Історія економічної думки на Україні

Історiя економiчної думки на Українi Контрольна робота з предмету "Макроекономiка" "Історiя економiчної думки на Українi." Работу виконав Работу перевiрив студент гр. 96-1 (З) викладач Власов М. Б. ПЛАН 1. Загальнi умови i основнi напрями розвитку економiчних дослiджень в Українi полiтико-економiчних шкiл 1. Розвиток української суспiльно-економiчної думки у перiод кiнця XIX — початку XX ст. вiдзначається рiзнома­нiтнiстю течiй i напрямiв, багатством економiчних iдей та визначними здобутками, що не тiльки пiднесли її у цi ро­ки на рiвень свiтової, передусiм захiдноєвропейської, еко­номiчної науки, а й вагомо збагатили останню. Плiднi економiчнi iдеї та науковi розробки того часу втiленi у творчiй спадщинi вчених-економiстiв як Схiдної України, що входила до складу Росiйської iмперiї, так i захiдноукраїнських земель, якi перебували у складi Австрiйської iмперiї. Науковi сили Схiдної України зосе­реджувалися переважно у Харкi вському, Київському та Одеському (Новоросiйському) унiверситетах, численних вищих учбових закладах, наукових товариствах. Багато вчених-економiстiв—виходцiв з України працювали в на­укових та учбових закладах Петербурга, Москви, iнших мiст Росiї. Головними науковими центрами, до яких тяжiла ук­раїнська iнтелiгенцiя на захiдноукраїнських землях, бу­ли Львiвський та Чернiвецький унiверситети, а також Нау­кове товариство iм. Шевченка у Львовi. При вивченнi української економiчної думки тiєї доби потрiбно враховувати. Що Україна на той час не мала сво­єї державностi, її суспiльство було подiлене мiж двома ба гатонацiональними iмперiями. Природно, що в такiй ситу­ацiї осередки економiчної науки i в Схiднiй Українi i на захiдноукраїнських землях, хоч i представляли собою не­розривну єднiсть як складовi культури одного народу, вод­ночас продовжували розвиватися у рiзних соцiально-еко­номiчних i полiтичних умовах та сферах наукових впли­вiв, вiдбиваючи їхнi характернi риси й особливостi. Враховуючи як спорiдненiсть та значний взаємовплив цих процесiв, так i глибокi якiснi їх вiдмiнностi, породженi iсто­ричними умовами, у даному роздiлi розглядатимуться ос­новнi моменти розвитку економiчної науки в Схiднiй Українi. суспiльно-економiч­ними процесами, трагiчними й величними подiями, що вреш­тi-решт призвели до докорiнної змiни усього суспiльного життя. За цей перiод країна пережила промислову кризу (1893—1902) i грошову реформу (1895—1907), поразку у росiйсько-японськiй вiйнi i революцiйнi подiї 1905—1907 рр., скликання Державної думи та роки глухої реакцiї, реформу П. Столипiна, початок i розпал першої свiтової вiйни, лют­неву революцiю та жовтневий переворот. Всi цi роки Ро­сiя, а в її складi й Україна, долаючи ще досить мiцнi пута наслiдкiв крiпосництва, важко, але впевнено просува­лися шляхом розвитку капiталiстичних вiдносин у так званому другому ешелонi капiталiстичних країн (Нiмеч­чина, ряд країн Центральної та Пiвденної Європи та iн.). У центрi передової економiчної думки того часу знахо­дяться проблеми подолання вiдставання в економiчному та суспiльно-полiтичному розвитку країни вiд провiдних капiталiстичних держав Заходу, iндустрiалiзацiї та впро­вадження здобуткiв технiчного прогресу в усi галузi народ­ного господарства, пiднесення продуктивностi сiльськогос­подарського виробництва, обмеження негативного впливу царської бюрократiї на всi сторони суспiльно-економiчно­го життя країни. В Українi цi проблеми пов'язуються з питаннями нацiонального самовизначення, змiцнення нацiо­нальних елементiв в економiцi, пiднесення добробуту тру­дящих мас, i пе редусiм селянства, яке становило понад 80 % населення, тощо. Програмними вимогами перших по­лiтичних партiй, що зародилися на захiдноукраїнських зем­лях у 90-тi роки XIX ст., а в Схiднiй Українi у 1900-тi роки, стають заходи, спрямованi на досягнення культурної та полiтичної автономiї України. Процеси переходу капiталiзму в його монополiстичн у стадiю, руйнування залишкiв та наслiдкiв крiпосництва у сiльському господарствi з одночасною його капiталiзацi­єю, швидка полiтизацiя суспiльства та рiзке загострення у ньому соцiальних суперечностей в Українi ускладнюва­лися новим посиленням боротьби правлячої бюрократiї царської Росiї з будь-якими проявами руху української громадськостi за нацiональне самовизначення. Цей рух з розвитком капiталiзму як об'єктивної передумови утворен­ня нацiй i незалежних держав набував дедалi бiльшого по­лiтичного спрямування i значно активiзувався у зв'язку з революцiйними подiями 1905—1907 рр. «Українська нацiо­нальна самосвiдомiсть,— писав у статтi «Українське пи­тання i росiйське суспiльство» (1915) академiк В. Вернадський, — заявила себе в цей перiод нацiональним представ­ництвом у першiй i другiй Державних думах, вiд якого ви­ходили вагомi й обгрунтованi заяви про потреби українсь­кого населення...» Такi заяви стосувалися народної школи, необхiдностi нацiоналiзацiї середньої та вищої освiти, а та­кож проведення реформ мiсцевого управлiння, економiчних i соцiальних вiдносин тощо. «Цi голоси, однак, вже не були почутi,— вiдзначав учений,— маючи на увазi розпуск царським урядом Думи та наступну полiтичну реак­цiю.— Настав новий перiод гонiнь на український рух... Бо­ротьба з прагненням iнородцiв до нацiонального самовиз­начення стала одним iз лозунгiв столипiнського управлiння, i до числа цих iнородцiв урядом недвозначно й свiдомо включаються українцi... Столипiн оголошує боротьбу з ук­раїнством державним завданням, що стоїть перед Росiєю з XVII столiття...». українських iсторикiв О. Єфименко «Історiя українського народу» (1922) та М. Яворського «Україна в епоху капiталiзму. Вип. 3, В супе­речках iмперiалiзму» (1925). За свiдченням О. Єфимен­ко, царський режим другої половини XIX — початку XX ст. накинув на Україну бiльший фiнансовий тягар, нiж у старi часи Гетьманщини, продовжував стримувати розвиток об­робної промисловостi тощо. В результатi, вiдзначав М. Яворський, Україна залишалася переважно землеробською країною з досить однобiчно розвиненою промисло­вiстю. ї ї розвиток вiдбувався переважно на базi широкого проникнення в Україну iноземного капiталу та змiцнення економiчної сили нацiональної буржуазiї. сiльське гос­подарство. Однак, як визнавав на той час В. 1. Ленiн у своїй працi «Імперiалiзм, як найвища стадiя капiталiзму», хоча таке зростання продуктивних сил в Українi, як i в Польщi, Фiнляндiї, Ельзасi, вiдбувалося сильнiше, швид­ше й самостiйнiше, нiж в колонiях чистого типу, проте «не iнакше, як в умовах полiтичної пiдлеглостi». Природно, що в таких складних суспiльно-полiтичних умовах економiчна освiта i наука в Схiднiй Українi про­довжували розвиватися переважно в руслi загальноросiй­ського її плину з характерними для останнього рисами. Вiдмiнностi були пов'язанi з вiдносно бiльшим впливом за­хiдноєвропейської економiчної науки, поглибленим до­слiдженням, у тому числi в iсторичному аспектi, соцiаль­но-економiчного розвитку тих чи iнших областей України, окремих галузей промисловостi, особливостей розвитку сiль­ського господарства, кооперацiї, дiяльностi мiсцевих госпо­дарських установ та громадських органiзацiй тощо. Що ж до спроб розглянути цi питання з точки зору мож­ливостi досягнення певної територiальної цiлiсностi, рацiо­нального розвитку нацiонального господарства i т. п., то вони носили палiативний характер. В умовах Росiйської iмперiї, правлячi кола якої вважали Україну своєю окра­їною — «пiвднем Росiї», в межах тiєї самодержавної по­лiтики, яку академiк Вернадський визначав як полiтику.« великоруського нацiонального централiзму», подiбнi спро­би нi поширення, нi офiцiйного визнання дiстати, звичай­но, не могли. Крiм того, потрiбно мати на увазi, що ве­ликодержавна iдеологiя була характерна i для бiльшостi науковцiв того часу, представлених ученими рiзних нацiо­нальностей, у тому числi й багатьма українцями. Проте це не дає пiдстав применшувати вплив на розвиток еконо­мiчної теорiї в Українi праць таких вiдомих учених-економiстiв, як, наприклад, П. Струве, П. Мiгулiн, Д. Пiхно, О. Бiлiмович й iн. В. Косинського, О. Миклашевського, М. Птухи, О. Русова та багатьох iнших уче­них, котрих дала свiту Україна. Водночас викладацька, на­укова, громадська дiяльнiсть в Українi таких вiдомих уче­них, як П. Струве, С. Булгаков, М. Бердяєв, М. Соболев, В. Желєзнов, О. Челiнцев, Б. Бруцкус i багато iнших, як i передова росiйська економiчна наука вказаного перiоду в цiлому, мали великий вплив на розвиток тут наукової економiчної думки. дослiдження, глибокi науковi розробки проблем сiльськогосподарської та про­мислової статистики, демографiї, економiки аграрного виробництва, теорiї i практики сiльськогосподарської коопе­рацiї, економiки промисловостi, фiнансiв i кредиту тощо. Цi галузi економiчного знання вiдзначенi в Українi пра­цями таких вiдомих науковцiв, як М. Бунге, Т. Рильський, К. Воблий, Р. Орженцький, В. Косинський, О. Анциферов, Л. Федорович, Є. Слуцький, О. Русов, М. Рклицький, В. Падалка, О. Шлiкевич, В. Варзар, А. Бориневич, В. Левитський, П. Фомiн та багато iнших. Значне мiсце в наукових розробках учених-економiстiв займали проблеми монополiй, економiчної полiтики держа- . ви, iмперiалiзму, соцiалiзму та iн., пов'язанi з переходом капiталiзму у його монополiстичну стадiю. Глибокi дослiд­ження нових явищ у суспiльно-економiчному життi пород­жують багату лiтературу з цих проблем. Створюються новi курси, якi вводилися на початку XX ст. у вищих навчальних закладах—економiчної полiтики (торгової, фiнансової та iн.), державного господарства (державного бюджету, йо­го джерел, доходiв i їх розподiлу), вчення про капiталiстич­нi монополiї, курси з економiки окремих галузей господар­ства тощо. Вагомий внесок у цю роботу був зроблений i українськими економiстами. Так, автор першої в Росiї пра­цi про монополiї (Торгово-промисловi страйки. - 1885) професор Київського унiверситету Д. Пiхно розробив i чи­тав курс про капiталiстичнi монополiї; у розробцi курсу «Синдикати й трести» разом з 1. Гольдштейном, П. Струве, М. Назаревським i iншими брав участь професор Хар­кiвського унiверситету П. Фомiн. Глибоке висвiтлення пи­тань державного господарства в контекстi розвитку загаль­ної економiчної теорiї, теорiї фiнансiв тощо здiйснив у вiдповiдному курсi П. Мiгулiн. Докладний аналiз монополiй та пов'язаних з їхнiм розвитком нових соцiально-економiч­них явищ був зробле ний в цi роки у працях М. Тугана-Ба рановського, В. Желєзнова, М. Бернацького, А. Антонови­ча, Л. Федоровича й iн. Особливо вагомi здобутки, що визначали собою харак­тер i загальний рiвень розвитку економi чної думки в Ук раїнi у рiзних її вiдгалуженнях, були пов'язанi з розвитком теоретичної, тобто полiти чної, економiї. Досягнення у цiй галузi знань багатьох українських учених, а також уче­них, що працювали у той час в Українi, не втратили свого наукового значення i сьогоднi. Деякi з них увiйшли i до скарбницi свiтової економiчної культури. Тiльки спираю­чись на вивчення i глибоке розумiння цiєї теоретичної ба­зи, можна дати об'єктивну оцiнку поглядам на спецiальнi та конкретнi економiчнi проблеми, якi хвилювали наукову громадськiсть в зазначений перiод i розроблялися у працях тих чи iнших учених. 2. У сучаснiй росiйськiй та українськiй вiтчизнянiй iсто­рико-економiчнiй лiтературi до останнього часу творчiсть бiльшостi визначних учених-економiстiв, що працювали наприкiнцi XIX—початку XX ст., оцiнювалася в цiлому негативно, а сам перiод розглядався як кризовий для всiх шкiл i напрямiв суспiльно-економiчної думки, за винятком марксистського. Досить однозначнi оцiнки наукової економiчної спад­щини кiнця XIX—початку XX ст. пов'язанi передусiм з граничною iдеологiзацiєю та полiтизацiєю вiтчизняного сус­пiльствознавства в цiлому та iсторiї економiчної думки зо­крема. Саме через це абсолютна бiльшiсть учених-еконо­мiстiв тiєї доби—представникiв рiзних суспiльних течiй та полiтекономiчних шкiл — вiдне сенi до помiщицького, бур­жуазного або дрiбнобуржуазного напрямiв суспiльно-еко­номiчної думки i проголошенi тою чи iншою мiрою аполо­гетами буржуазно-помiщицького ладу. Л. Г.) на позицiї «вульгарної» полiтичної економiї», до якої були вiднесенi всi без винятку школи, або з так званою загальною кризою капiталiзму. У другому випадку початок кризи немарксистської полiтичної еконо­мiї з початку XX ст. переносився до часiв першої свiтової вiйни та жовтневого перевороту. Повертаючись сьогоднi до багатої спадщини, що зали­шили нам провiднi вченi тiєї доби, слiд передусiм розiб­ратися у характерi того кризового становища, в яке дiйсно потрапила полiтико-економiчна наука в Росiї та Українi наприкiнцi XIX—початку XX ст., у причинах i наслiдках цiєї кризи, а також визначити реальний внесок у розвиток вiтчизняної i свiтової економiчної теорiї представникiв як марксистської, так i немарксистських течiй, зiставити їх iз здобутками й рiвнем тогочасної i сучасної економiчної на­уки. Передусiм потрiбно з'ясувати тi методологiчнi i теоре­тичнi засади, на базi яких формувалася наукова економiчна думка в Українi наприкiнцi XIX ст., якiснi змiни, що вiд­булися в них i визначили основнi течiї подальшого розвит­ку економiчної теорiї. iсторико-економiчне, пiзнавальне та наукове значення, наведемо деякi з тих п раць, якi допоможуть розiбратися i в особливостях фор­мування основних полiтико-економiчних напрямiв та шкiл в Українi. Насамперед це монографiя М. Бунге «Очерки политико-экономической литературы» (СПб., 1895), написана на базi дослiдження близько шести з половиною тисяч джерел; надзвичайно цiкавi i глибокi розвiдки з iсторiї економiчних учень та соцiалiзму Л І. Тугана-Барановського: «Современный социализм в своем историческом развитии» (СПб., 1906), «Очерки из новейшей истории политической экономии и социализма» (СПб., 1906) та iн.; працi В. Желєзнова «Очерки политической экономии» (М., 1902) та «Главные направленн я в разработке теории заработной платы» (К., 1904); монографiя В. Левитського «История политическои экономии в связи с историей хозяйственного быта», видана у Харковi у 1907 та 1914 рр.; вiдомий курс з iсторiї еконо­мiчних учень, що неодноразово перевидавався, П. Лященка та його ж «Очерки аграрной эволюции России» в двох томах (СПб., 1908—1913); дослiдження О. Миклашевського «История политической экономии. Философские, исторические й теоретические начала экономии XIX в.» (Юрьєв, 1909); С. Булгакова «История экономических учений» (М., 1910) та «История социальных учений в XIX веке» (М., 1913); О. Русова «Краткая энциклопедия земского дела в его историческом развитии» (К., 1914); К. Воблого «Начальни й курс политической экономии. История, теория, финанс ы» (К., 1918) та ряд iн. методологiчних та теоре­тичних пiдходiв, виявлення їх залежностi вiд конкретно iсторичних умов та пошуку загальних закономiрностей цього процесу в цiлому, а також у межах окремих шкiл та галузей наукового знання. Дослiдження згаданих учених свiдчать, що напрями i течiї полiтико-економiчної теорiї в Росiї та Українi в зазначений перiод формуються в на­прямi тих основних полiтико-економiчних шкiл, якi скла­лися та розвивалися на Заходi у другiй половинi XIX ст. Для того щоб краще зрозумiти характер цього процесу, його своєрiднi риси та закономiрностi, нагадаємо про цi школи, звертаючись, по можливостi, до їх оцiнок українсь­кими ученими-економiстами. думки. Увага економiстiв, зазначав вiн у «Очерках из новейшей истории политической экономии и социализма», дедалi бiльше переноситься у бiк соцiальних явищ, пород­жуваних капiталiзмом, на розв'язання питання «про при­чини стiйкої бiдностi серед зростаючого багатства», яке, на думку М. Тугана-Барановського, своєю значущiстю пе­реважило всi iншi питання, поставленi капiталiстичним ла­дом економiчнiй науцi. Саме вiдповiдаючи на це питання, вважав учений, полiтична економiя i розпалася на три ос­новнi напрями, представленi, по-перше, захисниками нере­гульованого товарно-господарського ладу, по-друге, при­хильниками iдей соцiалiзму як антиподу першого, що у всiх вiдношеннях має бути повною протилежнiстю товар­ному господарству; i, нарештi, представниками третього напряму, якi вважають необхiдним, за словами М. Тугана-Барановського, зберегти товарно-господарський лад, пом'як­шивши водночас шляхом посилення де ржавного втручання в iнтересах слабих рiзкiсть класових антагонiзмiв. Перший з визначених ученим напрямiв був представле­ний, як вiдомо, класичною полiтичною економiєю, на змiну якiй прийшла так звана австрiйська школа, започаткована в 70-тi роки XIX ст. К. Менгером i, незалежно вiд нього, в Англiї У. Джевонсом та у Швейцарiї Л. Вальрасом i роз­винена у працях Ф. Вiзера, Є. Бем-Баверка, послiдовникiв математичної школи—В. Парето та iн. Сприйнявши вiд класикiв визнання загальних економiчних законiв та аб­страктно-дедуктивний метод дослiдження економiчних явищ, цей напрям водночас означав певне цiльове переорi­єнтування економiчної теорiї: вiд визначення законiв, якi управляють розподiлом продукту мiж основними класами суспiльства (землевласниками, капiталiстами та робiтни­ками), у чому вбачали основне завдання полiтичної еконо­мiї її класики, до поглибленого вивчення процесiв функцiо­нування капiталiстичної економiки, її структурних елемен­тiв, механiзмiв їхньої взаємодiї з метою рацiонального використання ресурсiв. Основна iдея маргiналiзму, тобто першого напряму, по­лягала у вивченнi закономiрностей оптимального режиму функцiонування пiдприємства (фiрми) в умовах системи вiльної конкуренцiї, визначеннi принципiв економiчної рiв­новаги такої системи. Центральними для цього напряму були проблеми, пов'язанi з функцiонуванням ринку, його закономiрностями та ефективним розподiлом ресурсiв. Зви­чайно, цi завдання не могли бути здiйсненi на методоло­гiчних засадах класичної школи з її абсолютизацiєю ролi капiталiстичного нагромадження та прибутку в забезпе­ченнi зростання виробництва, трудової субстанцiї цiннос­тi, яка фактично протиставлялася результатам ринкових процесiв тощо. Виникла необхiднiсть перегляду предмета полiтичної економiї, її вихiдних понять i принципiв. Фор­мування нови х уявлень у цiй галузi i започаткувала авст­рiйська школа та її математичне вiдгалуження. Представники цього напряму протиставили теорiї тру­дової цiнностi класикiв власну суб'єктивно-психологiчну теорiю цiнностi. Остання грунтувалася на повному за­переченнi суспiльне необхiдних витрат працi як єдиної суб­станцiї цiнностi, пояснювала цiннiсть речей (благ) виключ­но їх граничною кориснiстю, тобто абсолютизували суб'єк­тивно-психологiчний момент i примат споживання над виробництвом. Каузально-генетичному пiдходу до вивчення економiчних явищ ученi австрiйської та математичної шкiл протиставили функцiональний принцип дослiдження, який i став методологiчною основою теорiї рiвноваги — вихiд­ної засади ци х шкiл. Вони прагнули перетворити полiтич­ну економiю у «чисту» економiчну теорiю, вiльну вiд впли­ву iдеологiї, вiдмежувати її вiд соцiальних та конкретно-економiчни х наук. (правовiрнi.— засадах та абстрактно дедуктивному методi класичної полiтичної економiї, разом iз тим протиставив поясненню класиками економiчних явищ природними, позаiсторичними причинами, тобто загально­економiчними законами, своє iсторичне їх бачення. во­лi i визначають вiдносини у сферi обмiну i розподiлу; тоб­то економiчних явищ як абстрактних понять суспiльного устрою. Соцiальну обумовленiсть зв'язкiв i закономiрнос­тей економiчних явищ марксизм розглядає як об'єктивну їх засаду, на противагу iндивiдуалiстичному (у класикiв), суб'єктивно-психологiчному (психологiчна, австрiйська та математична школи) їх поясненню. вироб­ництво, або суспiльний спосiб виробництва, виступає вихiд­ним пунктом пояснення причинних залежностей та соцi­ально-економiчних закономiрностей у всiй їх складностi i визначає собою принцип методологiчного монiзму—зве­дення причин, що дiють в економiчному життi, до однiєї основної. Всi основнi категорiї полiтичної економiї виво­дяться з вiдношення лише двох суспiльних класiв—робiт­никiв i капiталiстiв. Дане вiдношення визначене як головне у системi суспiльних вiдносин. На цiй базi i розробляється марксистська концепцiя закону розвитку та революцiйного знищення капiталiзму. І, нарештi, в руслi третього напряму, видiленого М. Туганом-Барановським як такого, що базувався на iдеї поєднання приватної власностi та пiдприємництва з держав­ним регулюванням, формується нiмецька школа, розвива­ються в останнiй третинi XIX ст. рiзнi її течiї — iсторико-етична (Г. Шмоллер i iн.) та соцiально-полiтична (Л. Брентано та iн.). Абстрактно-дедуктивному методу класикiв ця школа протиставила описово-емпiричний пiдхiд у дослiд­женнi економiчних явищ, суб'єктивне пояснення економiч­них категорiй, заперечення будь-яких економiчних зако­нiв, трактування полiтичної економiї як «нацiональної економiї» тощо. За висловом М. Тугана-Барановського, зне­важливе ставлення представникiв цiєї школи до теоретич­ної економiї взагалi призвело «не до перетворення еконо­мiчної теорiї..., а до тимчасового охолодження iнтересу до економiчної теорiї або навiть до повного заперечення її». Недолiки чисто емпiричного вивчення явищ економiчного життя, вiдмову, по сутi, вiд економiчної теорiї, визнання рiзних теорiй для рiзних iсторичних перiодiв, народiв та правових установ i взаємовiдносин, що склалися, тощо вiдзначав i вiдомий український учений К. Воблий. У ре­цензiї, опублiкованiй у 1907 р. (Журнал Министерства народного образования) на книгу Г. Шмоллера вiн писав про жалюгiднiсть тiєї науки, яка вважає себе безсилою охо­пити економiчне життя в цiлому, причину ж вiдсутностi єдиної теорiї вбачав у недосконалостi її розвитку на той час. Аналогiчнi думки висловлювали й iншi вченi-економiсти. Так, О. Миклашевський —вiдомий дослiдник iсторiї економiчних учень, вiдзначаючи у згаданiй вище працi з iсторiї полiтичної економiї особливо великий вплив соцi­ально-полiтичного напряму, вважав, що бiльшiсть його представникiв та прихильникiв далi звичайної соцiальної полiтики не йшли i нiчого не зробили для розвитку власне теоретичних засад полiтичної економiї. iсторичної тощо) i розвивалися у конфронтацiї одна до одної, а всi разом — до марксизму з його iнтерпретацiєю засад класичної школи та полiтичною доктриною. Однак необхiдно пiдкреслити, що з часом основна тенденцiя у розвитку цього процесу змiню­ється. економiч­ною теорiєю методу як iндукцiї, так i дедукцiї. Прагнення подолати однобiчнiсть монiстичного пояснення всiх еко­номiчних явищ або ж виключно з позицiй класичної теорiї трудової цiнностi чи теорiї граничної корисностi австрiйсь­кої школи дали поштовх до поглиблення теоретичних за­сад останньої американською школою на чолi з Дж. Кларком («теорiя граничної продуктивностi капiталу» та iн.), а також англiйською на чолi з А. Маршаллом. Працi А. Маршалла, який запропонував власне розв'язання про­блеми цiн на основi поєднання теорiї граничної корисностi з елементами теорiї трудової цiнностi Д. Рiкардо (в час­тинi iнтерпретацiї витрат виробництва), започаткували у 90-тi роки XIX ст. неокласичний напрям теоретичної еконо­мiї, який мав надзвичайно великий вплив на її подальший розвиток. У свою чергу, соцiальна школа полiтичної економiї, що розвинулася в Нiмеччинi в 90-тi роки (Р. Штаммлер, К. Дiль, А. Аммон й iн.) на базi нової iсторичної школи, почала широко використовувати теоретичнi засади маргiналiзму, його категорiальний апарат тощо, прагнучи поєд­нати їх застосування з вивченням соцiально-правового, етичного аспекту ринкових вiдносин, проблеми розподiлу та iн. Щодо представникiв маргiнальної школи та неокла­сицизму, то, зберiгаючи методологiчну основу пiдходу — аналiз ринкових вiдносин в умовах вiльної конкуренцiї, вони не тiльки визнають необхiднiсть i доцiльнiсть соцiаль­них реформ та певного державного регулювання економi­ки, а й намагаються обгрунтувати їх напрями, межi, сту­пiнь економiчної доцiльностi тощо. «Життя йшло всупереч науцi,— писав з цього приводу М. Туган-Барановський,— i наука пiшла на поступки... за­хисникiв нiким не регульованого, зовсiм вiльного товарного господарства залишилось зовсiм мало... Вивчення законiв вiльної гри економiчних сил — у чому й полягає найважливi­ший змiст полiтичної економiї — призвело до визнання не­обхiдностi планомiрного регулювання цiєї гри суспiльною владою». де капiталiзм роз­вивався на власнiй основi, а також таких, як Нiмеччина та Росiя, де вiн мiцнiв пiд егiдою протекцiонiстської полiтики iмперських держав, дедалi переконливiше свiдчив, що не справджувалися нi висновки класикiв буржуазної полiтич­ної економiї щодо можливостей автоматичного саморозвит­ку капiталiзму та меж такого розвитку, нi прогнози осно­воположникiв марксизму щодо його загибелi. Вiдносно цих прогнозiв Ф. Енгельс у 1895 р. визнав, що замiсть револю­цiї соцiальної, на яку очiкували вони з К. Марксом, вiдбу­лася революцiя економiчна, що охопила весь Європейський континент, вперше дiйсно ствердила у Францiї, Австрiї, Угорщинi, Польщi i недавно в Росiї крупну промисловiсть, перетворила Нiмеччину на першокласну промислову краї­ну,— i все це на капiталiстичнiй основi. Звичайно, цей вис­новок Енгельс нiякою мiрою не поширював на теоретичнi засади марксизму та його соцiально-полiтичну спрямова­нiсть. вже наприкiнцi 90-х рокiв сформувалися два основнi напрями. Перший з них, за визначенням видатного, всесвiтньо вiдомого вченого-економiста, спецiалiста з аграрних проблем, iсторiї економiч­них учень та народного господарства П. Лященка, був «бiльш ортодоксальний» у теорiї, спрямований до розвитку й поглиблення доктрини марксизму вiдповiдно до нової епо­хи у розвитку капiталiзму та нового його етапу — iмперiа­лiзму. Разом з тим його представники були бiльш «лiвими» у практичнiй полiтицi, прагнучи до здiйснення революцiй­них лозунгiв марксизму. Прихильники другого напряму— напряму «полiтичного реформiзму»—i в теорiї висували iдею «перегляду», ревiзiї всiх теоретичних передумов марк­сизму. П. Лященко справедливо вважав Е. Бернштейна та Е. Давiда. Проте, подiляючи значною мiрою погляди ортодоксальних марк­систiв, вiн у своїй «Історiї економiчних учень» оцiнював по­зицiю цих «ревiзiонiстiв» як «пряме вбивство теоретичної марксистської думки», яка «пiшла у них назад, дiйшовши у теорiї до «граничної корисностi», в соцiально-полiтичних переконаннях—до Сисмондi, на практицi—до повної вiд­мови вiд тактики непримиренного марксизму». Дiйсно, у своїх останнiх i, як свiдчить подальша свiто­ва практика суспiльного розвитку, далекоглядних перед­баченнях Е. Бернштейн, Е. Давiд, Ф. Герц та iншi теоре­тики цього напряму виходили з найновiших досягнень еко­номiчної теорiї того часу i пiдтверджували їх переглядом та аргументованою критикою теоретичних засад i полiтич­них висновкiв марксизму. Вони доводили обмеженiсть марк­систського дiалектико-матерiалiстичного методу аналiзу суспiльних явищ, наукову доцiльнiсть використання як кла­сичної теорiї трудової цiнностi, так i теорiї граничної ко­рисностi, заперечували марксистське вчення про загальний закон капiталiстичного нагромадження, вiдносне та абсо­лютне погiршення становища пролетарiату, кiнцеве розша­рування селянства на крупну буржуазiю i пролетарiат та загибель селянства як класу тощо. На цiй основi давалася критика теорiї «наукового соцiалiзму», марксистської про­грами соцiалiстичної революцiї, диктатури пролетарiату та будiвництва нового суспiльства. Поряд з цим розвивалася теза про поступове визрiвання нових соцiально-економiчних вiдносин у надрах капiталiзму в мiру його зрiлостi, про можливiсть мирного переростання капiталiзму на його ви­щих стадiях у соцiалiзм. Подiбнi позицiї не могли не викликати гострої неприми­ренної критики з боку ортодоксальних марксистiв на чолi з К. Каутським на Заходi та Г. Плехановим, а згодом i В. Ленiним — у Росiї. Проте у сферу впливу iдей нового напряму соцiал-демократичної думки, її реалiстичних кон­цепцiй та еволюцiйних засад була поступово втягнута аб­солютна бiльшiсть теоретикiв соцiал-демократичного руху, навiть такий ортодокс марксизму, як К. Каутський. та теоретичної бази, були пов'язанi передусiм iз змiнами в су­спiльно-економiчнiй дiйсностi. Новi явища, породжуванi в нiй капiталiзмом на його монополiстичнiй стадiї, вели до якiсних перетворень у всiх соцiально-економiчних структу­рах захiдних країн, значно змiнювали i ускладнювали ха­рактер функцiонування економiки i настiйно вимагали сут­тєвої перебудови полiтичної економiї у рiзних її напрямах, адаптацiї її до нових умов i завдань. Саме з цим i була пов'язана та своєрiдна криза, яку переживала полiтична економiя на Заходi у другiй половинi XIX ст. Аналогiчнi процеси, хоч i дещо пiзнiше, протiкали i в економiчнiй теорiї в Українi. Як було показано вище, в останнiй третинi XIX ст. її розвиток тут вiдбувався у сферi впливу та самобутньої iнтерпретацiї на власному суспiль­но-економiчному грунтi класичної . школи полiтичної еко­номiї, захiдноєвропейських та росiйських соцiалiстичних вчень, у тому числi й марксизму; плiдний розвиток психо­логiчного напряму (київська психологiчна школа) готував грунт для наступного розвитку його 'маргiнального та ма­тематичного вiдгалужень тощо. На вiдмiну вiд Заходу, в Українi ще i в 90-х роках зберiгається досить вiдчутний вплив концептуальних положень класичної школи, маргiналiзм тiльки починає формуватися у самостiйний напрям, надзвичайно популярним у наукових економiчних колах за­лишається економiчна теорiя марксизму. у теоретичному вiд­ношеннi — курс О. Скворцова. На той факт, що «нi один солiдний пiдручник з полiтичної економiї не може обмину­ти цього вчення Маркса, вчення, що ввiйшло у кров i плоть цiєї науки», як писав Н. Рашковський у пiслямовi до книги Г. Гросса «Научная сторона экономической системи Карла Маркса» (1890), вказували багато вчених того часу. Саме марксизм, справедливо зауважував учень М. Тугана-Барановського, видатний вчений-економiст М. Кондратьєв у спогадах про свого вчителя (Михаил Иванович Туган-Барановский. Пг. 1923), визначив початок розвитку нової, порiвняно з народницькою, системи свiтогляду та нових методiв аналiзу суспiльних явищ. Проте вже наприкiнцi 90-х—початку 1900-х рокiв бiль­шiсть вчених-економiстiв приходить до висновку про кри­зове становище у полiтичнiй економiї, про те, що жодна з iснуючих шкiл не має достатньої теоретичної та методоло­гiчної бази для глибокого дослiдження, пояснення та про­гнозування нових економiчних процесiв i явищ. «Вся струн­кiсть i логiчнiсть попереднiх теоретичних побудувань зруй­нована,— писав у своїй працi «Обмен и экономическая политика» (1904) один з прихильникiв класичної школи О. Миклашевський.—... iнодi уявляється, що саме iснуван­ня полiтичної економiї як теоретичної науки бiльше недо­пустиме». Вiдбувається iнтенсивний процес змiни усiєї системи уявлень i понять, що склалися в економiчнiй теорiї в до­монополiстичний перiод. Передусiм це стосувалося кон­цепцiї вiльної нiчим не обмеженої конкуренцiї як основного засобу забезпечення безперервного саморозвитку капiта­лiстичної економiки. Вважаючи, що на основi цього прин­ципу не можна забезпечити нi економiчну стабiльнiсть, нi розв'язання складних суспiльних суперечностей i катаклiзмiв, Б. Кистякiвський — один з численних прихильникiв марксизму в Українi, вiдомий у 90-тi роки XIX ст. дiяч ук­раїнського культурницького руху, який на початку 1990-х рокiв пiд впливом П. Струве переходить у лави прихильни­кiв конституцiоналiзму i критикiв марксизму, у 1897 р. у статтi «Аграрии в Германии» писав: «Виявилося, що iнди­вiдуальна свобода в економiчному життi призводить до при­гноблення слабого сильним, до експлуатацiї працi неiмущо­го i в кiнцевому пiдсумку до соцiального поневолення». П. Струве у найбiльш ґрунтовнiй своїй працi «Хозяйство и цена. Критические исследования по теории и истории хозяйственной жизни» (1913, ч. 1; 1916, ч. 2) проголосив iдею класикiв про природну закономiрнiсть суспiльного життя буржуазною апологiєю, яка дискредитувала себе i потерпi­ла повне фiаско. Дедалi менше залишається прибiчникiв трудової теорiї Цiнностi як у її класичному варiантi (А. Смiт, Д. Рiкардо), так i особливо у марксистськiй iнтерпретацiї. Дедалi бiль­шої популярностi набувають концептуальнi засади суб'єк­тивно-психологiчного напряму, теорiй попиту i пропозицiї, рiвноваги, факторiв виробництва тощо. Ведеться напруже­ний пошук якiсно нових пiдходiв до пiзнання та аналiзу економiчної дiйсностi, плiдно використовуються, одержу­ють самостiйну iнтерпретацiю i в цiлому рядi випадкiв перс­пективний розвиток останнi на той час здобутки рiзних шкiл i напрямiв. школою. У руслi цих процесiв вiдбувається аналiз та перегляд з ба­гатьох позицiй i економiчної теорiї марксизму, вiдношення до якого вже в перше десятилiття XX ст. вiдчутно змiню­ється. Абсолютна бiльшiсть учених-економiстiв в Українi, якi тою чи iншою мiрою подiляли окремi положення еко­номiчної теорiї марксизму або прихильно ставилися до цього вчення, дедалi бiльше вiдходять вiд марксизму, сприй­нявши фiлософськi засади, теоретичнi й методологiчнi над­бання новiтнiх на той час полiтико-економiчних шкiл, що розвивалися в руслi неокласицизму та iнституцiоналiзму. 3. Ідеї маржиналiзму, що в 70—90-тi роки XIX ст. склався на Заходi у самостiйну i дуже впливову школу на базi роз­витку засад психологiчного напряму в полiтичнiй економiї, одержали в Українi досить велике поширення вже напри­кiнцi XIX ст. Вiдповiдний грунт для цього був пiдготовле­ний, зокрема представниками Київської психологiчної школи, хоч її фундатор, вiдомий учений та визначний дер­жавний дiяч, професор Київського унiверситету М. Бунге перспективностi школи К. Менгера не оцiнив. Це вiдбилося в останнiй його роботi «Очерки политико-экономической литературы» (1895). У працях учня й послiдовника М. Бун­ге, професора того ж унiверситету Д. Пiхна (Закон спроса й предложения. К теории ценности. К., 1886; Основания политической' экономии, 1890 та iн.) розвивалися поло­ження про споживання й обмiн як основнi сфери дослiд­ження економiчних явищ, про кориснiсть речей (їх «при­датнiсть») як джерело та мiрило цiнностi й цiни («розцiн­ки»), засади теорiї попиту i пропозицiї, теорiї факторiв виробництва тощо. Однiєю з центральних проблем «як при вивченнi цiни кожної речi або послуги, так i при дослiд­женнi теорiї цiнностi взагалi» (Д. Пiхно), цi вченi вважа­ли вивчення потреб, що формують попит, конкретних їх форм, класифiкацiю за видами та родами тощо. Друге дихання розвитку психологiчного напряму полi­тичної економiї на якiсно новому рiвнi дало внесення у нього засад австрiйської та математичної шкiл. Абстрактно-дедуктивний метод дослiдження, застосований представни­ками цих шкiл, внесення ними таких нових елементiв ана­лiзу, як величина «граничної корисностi», фактор рiдкостi та iн., дали можливiсть подолати ряд суперечностей старої психологiчної школи, передусiм невдалi спроби встановити залежнiсть цiнностi вiд конкретної корисностi речей. На це звернув увагу, зокрема, Туган-Барановський, який один з перших в Росiї та в Українi здiйснив порiвняльний аналiз австрiйської школи вже в першiй своїй науковiй працi «Учение о предельной полезности хозяйственных благ как причине их ценности» (1890). Звертаючись у цiй та рядi iнших праць, зокрема згада­них вище «Очерках из истории политической экономии и социализма», до питання гострої взаємної критики прибiч­никiв теорiї корисностi та трудової теорiї цiнностi, усклад­неної «соцiальними симпатiями та полiтичними пристрас­тями», вчений писав, що i тi й другi були правi у своїй критицi i неправi у своїй виключностi. Якщо праця справ­дi не може пояснити ринкових коливань товарних цiн, а також середнiх цiн багатьох товарiв економiчного оборо­ту, наприклад, землi, то водночас з точки зору теорiї корис­ностi неможливо зрозумiти, чому середнi цiни товарiв iс­тотно рiзняться, а багато з корисних предметiв зовсiм не мають цiни. Одна й друга теорiї, робить висновок учений, «були недостатнiми для повного пояснення основного еко­номiчного явища—цiнностi». Школа ж К. Менгера, на думку М. Тугана-Барановського, запропонувала пiдхiд, який обiцяв назавжди покiнчити з суперечками про цiннiсть. Ви­знання граничної корисностi головним фактором, що ви­значає цiннiсть, дало, за виразом М. Тугана-Барановського, «арiаднину нитку» для виходу з лабiринту суперечностей при поясненнi цiнностi кориснiстю, дозволило школi Мен­гера дати «нову теорiю цiнностi, яка має всi шанси стати загальноприйнятою в науцi». Справдi, австрiйська школа вiдiграла визначну роль у розвитку економiчної теорiї. Вона торувала шлях до вивчення i прогнозування таких важливих економiчних проб­лем, як зв'язок корисностi та цiнностi, закономiрностей формування споживчого попиту, взаємозв'язку в цiноутворен­нi попиту i пропозицiї, цiноутворення факторiв виробницт­ва та визначення принципiв, за якими вiдбувається вмiнення цiнностi кiнцевого продукту окремим факторам, що бра­ли участь у його створеннi тощо, тобто до неокласичного аналiзу, який вiдкрив якiсно нову епоху в розвитку полi­тичної економiї. Проте представники австрiйської школи не змогли подолати суперечливостi своїх теорiй щодо пояснен­ня цiнностi та цiн виключно з позицiй суб'єктивних оцiнок корисностi, вiдiрваностi вiд врахування витрат виробницт­ва у формуваннi цiнностi, точнiше — цiни, що врiвноважує попит i пропонування тощо. Цi вади австрiйської школи на той час вiдзначали не тiльки її противники, а й прихильники, зокрема А. Маршалл. Останнiй звертав увагу на те, що фун­датори австрiйської школи не змогли з'єднати кориснiсть з суспiльними витратами, тобто зiставити результати з ви­тратами. Недостатнiсть монiстичного пояснення цiнностi й цiни вiдзначав i М. Туган-Барановський. У своїй працi «Очерки из новейшей истории политической экономии и социализма» (1905) вчений наголошував, що школа Менгера «вперше дала вичерпне пояснення механiзму оцiнки, вияс­нила психологiчнi процеси, результатом яких є цiна, тобто суб'єктивному моменту, що лежить в основi цiни, яким по­переднi теорiї майже не займалися». Разом з тим М. Ту­ган-Барановський приходить до висновку, що ця школа одночасно «показала передаточнi ремнi, якi зв'язують у суб'єктi об'єктивнi фактори цiни з цiнами». Вже в своїй першiй, згаданiй вище роботi «Учение о предельной полезности...», у 1890 р. М. Туган-Барановський обґрунтовує положення про те, що теорiя граничної корис­ностi, якщо її правильно розумiти, є несподiваним пiдтвер­дженням теорiї трудової цiнностi, i протистояння цих тео­рiй грунтується на рiзних пiдходах до проблеми цiнностi: об'єктивному у Д. Рiкардо i К. Маркса та суб'єктивному у К. Менгера. «Теорiя граничної корисностi доводить, що обидва принципи оцiнки знаходяться мiж собою в узгодже­ностi, яка тим бiльша, чим бiльшою мiрою розподiл народ­ної працi пiдпорядковується господарському принципу». Вчений формулює закон («теорему цiнностi»), згiдно з яким граничнi корисностi господарських благ, що вiльно вiдтворюються, прямо пропорцiйнi їх трудовим вартостям. цiй галузi на рiвень найновiших на той час здобуткiв свiтової економiчної думки. Саме з iдеєю синтезу досягнень маржиналiзму з певними засадами класичної школи, вперше висунутою на Заходi А. Маршаллом (Принципи полiтичної економiї. 1890), бу­ли пов'язанi так звана маршаллiвська революцiя i форму­вання неокласичного напряму в економiчнiй теорiї. Проте пiдходи до такого синтезу у А. Маршалла та М. Тугана-Барановського вiдрiзнялися. А. Маршалл долає, з одного боку, обмеженiсть теорiї цiнностi Д. Рiкардо, зу­мовлену жорстким превалюванням у нiй трудової засади (витрат живої та вречевленої працi) при визначеннi мiно­вої цiнностi i, з другого — догму австрiйської школи про повну залежнiсть цiнностi вiд суб'єктивної корисностi, тоб­то про останню як єдину основу цiни. Акцентуючи увагу при встановленнi цiни пропозицiї (з боку продавцiв) на виробничому факторi (витратах вироб­ництва) та використовуючи граничну кориснiсть при вста­новленнi цiни попиту (з боку споживачiв), А, Маршалл розглядає цiну як результат їхнього зiткнення, рiвновiдда­чу функцiональної взаємозалежностi попиту i пропозицiї. Таким чином, вiн по сутi знiмає проблему джерела цiннос­тi як єдиної субстанцiї цiни. В центрi його уваги — можли­востi комбiнування, замiщення факторiв виробництва, їх ефективної органiзацiї в умовах технiчного прогресу у тiс­ному зв'язку з ринковим механiзмом. Цей пiдхiд плiдно використовувався пiзнiше у працях Дж. Неймана, П. Самуельсона, Дж. Хiкса й iн. М. Туган-Барановський, як i А. Маршалл, звертав ува­гу на тi моменти в теорiї Рiкардо, якi пiдтверджували, що в нiй трудовi витрати — найважливiший, але не єдиний об'­єктивний фактор цiни (другий—кориснiсть), а також на тi опосередковуючi умови, якi вводив Рiкардо (рiвнiсть опла­ти працi однакової квалiфiкацiї, обсягiв капiталу та враху­вання часу їх iнвестування, середня норма прибутку тощо). Однак, на вiдмiну вiд А. Маршалла, вiн, з одного боку, аб­страгувався вiд цих моментiв, а з другого — явно перебiль­шував значення граничної корисностi як первинної i вихiдної у проблемi цiнностi. У своїй формулi («теоремi цiн­ностi») вiн залишає спiввiдношення «гранична корис­нiсть—витрати працi», а замiсть аналiзу функцiональних залежностей намагається безпосередньо зiставити цi кате­горiї, вважаючи разом з тим, що «гранична кориснiсть має бути функцiєю трудової витрати». Недолiки цiєї спроби М, Тугана-Барановського (який не був вузьким послiдовником нi маргiналiзму, нi класичної чи будь-якої iншої школи) виразити формально надзвичайно плiдну i перспективну iдею взаємозалежностi об'єк­тивних та суб'єктивних (за його термiнологiєю) засад у вирiшеннi проблеми цiнностi i цiни долалися росiйськими i українськими економiстами, як буде показано нижче, че­рез розвиток засад власне маргiнальної школи, шляхом за­стосування вищої математики та економiко-математичних методiв. виявлялися передусiм у прагненнi його представникiв подолати край­нiй суб'єктивiзм австрiйської школи, її вихiдного поло­ження про граничну суб'єктивну кориснiсть як основу цiни, поширити принцип маргiнального аналiзу на теорiю витрат виробництва, «здержливостi» та продуктивностi капiталу (концепцiя граничної продуктивностi Дж. Б. Кларка) та iн. В умовах наростаючих процесiв монополiзацiї дедалi бiльше вiдчувалася потреба перенесення центру уваги у теоретичних дослiдженнях з поведiнки окремого господарюючого суб'єкта на розробку основ економiчної дiяльностi фiрми, товарного виробництва в цiлому, проблеми цiноут­ворення, розподiлу доходiв (ресурсiв) як умови забезпе­чення господарської рiвноваги (збалансованостi попиту i пропозицiї) тощо. На це, до речi, звернув увагу ще у 80-тi роки XIX ст. Д. Пiхно. У книзi, присвяченiй виникненню перших монополiй та огляду лiтератури з цього питання (Торгово-промышленные стачки. К., 1885), вчений, зокре­ма, наголошував, що «стачки» «слугують вираженням i про­вiдником приватних i одностороннiх iнтересiв, з тiєю лише рiзницею, що цi одностороннi iнтереси будуть дiяти не по­одиноко, а як масова органiзована сила». Одним з найяскравiших представникiв маргiналiзму в Українi був випускник Новоросiйського (Одеського) унi­верситету, викладач Демидiвського лiцею в Ярославлi, Пе­тербурзького унiверситету, професор (а з 1919 р.— академiк Української Академiї наук) Р. Орженцький. У його працях основнi засади маргiналiзму знайшли детальни й виклад та власне оригiнальне обгрунтування i розвиток. Ґ рунтовне викладення теорiї К. Менгера в частинi тео­рiї цiнностi, визначення кiлькiсної величини цiнностi гра­ничною кориснiстю, виведення законiв цiнностi (знижен­ня, пiдвищення та спiввiдношення) як формальних законiв свiдомої дiяльностi, критика з позицiй психологiчної школи трудової теорiї вартостi класикiв та iнтерпретацiї її К. Мар­ксом тощо мiститься в першiй науковiй працi Р. Орженць кого «Полезность и цена. Политико-экономический очер к», виданiй в Одесi у 1895 р. Проблема цiнностi розглядалася i в магiстерськiй ди­сертацiї Р. Орженцького «Учение о ценности у классиков и канонистов» (Одесса, 1896), в якiй iсторiя питання про­стежується починаючи з античної лiтератури (творiв Аристотеля), дається iсторико-фiлософське обгрунтування пси­хологiчного напряму в дослiдженнi економiчних явищ, ви­соко оцiнюється перевага пропонованого ним розумiння природи цих явищ порiвняно з класичною школою полi­тичної економiї. Розкривається сутнiсть теорiї граничної корисностi. Саме цю теорiю вчений вважає тим ключем, що допомагає розкрити внутрiшнiй змiст теоретичних концеп­цiй, розроблених у руслi iнших напрямiв полiтичної еко­номiї: «Завдання правильної i всебiчної теорiї цiнностi по­лягало б, на нашу думку, в тому, щоб, виходячи з цiлком правильних i в сучасний перiод бiльш або менш визнаних положень теорiї граничної корисностi, дати внутрiшнє по­яснення, показати основу всiх тих зовнiшнiх i емпiричних спiв вiдношень та законiв обмiну, якi розробленi i вiдкритi iншими теорiями». Проте у згаданiй та рядi наступних праць (Понятие об экономическом явлений . 1903, Основн ые закон ы ценности и их практическое значение. 1904 та iн.) учений розвивав у власному оригiнальному викладi переважно тi новi еле­менти та пе рспективнi iдеї, якi накопичувала саме австрi й­ська школа бiльш нiж за двадцять рокiв свого iснування i якi пов'язанi передусiм з iменами Ф. Вiзера та Є. Бем-Баверка. Слiдом за цими вченими Р. Орженцький вводить у науковий оборот поняття об'єктивної оцiнки, фактично — цiни («розцiнки»), максимальної та мiнiмальної «розцiн­ки», подiл благ на споживчi та продуктивнi, поширює прин­цип грани чної корисностi на оцiнку витрат виробництва згiдно з теорiєю продуктивних благ (за цiєю теорiєю останнi є лише майбутнiми споживчими благами, якi одержу­ють оцiнку тiльки за кiнцевим продуктом) тощо. Таким чином, нi власна оригiнальна трансформацiя iдей австрiйської школи, нi глибоке фiлософське обгрунтування Р. Орженцьким у згаданих працях важливостi i доцiльностi психологiчного аспекту аналiзу економiчних явищ, передусiм — цiнностi та цiни, все ж не виводили їх з кола вузько суб'єктивного трактування «австрiйцiв». Величина цiнностi, стверджував учений, визначається «величиною почуттєвого стану» (ступеня вiдчуття задоволення або страждання), оскiльки вона «являє собою вираз почуттєвого стану, який п ороджується впливом володiння або вiдсутностi блага...». З часом дедалi бiльшу увагу Р. Орженцького, як i бiль­шостi послiдовникiв маргiналiзму та математичної школи, привертає проблема взаємозалежностi мiж цiною та витра­тами виробництва. Й ому, зокрема, iм понував пiдхiд до ви­рiшення цiєї проблеми, запропонований видатним росiйсь­ким ученим—економiстом та математиком В. Дмитрiєвим у його широко вiдомих на той час у науковому середовищi « Экономических очерках» (Серия 1-я: Оп ыт органического синтеза трудовой теории ценности и теории предельной полезности. М., 1904), В Дмитрiєв пов'язав аналiз рiвня суспiльно необхiдних витрат працi з питанням про спiввiдно­шення попиту та пропозицiї i широко використав положення теорiї граничної корисностi, вважаючи надзвичайно в аж­ливим урахування психологiчних передумов при економiч­ному обгрунтуваннi теорiї цiни. Рiвняння, запропонов анi В. Дмитрiєвим, базувалися на використаннi одного з в арi­антiв теорiї витрат виробництва Д. Рiкардо i так зем ної догми А. Смiта у варiантi розкладу цiни на заробiтну пл а­ту та прибуток. Це дозволило йому дати математичне вираження залежностi цiни вiд витрат виробництва, визна­чаючи величини заробiтної плати i прибутку не в цiннiсно му вираженнi, а у виглядi функцiональних залежностей п iд технiчних умов виробництва. Систему рiвнянь В. Дмитрiєва для аналiзу цiни ви кори с­тав i Р. Орженцький (Политическая экономия, 1909), роз­кладаючи цiну на заробiтну плату робiтникiв та серед нiй при буток. и методе их изучения», опубл iко­ванiй в «Юридическом вестнике» у 1914 р., i економiчна поведiнка, i економiчнi явища, зокрема цiннiсть (цiна), ви­ступають уже не тiльки як продукт суб'єктивно-психологiч­них факторiв, а й як результат їхньої взаємодiї з об'єк тив ­ними соцiальними факторами, якi включають i обмеженiсть ресурсiв. При цьому соцiальнi фактори значною мiрою об­межують економiчний принцип поведiнки iндивiдуума. Звiд­си й цiннiсть «не визначається законами цiнностi, тобто цiннiсть, або на практицi—цiни, не зумовлюються вiддан ням переваг iндивiдуумiв, «формуються на основi неiнди­вiдуальних, а суспiльних оцiнок корисностi благ». Проте, як справедливо зазначає один з вiдомих на Заходi українологiв І. Коропецький у працi «Аса demic Есо nomics iп the Nineteenth-Се ntury Ukrain» ( Selected contribution of Ukrainion Scholars to Есо nomics, 1984), Р. Орженцький широко цитує «Принципи е кономiки А. Маршалла вiдносно розу­мiння природи економiчного явища як синтезу суб'єктивно-психологiчних та об'єктивних соцiальних факторiв, але те­орiї цiни А. Маршалла уваги не придiляє. Перегляд влас­них поглядiв Р. Орженцьким вiдбив їх еволюцiю вiд засад теоретичної економiї як точної абстрактної науки в бiк уяв­лень, характерних для представникiв соцiального напряму полiтичної економiї. Київської психоло­гiчної школи, вiн був переконаним противником трудової теорiї цiнностi. «В основi процесу розцiнки господарських благ (цiни.—Л. Г.), — життя. Це факт iснування у кожної господарюючої людини певних, прита­манних їй потреб». Виразом цих потреб, якi О. Бiлiмович трактує як почуття, що «випливає з вiдчуття вiдсутностi», «прагнення усунути нестачу», i є суб'єктивнi цiнностi. По­в'язуючи величину цiнностi з iнтенсивнiстю потреб, учений вважав, що гранична кориснiсть «є не що iнше, як вiдбиття того задоволення потреб, яке залежить вiд даної кiлькостi блага». Проте на вiдмiну вiд теоретикiв австрiйської школи О. Бiлiмович заперечував можливiсть вимiрювання таких суб'єктивних величин, як iнтенсивнiсть потреб, кориснiсть та суб'єктивна цiннiсть речей не тiльки на практицi, а й в теорiї. Теорiю граничної корисностi О. Бiлiмович, подiбно до Ф. Вiзера, Є. Бем-Баверка, Дж. Кларка та iн., доповнює теорiєю витрат виробництва, вносячи у неї засади маргiналiзму, а також подає у власному трактуваннi теорiю вмiнення. Цiна продуктiв, вважає вiн, регулюється цiнами фа­кторiв виробництва, кожен з яких має свою продуктивнiсть i створює вiдповiдний доход. «Кожна теорiя цiн товарiв,— писав О. Бiлiмович у працi «Социальная теория распределения» (1916),—вiдiрвана вiд розцiнки участi виробничих факторiв, i кожна сучасна теорiя створення доходiв, що здiйснюється через ринковий обмiн, вiдiрвана вiд розцiнки продуктiв,— логiчно неможлива». доходiв тодi виявля­ється окремим випадком загальної теорiї розцiнки». Вiд­значаючи особливостi «оплати» кожного з факторiв вироб­ництва (О. Бiлiмович розглядав їх як групи факторiв: рiзнi види капiталу, працi та природних ресурсiв). Вiн, як i Є. Бем-Баверк, пояснює прибуток рiзницею оцiнок теперiш­нiх благ (заробiтна плата або спожитi продуктивнi блага) та благ майбутнiх (засоби виробництва i праця) i трактує Н ого як результат «очiкування» капiталу. Заробiтну плату О. Бiлiмович розглядає як оплату всiєї працi робiтника i пов'язує її розмiр з рiвнем продуктивностi працi, тобто ста­вить заробiтну плату, як i прибуток, у пряму залежнiсть вiд суто економiчних факторiв. До останнього часу у вiтчизнянiй iсторико-економiчнiй лiтературi такий пiдхiд, що розглядав усiх учасникiв ви­робництва як рiвноправних партнерiв незалежно вiд їхньо­го класового походження, таврувався як вiдкрита й злiсна апологiя капiталiстичного способу виробництва. Лише в останнi роки окремi дослiдники доходять висновку, що са­ме такий пiдхiд вiдбивав формування системи розгалужених механiзмiв iнтегрування пролетарiату у буржуазне суспiль­ство, яке розпочалося на рубежi столiть i було пов'язане з могутнiм динамiзмом у поступальному русi капiталiзму, iнтенсивному наростаннi нових явищ i модифiкацiйних про­цесiв у господарськiй системi i т. iн. неможливо без гармонiзацiї вiдносин мiж ними, досягнення їхньої єдностi i взаємодiї. Вони не були противниками соцiальних реформ, лише вважали, що останнi повиннi здiйснюватися в межах заходiв, якi б не порушували основ iснуючого господарсько­го ладу, що базується на принципi госпрозрахунку, не стримували економiчного поступу. «Нагромадження капiта­лiв i пiдвищення продуктивностi людської працi,— писав О. Бiлiмович у працi «Пiднесення товарних цiн у Росiї» (1909),—були i залишаються тим основним фоном, на яко­му тiльки й могло розгорнутися таке характерне для XIX столiття... пiднесення робiтничих мас у захiдноєвропейських державах. У створеннi їх i у нас лежить головним чином запорука тривкого полiпшення матерiального становища робiтникiв». Пiд впливом соцiальної теорiї розподiлу, розробленої М. Туганом-Барановським незалежно вiд теорiї цiни й цiнностi, О. Бiлiмович доходить висновку про слушнiсть iдеї регулювання рiвня заробiтної плати через сферу розподiлу нацiонального доходу i про можливiсть поступового вклю­чення ряду соцiально-психологiчних елементiв у схеми те­орiї розцiнки: «Навiть вплив таких умов, як розвиток само­свiдомостi у робiтничого класу i пов'язанi з ним згода чи небажання... працювати за певну плату,— писав вiн у працi «Социальная теория распределения», — може бути включе­на у теоретичну схему шляхом введення даних про суб'єк­тивну обтяжливiсть працi для робiтника i певну iнтенсив­нiсть його потреб у рiзних господарських благах». i розви­ток. Вважається, що саме Бiлiмович дав в економiчнiй лi­тературi того часу найбiльш детальне висвiтлення всiх ар­гументiв за i проти застосування математичних методiв з позицiй психологiчної школи. Сам учений при цьому запе­речував можливостi застосування математичного методу для аналiзу економiчних явищ, розглядав його тiльки як метод викладення тих чи iнших положень економiчної теорiї. Проте математичний метод поступово виходив за межi iлюстративностi i перетворювався на вагоме знаряддя еко­номiчного аналiзу, знаходження нових шляхiв вирiшення ря­ду важливих економiчних проблем. Застосування методоло­гiчних пiдходiв математичної школи та математичного апа ­рату значною мiрою сприяло виявленню i подоланню обме­женостi теоретичних пiдходiв у руслi монiстичного пояс­нення ряду важливих економiчних проблем як з позицiї класичної теорiї трудової вартостi, так i не ме нш популяр­ної тодi теорiї граничної корисностi. та роз­витку здобуткiв математичної школи. Застосування функ­цiонального аналiзу дозволило вченому сформулювати ряд перспективних iдей, якi змiнили саме бачення економiчної ситуацiї, що до того грунтувалося на уявленнi про закон спадної родючостi землi, поширений i на капiтал. Вiн сфор мулював принцип змiни вiддачi всiх факторiв виробництва залежно вiд розумної їх комбiнацiї, яка сама перетворю­ється на один з факторiв зростання. трудових витрат граничним корисностям та вiдповiдну його формулу запропонував М. Туган-Барановський. Недосконалiсть ви­хiдної бази та формули запропонованого ним закону дола­лися саме на шляху застосування економiко-математичних методiв. Так, у 1902 р. вiдомий математик Столяров пред­ставив на засiданнi Київського фiзико-математичного това­риства аналiтичний доказ теореми М. Тугана-Барановсько-го (Столяров Н. А. Аналитическое доказательство предложенной г. М. И. Туган-Барановским политико-экономической формулы: предельные полезности свободно произведенных продуктов пропорциональны их трудовим стоимостям. К., 1902). Завдяки застосуванню диференцiйного обчислен­ня Столяров зумiв певною мiрою подолати обмеженiсть запропонованого у теоремi чисто суб'єктивного розумiння корисностi: у Столярова граничнi корисностi господар­ських благ виступають як частиннi похiднi функцiї суспiль­ної корисностi. До речi, вважається, що саме вiн вперше у свiтовiй лiтературi виразно сформулював цю функцiю. На цьому ж шляху В. Дмитрiєвим була доведена до­цiльнiсть урахування впливу на цiну всiх елементiв вироб­ничих витрат або факторiв виробництва, вдосконалене фор­мулювання концепцiї витрат виробництва Д. Рiкардо тощо; українськими вченими Р. Орженцьким, В. Арнольдом й iн­шими використовувалася i модифiкувалася система рiв­нянь Дмитрiєва, пропонувалися власнi аналiтичнi виражен­ня для структури цiни (Арнольд В. Ф. та запропонованi на їхнiй базi новi теоретичнi пiдходи. Неоцiненний вклад у цю справу внiс всесвiтньо вiдомий український вчений-економiст, видатний математик i статистик, випускник Київ­ського унiверситету, а згодом (з 1911 до 1926 р.) викладач Київського комерцiйного iнституту професор Є. Слуцький. Ще навчаючись в унiверситетi, вiн написав працю «Теория предельной полезности» (не опублiковану), яка була удо­стоєна унiверситетської золотої медалi. Коло його наукових iнтересiв було надзвичайно широке — вiд дослiдження еко­номiчних поглядiв У. Петтi до аналiзу теоретичних та ме­тодологiчних засад маргiналiзму, вiд найскладнiших про­блем математичної статистики до започаткування не тiльки принципово нових пiдходiв до розв'язання складних еконо­мiчних проблем, а й нової галузi науки — праксеологiї (роз­робка принципiв рацiональної поведiнки людей при рiзних комбiнацiях умов). У 1915 р. Є. Слуцький публiкує в iталiйському журналi «Giornalle degli economisti revista di statistica» (Vol. L 1, № 1) працю «До теорiї збалансованого бюджету спожива­ча» (перевидану тiльки в 1963 р. у Москвi), яка започатку­вала якiсно новий етап у розвитку теорiї попиту, визначила принципово новi пiдходи до розв'язання проблеми зв'язку мiж цiною, попитом та функцiєю корисностi. Що ж нове внiс Є. Слуцький у розв'язання цiєї проблеми в руслi ма­тематичної економiки порiвняно з австрiйською школою, неокласиками та математичною школою? Послiдовний прихильник iдей маргiналiзму, вiн, проте, не подiляв поглядiв його провiдних представникiв, зокрема Є. Бем-Баверка, А. Маршалла й iнших так званих кординалiстiв на можливiсть установлення величини граничних корисностей, тобто вимiрювання суб'єктивних цiнностей. Є. Слуцький вiдштовхується вiд iдеї про необхiднiсть звiль­нити функцiю корисностi вiд чисто суб'єктивного трактуван­ня, використовує категорiю вiддання переваг споживачем як однiєї з детермiнант сукупного попиту, в якiй i знахо­дить вираження кориснiсть товару; виходить з можливос­тi кiлькiсного аналiзу вiддання переваги, їх порядкового зiставлення. Слiд зазначити, що цiлий ряд попередникiв Є. Слуцького, зокрема, Л. Вальрас, В. Парето, В. Войтинський, зро­били ряд важливих крокiв, щоб звiльнити теорiю попиту i пропозицiї вiд жорсткої прив'язки до поняття суб'єктивної цiнностi, зв'язати аналiз функцiї корисностi з грошовими доходами, з споживчим бюджетом, тобто представити фун­кцiю корисностi як певну систему вiддання переваг спожи­вача. Проте звiльнити цю функцiю вiд чисто суб'єктивного трактування, вiд уявлень про можливiсть визначення сту­пеня корисностi благ, пов'язати функцiю корисностi з рухом цiн та доходiв їм не вдалося. Уперше це зробив саме Є. Слу­цький у науковiй розвiдцi, яка й стала основою сучасних економiко-математичних дослiджень проблеми споживчого попиту. Вважаючи, що кiлькiсному аналiзу пiдлягають вiддання переваг, система яких становить основу поведiнки споживача, вiн зосереджує увагу на чiткiшiй постановцi питання про кориснiсть наборiв споживчих благ, якi входять до бюджету iндивiдуума. Є. Слуцький переносить акцент з безперспективної у методологiчному вiдношеннi проблеми визначення ступеня корисностi благ на проблему порiвнян­ня вiдносних рiвнiв корисностей рiзних благ. Отже. вiн до­ходить висновку, що кориснiсть може визначатися вiднос­но, через рух поверхней рiвня функцiї корисностi (а не шля­хом визначення абсолютного значення цiєї функцiї або її похiдних, як вважали його попередники), що тiльки цей рух у тому чи iншому напряму дає можливiсть врахувати ре­альний економiчний змiст цiєї функцiї. У свiтовiй економiчнiй лiтературi утвердився погляд Є. Слуцького на кориснiсть будь-якого сполучення благ як на величину, що може набувати тим бiльшого значення, чим кращим це сполучення виявляється для даного споживача. Виходячи з цього, Є. Слуцький дає своє вираження функцiї корисностi i формулює основне обмеження (доход спожи­вача) при визначеннi максимуму цiєї функцiї. ряд формул, якi до­зволяють дослiджувати поведiнку функцiї корисностi та функцiї попиту залежно вiд руху цiн i доходiв, можливос­тей взаємозамiнностi та взаємного доповнення споживчих товарiв тощо. Є. Слуцький виводить рiвняння, в якому вiд­бився його основний висновок щодо можливостей передба­чення коливань у попитi, виразно представленi залежностi цих коливань для компенсування змiн цiни. Дж. Хiкс, який одним з перших використав у своїх дослiдженнях цi iдеї, визначив, зокрема, що Є. Слуцький був першим економiс­том, який зробив значний крок уперед порiвняно з «неокла­сиками». Сучасна математична теорiя попиту, заснована на аналiзi поведiнки споживачiв при заданих цiнах i доходi, теж широко використовує iдеї цiєї працi Слуцького (пра­цi Р. Аллена, Дж. Хiкса, Х. Хауттакера, Ерроу, Ж. Дебре i iн.). Таким чином, цiлий ряд українських учених-економiстiв вiдiграли визначну роль не тiльки у внесеннi в економiчну культуру України та Росiї засад маргiнальної школи по­лiтичної економiї та її математичного напряму, а й у рядi випадкiв зробили значнi кроки у їх подальшому розвитку. Вплив цього напряму на формування наукової економiчної думки тут був надзвичайно великим. Саме на теоретичнi висновки суб'єктивно-психологiчної школи та її маргiналь­ного вiдгалуження дедалi бiльше спиралися представники й iншого, поширеного в Росiї та Українi соцiального напря­му полiтичної економiї, що базувався на концептуальних засадах iнституцiоналiзму. Процес цей був тiсно пов'язаний з переглядом i переоцiнкою цiлого ряду вихiдних положень не тiльки класичної школи полiтичної економiї, а й перед­усiм марксистської економiчної теорiї. 4. Марксизм в Українi, як i в Росiї, мав своїх прихильни­кiв i стiйких противникiв. Незважаючи на його величезну популярнiсть в останнiй третинi XIX — на початку XX ст. у громадських та наукових колах, послiдовними противника­ми марксизму, його економiчної, соцiальної та полiтичної доктрини залишалися представники психологiчного нап­ряму у полiтичнiй економiї. Так, головним достоїнством ки­ївської школи, яке прославило її, О. Бiлiмович вважав те, . що в багатьох найважливiших питаннях як в економiчнiй теорiї, так i в економiчнiй полiтицi вона рiзко розходиться з iншою школою росiйських економiстiв — марксистською в теорiї i народницькою в полiтицi (Памяти Д. И. Пихно, СПб., 1913). Справдi, за певних вiдмiнностей теоретичних уявлень учених київського напряму та рiвня цих уявлень, про якi йшлося вище, єднiсть вихiдного методологiчного принципу (психологiзму) у дослiдженнях економiчних 'явищ, послiдовний еволюцiонiзм у поглядах на поступаль­ний розвиток суспiльства та певний прагматизм у розумiн­нi ролi економiчної теорiї в цьому процесi тощо обумовлю­вали їхнє стiйке протистояння марксизму вiд М. Бунге до О. Бiлiмовича. Теоретики київського напряму та їхнi послiдовники — маргiналiсти не сприймали запропоноване марксизмом дiалектико-матерiалiстичне пояснення розвитку суспiльства змiною суспiльно-економiчних формацiй. Схему майбутньо­го суспiльства, його економiки вважали абсолютно нере­альною. Заперечували марксистське розумiння основних категорiй полiтичної економiї — працi, капiталу, прибутку, ренти, заробiтної плати тощо. Р. Орженцький, зокрема, ви­словлював своє глибоке переконання в тому, що конкретнi види працi методологiчно неможливо звести до працi абстрактної, що праця не є єдиною спiльною властивiстю благ, якi обмiнюються: кiлькiсть працi — вимiрювач цiнностi, а не її причина, подiбно до того як термометр — це iндикатор температури, а не її джерело. Виходячи з методологiчних засад маргiналiзму, його українськi послiдовники вiдкида­ли i трудову теорiю цiнностi, а також додаткової цiнностi К. Маркса. Сприймаючи поступово засади неокласицизму, вони долали обмеженiсть австрiйської школи на шляхах використання окремих елементiв класичної школи, а не марксової економiчної теорiї. Цiлий ряд моментiв їх кри­тики цiєї теорiї починали знаходити дедалi бiльше визнан­ня в широких колах учених-економiстiв iншого, соцiально­го, напряму полiтичної економiї. висновкiв. Так, наприклад, К. Воблий у цiлому рядi праць — «Вопрос о методе в истории политической экономии» (1907), «На­чальний курс политической экономии» (1918) та iн.—роз­цiнював це вчення як неоригiнальне, побудоване на цiлому рядi iдейних та теоретико-методологiчних запозичень з рiз­них шкiл, течiй i напрямiв суспiльно-економiчної думки, по­чинаючи вiд утопiстiв i кiнчаючи класичною школою. При­хильний до iсторико-емпiричного методу дослiдження, вiн по сутi не зрозумiв i тих рацiональних моментiв, якi були в марксистськiй методологiї дослiдження, метод К- Маркса розцiнював як штучний, занадто абстрактний i схоластич­ний. Проте багато вчених-економiстiв цього напряму тою чи iншою мiрою вiдзначали позитивнi iдеї марксизму. вченi, як П. Струве, С. Булгаков, М. Бердяєв, Б. Кистякiвський, М. Лежнєв, В. Водовозов, М. Ратнер та iн., що починали в 90-тi роки XIX ст. свою наукову та громадсько-полiтичну дiяльнiсть в руслi соцiал-демократичного руху в Українi, а на початку 1900-х рокiв склали серцевину соцiального на­пряму. При цьому, як було показано вище, сприйняття i поширення так званими легальними марксистами марксового вчення було далеким вiд ортодоксiї. Головну увагу во­ни придiляли його переосмисленню в нових iсторичних умо­вах та розвитку окремих його положень. Видатний вчений-економiст, палкий прихильник соцiа­лiстичної iдеї М. Туган-Барановський, якого Г. Плеханов вiдносив до «академiчних марксистiв», а В. Ленiн—до буржуазних учених, апологетiв капiталiзму i т. iн., у 1899 р. писав Г. Плеханову: «Моє глибоке переконання, що пiдтри­мати марксизм можна тiльки його критикою та дальшим розвитком». І у тому ж листi: «Я вiрний прапору, який вже iншими вважається застарiлим — соцiал-демократичному». Аналогiчно своє ставлення до марксизму формулює у тому ж роцi у статтi «Против ортодоксии», опублiкованiй в жур­налi «Жизнь», П. Струве. Вiн вважає за необхiдне, твердо дотримуючи соцiологiчну теорiю додаткової працi, вiдмо­витися вiд економiчної теорiї додаткової цiнностi та взага­лi критично передивитися всю економiчну теорiю Маркса як таку. Позицiя П. Струве мала великий вплив на погляди В. Водовозова, Б. Кистякiвського, П. Лебедева, С. Булгакова й iнших учених, якi на початку 1900-х рокiв входили у київську групу «Освобождение» або примикали до неї. Так, В. Водовозов, який у 90-тi роки вiв активну революцiй­ну дiяльнiсть, пропагував марксизм, у 1900 р. у листi до П. Струве висловив повну згоду з поглядами останнього. Б. Кистякiвський, вiдомий як активний учасник українсь­кого культурницького руху, член драгоманiвського гуртка, поширювач в Українi iдей марксизму, вже з 1902 р., разом з П. Струве починає випускати журнал «Освобождение», очолює у 1904 р. київську групу цiєї органiзацiї i виступає з цiлого ряду питань критичного перегляду марксизму. При певнiй вiдмiнностi теоретико-методологiчних пiдхо­дiв у творчостi цих економiстiв перегляд ними теорiї марк­сизму або її окремих положень мав багато спiльного. Усi вони вважали, що найважливiшi i найгострiшi проблеми економiчної науки, прiоритет у розробцi яких належить кла­сичнiй школi полiтичної економiї — трудова теорiя цiннос­тi, заробiтної плати, прибутку, ренти, уявлення про класову структуру та класовi суперечностi буржуазного суспiльства й iн., одержали у марксистськiй теорiї таку iнтерпре­тацiю, яка дозволила її основоположникам перетворити її на так звану доктрину або догму наукового соцiалiзму. То­му перегляд цiєї доктрини вiдбувався у контекстi переос­мислення в нових iсторичних умовах як здобуткiв власне класичної школи, так i виявлення методологiчних та iдео­логiчних засад їх iнтерпретацiї марксизмом. Передусiм це стосувалося теорiї цiнностi та додаткової цiнностi К. Маркса. Вченi вважали помилкою Маркса те, що проблему цiнностi вiн зробив вихiдною для пояснення всiх соцiально-економiчних явищ капiталiстичного суспiль­ства. У статтi «Трудовая ценность й прибыль» (Научное обозрение. № 3. 1900) Туган-Барановський визначив трудову цiннiсть як «фiкцiю», хоч i корисну з точки зору викорис­тання її в єдинiй теорiї цiнностi як «методологiчного при­йому, свiдомого абстрагування певного явища вiд усiх ускладнюючих моментiв i пристосування цього явища для простоти аналiзу до одного з цих моментiв». Що ж до по­няття додаткової цiнностi, вчений вважав, що воно взагалi не має важливого значення. Пояснюючи цю думку, яку по­дiляла абсолютна бiльшiсть вчених, Туган-Барановський в роботi «Основная ошибка абстрактной теории капитала Маркса» (Научное обозрение. № 5. 1899) писав: «Звичай­ний здоровий глузд та вульгарнi економiсти безумовно правi, заперечуючи яку б то не було рiзницю в розумiннi створен­ня прибутку мiж знаряддями працi та «робочою силою». Тобто вчений заперечував положення марксизму, що вся­ка нова або додаткова цiннiсть створюється живою працею, є продуктом лише змiнного капiталу. Звiдси випливав ви­сновок i про надуманiсть марксистських положень щодо пiдвищення рiвня (норми) додаткової цiнностi, падiння се­редньої норми прибутку, зростання ступеня експлуатацiї з розвитком капiталiзму, сформульованого Марксом загаль­ного закону капiталiстичного нагромадження—усiєї, за виразом Тугана-Барановськопз, конструкцiї абстрактної те­орiї капiталiзму Маркса. моменту в те­орiї трудової цiнностi — розкрити спiввiдношення цiни й цiнностi. Введене у третьому томi «Капiталу» поняття цiни виробництва як перетвореної форми цiнностi, навколо якої, за Марксом, коливаються ринковi цiни товарiв, суперечило, на думку бiльшостi вчених-економiстiв тiєї доби, висновкам класичного аналiзу цiнностi у першому томi, спростовувало Марксове вчення про додаткову цiннiсть. Дiйсно, якщо у першому томi розглядається вiдношення додаткової цiннос­тi лише до змiнного капiталу, то в третьому томi — її вiд­ношення до всього капiталу (норма прибутку). У резуль­татi, вiдзначав, зокрема, С. Булгаков, у статтi «Третий том «Капитала» К. Маркса» (Русская мысль. 1895), К. Маркс доходить «парадоксального висновку, що мiновий закон має силу лише при слабкому розвитку обмiну, але не в розви­нутому капiталiстичному суспiльствi», тобто закон цiнностi в умовах розвинутого капiталiзму перетворюється у нього - лише на методологiчну умовнiсть. По сутi це були тi вузловi моменти економiчної теорiї марксизму, аналiз яких призвiв до перегляду на початку XX ст. i остаточної переоцiнки усiєї системи марксистського вчення, змiсту запропонованих ним категорiального апарату та висновкiв з цiлого ряду найважливiших полiтико-еконо­мiчних проблем. Широкi дослiдження новiтнiх економiч­них явищ на базi останнiх здобуткiв економiчної теорiї при­водили вчених до висновку про невiдповiднiсть теоретич­них засад марксизму та його практичної функцiї новим iсторичним умовам. Разом iз тим у творчостi багатьох учених-економiстiв соцiального напряму зберiгалася висока оцiнка «Капiталу» К. Маркса як однiєї з вершин теоретич­ної думки середини XIX ст., як досить глибокого теоретич­ного вiдображення сучасних йому умов розвитку капiталiз­му вiльної конкуренцiї, що склалися в результатi промисло­вого перевороту. Як позитивна риса марксизму, порiвняно з класичною школою, розглядалося внесення ним в економiчну теорiю засад iсторизму, вiдзначався його великий вплив на подаль­ший розвиток суспiльствознавства. Цей вплив, вважали вченi, марксизм здобув завдяки ствердженню ним ряду по­ложень, що мiцно увiйшли до арсеналу суспiльних наук: про визначальнiсть економiчних сил та їх органiзацiї, зро­стаюче значення машинного виробництва, економiчну стру­ктуру буржуазного суспiльства та взаємозв'язок i взаємини його продуктивних сил та суспiльних вiдносин, про iсторич­ну минулiсть останнiх та роль класової боротьби тощо. Про­те розумiння ними цих положень марксизму докорiнно вiд­рiзнялося вiд ортодоксального їх сприйняття. (1905) вiн зазначав, що це вчення найлегше пояснює, «яким чином капiталiстичний господарський лад перетворюється на свою протилежнiсть, яким чином з нещадної боротьби, гноблення, експлуатацiї та зненавистi, пануючих нинi, ви­ростає з необхiднiстю природного процесу сiм'я мирної, вiльної й рiвноправної асоцiацiї майбутнього». Що ж до висновкiв, якi зробив з цiєї iдеї К. Маркс, то на думку М. Тугана-Барановського, потрiбно мати на увазi, що всi його основнi соцiальнi погляди склалися в 40-х роках XIX ст., що «Маркс стояв на грунтi сучасних йому iсторич­них фактiв», якi багато в чому розбiжнi з дiйснiстю кiнця XIX — початку XX ст. У цьому зв'язку вчений звертав увагу на тi явища, якi не вкладалися в Марксовi висновки. Це, зокрема, успiшне спiвiснування частини дрiбної промисловостi з крупним ви­робництвом, яке iнодi навiть сприяє її розвитку. Крiм того. у сiльському господарствi не спостерiгається нiчого подiб­ного концентрацiї та централiзацiї виробництва, якi так характернi для еволюцiї промисловостi. Селянське госпо­дарство не тiльки не знищується крупним капiталiстичним землеробством, але навiть зростає у бiльшостi випадкiв за рахунок цього останнього. Разом з тим, наголошує М. Туган-Барановський, той факт, що «до сiльського господарства схема Маркса зовсiм непристосовна... тiльки послаблює, але не знищує значення цiєї схеми по вiдношенню до всьо­го суспiльного господарства у сукупностi». Оскiльки все суспiльне виробництво, вважав вiн, у цiлому концентруєть­ся, незважаючи на зростання селянського господарства, загальна чисельнiсть пролетарiату швидко зростає, а кiль­кiсть самостiйних виробникiв вiдносно падає. Незважаючи на занепад крупного капiталiстичного землеробства, капiта­лiстичний спосiб виробництва дедалi бiльше пiдпорядковує собi суспiльне господарство. децентралiзуючi тен­денцiї». Цю точку зору подiляла абсолютна бiльшiсть ук­раїнських учених-економiстiв, зокрема О. Поснiков, В. Косинський, В. Левитський, М. Ратнер, В. Желєзнов, О. Русов, Т. Осадчий та iншi. Вони заперечували значення Марксової теорiї ренти взагалi i абсолютної зокрема, саму iдею нацiоналiзацiї землi, обґрунтовували тезу про стiйкiсть тру­дового селянського господарства тощо, робили висновок про недосконалiсть теорiї марксизму в галузi аграрного пи­тання в цiлому. «Вся проблема в тiм,—писав у 1899 р. М. Ратнер у працi «Аграрные вопросы в европейской литературе» (Русское богатство. №8. 1899),— що «Капiтал» на­писаний на досвiдi Англiї i аграрне питання в «Капiталi» є прогалиною, оскiльки тут сiльське господарство знаходило­ся у зовсiм виняткових умовах». факти позбавили (їх.— ... всякого значення», вважав М. Туган-Барановський, цi факти є свiдченням «безсумнiвного економiчно­го, морального та iнтелектуального пiднесення робiтничого класу в найновiший час». Вiдомий економiст, викладач Київського унiверситету професор В. Желєзнов, у дослiдженнях якого однiєю з цен­тральних була проблема заробiтної плати, хоч i проголошу­вав своєю «точкою опори» теорiю Маркса, вважаючи загальний погляд останнього на економiчнi вiдносини плiд­ним, проте був переконаний, що висновки К. - Маркса вiд­носно заробiтної плати вже застарiли. Вiн детально до­слiджує Марксову концепцiю заробiтної плати в моногра­фiї «Заработная плата. Теория. Политика. Статистика» (1918) i переконливо доводить, що доктрина марксизму про стрiмке нагромадження капiталу всупереч iнтересам про­летарiату наочно спростовувалася пiзнiшими фактами: на основi пiднесення продуктивних сил суспiльства та внаслi­док боротьби робiтникiв з пiдприємцями i регулювання су­спiльною владою заробiтна плата мала тенденцiю до зро­стання. Критична переоцiнка теоретичної системи марксизму су­проводжувалася не менш глибоким критичним аналiзом йо­го фiлософських та методологiчних засад. Особливу увагу вченi звертали на метод iсторичного матерiалiзму, прого­лошений Марксом та його ортодоксальними послiдовника­ми єдино науковим для пояснення всiх явищ суспiльного життя та визначення законiв його розвитку. На зламi двох столiть з'являється цiла низка праць, в яких поглиблено дослiджується ця проблема. Серед них — працi О. Миклашевського («Реализм и идеализм в политической экономии», 1896), М. Лежнєва («Маркс и Кант. Критико-философская параллель», 1900), С. Булгакова («От марксизма к идеализму. Сборник статей», 1896—1903, 1904), П. Струве («Марксовская теория социального развития», 1905), М. Тугана-Барановського («Теоретические основы марксиз­ма», 1905, «Современный социализм в своем историческом развитии», 1906) та iн. Вiддаючи належне марксистському методу, вченi звер­тали увагу на обмеженiсть його економiчного детермiнiзму, монiстичного погляду на розвиток людського суспiльства, визначення людини виключно як продукту середовища, на­голошували на неправомiрностi зосередження теорiї в сфе­рi iнтересiв одного класу та надмiрної її iдеологiзацiї тощо. Показова у цьому вiдношеннi є, зокрема, праця Б. Кистякiвського, опублiкована в 1900 р. в журналi «Жизнь», «Категории необходимости социальных явлений». явищ». Та разом з тим, посилаючись на iдеї 1, Канта, Б. Кистякiвський рiзко заперечує проти фетишизацiї iсторичного матерiалiзму, спроби шукати причинний зв'язок явищ тiльки в економiч­ному життi, проти виключення iз сфери причинних зв'язкiв духовних засад, юридично-правової надбудови. Вiн вiдки­дає спроби марксизму вiдкрити закони суспiльного розвит­ку. запропоноване ним дiалектико-матерiалiстичне тракту­вання закону, вiддає перевагу розумiнню економiчних за­конiв у вченнях А. Смiта та Д. Рiкардо та iн. По сутi Б. Кистякiвський, як i переважна бiльшiсть учених-економiстiв того часу, вiдстоював позитивну функцiю суспiльних наук у цiлому i полiтико-економiчної науки зокрема. М. Туган-Барановський вважав недостатнiм i неефек­тивним зосередження полiтичної економiї на поясненнi кла­сового подiлу суспiльства, розумiння цього подiлу як осно­ви господарського ладу, прагнення вирiшити всi теоретичнi питання крiзь призму iдеологiї виключно робiтничого класу i на цiй базi обгрунтувати свою практичну програму. В «Очерках из новейшей истории политической экономии й социализма» вiн писав: «... прагнення марксизму звести весь ро­бiтничий рух до полiтичної боротьби робiтничого класу за свої класовi iнтереси уявляється нам поганою i такою, що не досягає своєї мети полiтикою». суспiльних класiв i їх боротьби генiальною та «найвищою мiрою плiдною у справi вияснення процесу iсторичного розвитку». Що ж до практичної полiтики марксизму, то вiн викладав її вже в дусi реформаторських програм захiдноєвропейської, перед­усiм нiмецької, соцiал-демократiї. М. Соболев наголошував, що соцiал-демократична партiя полишила iдею «насильни­цького перевороту» i тепер «стоїть на грунтi еволюцiї, ви­ходить з того, що нiякий полiтичний та соцiальний поря­док не може бути створений мiцно, якщо не iснує усiх умов для такого здiйснення i якщо водночас новий етап не вiдпо­вiдає загальним потребам широких верств суспiльства». Подiбний пiдхiд до розвитку iдей марксизму був типовим на початку XX ст. для прихильникiв цього вчення. Особли­ва увага зверталася (як, до речi, i в нашiй сучаснiй-еконо­мiчнiй лiтературi) на тi моменти в «Капiталi» Маркса, якi, на думку багатьох учених, свiдчили про нiбито передбачену Марксом можливiсть еволюцiйного розвитку суспiльства, розв'язання мирним шляхом класових антагонiзмiв тощо. Дещо вiдмiнну вiд такої позицiї займав Туган-Баранов­ський. Наголошуючи у згаданих вище «Очерках из новейшей истории политической экономии и социализма», що «проблема здiйснення нового господарського ладу була зведена соцiальним матерiалiзмом (тобто марксизмом.— Л. Г.) нового су­спiльного ладу як результату закономiрної еволюцiї капiта­лiзму: нi робiтничим союзам як засобу полiпшення еконо­мiчного становища робiтничого класу, нi кооперативному руховi робiтникiв у формi споживчих товариств. «Коопера­тивний рух,— справедливо зауважував М. Туган-Барановськнй,— не вiдiграє у практичнiй програмi марксизму май­же нiякої ролi». що вiдводилася про­летарiату, i економiчного порядку, заснованого на колектив­нiй власностi, централiзованiй планомiрнiй органiзацiї ви­робництва, нетоварних його формах тощо. Вiдомий україн­ський економiст i громадський дiяч — земський статистик Т. Осадчий у своєму дослiдженнi «Общественный быт и про­екти его улучшения в XIX столетии» (1902) визнав марк­сизм як одну з передових доктрин побудови справедливого суспiльства, але розцiнив її як утопiчну, що «не може мати практичного застосування...». Недосконалiсть i обмеженiсть марксистського вчення вiн бачив у тому, що в ньому iгно­рувалася психологiя людей, їх мораль, «юридичний бiк су­спiльного буття був зовсiм затемнений боком економiчним» тощо. Крiм того, соцiалiстичний iдеал зводився марксиз­мом до задоволення iнтересiв тiльки одного класу, у той час як таким iдеалом, вважав Т. Осадчий, повинне бути «ство­рення сприятливих суспiльно-економiчних умов для дiяль­ностi не одного якого-небудь класу або суспiльної групи, а для всiх». вченнями цiлий ряд ґрунтовних праць, зокрема «Теоретические основы марксизма» (1905), «Очерки из новейшей истории политической экономии и социализма» (1905), «Современный социализм в своем историческом развитии» (1906), «Общественно-экономические идеалы нашего времени» (1913) та iн. «Маркс не надавав нiякого значення розробцi планiв майбутнього соцiального влаштування,— наголошу­вав учений.— Позитивна економiчна творчiсть, до якої за­кликали утопiсти, не користувалася нiяким спiвчуттям по­лiтикiв школи Маркса». хоч i з iншого боку, до аналогiчного висновку. В «Истории экономических учений» вiн пише: «Наукова догма соцiалiзму, як вона знайшла собi закiнчене вираження у Маркса, мiстить у собi майже ви­ключно науковий аналiз капiталiстичного суспiльства, а не якi-небудь утопiчнi плани майбутнього влаштування соцi­алiстичного суспiльства». І далi: «... у Маркса в його «Ка­пiталi» про це немає нi слова, а мова йде виключно про «буржуазний лад». Проте Лященко вважав «Капiтал» «най­бiльш соцiалiстичним твором», оскiльки «вiн дає суворо науковi докази неминучостi кризи капiталiстичного суспiль­ства, його краху i переходу до усуспiльненого господарства». суспiльно-полi­тичної боротьби В. Ленiна. Першi його працi, з появою яких у нашiй iсторико-економiчнiй лiтературi традицiйно пов'язувався початок нового ленiнського етапу у розвитку суспiльно-економiчної думки, припали саме на кiнець XIX — початок XX ст. В. Ленiн веде безальтернативну боротьбу проти будь-яких спроб передивитися теоретичну й полiтич­ну доктрину марксизму, i тим самим заперечує здобутки сучасної йому економiчної науки. У працi «Матерiалiзм та емпiрiокритицизм» вiн пише, що нi одному професору полi­тичної економiї, здатному давати найцiннiшi працi в галузi фактичних, спецiальних дослiджень, не можна вiрити нi в одному словi, коли мова заходить про загальну теорiю по­лiтичної економiї, бо ця остання — така ж партiйна наука в сучасному суспiльствi, як гносеологiя. розвитку цього класичного капiталiзму, своєрiдну надбудову над ним — «загниваючий» i «вiдмираючий» капiталiзм з до краю за­гостреними суперечностями i наявними об'єктивними та суб'єктивними передумовами для соцiалiстичної революцiї. Вiн безальтернативно вiдкидав будь-якi спроби розвинути марксизм у руслi лiбералiзацiї цього вчення, збагачення його фiлософських засад та соцiологiчних уявлень, реаль­ної оцiнки здобуткiв економiчної теорiї марксизму, визна­чення її iсторичних меж та можливостей. Ленiну були аб­солютно чужi сумнiви провiдних учених того часу у вичерп­ностi методу iсторичного матерiалiзму для пояснення усiєї складностi суспiльно-iсторичного процесу та достовiрностi обгрунтованої Марксом та Енгельсом на цiй основi теорiї соцiалiстичного руху та переходу до соцiалiзму. Основнi напрями та характер розвитку В. Ленiним у руслi цих уявлень марксистського вчення в галузi аналiзу закономiрностей розвитку капiталiзму, теорiї iмперiалiзму та соцiалiстичної революцiї всебiчно висвiтленi в нашiй iс­торико-економiчнiй лiтературi, ставши на довгi десятилiття догмою для нашої економiчної науки. Нагромаджений люд­ством майже столiтнiй досвiд суспiльно-економiчного роз­витку та його сучасне переосмислення надають можливiсть реально оцiнити тi чи iншi узагальнення i висновки, зроб­ленi Ленiним на початку столiття, а також зiставити їх з висновками захiдної суспiльно-економiчної думки, з одного боку, i плеяди вiдомих росiйських i українських учених-економiстiв кiнця XIX — початку XX ст., з iншого. Що ж до вiдчутного впливу ленiнських розробок на роз­виток суспiльно-економiчної думки взагалi та марксистсь­кої, зокрема, як в Росiї i Українi, так i в Захiднiй Європi (як це стверджується в усiх iсторико-економiчних дослiджен­нях радянського перiоду), то вiн реально позначився лише у роки, що передували соцiалiстичнiй революцiї. Проте цей вплив дуже мало поширювався на власне економiчну тео­рiю, на професiйних економiстiв — теоретикiв i практикiв. Ленiнський напрям суспiльно-економiчної думки в Українi вiдчутно виявив себе фактично лише у численних публiка­цiях бiльшовикiв, якi активно виступили у широко розгор­нутiй тут напередоднi жовтневої революцiї бiльшовицькiй пресi. Однак цi виступи — з питань iмперiалiзму, соцiалiс­тичної революцiї, робiтничого контролю тощо — в основно­му популяризували або конкретизували стосовно до умов України основнi ленiнськi положення. Професiйних еконо­мiстiв серед українських бiльшовикiв було зовсiм мало — статистики О. Шлiхтер, О. Цюрупа. П. Попов i деякi iншi, працi яких на той час будь-яких серйозних розробок в галузi економiчної теорiї не мiстили. Таким чином, вже на початку XX ст. головний водороздiл як у росiйськiй, так i українськiй економiчнiй думцi пролiг саме по лiнiї ставлення до марксизму — мiж його ортодоксальними послiдовниками та всiма iншими течiями економiчної думки, включаючи й так званих легальних мар­ксистiв i економiстiв, що прихильно ставилися до цього вчення. На цей час бiльшiсть з них повнiстю вiдходить не тiльки вiд суспiльно-полiтичної доктрини марксизму, а й вiд бiльшостi його теоретичних засад i висновкiв. Саме з творчiстю цих учених-економiстiв, якi становили серцевину соцiального напряму у полiтичнiй економiї, пов'язаний цi­лий ряд визначних здобуткiв, внесених поряд з представ­никами маргiнальної та математичної шкiл у розвиток економiчної науки в Українi.