Екологічна адаптація флори і фауни пустель

Екологiчна адаптацiя флори i фауни пустель РЕФЕРАТ Мета роботи: розкрити особливостi екологiчних адаптацiй флори i фауни пустель свiту; охарактеризувати видове рiзноманiття, екологiчнi групи флористичних i фаунiстичних комплексiв i взаємозв’язок мiж ними. Об’єкт дослiдження: флора i фауна пустельних зон; пристосування їхнього органiзму; будова; виконуванi функцiї; екологiчнi групи i зв’язок мiж ними i умовами пустель. АРИДНІСТЬ ПРИСТОСУВАННЯ АДАПТАЦІЯ ПУСТЕЛІ ЕКОЛОГІЧНІ УГРУПУВАННЯ ЗАПАСАННЯ ЗМІСТ Вступ 1 АНАЛІТИЧНИЙ ОГЛЯД ЛІТЕРАТУРИ 1. 1 Загальнi особливостi пустель 1. 1. 1 Типи пустель 1. 2 Характеристика пустель свiту. Географiчнi особливостi 1. 3 Характеристика деяких пустель свiту 1. 3. 1 Пустелi Середньої Азiї й Казахстану 1. 3. 2 Пустелi Аравiйського пiвострова 1. 3. 4 Пустелi Пiвнiчної Америки 1. 3. 5 Пустелi Австралiї 2. 1 Загальнi адаптацiйнi особливостi флори й фауни пустель 2. 2 Пристосування рослинного свiту 2. 2. 1 Сукуленти 2. 2. 1. 1 Кактуси 2. 2. 2 Саксаул 2. 3. 2 Плазуни 2. 3. 3 Членистоногi Висновки ВСТУП На планетi певним чином зосередженi певнi природнi зони i їхнi пояси, зумовлюючи певнi особливостi умов середовища, з вiдповiдними флористичними i фаунiстичними угрупуваннями з їхнiми екологiчними адаптацiями. Серед особливих природних зон планети, слiд вiдзначити таку унiкальну природну зону, як пустеля. Пустеля – особливий тип природних умов, що у свою чергу є унiкальними i в той же час збiднений у бiологiчних спiввiдношеннях живої природи. Пустеля – це зазвичай несприятливi умови (нестача вологи, рiзкi перепади температур i тиску, сильнi вiтри, загальна сухiсть середовища, високi деннi температури). Вiдповiднi умови дуже добре освоїли певнi флористичнi i фаунiстичнi комплекси, серед яких основним є те, що в них наявнi i виробленi адаптативнi пристосування, що необхiднi насамперед для накопичення i зберiгання вологи, терморегуляцiя i вмiння маскуватись. За екологiчними групами вони належать до ксерофiтiв (сухе i тепле середовище). Пустелi розташовуючись на всiх материках Землi, характеризуються своїми певними особливостями (вiд рiвних спекотних до високогiрних холодних пустель). Актуальнiсть роботи полягає в детальному розкриттi особливостей саме адаптацiйних пристосувань флори i фауни пустель, що саме вiдрiзняє живих органiзмiв цих мiсцевостей вiд iнших, завдяки саме чому вони дуже витривалi i як це для них важливо. 1 АНАЛІТИЧНИЙ ОГЛЯД ЛІТЕРАТУРИ 1. 1 Загальнi особливостi пустель Пустеля — тип бiому з жарким, посушливим клiматом i бiдною розрiдженою рослиннiстю в помiрних субтропiчних i тропiчних поясах Землi. Площа пустель оцiнюється в 31,4 млн. км2 (бл. 22 % суходолу). Пустелi зустрiчаються на всiх материках, окрiм Європи, i розташованi в межах кордонiв приблизно 60 країн. Поширенi в помiрному поясi Пiвнiчної пiвкулi, субтропiчних i тропiчних поясах Пiвнiчної i Пiвденної пiвкуль. У горах пустеля утворює висотний пояс (високогiрна пустеля), на рiвнинах — природну зону. Пустелi характеризуються посушливими (аридними) умовами зволоження (рiчна сума опадiв менше 200 мм, а в екстрааридних районах — менше 50 мм; коефiцiєнт зволоження, що вiдображає спiввiдношення опадiв i випаровування, - 0-0,15). Одна з головних рис пустелi — нестача вологи, що пояснюється малою кiлькiстю опадiв, якi випаровуються швидше, нiж просочуються в грунт. Інодi дощiв не буває декiлька рокiв [1, 7-15]. озерними западинами, або платформними дiлянками суходолу. Ерозiйний тип рельєфоутворення сильно послаблений, широко поширенi еоловi форми рельєфу. Переважно територiя пустель безстiчна, iнодi їх перетинають транзитнi рiчки (Сирдарья, Амударья, Нiл, Хуанхе та iншi); багато пересихаючих озер i озер, що часто мiняють свої береги й розмiри (Лобнор, Чад, Ейр), характернi перiодично пересихаючi водотоки. Ґрунтовi води часто мiнералiзованi. Ґрунти розвиненi слабко, характеризуються переважанням в ґрунтовому розчинi водорозчинних солей над органiчними речовинами, звичайна сольова кора. Рослинний покрив розрiджений (вiдстань мiж сусiднiми рослинами вiд декiлькох десяткiв см до декiлькох метрiв i бiльше) i покриває зазвичай менше 50% поверхнi ґрунту; у екстрааридних умовах практично вiдсутнiй. Посушливiсть пустель може бути пояснена двома причинами. Пустелi помiрного поясу посушливi, тому що вiддаленi вiд океанiв i недосяжнi для вiтру, що несе вологу. Сухiсть тропiчних пустель зумовлена тим, що вони розташованi в областi переважаючих низхiдних потокiв повiтря, що поступають з екваторiальної зони, де, навпаки, спостерiгаються сильнi висхiднi струменi, якi призводять до утворення хмарностi i випадання рясних опадiв. При опусканнi повiтряна маса, вже позбавлена бiльшої частини вологи, що мiстилася в нiй, нагрiвається, ще бiльш вiддаляючись вiд точки насичення. Подiбний процес вiдбувається також при перетинi повiтряними потоками високих гiрських хребтiв: бiльша частина опадiв випадає на навiтряному схилi при висхiдному русi повiтря, а райони, що знаходяться на пiдвiтряному схилi хребта та бiля його пiднiжжя, виявляються в «дощовiй тiнi», де кiлькiсть опадiв незначна. Повiтря пустель всюди вiдрiзняється надмiрною сухiстю. Як абсолютна, так i вiдносна вологiсть протягом бiльшої частини року близька до нуля. Дощi надто рiдкi i зазвичай випадають у виглядi сильних злив. Наприклад, на метеостанцiї Нуадiбу на заходi Сахари середньорiчна норма опадiв становить лише 81 мм. У 1912 р. там нипало всього 2,5 мм дощу, але наступного року одна сильна злива принесла 305 мм. Високi температури, що пiдвищують випаровуванiсть, також сприяють посушливостi пустель. Випадаючий над пустелею дощ часто випаровується, не досягаючи поверхнi землi. Бiльша частина вологи, що потрапила на поверхню, швидко втрачається через випаровування, i тiльки незначна частка просочується в фунт або стiкає у виглядi поверхневих водотокiв. Вода, що просочується в ґрунт, поповнює запаси пiдземних вод i може перемiщатися на великi вiдстанi, поки не вийде на поверхню у виглядi джерела в оазисiв [3, 4]. Температурний режим пустелi залежить вiд її географiчного положення Повiтря пустелi, що мiстить дуже мало вологи, практично не захищає сушу вiд сонячної радiацiї (на вiдмiну вiд вологих районiв iз бiльш високою хмарнiстю). Тому в деннi години там яскраво свiтить сонце i стоїть спопеляюча спека. Звичайнi температури бл. 50° С, а максимум, зареєстрований у Сахарi, становить 58° С. Ночi набагато прохолоднiшi, оскiльки нагрiтий вдень ґрунт швидко втрачає тепло. У жарких тропiчних пустелях добовi амплiтуди температур можуть бути бiльшими за 40° С. У пустелях помiрного поясу сезоннi коливання температур перевищують добовi. пухкий матерiал, що знаходиться на поверхнi. Так виникають, пiщанi i пиловi бурi — звичайне явище в посушливих областях. Інодi цi бурi вiдчуваються на великiй вiдстанi вiд мiсця їх зародження. Вiдомо, наприклад, що пил, який виноситься вiтром з Австралiї, досягає часом Нової Зеландiї, яка знаходиться на вiдстанi 2400 км, а пил iз Сахари переноситься бiльш нiж на 3 тис. км i випадає в Пiвнiчно-Захiднiй Європi. або дезертифiкацiєю. Це реальна загроза для багатьох районiв Пiвнiчної i Схiдної Африки, Пiвденної Азiї тропiчної Америки. 32-34]. 1. 1. 1 Типи пустель За своїм розташуванням розрiзнюють континентальнi пустелi (Гобi, Такла-Макан), якi знаходяться всерединi континенту, i прибережнi (Атакама, Намiб), якi простяглися вздовж захiдного узбережжя материкiв. Усупереч твердженню, нiби пустеля — це безмежне одноманiтне море пiску, найбiльш поширенi кам'янистi пустелi, або хамади, нерiдко розташованi на плато або гiрських масивах з останцями химерних форм. Серед них видiляються галечниковi i щебенистi пустелi, якi вражають майже повною вiдсутнiстю життя. Дiлянки таких пустель можна побачити в Сахарi, Кизилкумах, на Аравiйському пiвостровi. Залежно вiд характеру ґрунтiв i ґрунтiв розрiзняють декiлька типiв пустель. · пiщанi — на рихлих вiдкладеннях древньоаллювiальних рiвнин; · суглиннi — на слабокарбонатних покривних суглинках рiвнин; · галечнi та пiщано-галечнi — на гiпсованих плато i пiдгiрних рiвнинах; · щебнистi гiпсованi — на плато i молодих пiдгiрних рiвнинах; · кам'янистi — на низькогiр'ях та дрiбносопковиках; · солончаковi — в засолених пониженнях рельєфу i вздовж морського узбережжя. Пiски легко переносяться вiтром, утворюючи еоловi форми рельєфу: дюни, бархани, сейфи тощо. Не закрiпленi рослиннiстю поодинокi бархани i дюни можуть пересуватися на десятки метрiв на рiк [7, 3-6]. Але основна маса пiскiв нерухома, оскiльки утримується довгим корiнням, чагарникiв трав, що пристосувалися до умов постiйного дефiциту вологи. 1. 2 Характеристика пустель свiту. Географiчнi особливостi пустель Бiльшiсть пустель свiту сформувалися на геологiчних територiях i займає стародавнi дiлянки суходолу. Пустелi в Азiї, Африцi, Австралiї розташованi зазвичай на висотах вiд 200 до 600 м над рiвнем моря. В центральнiй Африцi i Пiвнiчнiй Америцi – на висотi 1000 м над рiвнем моря. Бiльшiсть пустель оточено горами, або, що буває частiше, межує з горами. В одних мiсцях пустелi розташованi по сусiдству з молодими високими гiрськими системами, всi iншi – з древнiми, сильно зруйнованими горами. До перших слiд вiднести Каракуми i Кизилкум, межуючи з вiдрогами Тянь-Шаню i Памiро-Алтаю, деякi пустелi Центральної Азiї з горами Тянь-Шань, пiвденноамериканськi пустелi – з Андами. До других слiд вiднести, наприклад, Пiвнiчну Сахару, що межує з Атласькими горами [23, 30-34]. материкiв (наприклад, пустелi Середньої Азiї i Казахстану, Центральної Азiї) й вiдрiзняються аридними й екстрааридними умовами, рiзкою рiзницею мiж тепловим режимом й опадами, високою часткою випаровуваностi, контрастами лiтнiх i зимових температур. На рiзноманiття природи пустель, свiй вплив має також її висотне положення. Гiрськi пустелi, так само як i тi, що знаходяться в гiрських впадинах, звичайно вiдрiзняються пiдвищеною ариднiстю клiмату. Розрiдженiсть рослинного покриву в значнiй мiрi визначається значним вмiстом гумусу в пустельних ґрунтах. Цьому ж сприяє сухiсть повiтря в лiтнiй час, що заважає активнiй мiкробiологiчнiй дiяльностi. В зимовий перiод дещо нижчi температури уповiльнюють цi процеси. Це, по-перше: зумовлює слаборозвиненiсть ґрунтiв, по-друге: умови для формування рослинного покриву. Беручи до уваги подiбнiсть i рiзноманiтнiсть пустельних ландшафтiв, слiд мати на увазi, що подiбнiсть бiльш за все проявляється в геологiчних, клiматичних i геоморфологiчних рисах i процесах при деяких мiсцевих вiдхиленнях. Рiзниця бiльш всього виражена по лiнiях органiчного життя (рослинностi, тваринного свiту) i певним чином, ґрунтiв, так як у них iншi закони формування, нiж у неорганiчного свiту, хоча в способах пристосування багато подiбного. Зовнiшнiй огляд пустель визначається рослиннiстю, а вона в рiзних клiматичних поясах рiзноманiтна: в пустелях Центральної Америки переважають агава, опунцiя, в Центральнiй Азiї – саксаул. Проте, в межах однiєї клiматичної зони рослиннiсть однотипна. Наприклад, саксаул, тамариски, ефемери й ефемероїди характернi як для Каракумiв, Кизилкуму, на Туранi, так i для Джунгорiї i Алашанi в Центральнiй Азiї. Проте, не зважаючи на всi аспекти географiчних особливостей, визначну роль вiдiграє клiмат даного поясу. Тому його зовнiшнє проявлення, особливо виражена в специфiчнiй рослинностi i пiщаному субстратi, завжди буде надiйним iндикатором пустель. До бiльших пiщаних пустель свiту вiдносяться: Лiвiйська пустеля, Руб-ель-Халi, Нефуд, Велика Пiщана пустеля, Велика Пустеля Вiкторiя, Каракуми, Кизилкум. Глинистi пустелi розвиваються на глинистих вiдкладеннях рiзного походження. Найбiльшi глинистi пустелi: Устюрт, Деште-Лут, Деште-Кевiр, Бетпак-Дала. Солончаковi пустелi формуються на засолених (солончакових) ґрунтах i розкиданi окремими плямами серед iнших типiв пустель. Одним з рiзновидiв пустель є арктична пустеля. 1. 3 Характеристика деяких пустель свiту 1. 3. 1 Пустелi Середньої Азiї й Казахстану Напiвпустелi i пустелi Середньої Азiї й Казахстану розташованi на Туранськiй рiвнинi. Пустелi простягаються вiд обмежуючих рiвнину з пiвдня гiр Копетдагу i Пiропанiзу до 48° пiвнiчної широти, i до сходу вод Каспiйського моря в притул до передгiр’я Джунгарського Алатау, Тань-Шаню й Памiру-Алаю. Напiвпустеля розташована до пiвночi до Казахського дрiбносопочника [19, 635]. В цих великих межах знаходяться рiзнотипнi в геологiчному i ландшафтному вiдношеннi пустелi: пiщанi пустелi (Каракум, Кизилкум, Моїнкум, Муюнкум, Приаральськi Каракуми, Великi i Малi Барсуки, Волжсько-Уральськi пiски, i бiльш дрiбнi за площею), кам’яниста (Бетнак-Дола), щебениста (Устюрт), глиниста (Голодний степ), солончакова (Келькор, Мертвий Култук, Кайдак, Карашор та iншi) (рис. 1. 1, 1. 2, 1. 3) зустрiчаються саксаул чорний i бiлий, пiщана акацiя, джузгул, павиний мак, ферула, шоратан й однорiчнi солянки, полин, наявний особливий вид грибiв – гастромiцети. З фауни наявнi такi види, як: сайгак, джейран, шакал, архар (гiрський баран), Каспiйський гекон, Тамарискова пiщанка, єнот-перев’язка, пiщаний удавчик, пiщана ефа, середньоазiйська черепаха, середньоазiатська агама, кобра, гюрза. З птахiв: сич бiлоголовий, майна, буланова совка, сарич. З комах: єгипетська саранча, вусач ферульний, фаланга, чорнотiлка стернодес. 1. 3. 2 Пустелi Аравiйського пiвострова Аравiйський пiвострiв має 2700 км в довжину, вiд 1400 до 2400 км в ширину, площа його – 3500 млн. кв. км. Вiн лежить в поясi величезних субтропiчних пустель, що простягнулися вiд захiдного узбережжя Африки до пустель Центральної Азiї, займаючи майже центральне мiсце. На його територiї знаходиться декiлька великих пiщаних пустель, в ландшафтному вiдношеннi, являючись продовженням Сахари, якби замикаючи її зi сходу. Їх площа складає бiльш нiж 1000000 кв. км. Найбiльша з них – пустеля Руб-ель-Халi (понад 600 тис. кв. км.). В пустелях Великий Нефуд, Малий Нефуд (Дехна), Нефуд-Дахи, Ель-Джафура, Нефуд-ес-Сiр та iнших пiд пiщаними плавнями знаходиться приблизно 450 тис. кв. км. На пiвночi пiвострова розташована щебинисто-гравелиста Сирiйська пустеля i кам’яниста Ель-Хаджара. (рис. 1. 4) Флора й фауна цих пустель характеризується певними особливостями, що на них впливають. Серед рослинних угрупувань аравiйських пустель, найбiльшi площi займають самофiтнi угрупування. Рослинний покрив в цих пустелях надзвичайно розрiджений, i великi простори зайнятi барханами, що позбавленнi всiлякої рослинностi. Зустрiчаються такi види рослин як: тамарикс, ретама, верблюжа колючка, каперси єгипетськi, якорець, ярестида, дике просо, парнолистник. Інодi зустрiчаються акацiї, ковила, астрагал, дерево-стеркулiя, дерево сукулент-аденiум [1, 114-120]. Основу фауни складають аравiйськi i сахаро-аравiйськi види. Ендемiзм виражений незначно, головним чином на рiвнi видiв i пiдвидiв. Ендемiками аравiйських пустель являються декiлька видiв пiщанок: чорнохвоста, аденська, королiвська, чорнохвоста соня, аравiйський орiкс, аравiйський тар. Також зустрiчаються такi види як: газель звичайна i доркас, джейран, лисиця пiщана, шакал, барханний кiт. З плазунiв наявнi: єгипетська кобра, рогата гадюка, гюрза, пiщана ефа. З хижих павукоподiбних: тарантули, сольпуги, скорпiони. океану на заходi до долини Нiлу або побережжя Червоного моря на сходi. Пустеля Сахара – це збиральна назва групи пустель, серед яких видiляється ряд самостiйних великих пустель. Її схiдна частина зайнята Лiвiйською пустелею. На побережжi Нiлу впритул до Червоного моря простягається Аравiйська пустеля, пiвденнiше якої, заходячи на територiю Судану, розташована Нубiйська пустеля. Сюди входять й iншi, меншого розмiру пустелi, серед яких: Котловина Боделе, Сегiєт-аль-Хамра, Рiо-де-Оро, Аль-Ханк, Великий Захiдний i Схiдний Ерх; Барханнi пустелi: Ерг-Ігiдi, Ерг-Шеш, Тарiс, Алжирська Сахара. (рис. 1. 5, 1. 6) Сахара характеризується великою кiлькiстю оазисiв, в яких зростають традицiйнi для цих мiсцевостей рослини, у тому числi, фiнiкова пальма (рис. 1. 7, 1. 8) Загальна кiлькiсть видiв у флорi Сахари трохи бiльше 1200, що є дуже мало для такої великої площi. Ендемiзм флори виражений добре лише на видовому рiвнi – число видiв-ендемiзмiв понад 300. Серед ендемiчних родiв найбiльш характернi деякi маревi, хрестоцвiтi, складноцвiтi. Цiлий ряд ендемiчних видiв утворює рiд парнолистникiв. В цiлому ж, рослиннiсть Сахари порiвняно збiднена i по видовому складу, i по рiзноманiттю життєвих форм рослин, i по набору характерних рослинних угрупувань [1, 141-151]. По рiзноманiттю екологiчних груп рослиннiсть Сахари значно поступається багатьом пустелям свiту. Тут переважають ефемери, що з’являються на короткий час пiсля рiдкiсних дощiв. Найбiльш обширними по площi є злаково-чагарниковi пустельнi рослиннi формацiї. А на зовсiм обмеженiй територiї, на крайньому заходi пустелi, i приатлантичнiй Сахарi, формуються особливi рослиннi угрупування з домiнуванням сукулентiв. Фауна Сахари також не вiдзначається багатством i рiзноманiттям. Натомiсть загальна кiлькiсть видiв є невеликою для такої великої територiї: в Сахарi нараховується бiля 70 видiв ссавцiв, бiля 80 видiв гнiздуючих птахiв, бiля 80 видiв мурах, понад 300 видiв жукiв-чорнотiлок, бiля 120 видiв прямокрилих. Видовий ендемiзм в деяких групах комах досягає 70%, у ссавцiв вiн складає бiля 40%, а у птахiв видiв-ендемiкiв немає взагалi. Загальна кiлькiсть видiв в Сахарi тварин, досягає 4 тис., але з них лише бiля 500 видiв глибоко пристосованi до iснування в азидних умовах середовища. 1. 3. 4 Пустелi Пiвнiчної Америки Пустелi Пiвнiчної Америки лежать в захiднiй частинi цього континенту в межах помiрного i субтропiчного поясiв, приблизно мiж 22 i 44° пн. ш. Вони витягнутi на вiдстань бiльш нiж 2500 км. Мiсцевiсть, займана пустелями Пiвнiчної Америки простягається до пiвдня вiд Центрального i Схiдного Орегону, захоплює майже цiлком штати Юта i Невада, пiвденно-захiдну частину штату Вайомiнг, доходить на заходi пiвденної частини Калiфорнiї до схiдного пiднiжжя гiр Сiєра-Невада, Сан-Бернардино. З пiвдня штату Юта вона опускається в штат Оризона i на рiвнину Сопора, доходить до дельти р. Яки i далi слiдує вздовж побережжя пiвнiчної частини Нижньої Калiфорнiї пiд захистом гiрських хребтiв Сiєра-де-Хуарес i сiєра-сан-Педро-Марти. На пiдвищеннi Пiвденно-Схiдної Аризони i пiвднi Нью-Мексико ландшафт пустелi порушується перехiдною зоною напiвпустель. Знову вона з’являється в долинах рiк Рiо-гранде i Пекос, заходячи далеко на схiд i в Техас, впритул до низов’я р. Девiлс. В пiвнiчнiй Америцi видiляються чотири групи пустель. З пiвночi на пiвдень це пустелi Великого Басейну, Мохаве, Сонора, Чиуауа (Рис. 1. 9, 1. 10). Першi три пустелi межують мiж собою. Чиуауа розташована бiльшою своєю частиною рiвня моря (Долина смертi – на 58м., Сохтон-Сi – на 72м.) i пiдiймаються на 1525м. У Великому Басейнi i в пiвденних частинах Мексиканського плоскогiр’я гори височiють над впадинами до 2500м. [1, 182-201]. Характерним є те, що для пустель США i Мексики характернi сильно розчленованi ерозiєю структурнi рiвниннi плато з глибокими каньйонами. В загальних екосистемах пустель певним чином розрiзняються дещо рiзнi клiматичнi пояси. В зв’язку з цим тут розрiзняють холоднi пустелi (Великий Басейн) – найбiльш пiвнiчнi, зi значними висотами i переважанням зимових опадiв (понад 60%), що випадають у виглядi снiгу. Бiльш пiвденнi, жаркi субтропiчнi пустелi, характеризуються наступним чином: Мохаве – зимовi опади (листопад-квiтень), Чиуауа – лiтнi (травень-жовтень), Сонора – зимовi i лiтнi. Флористичнi i фаунiстичнi екосистеми представленi досить нерiвномiрним розподiлом i концентрацiєю в пустелях. Тому їх вiдсотковий показник у рiзних пустелях Пiвнiчної Америки рiзний. Наприклад, флора i фауна пустель Великого Басейну значно бiднiше, у порiвняннi з iншими пустелями Пiвнiчної Америки, що зумовлено її розташуванням в помiрному поясi. Число родiв майже вдвiчi менше нiж у Сонорi. Наявнi рiзноманiтнi злаки, як багаторiчнi так i однорiчнi, доволi багато однорiчного рiзнотрав’я, немало чагарникiв. Серед чагарникiв i однорiчних трав переважають види родини лебедових (Chenopodiaceal), а серед чагарникiв багато представникiв родини айстрових (Astreaceal). Сукуленти i дерева практично вiдсутнi. Видовий склад фауни Великого Басейну бiльш рiзко вiдрiзняється вiд видового складу фауни iнших трьох пустель Пiвнiчної Америки. Також, характерною рисою фауни Великого Басейну є проникнення сюди деяких степових (прерiйових) i гiрських видiв тварин. В тваринному свiтi визначне мiсце займають наземнi норнi гризуни, наземногнiздувальнi птахи, наземнi ящiрки. Комахи – споживачi полину i сухого листового опаду. Також зустрiчаються копитнi тварини, деякi птахи. Таким чином фауна Великого Басейну – типова фауна пустелi помiрного поясу, небагата за видовим складом, з помiтним впливом бореальних елементiв. Серед тварин видiляється невелика кiлькiсть видiв, головним чином наземних, якi рiзко домiнують на фонi загальної бiдностi видового складу [1, 182-201]. Пустеля Сонора – одна з пустель Пiвнiчної Америки, i одна з найкрасивiших пустель свiту. Красу цю створюють своєрiдний рельєф, м’який клiмат, незвичайна для пустелi рослиннiсть. Флора справдi рiзноманiтна: найрiзноманiтнiшi форми дерев, чагарники, багаторiчнi i однорiчнi трави, рiзноманiтнi кактуси. Площа пустелi Сонора складає 355342 кв. км. Флора цiєї пустелi нараховує близько 2500 видiв вищих рослин. Серед них найбiльш багато представленi види сiмейств складноцвiтих (Compositae), злакiв (Gramineae), бобових (Leguminosae), гречаних (Polygonaceae), кактусових (Cactaceae), молочайних (Laphorbiaceae) i бурячникових (Boraginaceae). Серед життєвих форм найбiльшою кiлькiстю видiв представленi ксерофiти (ефемери й iншi однорiчники), накофанерофiти (дрiбнi чагарники) i стовбуровi сукуленти. свiту пустелi Сонора провiдну роль мають приблизно 30 видiв ссавцiв, приблизно 40 видiв птахiв, приблизно 50 видiв плазунiв i до 500 видiв членистоногих. Серед них визначну роль мають ендемiчнi види. І навiть зустрiчаються релiктовi види флори. 1. 3. 5 Пустелi Австралiї Австралiю можна назвати континентом пустель, адже понад 44% її територiї (3,8 млн. кв. км.) займають ариднi територiї, з яких 1,7 млн. кв. км. – пустелi. Навiть рiчна її частина являється сезонно сухою, i взагалi, це найпосушливiший континент земної кулi. В Австралiї наявнi такi пустелi як: Велика Пiщана, Гiпсона, Велика пустеля Вiкторiя, Сiмпсон (Арунта), а також Пiвдено-Австралiйська пустеля, пустелi Танамi i Стерта. Разом з пiщаними пустелями, широке розповсюдження мають також кам’янистi пустелi. Вони займають бiля 13% площi аридних територiй. Разом з тим, вони являються фундаментом, на якому розвинутi грядовi пiски i пiщанi рiвнини (рис. 1. 11, 1. 12). Всi пустелi Австралiї лежать в межах Центрально-Австралiйської, або Еремейської областi Австралiйського флористичного царства. Хоча по видовому багатству й рiвню ендемiзму пустельна флора Австралiї значно поступається флорам захiдної i пiвнiчно-схiдної областей цього континенту, однак в порiвняннi з iншими пустельними регiонами земної кулi вона вiдзначається i числом видiв (понад 2 тис.) й великою кiлькiстю ендемiзмiв. Видовий ендемiзм досягає тут 90%: наявнi 85 ендемiчних родiв, з них 20 – в родинi складноцвiтих або айстрових, 15 – маревих i 12 – хрестоцвiтих. Серед ендемiчних родiв є i фоновi пустельнi злаки – трава мiдчелга (Astrebla) i iрiодiя (Iriodia). Великим числом видiв представленi родини бобових, мiртових, протейних i складноцвiтих. Значне видове рiзноманiття демонструють роди евкалiпт (Eucalyptus), акацiя (Acacia), протейнi – гревiлея (Gravillea) i хакея (Hakea) [1, 226-243]. У самому центрi континенту, в ущелинах пустельних гiр Макдоннел, збереглися вузькоареальнi ендемiки – свiдки давнiх плювiальних епох: низькоросла пальма лiвистона (Livistona mariae) i макрозамiя (Makrozamia macdonnelli) з цикадових. В пустелях поселяються навiть деякi види орхiдей-ефемерiв (Corybas aconitiflorus) та iншi, проростаючих i квiтучих лише в короткий перiод пiсля дощiв. Зустрiчаються в австралiйських пустелях i росянки роду Drosera. Серед рiзноманiтних рослинних угрупувань австралiйських пустель мають мiсце псамофiльнi угрупування. Вони займають бiля 40 % всiєї територiї аридної територiї континенту [1, 226-243]. iнших континентiв обумовила виключну своєрiднiсть фауни цього материка, частково його пустельного району. Видовий ендемiзм складає бiля 90%, при чому й iншi види в бiльшостi випадкiв субендемiчнi. Багато ендемiчних груп родового рангу, i наявнi ряд ендемiчних або субендемiчних родин, наприклад, сумчастi кроти (Notoryctiolae), австралiйськi кам’янки (Ephtianuridae), ящiрки-лусконоги (Pygopodidae). В той же час, фауна австралiйських пустель характеризується вiдсутнiстю ряду груп тварин, широко розповсюджених в пустелях Старого Свiту. Проте, мiсцевi ендемiчнi родини i роди в результатi широкої адаптативної радiацiї освоїли вiльнi екологiчнi нiшi i виробили в процесi еволюцiї цiлий ряд конвергентних форм. Наприклад, серед гаспидових змiй виникли види, морфологiчно i екологiчно схожi з гадюковими ящiрки родини сцинкових успiшно замiнили вiдсутнiх тут лацертид, але особливо багато конвергентних форм спостерiгалося в сумчастих ссавцiв. Вони екологiчно замiщують комахоїдних (сумчастi землерийки), тушканчикiв (сумчастi сурки), дрiбних хижакiв (сумчастi куницi) i навiть, в значнiй мiрi, копитних (валлабi й кенгуру), а гiгантський рудий кенгуру – найбiльший ссавець пустель Центральної Австралiї, зустрiчаються також й iншi види кенгуру. А дрiбнi мишоподiбнi гризуни, широко населяють всi типи пустель цього материка. Найважливiша особливiсть гiдротермiчного режиму областей, розвитку пустинних бiомiв — рiзке переважання випаровування над осiданнями. Дефiцит вологи у поєднаннi з високим випаровуванням, сухiстю повiтря i iнтенсивною сонячною радiацiєю визначає головнi умови проживання. Типи бiоценозiв, вiдносно до пустинних, формуються в умовах помiрного, субтропiчного i тропiчного природних поясiв, що визначає iстотнi вiдмiнностi в їх тепловому режимi. Проте зовнiшнiсть, структура, динамiка пустинних спiвтовариств, рiвень продуктивних процесiв контролюються в першу чергу зволоженням, кiлькiстю опадiв, їх розподiлом протягом року. Кiлькiсть опадiв в рiзних пустинних регiонах i усерединi них варiюється вiд 200—150 до 50—40 мм в рiк, аж до повної їх вiдсутностi. 2. 1 Загальнi адаптацiйнi особливостi флори й фауни пустель Морфофiзiологiчнi адаптацiї рослин до аридних умов визначаються дефiцитом вологи, бiднiстю грунтiв, що часто поєднується iз засоленням, високими температурами, що дiють цiлорiчно або протягом сезону. Можливостi розвитку рослин в жорстких умовах водного режиму у поєднаннi з дiєю високих температур забезпечуються за рахунок ефективнiшого поглинання води з ґрунту при пiдвищеннi осмотичного тиску i розвитку могутнiх поверхневих або глибоко проникаючих кореневих систем [2, 138-145]. протягом доволi тривалого часу. Так, насiннi види дерев i чагарникiв розвивають стрижньове корiння, довжина якого в 10 разiв перевищує довжину надземної частини рослини; багато злакiв утворюють густу кореневу систему у верхнiх грунтових горизонтах, що нагадує так звану сiтку, а їх ниткоподiбне корiння проникає в грунт на метр i бiльш. Спiввiдношення мiж масою стебла i масою корiння змiнюється у бiк збiльшення останньої при зростаннi посушливостi. Якнайповнiше в пустинних регiонах сушi представленi рослини, що вiдносяться до групи ксерофiтiв або гiперксерофiтiв. Для них характерне зменшення площi випаровуваної поверхнi, яке досягається за рахунок редукцiї листя i мiкрофiлiї, скидання асимiлюючих органiв у мiру наростання сухостi грунту i повiтря, замiни крупного листя першiй генерацiї дрiбнiшим листям в процесi подальших генерацiй. Як особливу групу видiляють сукуленти, якi вирiшують проблему водного балансу шляхом накопичення вологи у водозапасаючiй паренхiмi листя i стебел. Серед них розрiзняють стебловi (кактуси, багато представникiв сiмейства молочайних) i листовi (наприклад, агави, алое) сукуленти. Особливо характерна рiзноманiтнiсть сукулентiв i формування своєрiдних сукулентних формацiй для пустинних регiонiв субтропiчного i тропiчного поясiв з «двотактним» режимом випадання опадiв (два короткi перiоди дощiв), що забезпечує накопичення вологи в запасаючих тканинах. Особливу групу представляють рослини з укороченим життєвим циклом, змiщеним на вологi вiдрiзки року, що дозволяє їм уникати посушливих i жарких перiодiв. Це трав'янистi рослини — ефемери (терофiти) i ефемероїди (геофiти). Насiння ефемерiв i пiдземнi органи ефемероїдiв (цибулини, бульби, кореневища) зберiгають життєздатнiсть протягом декiлькох рокiв, завдяки чому легко переживають роки, коли кiлькiсть опадiв буває понижено. Цикл розвитку може бути змiщений на кiнець зими — початок весни (як в пустелях Середньої Азiї), на весну i осiнь (у пустелi Сонора); зв'язок з певним сезоном може бути i вiдсутнiм, якщо опади випадають нерегулярно [2, 138-145]. У формуваннi зовнiшностi мiсцевостi областей розповсюдження пустинних екосистем величезну роль грають властивостi грунтiв, характер субстрату. У зв'язку з цим звичайно видiляють пустелi пiщанi, глинистi, кам'янистi i т. д. У рiзних типах пустель чинниками, що обмежують розвиток рослин, крiм дефiциту вологи, є деякi особливостi субстратiв. Так, в пiщаних пустелях велику негативну роль грає рухливiсть субстрату; у кам'янистих i галечникових пустелях щiльнiсть, загiпсованiсть грунтiв i пiдстилаючих порiд. Цим обумовлена поява у рослин своєрiдних пристосувань. Залежно вiд них видiляються екологiчнi групи рослин: псамофiти i гiпсофiти. Вельми жорсткими екологiчними умовами характеризуються глинистi пустелi, де волога атмосферних опадiв здебiльшого випаровується з поверхнi грунту, не встигнувши в неї проникнути. У зв'язку з цим рослинний покрив тут розрiджений. У пiщаних пустелях, що вiдрiзняються сприятливiшим водним режимом, найчастiше розвиваються бiльш зiмкнутi трав'янистi або деревинно-чагарниковi спiвтовариства. З кам'янистими субстратами пов'язано розповсюдження розрiджено виростаючих деревинно-чагарникових форм, що тяжiють до трiщин i понижень, де акумулюється волога. заляганнi грунтових вод, що особливо характерний для приморських рiвнин i крупних солончакових депресiй. До цих специфiчних умов пристосувалася обмежена група видiв, що вiдноситься до галофiтiв. У структурi рослинного покриву пустинних бiомiв добре простежується комплекснiсть, тобто поєднання фрагментiв рiзних спiвтовариств, пов'язаних з тими або iншими едафiчними умовами. Величезну роль грає перерозподiл вологи по мiкрорельєфу, у зв'язку з чим, як правило, проектне покриття рослинностi зростає по руслах тимчасових водотокiв, суфозiям i т. д. Це найяскравiше виявляється в краєвих частинах пустинних областей (пiдзона напiвпустель), де закономiрно поєднуються фрагменти фiтоценозiв степiв i саван (у найбiльш зволожених мiсцепроживаннях) з пустинними спiвтовариствами. Загальними для рослин i тварин адоптацiями до життя в пустелях є розрiдженiсть i мозаїчнiсть розподiлу по територiї, наявнiсть тривалого перiоду спокою в несприятливi для активного життя сезони року (анабiоз у безхребетних, сплячка у рептилiй i гризунiв). Схожi пристосування виявляються в широкому освоєннi пiдземних ярусiв. На вiдмiну вiд рослин тварини зважаючи на свою рухливiсть i незалежнiсть вiд прямої iнсоляцiї як джерела енергiї можуть проводити пiд землею все своє життя або окремi її цикли (термiти, стоноги, личинки багатьох комах i iнших безхребетних). Морфофiзiологiчнi адаптацiї тварин до економiї вологи виражаються в особливостях структури шкiрних покривiв, забарвлення i iн. у верблюдiв). Це резерв вологи в умовах її дефiциту (шляхом хiмiчного розкладання жирових запасiв). Специфiчними адаптацiями тварин до аридних умов середовища є їх мiграцiї усерединi пустинних регiонiв i за їх межi. Так, дальнi мiграцiї здiйснює багато копитних i бiльшiсть видiв птахiв, що кубляться в пустелях [2, 138-150]. уникнути прямої iнсоляцiї i перегрiву тiла, перемiщаються в тiнь чагарникiв. Так поступають комахи, ящiрки, дрiбнi птахи. Деякi деннi ящiрки i змiї забираються в серединi дня на високi гiлки чагарникiв, де повiтря менш нагрiте, чим в приземному шарi. У цей час на гiлках саксаулу або акацiї можна побачити агаму, шипохвоста або стрiлу-змiю. Своєрiдна адаптацiя до дефiциту вологи спостерiгається у типових пустинних птахiв рябкiв. Прилiтаючи на водопiй, розташований нерiдко за багато кiлометрiв вiд мiсць гнiздування, цi птахи змочують водою пiр'я черевця i переносять на них значну кiлькiсть води до кубла. Вода утримується на пiр'ї завдяки їх особливiй структурi. Цiєю водою птахи змочують кладку або поять пташенят. Деякi ящiрки здатнi вiбруючими рухами тiла за декiлька секунд заритися в пiсок. У ряду змiй (рогатий гримучник, пiщана ефа, пiщана гадюка) виробився особливий спосiб пересування по сипкому субстрату — так званий бiчний хiд, при якому задня частина тiла пiдводиться над поверхнею землi i переноситься убiк, а за нею пiдтягається передня частина тiла i голова. Слiд вiд руху такої змiї є не зигзагом, а рядом косих паралельних вм'ятин, не зв'язаних мiж собою. У пустелях загальна бiомаса в середньому складає приблизно 2,5 т/га сухої органiчної речовини, в пустелях з екстрааридними умовами вона знижується практично до нуля, а в прикордонних з саванами або напiвпустинних районах може досягати 10 т/га. Максимальнi запаси бiомаси формуються в короткi перiоди вегетацiї пiсля випадання дощiв. У деяких пустелях такi умови можуть наступати лише раз на два-три роки. Первинна продукцiя в пустинних бiоценозах також невелика, але може складати до третини сумарної бiомаси — 0,8-1 т/га в рiк. При цьому чим вище величина бiомаси, тим меншу частку її складає первинна продукцiя. Найбiльшими запасами бiомаси характеризуються ариднi рiдколiсся Австралiї (до 25 т/га), а також бiло- i чорносаксаульники Середньої Азiї (до 50 т/га). Рiчна продукцiя цих спiвтовариств складає приблизно 20% запасiв бiомаси (вiдповiдно 5 i 8 т/га), зоомаса — вiд 10 до 120 кг/га. Найбiльш бiднi по запасах бiомаси i по рiчнiй продукцiї пустелi Намiб, Атакама, багато районiв Сахари, аравiйських i центральноазiатськi пустелi (Такла-Макан, Гобi). 2. 2 Пристосування рослинного свiту Видовий склад рослинностi пустель вельми своєрiдний. Нерiдко спостерiгається часта змiна рослинних угрупувань, їх комплекснiсть, що обумовлено будовою поверхнi пустель, рiзноманiтнiстю ґрунтiв, часто змiнюваними умовами зволоження. Разом з цим в характерi розподiлу i екологiї пустельної рослинностi рiзних континентiв багато загальних рис, що виникають у рослин в схожих умовах проживання: сильна розрiдженiсть, бiдний видовий склад, що простежується iнодi на великих просторах. Для внутрiшньоматерикових пустель помiрних поясiв типовi види рослин склерофiльного типу, зокрема безлистi чагарники i напiвчагарники (саксаул, джузгун, ефедра, солянка, полин та iн.). Важливе мiсце у фiтоценозах пiвденної пiдзони пустель цього типу займають трав'янистi рослини — ефемери i ефемероїди [13, 68-74]. У субтропiчних i тропiчних внутрiшньоматерикових пустелях Африки та Аравiї також переважають ксерофiтнi чагарники i багаторiчнi трави, але тут з'являються i сукуленти. Зовсiм позбавленi рослинностi масиви барханних пiскiв i площi, вкритi соловою кiркою. Багатше рослинний покрив субтропiчних пустель Пiвнiчної Америки та Австралiї (за великою кiлькiстю рослинної маси вони стоять ближче до пустель Середньої Азiї) — дiлянок, позбавлених рослинностi, тут майже немає. По глинистих пониженнях мiж грядами пiскiв переважають низькоросла акацiя та евкалiпти; для галечно-щебенистої пустелi характернi напiвкущевi солянки — лобода, верболiз та iн. У субтропiчних i тропiчних приокеанiчних пустелях (Захiдна Сахара, Намiб, Атакама, Калiфорнiя, Мексика) панують рослини сукулентного типу. На солончаках пустель помiрного, субтропiчного i тропiчного поясiв багато загальних видiв. Це — галофiльнi i сукулентнi напiвчагарники i чагарники (тамарикс, селитрянка та iн.) i однорiчнi солянки (солянка, сведа та iн.) [3, 4]. Значно вiдрiзняються вiд основної рослинностi пустель фiтоценози оаз, тугаїв, великих рiчкових долин i дельт. Для долин пустельно-помiрного поясу Азiї характернi чагарники листопадних дерев — турангових тополь, верби, карагача; для долин рiчок субтропiчних i тропiчних поясiв — вiчнозеленi рослини — пальми, олеандри. 2. 2. 1 Сукуленти Сукуленти – це рослини пустель, якi певним чином в процесi еволюцiї, виробили собi певнi адаптивнi пристосування в таких умовах. Цi рослини належать до такої екологiчної групи як ксерофiти. Ксерофiти – рослини, що здатнi витримувати тривалу грунтову та атмосферну посуху, високi температури та їх коливання. А отже, листки цих рослин невеликi за розмiрами, часто видозмiненi до колючок чи лусочок, густо опушенi, iнодi вкритi восковим нальотом i т. д. [24, 30-32]. жилок, невеликi розмiри клiтин, високий осмотичний тиск. Важливою особливiстю багатьох ксерофiтiв є добре розвинена та глибока коренева система, що гарантує добування води з вологих шарiв грунту. Наприклад, верблюжа колючка (Alhagi camelorum Adans) в посушливих пустелях виживає лише завдяки довжелезним (15 -20 м) кореням, якi на такiй глибинi сягають до ґрунтових вод. Іншi ксерофiти такi, як полин гiркий (Artemisia absinthium L) або степовi злаки, здатнi витримувати тривале зав’ядання. листковi пластинки редукувались до твердих колючок, а стебла, навпаки, роздулися у м'ясистi зеленi органи, якi одночасно беруть на себе функцiю асимiлюючих частин i запасних водозберiгачiв. Жорсткi умови iснування примусили їх набувати чудернацьких, незвичайних форм. Термiн «сукуленти» вiд латинського «suculenlus» означає «соковитий». До листкових сукулентiв належать очиток (Sedum L), молодило (S. acre L), алоє (Aloe Tourn), алоє (Agava L.), у яких роль запасних водовмiстищ виконують м'ясистi, соковитi листки, розмiщенi при основi вкороченого стебла у формi розетки. До стеблових сукулентiв вiдносять численнi види молочаїв (Euphorbia L) та кактусiв (Cacta-ceae Juss), стебла яких мiстять багато вологи i тривалий час можуть обходитись без води. Сукулентнi рослини здебiльшого поширенi в районах планети з малою кiлькiстю опадiв, зокрема, в безводних пустелях Пiвденної Африки, Центральної Пiвнiчної i Пiвденної Америки тощо. Сукуленти пристосувались рости на голому пiску i каменях, сухих пiщаних грунтах i скелях тощо. Серед сукулентiв з пустель Пiвденної Африки особливо видiляється велика родина аiзонових (Aizoaceae) з характерним незвичайним зовнiшнiм виглядом та рiзноманiттям форм. Зокрема, лiтопс, аргiродерма, плейоспiлос мають форму двох круглястих м'ясистих листкiв, якi до половини або майже до вершини зрослися докупи. Ростуть вони дуже низько. 2. 2. 1. 1 Кактуси Кактуси - родина дводольних багаторiчних рослин, яка нараховує понад 3000 видiв. Вони є типовими сукулентами американського континенту. За чисельнiстю та рiзноманiтнiстю видового складу кактусiв найбагатшою є Мексика, пейзаж якої неможливо уявити без цих рослин (рис. 2. 1, 2. 2). Густi 2 - 3-метровi кактусовi лiси трапляються в гiрських пустелях Перу та Чилi, в узгiр'ях Аргентини та Болiвiї, Еквадору, Бразилiї, Уругваю та Парагваю. Резервуаром для запасання води у кактусiв слугують стебла рiзноманiтних форм i розмiрiв. Існують деревоподiбнi, кущоподiбнi та лiаноподiбнi форми, iнодi - невисокi дерева-стовпи. Так, кактуси iз роду цереус (Cereus Mill.) нагадують колони чи канделябри, ехiнокактуси (Echinocactus Link, et Otto) подiбнi до їжакiв, астрофiтуми (Astrophytum Lem.) мають подiбнiсть iз зiрками, стебла опунцiй (Opuntia Mill) нiби складенi з окремих плескачикiв, приклеєних один до одного пiд рiзними кутами, а довгi стебла селенiцереусiв (Selenicereus (Berg) Br. еt R) звиваються, нiби змiї [24, 30-32]. Деякi види кактусiв досягають висоти 20 метрiв i накопичують у стеблах до 2000 лiтрiв води. Велика розгалужена коренева система кактусiв перехоплює воду, яка трапляється з невеликими дощами взимку, а соковитi стебла нагромаджують i дуже економно її витрачають. Не випадково декотрi з кактусiв називають «бочками» (barrel-cactiy). Кактуси пристосувалися до поглинання вологи з атмосферного повiтря, хоча в ньому її навiть менше, нiж вуглекислоти. Як не дивно, тут помiчником стає температура, яка своїми коливаннями протягом доби сприяє утворенню роси, туману. При нiчному зниженнi температури волога конденсується та у виглядi туману або роси випадає на рослини i всмоктується. Кактуси так економлять вологу, що жодна краплинка не пропадає марно. Аби максимально зменшити випаровування, однi кактуси мають щiльнi покривнi тканини з восковим нальотом, iншi - волосяне опушення. Поверхня їх стебел майже нiколи не буває гладкою: вона вкрита ребрами, горбками. Декотрi кактуси мають зморшкувате стебло, що дає їм змогу поповнювати запаси води пiд час рiдкiсного дощу. внутрiшнього кругообiгу вуглекислоти. Вуглекислий газ, який вночi утворився в тканинах кактуса пiд час дихання, не видiляється назовнi, а пов'язується в органiчних кислотах i нагромаджується у клiтинному соцi. Вдень ця вуглекислота вiдновлюється в процесi внутрiшнього фотосинтезу. вiдображає спосiб iснування рослини в умовах пустельного клiмату. Замiсть коренiв у нього є покритi гострими шипами вiдростки, За допомогою вiтру вiн пересувається на великi вiдстанi, дiстаючи вологу i живлення не з грунту, а з атмосферного повiтря. Одним iз кактусiв-велетнiв є сагуаро, або карнегiя велетенська (Carnegiea gigantea Brit, et Rose), який росте на Пiвденному заходi США та в Мексицi. Сагуаро виростає вiд 6 до 20 м заввишки та 60 см завтовшки. Його маса може досягати 12 тонн. Зазвичай, сагуаро має одне дуже ребристе стебло, iнодi з однiєю або кiлькома гiлками. Велетенський кактус сагуаро слугує притулком для багатьох iстот. До його квiток вдень прилiтають метелики i пташки колiбрi, а вночi вiн запилюється кажанами. Дупла у стеблах кактусiв слугують житлом для пустельних гризунiв, а також для крихiтних карликових coв. Родич цереусiв iз Нижньої Калiфорнiї - кордон (Pachycere-uspringleiBrit, et Rose) - зовнi подiбний до сагуаро, але менш вiдомий i не такий високий. Щоб досягти висоти 1 м, йому треба понад 30 рокiв, пiсля чого вiн виростає в рiк на 8 см. Сагуаро i кардон живуть понад 150 - 200 рокiв. В африканських пустелях ростуть дуже подiбнi до кактусiв молочаї. Саксаул – це деревоподiбна рослина, характерна для пустель Азiї. Товстий, перекручений, кривий, здавлений сiрий стовбур, покритий гладкою корою (рис. 2. 3, 2. 4, 2. 5). У найстарiших дерев вiн може сягати метр в поперечину. Крона зелена, масивна, але прозора – у гiлок саксаулу немає листя. Саксаул належить до родини маревих. В пустелях Азiї це давня родина, так як зумовлює їх рослинний покрив. В цих пустелях наявнi два види саксаулу – бiлий i чорний [18, 158-160]. В цiєї рослини наявнi певнi адаптацiйнi пристосування, що звичайно характеризують її iснування в пустелi. Пагiн саксаулу зложений зеленими члениками – схожий на хвощ, але соковитий. А в основi членика у бiлого саксаулу пара ледве розрiзнених щетинок, у чорного – декiлька бугоркiв. В процесi еволюцiї i адаптацiйних пристосувань листки саксаулу є вiдсутнiми. З’явилася закономiрнiсть: чим менша поверхня рослини, тим менше води вона випаровує. В процесi фотосинтезу вона використовує зеленi пагони. Чорний саксаул виносить значне засолення, а тому проростає i на солончаках з суглинковими i глинистими грунтами. Бiлий саксаул дотримується пiщаних грунтiв. Саксаул має в пустелi важливе значення для затримки пiску. В останнiй час його кiлькiсть значно зменшилась в результатi надмiрного його використання на господарськi потреби, тому так необхiдно вживати заходи щодо його зберiгання. Пустельна фауна рiзноманiтна, але вона бiднiша, нiж фауна зон, багатих вологою, наприклад лiсової фауни. Фауни рiзних пустельних бiотоп розрiзняються по складу i багатству. Найбiльш багата фауна закрiплених пiскiв, особливо з деревною i чагарниковою рослиннiстю; найбiднiша фауна голих рухомих пiскiв i широких кам'янистих (щебенистих) пустель. Умови iснування в пустелях дуже суворi: вiдсутнiсть води, сухiсть повiтря, сильна iнсоляцiя, зимовi морози при дуже малому снiжному покривi або його вiдсутностi. Тому тут мешкають головним чином спецiалiзованi форми (з пристосуваннями як морфо-фiзiологiчними, так i в образi життя й поведiнцi). Для пустель характернi тварини, що швидко пересуваються, що пов'язано з пошуками води (водопої вiддаленi) i корму (трав'яний покрив розрiджений), а також iз захистом вiд переслiдування хижаками (укриття вiдсутнi). У зв'язку з необхiднiстю укриття вiд ворогiв i суворими клiматичними умовами у ряду тварин сильно розвиненi пристосування, що слугують для вiдгортання i вiдкидання пiску (щiтки з подовженого пружного волосся, шипики i щетина на ногах, службовцi для вiдгортання i вiдкидання пiску; рiзцi, а також гострi кiгтики на переднiх лапках — у гризунiв). Вони споруджують пiдземнi притулки (нори), часто дуже великi, глибокi i складнi (велика пiщанка), або здатнi швидко закопуватися в рихлий пiсок (ящiрки круглоголовки, деякi комахи). Є швидко бiгаючi форми (особливо копитнi). Багато пустинних плазунiв (ящiрки i змiї) також здатнi дуже швидко пересуватися [4, 32-37]. Фаунi пустель властиве «пустельне» забарвлення — жовтi, ясно-бурi i сiрi тони, що робить багато тварин малопомiтними. Велика частина пустельної фауни влiтку веде нiчний спосiб життя. Деякi впадають в сплячку, причому у окремих видiв (наприклад, у ховрахiв) вона починається в розпал спеки (лiтня сплячка, безпосередньо перехiдна в зимову) i пов'язана з вигоранням рослин i нестатком вологи. Дефiцит вологи, особливо питної води, — одна з головних труднощiв в життi мешканцiв пустелi. Однi з них п'ють регулярно i багато i у зв'язку з цим пересуваються у пошуках води на значнi вiдстанi (рябки) або на суху пору року переселяються ближче до води (копитнi). Іншi користуються водопоєм рiдко або зовсiм не п'ють, обмежуючись вологою, що отримується з їжi. Значну роль у водному балансi багатьох представникiв пустинної фауни грає метаболiчна вода, що утворюється в процесi обмiну речовин (великi запаси накопиченого жиру). Пустельна фауна характеризується вiдносно великим числом видiв ссавцiв (головним чином гризуни, копитнi), плазунiв (особливо ящiрок, агам i варанiв), комах (двокрилих, перетинчастокрилих, прямокрилих) i павукоподiбних. 2. 3. 1 Ссавцi Наприклад, гризуни є найбiльш багаточисельними стосовно iнших ссавцiв, що тут наявнi. Серед iнших зустрiчаються окремi представники родин вовчих, котячих, копитних, деякi зайцеподiбнi [1, 96-101]. В тому випадку коли ссавцi наявнi в пустелi, в них певним чином вiдзначаються унiкальнi особливостi, й адаптивнi пристосування, тобто нехарактернi для звичайних ссавцiв iнших природних зон. Характеризуються вони бiльшою витривалiстю i пристосуванням до умов пустелi. Згiдно з теорiєю Майєра, ссавцi цiєї природної зони характеризуються видовженими i збiльшеними кiнцiвками, при цьому будова тулубу є бiльш сплюснутою i гнучкою, що певним чином i сприяє наявним тут умовам середовища. В деяких iснуючих тут ссавцiв в органiзмi наявнi певнi змiни в будовi, а найважливiше – пристосувальнi ознаки накопичення i зберiгання такої рiдкiсної у цих мiсцевостях вологи. Провiдну роль в цьому мають горби у верблюдiв (з м’язо-жировою сумiшшю), пiдшкiрна жирова клiтковина iнших ссавцiв, зокрема й накопичення жиру в хвостi гризунiв, що найкраще виражено, наприклад, у тушканчика. Це пояснюється тим, що жироподiбний субстрат цих тварин зберiгає воду з якомога кращими запасами i мiнiмальними витратами. Верблюд Верблюд – великий жуйний ссавець ряду парнокопитних (Artiodactyla). Це найвiдомiший i добре пристосований представник ссавцiв, який має ряд адаптацiйних ознак i пристосувань до iснування в пустелi. Особливостi цiєї тварини унiкальнi. Зокрема на вiдмiну вiд iнших жувальних, верблюд має трьохкамерний шлунок. Має два пальцi на нозi з широкою м’якою пiдошвою, пристосовану для ходiння по пiску, i копита, схожi на нiгтi [1, 87-91]. Найголовнiшою ознакою є те, що верблюди мають великий запас їжi у виглядi жирової тканини горбiв, що певним чином сприяє обходженню без води на протязi тривалого часу, також можуть харчуватися солоною рослиннiстю. Із пристосувань, слiд також вiдзначити, що в них добре виражена терморегуляцiя, тому вони добре переносять як спеку, так i холод. Рудий кенгуру (рис. 2. 7). Стверджується, що цi тварини iснують в цих краях декiлька мiльйонiв рокiв, вiд тодi як клiмат на бiльшiй частинi Австралiї став аридним, а тропiчнi лiси поступилися степам i пустелям. Цi тварини є ендемiчними видами цього континенту. Як у всiх представникiв родини кенгурових у рудого – короткi переднi лапи i довгi дуже мiцнi заднi. Бiльш того, мускулистi, з мiцними кiгтями ноги, тварини використовують i як спосiб оборони. Потужний i широкий хвiст використовується виключно в якостi опори або балансиру пiд час бiгу [21, 80-87]. Рудi кенгуру – справжнi пустельники. Вони не лише край невимогливi до їжi, але i стiйко переносять недостачу води. Ця якiсть є особливо важливою влiтку, коли малочисельнi рiки висихають вiд спеки, i вiдповiдно настають вкрай складнi умови. В полуденнi години кенгуру зазвичай проводять в затiнку i мало рухаються. Якщо це не допомагає, вони облизують лапи, i розмазують слину по мордi i тiлу, щоб охолодитися. Завдяки такому ”вмиванню”, вони можуть переносити спеку понад 40° С, що в Австралiйськiй пустелi зазвичай не рiдкiсть. Активними вони стають вночi, з настанням прохолоди. Рудi кенгуру живуть стадами з 10-12 особин. Інодi такi маленькi групи об’єднуються у великi, наприклад в тяжкi роки тривалих посух. Тушканчик – це гризун, але вельми своєрiдний. Видiв нараховується до тридцяти, що пiдроздiляються на десять рядiв. наявне бiле i чорне ошерстiння. Хвiст виконує захисну реакцiю – тiкаючи вiд хижакiв, вiн несеться зигзагоподiбно, стрiмко змiнює напрям, i полосата кiнцiвка хвоста мечеться у рiзнi сторони, вiдвертаючи увагу переслiдувачiв. У тушканчика хвiст мiстить жировий запас, подiбно запасам жиру в горбах верблюдiв. Жир, як вiдомо, - це запас метаболiчної води, яка вивiльняється при його бiохiмiчному розчепленнi. При край несприятливих умовах, у тушканчика хвiст стає тонким i блiдим. Як тiльки умови покращуються, хвiст вiдновлює свою звичну структуру. До життя в пустелi пристосованi й заднi ноги. Для того, щоб краще стрибати, у деяких видiв кiлькiсть пальцiв менша. При цьому тушканчик може стрибати на три метри в довжину зi швидкiстю 10 м/с. Стопа також має неабияке пристосування. Жорстка i пружна волосяна щiтка не дає лапкам тушканчика провалюватись в рихлий пiсок. А в основi пальцiв є еластична мозоля. Ця особливiсть забезпечує добрий зв’язок ступнi з ґрунтом [1, 45-50]. тварин помiрних широт коротшi, нiж у тих, що живуть в районах зi спекотним клiматом. До того ж довгi вуха забезпечують додаткове охолодження. Пустельнiй тваринi необхiдно економити кожну краплю вологи. В цьому беруть участь нирки, якi концентрують в сечi у два рази бiльше солей, нiж їх склад у морськiй водi. В овальнiй норi тварина робить вiднорки, а в iншому кiнцi влаштовує гнiздову камеру. Для захисту вiд хижака у норi передбачений запасний вихiд, який закритий земельною пробкою, або недоритий до поверхнi. Тушканчики мають важливу роль у сумiсництвi мешканцiв степу i пустелi. Однi – лиси, сичi, змiї – полюють на цих тварин, iншi – єгипетський варан, жук-чорнотiлка, зелена жаба, норна пташка-кам’янка або ящiрка гекон – знаходять у їхнiх старих норах схованку, вологу i прогодiвлю. 2. 3. 2 Плазуни Як вiдомо, всi рептилiї є дуже давнiми iстотами, якi з’явились на Землi багато мiльйонiв рокiв тому, поступово розселяючи бiосферу з рiзними умовами в нiй. Час минав, умови на землi були рiзноманiтними: вiдносно сприятливих до дуже складних i майже неможливих до iснування. Тривалi посухи змiнювались зледенiннями, змiнювався рельєф, клiматичнi i природнi пояси. Проте рептилiї пережили цi змiни i тому iснують у рiзних куточках нашої планети i донинi. Змiї Гнучкiсть, спритнiсть i пластичнiсть – основнi риси, характернi для змiй. Адже, скелет має пружну i системну структуру, що дає здатнiсть добре пересуватися i ”плазувати” по землi, а в даному випадку, по пiщаним просторам. Крiм того, шкiра рептилiй має здатнiсть до терморегуляцiї, що запобiгає перегрiванню i переохолодженню, адже в пустелi наявнi екстремальнi температури i їх перепади протягом доби. Наприклад, +45°... +50° С в день i 0...+10° С в ночi. Цiй особливостi рептилiй сприяють спецiальнi залози i шар жиру пiд шкiрою цих тварин. Вiдповiдно i волога в органiзмi зберiгається не випаровуючись через шкiру. Всi цi ознаки та ще й добре розвинутi органи чуття, зору доповнюють пристосувальнi особливостi [6, 34-37]. Рогата гадюка – мешканка Африки. Вона живе у пустелi Сахара i сухих саванах. Свою назву змiя отримала за те, що у неї є надочнi лусочки, якi зовнi нагадують рiжки. Ця змiя з товстим тулубом та коротким хвостом. Довжина її тiла досягає 80 см. (рис. 2. 9, 2. 10). Вiд бiльшостi своїх родичiв рогата гадюка вiдрiзняється вмiнням повзати ”боковим ходом”, заносячи уперед та у бiк задню частину тулубу й пiдтягуючи до неї передню частину. При цьому змiя не торкається грунту передньою частиною тiла, спираючись лише на середню та задню його частину. Тому вона залишає не єдиний слiд, а окремi скiснi смуги пiд кутом майже 45°. Ще одна особливiсть цiєї змiї – дрiбнi лусочки, якi пилоподiбно розташованi по бокам тулубу. Завдяки цьому змiя з легкiстю у лiченi секунди закопується у пiсок. Гадюка розводить у боки ребра, сплющує тiло, швидко поперечною вiбрацiєю розсуває пiсок. Лусочки при цьому дiють як мiнiатюрнi плуги. Крiм того, змiя використовує лусочки для залякування ворога. Згорнувшись у пiвкiльце, ця тварина треться одним боком об iнший, i пилоподiбнi лусочки шкребуться, утворюючи специфiчний звук, який нагадує шарудiння [1, 174-175]. Черепахи Рептилiї, зокрема черепахи, в процесi своєї адаптацiї серед тварин до умов навколишнього середовища, отримали визначну роль, що пов’язана з багатьма їхнiми особливостями. Найперше, що слiд вiдзначити, звичайно це панцер – найдосконалiше еволюцiйне пристосування для захисту вiд ворогiв. Таким чином, броня черепахи – це взагалi невiд’ємне сумiсництво шкiри i кiсток, що зрослися. Зубам i кiгтям, навiть, великого хижака панцера цiєї досконалої рептилiї не здолати [9, 44-46]. При всiй своїй адаптацiї, цi iстоти пристосувались до життя i в тропiках, i в помiрному клiматi, а також звичайно в пустелях. Їхня найважливiша особливiсть – витримувати несприятливi умови i в цьому їм майже немає рiвних серед хребетних. Наприклад, черепахи-гофери, що мешкають в Мохавськiй пустелi на пiвденному заходi США, навчилися переносити щорiчнi посухи, що тривають тут по декiлька мiсяцiв (рис. 2. 11). Тварини риють глибокi, до 2-х м в довжину, нори, ховаються в них i впадають в сплячку до початку сезону дощiв. Протягом посушливого перiоду в результатi зневоднення органiзму концентрацiя солей в кровi досягає великих значень, не сумiсних з життям для будь-якої iншої iстоти. Однак, гофери витримують таке просолювання i коли трапляються рiдкiснi зливи, вони покидають свої схованки. З’явившись на поверхнi, цi тварини одразу ж починають шукати калюжi, або в гiршому випадку, дiлянки вологого пiску, поглинаючи воду у величезних, вiдносно розмiрiв їх тiла, об’ємах. 2. 3. 3 Членистоногi Членистоногi – особливий вид тварин, що є найбiльшим за кiлькiстю та рiзноманiтнiстю видiв в пустелях. Саме членистоногi, разом з плазунами є типовими мешканцями пустелi, якi певним чином є взагалi добре адаптованими i пристосованими. В пустелi наявнi представники членистоногих, як комах так i павукоподiбних i хелiцерових. Комахи пустелi є дуже чисельними i граючими дуже значну роль в екосистемах пустельних регiонiв, виступаючи їжею для багатьох тварин. Комахи мають неабиякi пристосування до посушливих умов. Пристосування членистоногих полягає в тому, що вони мають ряд особливостей будови тiла, що дозволяє певним чином забезпечувати, наприклад, здатнiсть глибоко занурюватись в грунт, або забезпечувати терморегуляцiю тiла. Членистоногi використовують грунт, як визначний життєвий фактор, адже це має важливе значення для iснування в пустелi членистоногих. Пiд землею вони утворюють систему ходiв, що може сягати декiлька метрiв пiд землю. Звичайно тут вони зберiгають їжу, i проводячи бiльшу частину життя, пересиджують несприятливi умови пустелi. Є, так званi, мурахи-жнецi, якi риють досить глибокi нори. В будовi тiла наявнi також ряд ознак, що певним чином подiбнi до пристосування iнших тварин. Це накопичення клiтковини жиру за рахунок акумуляцiї i перетворенню його на воду, в процесi збереження води в органiзмi. Також, у членистоногих пустель наявне таке пристосування, як товстий хiтиновий покрив, що забезпечує також збереження води i бере допомiжну участь у терморегуляцiї. Визначним i допомiжним в iснуваннi комах в пустелi є їхня чисельнiсть. Адже, як вiдомо, найбiльший шанс вижити – це мати велику чисельнiсть свого виду, i це збiльшує вiдсоткову вiрогiднiсть того, що вид не зазнає значних втрат. Саме тому, тварини, якi мешкають розрiджено i поодинцi у вiдносно сприятливих умовах, змiнюють свої особливостi в несприятливi перiоди. Ця здатнiсть називається мiграцiєю на iншi територiї, що найбiльш властивi комахам в даному випадку. Вони збиваються в групи з дуже великою чисельнiстю. Ця особливiсть є характерною, наприклад, для пустельної сарани. Недарма, в тяжкi роки зустрiчається таке явище, як нашестя сарани, з наслiдками спустошення рослинностi на великих територiях [5, 32-34]. Деякi членистоногi є хижаками, до яких вiдносяться деякi павуки, скорпiони. Особливим пристосуванням в них наявне жало, за допомогою якого вони впорскують в жертву отруту. Комахи Комахи – клас членистоногих, що є найчисельнiшими i найрiзноманiтнiшими у своєму видовому спiввiдношеннi. Комахи в процесi еволюцiї, що продовжувалася понад 300 млн. рокiв, дали багатоманiтнiсть видiв, зумовивши їх сучасне процвiтання як класу. Недарма вони є дуже пристосованими iстотами до умов навколишнього середовища i до умов пустелi зокрема. Мiж тим вони найдавнiшi високоорганiзованi тварини на землi. енергетичним процесом у спiввiдношеннi органiзму i середовища пустелi. Певним чином, у комах температура тiла залежить вiд температури оточуючого середовища, вiд поглинання i вiдбивання променевої енергiї сонця покривами тiла [5, 32-34]. В умовах рiзких перепадiв температур, в терморегуляцiї бере участь щiльний волосяний покрив, а рiзноманiтна будова шкiряних покривiв (бугорки, щетинки, гребнi) забезпечує посилену тепловiддачу. Окраска покривiв тiла має свої особливостi. Вона зазвичай в цих умова є свiтлою (бiла, жовта, оранжева, свiтло-сiра). Іншою особливiстю комах є їх мале по розмiру, але складної будови тiло. Наприклад, це наявнiсть дуже малого по розмiру трубчастого багатокамерного спинного серця, дрiбнi м’язи яких скорочуються i розслабляються до 200-250 разiв в сек., що приводять в рух крила. По бокам голови розташованi складнi, що складаються з багаточисельних фасеток, очi, якi є бiльш досконалими серед iнших тварин. Зовнi комахи покритi хiтиновою кутикулою, що виконує не тiльки роль шкiрних покривiв, але й одночасно являється зовнiшнiм скелетом, що у свою чергу, забезпечує обтiчну форму, зменшуючи тертя, а також запобiгає швидкому випаровуванню вологи з органiзму. В шкiрi комах наявнi багато залоз: отруйних, ароматичних i пахучих, вiдлякуючих, воскових, лакових, змазочних, прядильних, алотрофiчних, якi є дуже необхiдними для iснування в пустелi. Жирове тiло – захисний орган, що складається з окремих дольок, заповнених жиром i бiлковими складовими. Накопичення поживних речовин в жировому тiлi сприяє успiшнiй водозапасаючiй регуляцiї. Шкiрнi покриви комах, як нiякi iншi частини або системи, за довгу iсторiю розвитку сильно еволюцiонували, а отже, - стали бiльш стiйкими i витривалими. Комахи в пустелi є багаточисленними саме у видовому спiввiдношеннi. В пустелях своя вiдповiдна фауна комах: чорнотiлки, скарабеї, жужелицi, хрущi, цикади, мурашинi леви, богомоли, термiти. Скорпiони Скорпiони – найдавнiший вiддiл не тiльки серед арахнiд, але i серед наземних членистоногих взагалi. Скорпiони мають середнi розмiри або крупнi форми, звичайно 5-10 см., деякi до 20 см. (рис. 2. 13). По будовi тiла скорпiони найбiльш близькi до прототипу хелiцерових. Скорпiони мешкають зазвичай в мiсцях зi спекотним клiматом, деякi безпосередньо живуть в кам’янистих i пiщаних пустелях. Цi види скорпiонiв є ксерофiльними вiдносно улаштування (умови посухи та спеки). Загальною характерною особливiстю скорпiонiв є те, що всi вони активнi вночi, а вдень зазвичай ховаються в укриттях, в пiску [1, 132-134]. якi обов’язково стирчать. Здобич схоплюється клешнями педипальп i пiдводиться до хелiцер. Якщо здобич невелика, то одразу ж розминається хелiцерами i поглинається. Якщо здобич не пiддається, скорпiон жалить її один або декiлька разiв, забезпечуючи паралiзованiсть i вбиваючи отрутою. Скорпiони харчуються живою здобиччю i серед них є: павуки, сiнокосцi, багатонiжки, рiзноманiтнi комахи i їх личинки, дрiбнi ящiрки, iнодi дрiбнi гризуни. Скорпiони мають здатнiсть тривалий час до голодування, iнодi навiть 12-14 мiсяцiв. Також скорпiони тривалий час мають здатнiсть обходитись без води i в свою чергу вона запасається в жировiй клiтковинi, таким чином не випаровуючись з органiзму за рахунок мiцного i щiльного шкiряного покриву. Проте, твердi покриви i отрутний апарат не завжди врятовують скорпiонiв вiд iнших полюючих на них самих тварин. Скорпiонiв долають великi хижi багатонiжки, сольпуги, деякi павуки, богомоли, ящiрки, птахи. Беручи за основу екологiчнi адаптацiї скорпiонiв, слiд вiдзначити, що будучи дуже давнiми наземними членистоногими, скорпiони пережили в своєму розповсюдженi геологiчнi i клiматичнi змiни, змiни рослинних i тваринних угрупувань, що вiдзначились в iсторiї Землi. Обмеженi можливостi розселення скорпiонiв придають особливу цiннiсть цим даним: в бiльшостi випадкiв тi або iншi форми присутнi там, де зумiли зберегтися з давнiх часiв. ВИСНОВКИ Отже, в процесi загальної характеристики пустель, слiд вiдзначити, що всi вони характеризуються аридними умовами клiмату, i вiдносно збiдненою бiологiчною нiшею, тобто живими органiзмами разом взятими. Також, певним чином, у свiтi пустельнi екосистеми займають 48,8 км. кв., що складає 32% вiд суходолу, серед яких найбiльшими пустелями свiту є Сахара, Лiвiйська пустеля, Гобi в Азiї, великий басейн в Америцi. При цьому рослинний покрив в пустелях дуже збiднений, з наявними в основному дрiбнолистовими, або лусковатими i колючковидними рослинами. Флора пустель характеризується вiдносним розрiдженням i окремими скупченнями рослинних угрупувань на тiй чи iншiй територiї пустель. Проте, тут рослиннiсть, певним чином подiляється на двi вiдносно рiзнi особливостi: абсолютнi ксерофiти (дуже низька вологiсть оточуючого середовища i дуже глибоко занурена коренева система), а також тi рослиннi угрупування, що є зосередженими в особливих пустельних природних зонах – оазисах; в результатi чого умови тут є дещо iншими, а вiдповiдно i екологiчнi фактори також вiдрiзняються. В подiбному становищi знаходиться тваринний свiт – бiдний, де в основному активнiсть життя проявляється у весняний i осiннiй перiоди. Корiнними мешканцями тут є плазуни, комахи, тварини, якi здатнi зберiгати вологу у своєму тiлi у виглядi жирового спецiального запасу. Пiд час посухи багато тварини залишає пустелю i перебирається на територiю бiльш сприятливу. Екологiчнi фактори впливають на угрупування, а тi у свою чергу на видову рiзноманiтнiсть еколого-бiологiчного комплексу пустель. Ксерофiтнiсть – основна ознака живих органiзмiв цих посушливих природних зон, адже ксерофiти – мешканцi посушливих i теплих умов навколишнього середовища. Основною їх ознакою в даному випадку є екологiчнi адаптацiї в пустельних умовах, що певним чином вiдзначено i описано в цiй роботi. ПЕРЕЛІК ПОСИЛАНЬ: 2. Борисов Б. Один за всех и все за одного // Вокруг света – 2007 - № 9 – с. 138-145 3. Вавриш П. Квiтучi гостi з Африки // Наука i суспiльство – 1982 - № 9, с. 4 5. Дрейн Х Наступление жуков: // Опустыниввание на Земле // Курьер ЮНЕСКО – 1993 - № 7 – с. 32-34 6. Доценко И. Б. Атак ли гадки гады? // Країна знань. – 2004. - № 5. – с. 34-37 7. Жаркие страсти Калахари (Сурикаты) // В мире животных // 2005. - № 9, с. 8-13 8. Куазов С. Гигант мышиного царства // в мире животных. – 2007. - № 12, с. 10-15 9. Котова А. Живая броня (черепахи) // Чудеса и приключения. – 2007. - № 7. – с. 44-46 10. Газелов Ю. К. СЧерый варан // Природа, 1983, № 4, с. 54-58 11. Коваль С. Українська пустеля // Краєзнавство. Географiя. Журнал. – 2007. – Листопад (№ 44), с. 18-19 12. Клименко А. А. Гулiвери i лiлiпути рослинного свiту // Початкова школа. – 1995 - № 3, с. 21-22 13. Лапина С. Пустыня в цвету (растительности среднеазиатской пустыни) // Наука и жизнь. – 2007. - № 5. – с. 68-74 14. Миркин Г. Существование видов в растительном сообществе // Биология в школе. – 2001. - № 8. – с. 9-17 16. Орловский Н. С. Опустынивание – глобальная экологическая проблема // Вопросы философии. – 1986. - № 2, с. 113-123 17. Приходько В. Е. Страна кактусов в Мексике // Химия и жизнь – ХХІ век. – 2005. - № 5. – с. 36-40 18. Проскурякова Т. Саксаул // Наука и жизнь. – 1987. - № 9. – с. 158-160 19. Петтифион Ф. Пески и пессочники. – М.: Мир, 1976. – 635 с. 22. Уайт-Сандс – Фарфоровая пустыня // Все для учителя // 2008, - № 2008. - № 4. – с. 62 23. Ходжаев Ч. Эволюция барханных песков // Природа, 1992. - № 12. – с. 34-35 24. Хомляв М. М. Сукуленти – мешканцi пустелi // Країна знань. – 2005. - № 3, с. 30-32 27. Человек и пустыня. – М.: Знания, 1978. – 95 с.