Історiя економiчних вчень
КОНТРОЛЬНА РОБОТА
По предмету «
Історiя економiчних вчень»
ЗМІСТ
6. ЕКОНОМІЧНА ПОЛІТИКА МЕРКАНТЕЛІЗМУ
16. НОВА ІСТОРИЧНА ШКОЛА
36. СУЧАСНИЙ МОНЕТАРИЗМ
56. КОНЦЕПЦІЯ "СОЦІАЛЬНО-РИНКОВОГО ГОСПОДАРСТВА
ЛІТЕРАТУРА
6. ЕКОНОМІЧНА ПОЛІТИКА МЕРКАНТЕЛІЗМУ
– перша в iсторiї економiчної думки школа, яка виникла наприкiнцi XV ст. в епоху первiсного нагромадження капiталу в Англiї, Італiї, Францiї та iнших європейських країнах i проiснувала до XVIII ст. Це перша система економiчних поглядiв, на основi якої формувалася економiчна полiтика європейських держав – полiтика державного протекцiонiзму.
Меркантилiзм (вiд iтал. “mercante”
– торговець, купець) вперше ставить питання про джерело багатства нацiї: уособленням багатства вважаються грошi, його джерелом є обмiн товарiв, насамперед – зовнiшня торгiвля. Тому нагромадження грошей постає в центрi економiчної системи меркантилiзму, а предметом аналiзу стає сфера обiгу. Представники меркантилiзму розробили двi теорiї грошей:
, яка пояснювала сутнiсть грошей їх природними властивостями та кiлькiсну
(номiналiстичну), згiдно якої грошi являють собою рахункову одиницю, є умовними знаками, якi не мають власної внутрiшньої вартостi.
нацiональному масштабi. Пропонованi раннiм меркантилiзмом заходи державного контролю не виходили за межi чисто адмiнiстративних: валютна монополiя держави, заборона вивезення золота i срiбла за кордон, стимулювання видобування дорогоцiнних металiв, зменшення вагового вмiсту нацiональних золотих i срiбних монет для збiльшення їх кiлькостi, обмеження iмпорту iноземних товарiв шляхом встановлення високих митних тарифiв, зниження позичкового проценту.
Стаффорд Вiльям
(1554–1612) – найвiдомiший представник англiйського раннього меркантилiзму, купець i банкiр. У працi “Короткий виклад деяких звичайних скарг наших спiввiтчизникiв”
(1581) обґрунтував теорiю грошового балансу. Розумiючи зв’язок мiж вартiстю грошей i вартiстю товарiв, вiн як iдеолог полiтики економiчного протекцiонiзму пропонував заборонити вивозити монети за кордон, оскiльки це призводить до зростання цiн, обмежити ввезення в Англiю деяких iноземних товарiв, зокрема предметiв розкошiв.
(1519–1584) – iталiйський банкiр, один з фундаторiв теорiї грошового балансу. Пропонував скликати всеєвропейську конференцiю з питань грошового обiгу i створити єдину монету для всiх країн.
Зрiлий меркантилiзм
переносить дослiдження iз сфери грошового обiгу в сферу товарного обмiну. Джерело багатства нацiї вбачається тепер не у примiтивному нагромадженнi скарбiв, а насамперед у розвитку зовнiшньої торгiвлi, досягненнi активного сальдо торговельного балансу. Звiдси – теоретична аргументацiя полiтики протекцiонiзму, спрямованої на стимулювання розвитку експортних галузей промисловостi (надання субсидiй, експортних премiй, звiльнення вiд податкiв та iн.).
Монкретьєн Антуан
(1575–1621) – французький представник зрiлого меркантилiзму. У “Трактатi полiтичної економiї”
(1615) Монкретьєн вперше вводить в науковий оборот термiн “полiтична економiя”
, який згодом стане назвою цiлої науки – економiчної теорiї. Цей термiн вiн вживає у значеннi “нацiональна економiка, державне господарство”. Монкретьєн не ототожнює багатство з грошима, вважаючи останнi лише передумовою добробуту країни. Зовнiшню торгiвлю вiн розглядає як “гру з нульовою сумою”, як обмiн, в якому виграш однiєї сторони є одночасно втратами для iншої. Вiн обґрунтовує полiтику торговельного балансу i заходи державного протекцiонiзму, якi сприяли б розвитку мануфактур, мореплавства i торгiвлi.
Мен Томас
(1571–1641) – англiйський представник зрiлого меркантилiзму, директор першого в свiтi акцiонерного товариства – Ост-Індської компанiї (1600). У працях “Роздуми про торгiвлю Англiї з Ост-Індiєю”
“Багатство Англiї у зовнiшнiй торгiвлi або баланс зовнiшньої торгiвлi”
експорту готової продукцiї, а не сировини, державнiй пiдтримцi виробництв, якi дозволили б вiдмовитись вiд iмпорту деяких товарiв широкого вжитку, забезпеченнi транспортування англiйських товарiв в iншi країни тiльки на англiйських суднах. Вiн вважав за необхiдне пiдтримувати низькi цiни на вiтчизнянi товари, щоб зробити їх привабливими для iноземцiв. Цi заходи, на його думку, сприятимуть перевищенню експорту над iмпортом i утворенню рiзницi у виглядi дорогоцiнних металiв, яка залишатиметься в країнi.
Ідея активного торгового балансу зiграла визначну роль у розвитку продуктивних сил, промисловостi i торгiвлi європейських країн перiоду становлення капiталiзму. Разом з тим вона являла собою головну теоретичну помилку пiзнього меркантилiзму: вiдкриття у XVIIІ ст. механiзму золотогрошових потокiв, взаємозв’язку мiж рухом золота та внутрiшнiми цiнами довело практичну неможливiсть утворення активного торговельного балансу i спростувало висновки зрiлих меркантилiстiв.
Лоу Джон
(1671–1729) – англiйський економiст i фiнансист. Основна праця “Грошi i торгiвля, що розглядаються з пропозицiєю забезпечити нацiю грошима”
(1705). Прихильник кiлькiсної теорiї грошей, Лоу пов’язував економiчне процвiтання з достатньою кiлькiстю грошей в країнi. Прирiст грошей залучає у виробництво додатковi ресурси, їх нестача призводить до безробiття. На вiдмiну вiд класичних меркантилiстiв, Лоу вважав, що грошi повиннi бути не металiчнi, а кредитнi. Вiн виявляє зв’язок мiж збiльшенням грошового пропонування, процентною ставкою та дiловою активнiстю, випередивши на два столiття кейнсiанську iдею про кредитну експансiю як засiб боротьби з безробiттям. Проте експеримент Лоу iз замiною повноцiнних золотих грошей паперовими на початку XVIII ст. у Францiї закiнчився фiнансовим крахом – надмiрна кiлькiсть випущених в обiг банкнот зумовила значну iнфляцiю i знецiнення всiх фiнансових активiв, що супроводжувалось банкрутством пiдприємств i банкiв.
Юм Девiд
(1711-1776) – англiйський економiст i дипломат, доробки якого стосувалися питань торговельного балансу, грошового обiгу, економiчної природи проценту. Вважається одним з фундаторiв кiлькiсної теорiї грошей. Виступив як критик меркантилiзму i прихильник вiльної торгiвлi. Його економiчнi iдеї були належно оцiненi тiльки у XX ст. Юм в загальному виглядi описав механiзм золотогрошових потокiв, який автоматично призводить до природного розподiлу дорогоцiнних металiв помiж країнами i встановлення таких рiвнiв внутрiшнiх цiн, за яких експорт кожної країни стає рiвним її iмпорту, спростувавши тим самим теорiю активного торговельного балансу.
Найбiльш вiдомими представниками меркантилiзму в Росiї
Афанасiй Ордiн-Нащокiн
(1605–1680), автор
Іван Посошков
(1652–1726), автор “Книги про вбогiсть i багатство”
(1724), в якiй виклав програму розвитку росiйської промисловостi.
Представником меркантилiзму в Українi
був
сiльського господарства, торгiвлi, шляхiв сполучення, вдосконаленням державного управлiння. Вважав, що розвинена економiка є запорукою суспiльного добробуту i соцiальної злагоди.
Нова iсторична школа зосереджує дослiдження на проблемi соцiальної рiвноваги, яка розглядалась як необхiдна умова економiчного розвитку. Гарантом соцiальної рiвноваги повинна бути держава, важливе значення надається й iншим соцiальним iнституцiям. Головна вiдмiннiсть школи полягала у переорiєнтацiї критики з класичної теорiї на економiчну теорiю марксизму.
Густав
Шмоллер
(1838–1917),
(1844–1931) та Карл Бюхер
(1847–1930).
очолив її консервативне крило, вiн розглядав державу як основну рушiйну силу суспiльного розвитку, “сильна рука” якої є запорукою “класового миру”; започаткував “етичний принцип”: господарське життя визначається не тiльки природними й технiчними, але й моральними факторами. Соцiально-реформiстськi концепцiї
були спрямованi на подолання суперечностей мiж працею i капiталом. Вiн пропагував iдею “соцiального миру” i суспiльної рiвноваги, був прихильником органiзацiї профспiлок, кооперацiї i фабричного законодавства та iдеологом таких об’єднань, як картелi, вбачав у них найважливiший засiб стабiлiзацiї економiки.
Вернер Зомбарт
(1863–1941) та Макс Вебер
традицiї, мораль, рiвень освiти та суспiльна iдеологiя. Працi Зомбарта присвяченi проблемам соцiальної психологiї нацiї, дослiдженню її впливу на економiчну поведiнку суб’єктiв. Психологiчне прагнення людини до свободи економiчної дiяльностi забезпечує її збагачення, яке в свою чергу зумовлює змiни у суспiльнiй психологiї. Вiн стверджував, що нацiї зi свiдомо сформованою психологiєю є сильнiшими i тому мають право насаджувати свою мораль iншим, завойовуючи собi життєвий простiр, тому його iнодi вважають iдеологом нацизму. Вебер дослiджує морально-етичну природу суспiльно-iсторичних процесiв. Вiн стверджував, що економiчнi вiдносини головним чином визначаються менталiтетом нацiї, суспiльною мораллю. Вебера часто вважають засновником сучасного iнституцiоналiзму.
26. ЕКОНОМІЧНІ ПОГЛЯДИ С. ПОДОЛИНСЬКОГО І М. ДРАГОМАНОВА
Особливостi iсторичного розвитку позначилися на станi економiчної думки України ХІХ ст.: якщо захiдна економiчна наука вирiшувала проблеми реального капiталiзму, то прогресивна наукова думка Росiї та України дискутувала проблеми переходу до капiталiзму, головною перешкодою якого було крiпацтво. У 40-х роках ХІХ ст. формуються два напрями суспiльно-економiчної думки – лiберально-дворянський та революцiйно-демократичний.
У пореформений перiод на засадах дрiбнобуржуазного соцiалiзму та буржуазного лiбералiзму стояв видатний український мислитель Μ. Драгоманов
волю без землi. Майбутнє суспiльства вiн пов’язував iз соцiалiзмом (громадiвством) – способом виробництва, за якого фабрики, заводи i продукти працi належатимуть робiтничим громадам, а земля й результати сiльськогосподарського виробництва – сiльським громадам. Перехiд до такого ладу мав бути тiльки еволюцiйним.
Працi ряду українських економiстiв стали визначним внеском у розвиток свiтової економiчної науки.
(1850–1891) – видатний український учений, громадський дiяч, який написав ряд праць з питань економiки. Найвидатнiшим його твором, що знаменував справжнiй прорив у свiтовiй науцi, стала стаття
(1880). У нiй Подолинський розробив енергетичну теорiю
органiчного життя. Вiн проаналiзував розподiл енергiї у всесвiтi та роль працi у її збереженнi й нагромадженнi, дав нове природничо-наукове визначення працi як дiяльностi, що збiльшує енергетичний бюджет людства (“закон Подолинського”). Вiн уперше у свiтовiй науцi висловив гiпотезу про можливiсть безпосереднього синтезу продуктiв харчування з неорганiчних елементiв. Подолинський вважав, що позбавити людство вiд розтрати природних ресурсiв i забезпечити найбiльше акумулювання енергiї може лише соцiалiзм.
36. СУЧАСНИЙ МОНЕТАРИЗМ
Теорiї економiчного зростання, якi завжди були в центрi уваги неокласичної школи, пiд впливом нових реалiй набули нового трактування. Якщо ранiше вони спиралися на абсолютизацiю регулюючої ролi ринку, то тепер почали враховувати й кейнсiанськi пiдходи. Цi теорiї називають консервативними, оскiльки їхнi автори, як i ранiше, дотримувались неокласичних принципiв.
Чиказька школа
(монетаризм) –
течiя неолiбералiзму, що виникла в 50-60-х роках XX ст. у Чиказькому унiверситетi як своєрiдна реакцiя на тривалий перiод iгнорування ролi грошового фактора в господарських процесах; поєднує неокласичнi пiдходи з монетарною концепцiєю державного регулювання.
І. Фiшер
i Л. Мiзес.
Фiшер Ірвiнг
“
: МV=РQ
, виведене ним у 1946 р., стало основою розробки концепцiї сучасного монетаризму. Фiшер очолив групу американських теоретикiв (Г. Саймонс, Ф. Найт та iн.), котрi як i Кейнс доводили, що поступальний розвиток залежить вiд грошового чинника, але заперечували кейнсiанськi методи регулювання, що базувались на експансiонiстськiй грошовiй полiтицi (дефiцитi бюджету). Послiдовником цiєї школи, а також засновником “нової школи монетаризму”
став М. Фрiдмен
(н. 1912).
Фрiдмен Мiлтон
(нар. 1912) – видатний американський економiст, лауреат Нобелiвської премiї, економiчний радник кiлькох президентiв СІІІА. Основнi працi – “Нариси позитивної теорiї”
(1953),
(1956), “Програма монетарної стабiлiзацiї”
(1959), “Теоретичнi основи аналiзу кредитно-грошової системи”
(1970), “Грошi та економiчний розвиток”
“Монетарна iсторiя США, 1867-1960”
(1981, у спiвавторствi з Анною Шварц).
Фрiдмен пропонує модель, основою якої є стабiлiзацiя економiки монетарними засобами. Вона спирається на особливу грошову теорiю, згiдно якої грошова сфера визнається важелем державного регулювання економiки. Вiдкритiсть економiки розглядається Фрiдменом як можливий чинник грошової дестабiлiзацiї. Фрiдмен пропонує державi манiпулювати соцiальними витратами залежно вiд стану розвитку економiки. Цi основнi вiдмiнностi зумовленi тим, що модель Фрiдмена формувалась багато пiзнiше iнших неолiберальних моделей, була реакцiєю на активне впровадження кейнсiанських рекомендацiй та їх негативнi наслiдки.
Спираючись на базу даних з економiчної iсторiї США, Фрiдмен доводить, що циклiчнiсть економiчного розвитку має грошову природу: зростання грошової маси в обiгу провокує iнфляцiю. Тому грошова сфера, пропонування грошей мають бути основними об’єктами державного контролю. Держава, виконуючи стабiлiзацiйну функцiю, може скористатись лише одним iнструментом впливу на економiку – грошовою емiсiєю. Виходячи з того, що недостатня кiлькiсть грошей в обiгу призводить до кризи виробництва, а надлишкова – до iнфляцiї, Фрiдмен запропонував визначення оптимально необхiдної кiлькостi грошей для нормального функцiонування економiки за допомогою “рiвняння обмiну”: загальна цiна створеного в межах країни продукту повинна дорiвнювати величинi грошової маси з урахуванням швидкостi обiгу грошей. Грошова емiсiя має бути орiєнтованою на прирiст ВВП. Фрiдмен увiв поняття “портфелю активiв”
(сукупностi всiх ресурсiв iндивiда, його багатства) як промiжну категорiю, що пов’язує грошi i ВВП. Вiн посилається на консерватизм людини вiдносно “портфелю активiв”, стiйкiсть якого забезпечує i стiйкiсть ВВП.
Фрiдмен виводить
не повинен перевищувати 4–5 %, що забезпечить “природний рiвень безробiття”. На вiдмiну вiд кейнсiанцiв, якi в аналiзi залежностi мiж iнфляцiєю та безробiттям посилалися на “криву Фiллiпса”, Фрiдмен доводить, у довгостроковому перiодi такої залежностi не iснує. Прискорення iнфляцiї позитивно впливає на безробiття лише тимчасово, у довгостроковому перiодi економiка повертається до “природного рiвня” зайнятостi, а iнфляцiя не забезпечує її зростання. Концепцiєю “природного рiвня безробiття” Фрiдмiн пояснив явище стагфляцiї.
Фрiдмен критикує полiтику незбалансованого державного бюджету, визнаючи її однiєю з причин розбалансування механiзмiв ринкового саморегулювання. Збалансованiсть бюджету, скорочення дефiциту державного бюджету можна забезпечити за рахунок регульованої грошової емiсiї та зменшення державних витрат. Соцiальна сфера не повинна бути прiоритетним напрямом дiяльностi держави.
Монетарна концепцiя успiшно пройшла апробацiю у 1969-70 рр., коли Фрiдмен був радником президента Нiксона, але трiумфом його теорiї стала концепцiя стабiлiзацiї американської економiки 80-х рр. – “рейганомiка”, яка дозволила США подолати труднощi спаду, послабити iнфляцiю, змiцнити долар. Фрiдмен також брав участь у розробцi концепцiї побудови ринкової економiки у Чiлi. Разом з тим, чимало країн Заходу, а згодом i Сходу, якi вдавалися до монетаристських методiв боротьби з iнфляцiєю, згодом поступово вiдмовляються вiд них. Для багатьох країн спад виробництва i втрати, яких внаслiдок цього зазнала економiки, виявилися значно бiльшими, нiж позитивний ефект вiд зниження темпiв iнфляцiї.
46. ЕКОНОМІЧНІ ТА СОЦІАЛЬНІ КОНЦЕПЦІЇ К. КАУТСЬКОГО
Соцiал-демократичний рух в економiчному та полiтичному вiдношеннi є нинi досить впливовою силою, яка значною мiрою визначає напрями сучасного розвитку рiзних держав свiту. Історiя його формування тiсно зв'язана з еволюцiєю суспiльства, хоч соцiалiстичнi доктрини, як невiд'ємний елемент i вираз мрiї людства про щасливе, справедливе майбутнє iснували i розвивались вiдносно незалежно вiд розвитку та трансформацiї класичної економiчної науки. Майбутнє пов'язувалось зi становленням суспiльної, загальнонародної власностi на засоби виробництва та суспiльних форм розподiлу доходiв, iз розвитком економiки, позбавленої суперечностей та криз.
На соцiал-реформiстських позицiях стояв також К. Каутський, хоча вiн й намагався вiдмежуватись вiд берштейнiанства (важливим висновком Бернштейна, який категорично не сприймали ортодоксальнi марксисти, було твердження про те, що комунiзм не є кiнцевою метою iсторичного розвитку людства, а форми вiддаленого майбутнього непередбачуванi).
К. Каутський (1854—1938) у працях «Соцiальна революцiя» (1902) та «Шлях до влади» (1909) обґрунтовує невiдворотнiсть епохи соцiальної революцiї як об'єктивно зумовленого явища, пiдготовленого всiм попереднiм розвитком людства. Монополiзацiя виробництва як закономiрний етап розвитку капiталiзму, на його думку, усуспiльнює економiку i привносить до неї планове начало, а тому немає необхiдностi в практичних революцiйних дiях та завоюваннi влади збройним шляхом, достатньо парламентських методiв боротьби за контроль над економiчною владою.
Аналiзуючи сучаснi йому процеси — монополiзацiю виробництва, iмперiалiзм як економiчний передiл свiту мiж союзами капiталiстiв, колонiальну полiтику розвинених держав, вiн стверджував, що цi явища є об'єктивними i свiдчать про поступальний розвиток свiтової економiки, яка в перспективi стане картелiзованою, позбудеться мiждержавних суперечностей. На цiй «ультраiмперiалiстичнiй» стадiї розвитку капiталiзму, коли великi галузевi монополiї зiллються в єдиний всесвiтнiй картель, виникнуть умови для планомiрного регулювання господарства у свiтовому масштабi, що, власне, i означатиме соцiальний переворот.
Каутський засуджував вiйну, виступав за мирне вирiшення всiх проблем. Його теорiя «ультраiмперiалiзму» закликала до реформiзму як засобу суспiльної перебудови.
З початком першої свiтової вiйни Каутський, закликає до еволюцiйного, реформiстського вирiшення соцiально-економiчних проблем, посилаючись на те, що монополiстичний капiталiзм сам формує умови для економiчних трансформацiй, для становлення ери «органiзованого капiталiзму».
Ідеї Каутського зацiкавили не тiльки соцiал-демократiв, а й деяких марксистiв. Згодом, у працях марксистiв О. Бауера i К. Шмiдта помiтна еволюцiя їхнiх поглядiв вiд радикалiзму до реформiзму.
56. КОНЦЕПЦІЯ "СОЦІАЛЬНО-РИНКОВОГО ГОСПОДАРСТВА"
Неолiбералiзм –
напрям сучасної економiчної теорiї, що обґрунтовує необхiднiсть поєднання принципiв вiльного пiдприємництва з обмеженим державним втручанням i створення “соцiального ринкового господарства” – економiчного порядку, в якому ринковий механiзм цiноутворення сполучається з державним економiчним регулюванням i соцiальним захистом населення.
Центри неолiбералiзму утворилися в Англiї, Нiмеччинi, Францiї та США i отримали назву вiдповiдно “лондонської школи”
(Ф. Хайєк, Л. Роббiнс та iн.), “фрайбурзької школи”
(В. Ойкен, В. Репке, Л. Ерхард та iн.), “паризької школи”
(Ж. -Л. Рюеф, М. Алле, Е. Малiнво, Л. Столерю та iн.) та “чиказької (монетарної) школи”
(Л. Мiзес, М. Фрiдмен та їн.).
Лондонська школа
.
Хайєк Фрiдрiх
(1899–1992) – англiйський економiст, лауреат Нобелiвської премiї. Основнi працi – “Цiни й виробництво”
(1929), “Грошова теорiя та економiчний цикл”
(1933), “Дорога до рабства”
(1944), “Індивiдуалiзм i суспiльний лад”
(1948),
(1949),
(1960), “Закон, законодавство i свобода”
(1973-79),
(1976).
Хайєк переконано вiдстоював принципи неокласичної теорiї навiть в перiод її занепаду, рiшуче виступав проти державного втручання в ринкову економiку. В основу доктрини Хайєка покладено iдею “спонтанного порядку”, що ґрунтується на iндивiдуальнiй свободi. Оскiльки iнформацiю, на основi якої господарюючi суб’єкти приймають рiшення, надає ринок, то будь-яка координацiя з боку держави призведе до спотворення природної iнформацiї, тим самим провокуючи iррацiональнi економiчнi дiї. Вiн заперечує бюджетнi методи державного втручання, що призводять до дефiциту, експансiонiстську грошову полiтику як засiб фiнансування урядових видаткiв. Вiн наполягає на обмеженнi впливу держави на грошову сферу i пропонує скасувати монополiю держави на випуск грошей. Головне завдання держави – охорона “спонтанного порядку”, створення сильної конкурентної економiки. Хайєк визнає й обґрунтовує необхiднiсть втручання держави у сфери, якi створюють внутрiшнє середовище розвитку економiки (освiту, право, iдеологiю, мораль тощо), i покладає на неї функцiю захисту вiд впливу зовнiшнього середовища (мiжнародна сфера).
Книга “Дорога до рабства”,
в якiй Хайєк здiйснив критичний аналiз планової (соцiалiстичної) економiчної системи, зробила його знаменитим, стала класикою XX ст. У нiй вiн стверджує, що будь-яке вiдхилення фундаментального принципу iндивiдуальної свободи, з якою б благородною метою воно не здiйснювалося, в перспективi призводить до диктатури. Навiть помiрне одержавлення економiки веде до встановлення тоталiтарного ладу. Досвiд розвитку країн Заходу 70-80-х рр. реально довiв, що нарощування державного втручання в економiку має границi, за якими воно перетворюється на реальну загрозу функцiонуванню ринкової системи.
Фрайбурзька школа (ордолiбералiзм)
– утворилася в кiнцi 30-х рокiв у Фрайбурзькому унiверситетi й запропонувала дещо iншi параметри неолiберальної моделi розвитку: на державу покладається не тiльки формування умов успiшного розвитку економiки на конкурентних засадах – рацiональної правової бази та iдеологiї соцiального партнерства, а й створення розвиненої iнфраструктури соцiальних гарантiй. Цi принципи знайшли вiдображення в багатьох неолiберальних теорiях, особливо в “теорiї порядкiв” Вальтера Ойкена
.
Ойкен Вальтер
(1891–1950) – видатний нiмецький економiст, професор Фрайбурзького унiверситету, засновник i глава фрайбурзької школи. Основнi працi –
“Основнi принципи економiчної полiтики”
“Ордо”
ордолiбералiзмом
.
Ойкен вважав, що вiдомi господарськi системи є комбiнацiєю рiзноманiтних господарських форм. Об’єктом дослiдження можуть бути лише “iдеальнi типи” господарства, яких вiн видiлив два:
та вiльне ринкове господарство
. Попри всi переваги ринкової економiки, вона не реалiзує принципу соцiальної справедливостi, який може забезпечити лише центрально-керована система, побудована на суспiльнiй власностi. Проте центрально-кероване господарство виключає ринковий обмiн, управляється центральним керуючим органом i вiдзначається таким рiвнем планування, за якого всi економiчнi зв’язки замiщено адмiнiстративними вертикальними зв’язками центру з фiрмами. Ойкен вважав, що централiзацiя суперечить самiй природi економiки i руйнує її.
Реальнi типи господарств можуть залежати вiд полiтики держави, котра визначатиме, в яких дозах змiшуватимуться “iдеальнi типи”. Цю iдею було покладено в основу теорiї
.
Сам термiн “соцiальне ринкове господарство”
“Господарський порядок i господарська полiтика”
економiчних важелiв перерозподiляє нацiональний дохiд, забезпечуючи соцiальну справедливiсть. Сьогоднi часто вживають iнший аналог цього термiну –
Ідеологiя ордолiбералiзму вперше була успiшно реалiзована пiд час економiчних реформ у повоєннiй Нiмеччинi.
Ерхард Людвiг
(1897–1977) – видатний нiмецький економiст i державний дiяч, якого вважають “батьком” “нiмецького економiчного дива”. Ерхард був одним з теоретикiв “соцiально-ринкового господарства”, – доктрини, яку втiлив у життя, пiднявши економiку Нiмеччини з руїн до вершин економiчного добробуту. У книзi “Добробут для всiх”
держави, змiст господарської реформи вбачав у лiбералiзацiї економiчного життя. Державне втручання обмежувалося правовим регулюванням та непрямим впливом, що не шкодив вiльному ринковому механiзмовi й не виходив за межi соцiальної сфери. Вже у 1957 роцi вiн констатував створення “сформованого суспiльства”,
яке досягло високого рiвня добробуту та економiчної стабiльностi. Наступний етап розвитку Ерхард пов’язував з удосконаленням соцiальної функцiї держави, зростанням урядових видаткiв на соцiальну сферу й розвитком соцiальної iнфраструктури.
Цi положення обґрунтовували й iншi економiсти фрайбурзької школи. В. Репке та О. Рюстов ще в 20-х pp. вивчали проблеми суспiльного ладу. Свої теоретичнi пошуки вони продовжили пiд час Другої свiтової вiйни, намагаючись визначити принципи свiдомої побудови суспiльного ладу через поєднання традицiй класичного лiбералiзму, iдеї природного економiчного порядку та керiвної ролi держави.
Репке Вiльгельм
(1899–1966) – швейцарський економiст. Основнi працi – “Кон'юнктура”
(1922), “Чи правильна нiмецька економiчна полiтика?”
(1950). Репке розробляє концепцiю “ринкового господарства”,
пiд яким розумiє такий господарський порядок, основою якого є приватна власнiсть та економiчний iнтерес окремого виробника, котрому протистоїть споживач. Засади ринкового господарства має охороняти держава. Вона повинна забезпечувати пiдтримку вiльної конкуренцiї та вiльного цiноутворення, господарського порядку, за якого б спрацьовували економiчнi стимули до працi. “Соцiальне ринкове господарство”, за визначенням Репке, є “шляхом до економiчного гуманiзму”.
Паризька школа (дирижизм)
– виникла у 20-30 рр. i спиралась на теоретичнi засади, запропонованi як неокласиками, так i представниками альтернативного напряму. Але формування неолiберальних поглядiв на ринкове саморегулювання у Францiї вiдбувалось за умов тотальної монополiзацiї економiки i традицiйно активної регулювальної ролi держави. Неолiберальна модель суспiльного розвитку враховувала цю особливiсть, закрiплюючи за державою дирижистськi функцiї.
Чиказька школа
течiя неолiбералiзму, що виникла в 50-60-х роках XX ст. у Чиказькому унiверситетi як своєрiдна реакцiя на тривалий перiод iгнорування ролi грошового фактора в господарських процесах; поєднує неокласичнi пiдходи з монетарною концепцiєю державного регулювання.
Попередниками сучасного монетаризму були вiдомi американськi дослiдники І. Фiшер
i Л. Мiзес.
Для багатьох країн спад виробництва i втрати, яких внаслiдок цього зазнала економiки, виявилися значно бiльшими, нiж позитивний ефект вiд зниження темпiв iнфляцiї.
ЛІТЕРАТУРА
1. Бiлоконенко О. В. Історiя економiчних вчень, К., 2001.
2. Бiлоконенко О. В. Історiя економiчних вчень: Конспект лекцiй / Європейський ун-т. — К. : Видавництво Європейського ун-ту, 2003. — 90с.
3. Історiя економiчних вчень. За. ред. Корнiйчук Л. Я., К. КНЕУ – 2001.
4. Історiя економiчних вчень. К-ЦНЛ - 2004.
5. Єфремов В. В. Історiя економiчних вчень. Вiд стародавнiх часiв до становлення економiчної науки. - Нiжин: Видавництво НДПУ iм. Миколи Гоголя, 2004. - 113с.
6. Кушнiр Василь Семенович. Історiя економiчних вчень: Навч. посiбник для студ. вищих навч. закл.. - Х.: Еспада, 2004. - 208с.
7. Нестеренко Олена Петрiвна. Історiя економiчних вчень: Курс лекцiй / Мiжрегiональна Академiя управлiння персоналом (МАУП). - 2-ге вид., перероб. i доп. - К. : МАУП, 2000. - 132с.
8. Нестеренко О. П. Історiя економiчних вчень, К. МаУП – 2002.
9. Реверчук С. К. Історiя економiчних вчень: тести i вправи. К- Атiка. -2002.
10. Ревчун Б. Г. Історiя економiчних вчень: Навч. посiбник для студ. вищих навч. закл.. - Кiровоград : КДТУ, 2003. - 136с.
11. Саух І. В. Історiя економiчних вчень: Навч. посiбник для студ. вищ. навч. закладiв / Житомирський держ. ун-т iм. Івана Франка. — Житомир : Видавництво ЖДУ iм.І. Франка, 2005. — 260с.
12. Сорвина Т. Н. История экономической мысли двадцатого столетия М -2001.
13. Юхименко П. І, Леоненко П. М. Історiя економiчних вчень К. Знання - Прос - 2002.
14. Ядгаров Я. С. История экономических учений. -М., 2000.
| 
