Антропоморфiзм в естетицi
Змiст
Вступ
2 Доба Вiдродження та погляд на людину
3 Новий погляд на особливостi антропоморфiзму
Висновки
Список використаної лiтератури
Вступ
Перш нiж розглядати поняття антропоморфiзму в естетицi слiд дати йому визначення.
Антропоморфiзм – (вiд грец. – людина та форма, вигляд) розглядається як уподiбнення людинi, надiлення людськими властивостями предметiв та явищ неживої природи, небесних тiл, тварин та рослин, приписування богу або богам людського обличчя.
Ефiопи говорять, що їх боги курно сi та чорнi, фракiйцi ж уявляють своїх богiв з блакитними очами та рудими”.
народiв про божество. Бiльш тонким видом антропоморфiзму є антропопатизм, або психiчний антропоморфiзм – надiлення бога людськими пристрастями та духовними станами (гнiв, жалiсть).
Антропоморфнi образи широко використовуються в поезiї,вони зустрiчаються навiть в науково - технiчнiй лiтературi (наприклад вирази типу машина думає, вирiшує завдання).
1
Антропоморфiзм в мистецтвi Стародавньої Грецiї
Хоч антична культура, особливо в початковий перiод свого розвитку немало запозичила з найбiльш розвинених на той час культур Сходу, вона булла явищем глибоко оригiнальним.
общину.
частку в природi. Ця небезпека мала навiть свiй вiвтар в Афiнах. Карателькою була супутниця 3евса - Немезида. Богиня карала зухвалiсть i нечеснiсть як шлях до досягнення несправедливих благ.
Зухвальство i вiдплата були не тiльки моральними, а й полiтичними поняттями (звинувачення у злочинному зухвальствi полiтики кидали один одному в обличчя). Добром не закiнчують тi, хто дратує автономну силу cвiту. Покровитель людей Прометей, наприклад, xотiв облудним шляхом ДО бути !м кращу долю. І за це був прикутий до скелi. Цар Сiзiф намагався перехитрувати смерть. Вiдтодi вiн приречений до безглуздої тяжкої працi - котити вгору тяжкий камiнь. Герої ведуть вiдкриту гру, вони довiряють долi й перемагають обачливу хитрiсть царiв. Так, цар Акрiсiй, побоюючись напророченої йому cмepтi вiд руки онука, заточив дитину разом з матiр’ю у тiсну скриньку i кинув у море. Але пiдступи його не вдалися: Персей врятувався i зрештою вбив Акрiсiя. Цар Полiкдет xотiв позбутися героя, доручивши добути голову Медузи, однак Персей вийшов з цього випробування з честю, а Полiкдет був обернений на камiнь, як i iнший цар Атлант.
Там, де герої покладаються на силу свого розуму , як у сумнiй iсторiї Едiпа, котрий розгадав навiть загадку Сфiнкса, але так i не змiг розгадати загадку власного життя, доля повертається проти нього. Трагiчна вина Едiпа полягає в його самовпевненостi.
Люди тiєї доби бачили можливостi людини, яка вмiє долати великi простори, знаходити вихiд з найскладнiших обставин, створювати храми й чудовi статуї, володiти словом i думкою, всього досягати своєю мудрiстю, витонченою майстернiстю.
Однак людина здатна скористатися своїми можливостями i на благо, i на зло. Самовпевненiсть, зухвальство можуть спонукати людину на чорнi дiла i тому пiдлягають покаранню.
Протагор iз Абдер проголосив вiдомий вислiв: „Людина є мiрою всiх речей”, а в софоклiвськiй „Антiгонi” найкраще показано захоплення звершеннями людини.
Характерною рисою античної культури є антропоморфiзм – перенесення властивих людинi рис на природу, надiлення людськими властивостями явищ природи, тварин, предметiв фантастичних створiнь. Крiм того, антропоморфiзм передбачає поклонiння богам людськiй подобi.
Фiзично i морально досконала людина, в якiй воєдино злилися доброчеснiсть i пропорцiйна краса тiла, - такою є модель особистостi вiльного грека. Ритм тiла виховувався атлетикою, ритм душi – „музикою”, що для грека означало мусичнi (тобто пiд знаком мус) мистецтва: триєднiсть поезiї, танцю i власне музики. Це була програма для кожного вiльного грека.
Архаїчна скульптура народилася на стадiонах, у гiмнасiях, на олiмпiадах. Переможцiв Олiмпiйських iгор всенародне прославляли, на їх честь споруджували статуї. Оскiльки на змаганнях юнаки виступали оголеними, то й виникли зображення - куроси, якi довго називались архаїчними аполлонами: пiдкреслена атлетична будова, очi широко розплющенi, кутки губ трохи пiднятi. Часом такi статуї сягали трьох метрiв заввишки i нагадували давньоєгипетськi, але вiдрiзнялися такими рисами, як вiдкритiсть людини перед свiтом, життєрадiснiсть, що виражало гуманiстичну iдею грецького мистецтва.
Куроси присвячувалися богам, ставилися на мiських майданах. Як матерiал використовували камiнь, дерево, мармур, теракоту, а з другої половини VI ст. до н. е. — бронзу.
Жiночi постатi зображали задрапованими. Вони називалися корами (вiд грец. — дiва). Найчастiше в них поставали жрицi богинi Афiни. Кори мали широко розплющенi подовженi очi, „архаїчну”, слабо виражену усмiшку (трохи пiднятi кутки губ).
Обличчя i куросiв i кор не iндивiдуалiзували: у чоловiчих постатях — стриманiсть, мужнiсть, сила; у жiночих — стриманiсть i благородство при пiдкресленiй жiночностi, нiжностi.
2 Доба Вiдродження та погляд на людину
В подальшому питання антропоморфiзму широко пов’язувалося з антропоцентризмом
У весь сенс культури Вiдродження полягав не в простому поверненнi до античностi, вiдновленнi античних зразкiв, а в заклику бути гiдними їх, перевершити досягнення античної культури. Гуманiстами на рiвнi iнтуїцiї була схоплена особливiсть iсторичноїспадкоємностi в культурi. Гуманiсти пiдкреслювали цiннiсть людської особи самої по собi. На перший план висувався iнтерес до людських справ, людська (а не релiгiйна) точка зору на всi явища життя i особливо захист людської особи. Була поновлена в своїх правах особистiсть. В рамках культури Вiдродження вiдбулася змiна постiйного пiклування вiруючого про свiт вiчний, потойбiчний на прагнення людини до земної, прижиттєвої слави. Провiдною рисою культури став антропоцентризм. Вiн розглядає людину як частину, вiнець природи, найбiльш досконале її творiння, як мiру всiх речей. Людина обожнюється, приймається як спiвавтор Бога-Творця, подiбнiстю якого на землi людина i є.
Для плеяди блискучих письменникiв, фiлософiв, публiцистiв, художникiв Вiдродження xapaктepнi тверда переконанiсть у невичерпних висотах людського духу, вимога, щоб людина все знала, все вмiла, все могла. По сутi, в цей час виникає: те розумiння свiту, яке ставить людину в центр Bcecвiту. Чудово передав цей новий європейський антропоцентризм iталiйський гуманiст Мiрандола. У його трактатi „Про гiднiсть людини” творець звертається до Адама з таким напученням: „Не даємо тобi, Адаме, нi певного мiсця, нi власного образу, нi особливого обов'язку, щоб i мiсце, i обличчя, i обов'язок ти мав за власним бажанням, згiдно з твоєю волею i рiшенням... Я ставлю тебе в центр свiту, щоб звiдти тобi зручнiше було оглядати все, що є в свiтi. Я не зробив тебе нi небесним, нi земним, нi смертним, нi безсмертним, аби ти сам... створив собi той образ, який ти вважаєш за краще”.
Так уперше була виражена iдея самоцiнностi i самодiяльностi людського життя. Ця iдея не була можлива нi в античну епоху з її уявленням про унiверсальне значення свiтового космосу, Hi в середньовiччя, де особистiсть людини повнiстю пiдкорилася божественнiй волi.
Людина у багатьох фiлософiв Вiдродження набирає всесвiтнього розмаху, вона є центром, стрижнем свiту. У своїх пристрасних висловлюваннях вони майже перетворюють людину на Бога. Bci iсторики вiдзначали у людях Вiдродження формування нового складу розуму, розрив з yciмa середньовiчними догмами щодо релiгiї, авторитету, батькiвщини, сiм’ї.
Мiркування про людину - загальне русло тодiшньої лiтератури. Найчастiше людськiй „нiкчемностi” середньовiччя протиставляється Ното sapiens та Ното faber (Людина розумна i Людина дiяльна) у всьому її „благородствi”. Bipa у природу людини, особливо в її творчi сили ґрунтувалася на тому, що з ycix живих iстот тiльки людина здатна доповнити iснуюче iншою реальнiстю, створеною нею самою, її руками, її працею i талантом, реальнiстю мистецтва, культури, громадських iнститутiв i цiнностей. То був по cутi гiмн епосi з її творцями, її успiхами, її правителями.
Нова концепцiя людської особистостi, сформульована гумaнicтaми, була результатом не тiльки духовного руху. Вона вiдображала реальний процес видiлення особистостi iз станової обмеженостi i ремiсничої рутини, який вiдбувався разом з розкладом феодального способу виробництва. Новий iдеал ґрунтувався на визнаннi таких цiнностей: висока гiднiсть людської природи; не вiдхiд вiд мирських справ, а активна дiяльнiсть; iстинне благородство не передається у спадок, а здобувається особистими заслугами i знаннями.
Мистецтво Вiдродження своєрiдним синтезом античної фiзичної краси i християнської духовностi.
На змiну феодальнiй iдеологiї прийшла доба просвiтителiв, фiлософiв, соцiологiв, економiстiв, лiтераторiв Просвiтництва. Саме в цю добу яскраво спостерiгається антропоморфiзм в науково – технiчнiй царинi.
Новий погляд на людину зумовив надiлення людськими якостями машини механiзми (працюють, вирiшують) Лiтература, музика, театр досягають тiєї художньої зрiлостi, яка характеризує живопис у XVI-XVII ст. Це романи Прево, Фiлдiнга, Смолета, Стерна, „Кандiд” Вольтера i „Страждання молодого Вертера” Гете. Це музика Баха, Моцарта, Глюка, Гайдна.
Демократичний характер фiлософських учень був зумовлений домiнуючим свiтосприйняттям тiєї епохи. Ставлення до старого режиму, неспроможнiсть якого була все бiльш очевидною, вимога рiвностi, оцiнки людини за заслугами особистостi, а не за становими привiлеями, християнська етика об’єднали мислячих людей Францiї. Так i в Францiї слiдом за Англiєю, почалась епоха Просвiтництва, певнi моральнi, етичнi й естетичнi принципи якого спрямовували мистецтво у нове русло.
Характерною рисою Просвiтництва було прагнення його представникiв до перебудови всiх суспiльних вiдносин на основi розуму, рiвностi, справедливостi, що, на їх думку, випливають з самої природи, прав людини. Просвiтителi проголосили культ природи i розуму. Вони прагнули розкрiпачити розум людей i тим самим сприяти їх полiтичному розкрiпаченню. Людина розумiлась як чиста дошка, на яку можна записати все розумне. Проголошується рiвнiсть не тiльки перед Богом, але i перед законом. Просвiтителi вiрили в людину, її розум i високе покликання. В цьому вони продовжували гуманiстичнi традицiї доби Вiдродження.
Висновки
Стародавнє мислення надiляло природнi явища та об’єкти розумовою життєвою силою, подiбною тiй, яку людина вiдчувала в собi самiй. Цi погляди отримали назву анiмiзму. Витоки релiгiйного свiтосприйняття можна побачити в перших спробах людини впливати на цю оживлену життєву силу засобами впевнення або молитви. Пiзнiше об’єкти поклонiння стали надiлятися ще людським виглядом, тому бiльшiсть релiгiй (особливо в їх раннiй народнiй формi) можна охарактеризувати як антропоморфне. Гомерiвськi боги вбачалися не чужими людським почуттям а також людським недолiкам.
В своєму розвитку i фiлософiя, й релiгiя беруть початок вiд антропоморфiзму.
Пiзнiше, в наступнi епохи перенесення людських якостей на предмети перероджується та вдосконалюється, що дозволяє урiзноманiтнити нашi уявлення про антропоморфiзм.
2. Кордон М. Українська та зарубiжна культура: Курс лекцiй. – К., 2002
3. Лекцiї з iсторiї свiтової та вiтчизняної культури. – Львiв, 1994
4. Лосева. Ф. Эстетика Возрождения. - М., 1983
5. Мировая художественная культура. – М., 2001
6. Мифы народов мира. Энциклопедия. – В 2 томах. – М., 1991. – Т. 1
7. Токарев С. Ранние формы религии. – М., 1990
|
