноманiтнiсть своїх почувань i естетичних уявлень, свiй психологiчний лад через усе багатство видiв i жанрiв, через посередництво безлiчi культуротворчих засобiв. Культура безмежна, бо необмеженi i вiчно мiнливi потреби i iнтереси людей у пiзнаннi, освоєннi i перетвореннi свiту. Тут бере початок потяг людини до духовної багатоманiтностi, естетичної завершеностi, iнтелектуальної глибини i наукової точностi. Цей процес розвитку культури, яким би суперечливим вiн не був в умовах демократiї (хай iсторично й обмеженої) вiльного розвитку нацiї, вiдбувається шляхом еволюцiї, яка не виключає перiодiв пiднесення й спаду.
На жаль, українська культура, як це засвiдчує її iсторiя, мало знала сприятливих перiодiв через вiдсутнiсть соцiальної свободи для її творцiв i носiїв, що позначилось на рiвнi, якостi i темпах розвитку в цiлому i окремих галузей зокрема. Це перешкодило вiльному прояву в нiй тiєї характерної закономiрностi еволюцiї культур, коли вiдносна нерiвномiрнiсть розвитку її галузей через певний час змiнюється вiдносною рiвномiрнiстю i гармонiєю.
На певних етапах iсторичного розвитку української культури на переднiй план висувались то її самодiяльно-фольклорнi жанри, то лiтература, то суспiльно-полiтична, релiгiйно-фiлософська думка, то наука. Це обумовлювалось змiною соцiально-економiчних та духовних запитiв суспiльства, еволюцiєю культурних iнтересiв, поглядiв та естетичних смакiв.
виховання, але йдеться про її вiдкритiсть, вiдсутнiсть соцiальних бар'єрiв до пiзнання її скарбiв. Вiдомо, що партiйна i державна елiта мала змогу дивитись усi закордоннi фiльми, для них перекладалась художня та iнша лiтература, до речi, все це робилось приховано, з порушенням мiжнародних конвенцiй. Навiть в побутi (iнтер'єри квартир, автомобiлi, зарубiжна сантехнiка i т. п.) вона вiдгороджувалась од громадян своєї держави.
свободу мислення i творчостi, заангажована прислужує панiвним верствам. Творцi першої сповiдують принципи, хай i рiзнi, але незалежнi, творцi другої — принципово безпринципнi; перша вiдкрита для iстини i добра, друга — для них закрита; перша формує таланти i творить художнi шедеври та дає великi науковi вiдкриття; друга — плодить посереднiсть i культивує пустоцвiти. Вiльна культура орiєнтована на майбутнє, її спадщина переходить вiд поколiння до поколiння, кон'юнктурнiй суджене забуття, i плоди гинуть ранiше їх творцiв.
Нарештi, у вiльному суспiльствi культура — не пасинок держави, її матерiально пiдтримують з усiх джерел, якi мають бажання її фiнансувати. Усiм державним, громадським та iншим iнституцiям i усiм членам суспiльства вiдкритi дверi для її пiдтримки. Це гарантує вiльний розвиток i оберiгає культуру вiд переходу на комерсалiзацiю, а це шлях втрати нацiональної культури.
Усерединi кожного виду можлива також спецiалiзацiя дизайну. Позначка проектування в дизайнi — оптимiзацiя функцiональних процесiв життєдiяльностi людини, пiдвищення естетичного рiвня виробiв i їх комплексiв. Предметом проектування в Дизайнi є структура i якостi форми предметного середовища в цiлому i окремих виробiв як його елементiв. Метод дизайну — принциповi основи дiяльностi, що складаються еволюцiйно i визначають її позначку та категорiальний апарат, який задає методичнi пiдвалини проектування — засоби моделювання об'єкта i сукупнiсть правил, що визначають послiдовнiсть i змiст етапiв формотворення. Сучаснi принципи дизайну — поєднання в цiлiснiй структурi i гармонiйнiй формi всiх суспiльне необхiдних якостей об'єкта, що проектується. Основними робочими категорiями дизайнерського проектування є образ, функцiя, морфологiя, технологiчна форма, естетична цiннiсть.
Здiйснення iдеї створення цiлiсного об'єкта потребує глибокого знання основних законiв i тенденцiй розвитку економiки, виробництва, споживання, а також розумiння духовних потреб суспiльства. Тому дизайн базується на наукових основах моделювання об'єкта, поєднує науковi принципи з художнiми в проектному образi i знаходить застосування в iнших галузях суспiльної дiяльностi — це так званий соцiальний дизайн.
Теоретичною базою сучасного дизайну є технiчна естетика — наукова дисциплiна, яка комплексно вивчає соцiальнi, естетичнi, функцiональнi, ергономiчнi i технiчнi аспекти формування предметно-просторового середовищi i складає науково-методичнi основи, дизайну.
Виникнення дизайну пов'язано з розвитком промисловостi наприкiнцi XIX ст.., коли вузька спецiалiзацiя виробництва призвела до руйнування унiверсальностi творчих сил людини та, як наслiдок, до втрати естетичної цiнностi предметiв, якi вироблялися промисловим способом.
У нашiй країнi iдеї дизайну набули розвитку на початку XX ст., що пов'язано з дiяльнiстю Страхова, Енгельмейера, Столярова та iн. У 1920 р. були створенi першi органiзацiї, якi спецiально займалися розробкою дизайнерських проблем — Всеросiйськi художньо-технiчнi майстернi, У 1962 р. був створений ВНДІТЕ — Всесоюзний науково-дослiдний iнститут технiчної естетики. Цей центр дизайнерської теорiї та творчостi мав фiлiї в багатьох мiстах (наприклад, у Харковi), а на великих пiдприємствах працювали спецiальнi художньо-конструкторськi бюро. Водночас були органiзованi першi спецiальнi вищi та середнi навчальнi заклади (наприклад, Харкiвський художньо-промисловий iнститут, нинi — Харкiвська державна академiя дизайну ї мистецтв, яка є головним закладом пiдготовки дизайнерських кадрiв України), де розпочалася пiдготовка фахiвцiв такого профiлю.
У 1964 р. на мiжнародному семiнарi дизайнерiв у Бельгiї було прийнято таке визначення дизайну;
Дизайн — це творча дiяльнiсть, метою якої є виявлення, формальних якостей промислових виробiв. ЦІ якостi включають i зовнiшнi особливостi виробiв, але головним чином — структурнi та функцiональнi взаємозв'язки, якi перетворюють вироби в єдине цiле як з точки зору споживача, так i з точки зору виробника.
Таким чином, були видiленi головнi специфiчнi особливостi дизайну як рiзновиду естетичної дiяльностi.
Мета дизайну (художнього конструювання) полягає у формуваннi гармонiйного предметного середовища, яке найбiльш повно задовольняє матерiальнi та духовнi потреби людини.
естетику — науку, яка дослiджує проблеми створення гармонiйного предметного середовища.
Художнє конструювання як метод дизайну передбачає висунення нової художньо-проектної iдеї та розробку нової функцiональної структури, рацiональне втiлення цiєї iдеї та гармонiйне, виразне стилiстичне оформлення предмета.
Предмети, якi є результатом дiяльностi дизайнера, повиннi бути функцiональними, а саме: досконало виконувати своє практичне призначення; бути зручними та безпечними пiд час експлуатацiї, тобто задовольняти вимоги ергономiки; бути естетично виразними, тобто мати iнформацiйно-виражальну форму i бути цiлiсними композицiйне. Наприклад, iсторiя розвитку автомобiлебудування — це пошук форми, яка б найлiпшим способом втiлювала iдею руху, швидкостi, динамiки. Найбiльше вiдповiдає цiй iдеї форма «витягнутої краплi», яку має сьогоднi бiльшiсть автомобiлiв.
Для досягнення композицiйної цiлiсностi дизайнер використовує можливостi ритму, кольору, масштабу, спiввiдношення свiтла та тiнi, пустоти та об'єму у поєднаннi з особливостями звукового оформлення, освiтлення тощо.
Висновки
Однiєю з основних рис незалежної культури є її динамiзм, вiльне, нiким не стримуване змагання рiзних, часто протилежних за своїми цiлями, iдейними спрямуваннями шкiл, течiй, стилiв, об'єднань, груп i т. д. За умов, коли їх незгоди, полемiка не виходять за рамки толерантностi, це змагання винятково сприятливе, воно стимулює пошук кращого, досконалого, вiдшлiфовує думку, поглиблює аргументацiю. Боротьба за свою аудиторiю, широку публiку, за увагу глядачiв i читачiв — могутнiй стимул для пошуку логiчної ясностi наукових iдей, естетичної вишуканостi художнiх форм, широти узагальнень i глибини фiлософських iнтерпретацiй. Вiд вируючої духовної атмосфери виграє культура суспiльства i саме суспiльство.
Дослiдження iсторiї розвитку духовної культури повинно включати принаймнi три головнi аспекти:
естетичної свiдомостi суспiльства тощо);
—iнституцiональний (дослiдження установ, форм i засобiв, що забезпечують вiдтворення та органiзацiю культурного життя, його нормальне функцiонування, спрямування його провiдних процесiв);
—структурний (iсторичнi типи i форми культури та їх
—свiтогляднi орiєнтацiї — первiсна, феодальна, буржуазна i т. д,; їх суперечностi та рушiйнi сили; складовi культури (наука, мораль, релiгiя та iншi види мистецтва, їх особливостi, взаємодiя).
людської життєдiяльностi — працi, побуту, вiдпочинку тощо, — яка б найбiльш повно задовольняла матерiальнi i духовнi потреби людини.
Список використаної лiтератури
1. Горленко В. Ф. Становление украинской этнографии конца ХVІІІ - первой половины XIX в. - К., 198
4. Гуслистий К. Г. До питання про утворення української нацiї. - К., 1967 Дяченко В. Д. Антропологiчний склад українського народу. - К., 1965
6. Кордон М. Українська та зарубiжна культура: Курс лекцiй. – К., 2002.
|
