охоплює як бiологiчнi, так i соцiальнi моменти, а отже, не може розглядатися тiльки як бiологiчна наука.
Таке розширення змiсту науки спочатку її формування - справа природна й з iсторiї наукового знання широко вiдоме, якоюсь мiрою через цей перiод дитинства пройшли всi науковi дисциплiни. У свiй час це вiдбувалося на iнтуїтивному рiвнi й переборювалося в ходi нагромадження емпiричних даних, але сучасний рiвень розвитку науки характеризується свiдомим пiдходом до рiзноманiтних дефiнiцiй, самi дефiнiцiї давно стали предметом дискусiї й наукового дослiдження, що автоматично приводить до необхiдностi обговорити маргiнальнi областi екологiчного знання з iншими науками й розробити якусь бiльш-менш єдину систему їхньої оцiнки.
Загальна екологiя й спецiальна екологiя
Уведене Е. Геккелем у минулому столiттi поняття екологiї й запропонований їм термiн служили спочатку скорiше демонстрацiєю його iндивiдуальної здатностi формувати новi напрямки дослiджень i знаходити для них новi термiни, чим реальним робочим iнструментом. Але потiм зусиллями натуралiстiв рiзних країн це поняття стало поступово наповнюватися конкретним змiстом. Була зроблена спроба показати залежнiсть розмiрiв i пропорцiй тiла ссавцiв вiд клiмату - так званi екологiчнi правила Бергмана, Аллена й Глогера, що одержали з вiдомими обмеженнями пiдтвердження в численних дослiдженнях. Накопичувалися спостереження над впливом харчового режиму й води на органiзм тварин, формуванням їхнього поводження залежно вiд розташування джерел води i їжi, коливаннями їхньої чисельностi в результатi стихiйних географiчних катастроф i у вiдповiдь на коливання чисельностi iнших видiв, був усвiдомлений й одержав математичне вираження харчовий ланцюг хижак - жертва, мабуть, не менше значення мала розробка поняття екологiчної нiшi. Як пiдсумок цiєї великої роботи перша третина нашого сторiччя ознаменувалася появою книг по екологiї тварин, написаних уже на рiвнi, що наближається певною мiрою по своєму понятiйному апарату до сучасного.
Паралельно iз цим iшло iнтенсивне нагромадження знань про середовище життя рослин, у якому особливу роль зiграли представники, користуючись сучасною термiнологiєю, прикладної фiзiологiї рослин, агрономи-дослiдники, хiмiки. Ж. Буссенго, Ю. Либих, В. В. Докучаєв, К. А. Тiмiрязєв - значнi вiхи на цьому шляху, результати їхньої роботи в областi культури землеробства могли бути перенесенi на рослинний мир планети в цiлому й допомогли зрозумiти, як формуються його основнi особливостi залежно вiд ґрунту, якостi вологи, освiтленостi, температури, щiльностi розселення самих рослин, висоти над рiвнем моря, геоморфологiчних умов мiсцевостi. Досвiдченi поля й дiлянки, агрономiчнi лабораторiї були як би полiгоном, на якому вирiшувалися важливi питання екологiї рослин у цiлому. Дослiдження в областi теорiї й iсторiї землеробської культури привели до створення екологiї рослин, що видається внесок у неї внiс Вавилов, книга якого була написана наприкiнцi 30-х рокiв. Разом з тим з кiнця минулого столiття великi екологiчнi роздiли стали фiгурувати у творах по загальнiй ботанiцi й географiї рослин, у першi десятилiття нашого сторiччя з'являються й спецiальнi працi по екологiї рослин, написанi, уже в рамках пiдходiв, характерних для науки XX в.
У той же час варто пiдкреслити, що екологiя тварин i екологiя рослин спочатку свого розвитку були самостiйними напрямками наукової думки й не усвiдомлювалися як вираження якихось загальних закономiрностей у розвитку живої природи. Для цього бракувало загальних концепцiй, i тому загальна екологiя, що у першу чергу й мав на увазi Геккель у своєму першому короткому формулюваннi, видiливши окремо екологiю тварин, залишалася неопрацьованої. Концептуальнi основи загальної екологiї були закладенi, чотирма видатними розумами нашого столiття, якi не працювали самостiйно в цiй областi, - Л. Гендерсоном, В. И. Вернадським, А. А. Богдановим i Л. Берталанфi.
Кожний з них був надзвичайно своєрiдний i не вписується в схему традицiйного пiдроздiлу науки. Фiзiолог Л. Гендерсон далеко вийшов за стандартнi рамки фiзiологiї, пiддавши ретельному, всебiчному й глибокому внутрiшньому розгляду компоненти мертвої природи, функцiонально важливi й необхiднi для життя в цiлому й рiзних формах живої матерiї зокрема. Цим була закладена основа як наукового вивчення фiзико-хiмiчного змiсту загальної екологiї, так i розумiння екологiчної своєрiдностi окремих форм живого й окремого видiв тварин i рослин. Принципове значення мало й внесення елементiв кiлькiсної оцiнки в розгляд фiзико-хiмiчних умов життя, що зараз розвилося у величезну систему спецiальних знань.
речовини як синтетичного явища, що представляє собою не сукупнiсть окремих видiв, кожний з яких функцiонує сам по собi, а єдине цiле, що зiграло й продовжує вiдiгравати величезну роль у всiх природних процесах i формуваннi географiчної особи нашої планети. Не формулюючи поняття системностi, В.І. Вернадський iнтуїтивно використовував його на найвищому рiвнi наукової абстракцiї - на рiвнi видiлення основних структурних пiдроздiлiв свiтобудови - i цим створив передумову для дослiдження головного активного компонента екологiчного знання - живих органiзмiв у їхнiй сукупностi й при бiльше диференцiйованому пiдходi в їхнiй неповторнiй специфiцi.
Основний внесок А. А. Богданова в науку найчастiше оцiнюється в рамках гуманiтарних дисциплiн - фiлософiї й соцiологiї, але сама постановка проблеми керування, для вивчення якої вiн запропонував створити нову науку - тектологiю й розробив її основи (спроба, що випередила час, що передбачив багато iдей майбутньої кiбернетики й тому не оцiнена сучасниками), носила загальний характер i для екологiчної науки фундаментальна. Розробка проблеми керування неможлива без побудови iєрархiї структурно, що пiдпорядковують елементiв, через яку воно тiльки й може здiйснюватися. Таким чином, створюючи науку про керування, А. А. Богданов створив одночасно науку про структури, а без такої науки й вхiдних у неї загальних понять неможливо уявити собi формування теоретичних основ екологiї як самостiйної дисциплiни.
рiзних напрямках наукової думки. Створена ним теорiя систем, розроблювальна зараз рiзними представниками наукового й фiлософського знання, потрiбна всiм наукам бiологiчного циклу й лежить у пiдставi якщо не всiх, те багатьох взаємодiй екологiчного характеру. Тому автори книг по загальнiй екологiї, навiть не цитуючи Л. Берталанфи, практично реалiзують системний пiдхiд у конкретнiй роботi, широко використовуючи його у своїх iнтерпретацiях як на рiвнi функцiонування живого - у взаємодiї усерединi популяцiй i мiж ними, так i при аналiзi взаємодiї живого й навколишнього середовища.
Фундаментальне по своєму результативному впливi творчiсть названих дослiдникiв, власне кажучи, визначило обсяг сукупностi iдей, що лежать як фундамент пiд будинком екологiї. У цьому її бiльша теоретична сила, але в цьому i її вiдомiй слабостi: весь обсяг уже накопиченої й що продовжує накопичуватися екологiчної iнформацiї практично залишається або зовсiм не використаним у побудовi загальної екологiї, або використовується випадково. Зрозумiло, скажемо, етологiчна сторона справи важлива для часткових екологiй - екологiї тварин, особливо птахiв i ссавцiв, екологiї людини, але вона грає по сутi величезну роль i в загальнiй екологiї, створюючи психологiчну основу для розумiння групової взаємодiї, що не менш iстотно, чим розумiння взаємодiї видiв iз середовищем. На жаль, ця проблема залишається не обробленою, i її ще має бути ввести в рамки загально екологiчного знання, як вона виглядає в цей час.
Отже, загальна екологiя - наука про взаємодiю живої речовини з навколишньою його космiчним i планетним середовищем i обумовленому нею характерi взаємодiї рiзних форм живої речовини мiж собою. Вона акумулює конкретнi результати вивчення окремих форм живого пiд екологiчному кутом зору й покликана розробляти на їхнiй основi систему загальних положень, що була б досить гнучкої, щоб постiйно iнкорпорувати усе бiльше приватну iнформацiю, i в той же час досить стабiльної, щоб служити дороговказним орiєнтиром при дослiдженнi конкретних проблем.
Величезна проведена в багатьох країнах робота над цими проблемами конкретизувалася в створеннi багатьох приватних спецiальних екологiй усерединi екологiї рослин i екологiї тварин, наприклад екологiй окремих видiв тварин, що знайшло вiдбиття в появi вiдповiдних книг, присвячених у першу чергу екологiчнiй характеристицi корисних або шкiдливих людинi тварин. Таких спецiальних екологiй стає усе бiльше, у принципi їх може бути стiльки, скiльки iснує окремих видiв рослин i тварин. Щось загальне зв'язує цi напрямки дослiджень, i цiєї загальне не тiльки фундаментальної вихiдної гiпотези з арсеналу загальної екологiї: екологiя близьких видiв регулюється якимись загальними правилами, якi становлять промiжнi поверхи мiж екологiєю виду й загальною екологiєю. Поверхiв може бути трохи залежно вiд таксономiчного положення видiв i їхнього угруповання по екологiчних нiшах. Таким чином, спiввiдношення мiж спецiальними екологiями й загальною екологiєю може бути виражене графiчно пiрамiдою, пiдстава якої становлять екологiї окремих видiв, а вершина утворена загальною екологiєю.
було згадано, є такий елемент її структури, як екологiя будинкової мишi, ворони, бурого ведмедя, домашньої кози, одним словом, будь-якого iншого виду тваринного походження. Але з погляду внутрiшнього змiсту екологiї людини вона, звичайно, вiдрiзняється вiд iнших спецiальних екологiй.
структура при збереженнi можливостi повного нiчим бiологiчно не обмеженого змiшання. У географiї це розселення, що має своїм результатом утворення винятково розгалуженої системи генетичних бар'єрiв властиво географiчного, лiнгвiстичного, культурного, етнiчного й у рядi випадкiв навiть соцiального характеру. Масштаби соцiальної (маю на увазi пiд останньої, зрозумiло, i технiчну) дiяльностi людського виду такi, що вони привели до принципово нового взаємовiдношенню iз середовищем i її корiнною змiною, масштаб якого безупинно й з величезною швидкiстю збiльшується. Екологiя людини мiстить у собi тому величезна кiлькiсть тим i проблем, яких немає в iнших спецiальних екологiях, а планетний i космiчний резонанс дiяльностi людства робить iз її одну з актуальних, якщо не актуальнiшу зараз область знання.
Специфiка екологiї людини будується й на її спiввiдношеннi iз загальною екологiєю. Неповторнiсть багатьох явищ i сторiн людської дiяльностi надає в розпорядження загальної екологiї унiкальний матерiал для iнтерпретацiї й узагальнення, i щодо цього з екологiєю людини не зрiвняються бiльше нiякi спецiальнi екологiї. Але є й ще одна специфiчна риса у взаємодiї загально екологiчного знання й екологiї людини: i та й iнша науковi дисциплiни створюються людиною, як i все наукове знання в цiлому, i людина мимоволi антропоморфизує загально екологiчну теорiю. Це явище з погляду гносеологiчної цiкаво, психологiчно неминуче, i воно, може бути, пояснює до вiдомого ступеня дуже бiльшу, мабуть, всi зростаючу роль спостережень в областi екологiї людини у формуваннi загальекологiчної теорiї й майже безбережне розширення рамок екологiї за рахунок дисциплiн людського циклу: з'явилися екологiчнi аспекти медичної географiї, що сама по собi представляє не що iнше, як цiлком бiологiчну дисциплiну, екологiя мiста, космiчна екологiя, екологiя культури й т.ї. Автор цих рядкiв не роздiляє захоплення екологiчною термiнологiєю й екологiчним теоретизуванням, у чомусь бачить данина модi, але факт у наявностi: екологiчнi вiдгалуження виникають одне за iншим у надрах наук не тiльки бiологiчного, але й гуманiтарного циклу.
його дiяльностi незрiвнянно вище. Обсяг фактiв, понять i iнтерпретацiй в екологiї людини також незрiвнянно ширше, нiж в iнших спецiальних екологiй.
Предметний змiст екологiї людини й сумiжних наук
Це, мабуть, найбiльш важка й складна тема, що заслуговує самого ретельного обговорення й у той же час багатими очевидними пiдводними плинами. Справа не тiльки в нескiнченному розширеннi екологiчного пiдходу й екологiчної термiнологiї на багато наук, але й у вiдомiй невизначеностi того, що є екологiчний пiдхiд, у вiдсутностi домовленостi iз приводу значення багатьох термiнiв.
культури замислювалися, зрозумiло, без уживання вiдповiдної термiнологiї ще першi дослiдники далекого минулого людства. З бiльшим або меншим успiхом ця лiнiя спостережень i мiркувань дiйшла до сучасностi й особливо оживилася починаючи з 60-х рокiв нашого сторiччя. Приблизно до середини столiття ставиться й серйозне, методично вже сучасно органiзоване вивчення бiологiчних адоптацiй у людських популяцiях. Але про адаптивне значення окремих морфологiчних особливостей людських рас писав ще І. Кант в останнiй чвертi XVIII ст. Таким чином, соцiальний i бiологiчний аспекти екологiї людини хоча iсторично й розвивалися незалежно, але внутрiшньо були зв'язанi єднiстю завдань, що дозволяються, а саме спробами зрозумiти зовнiшнi форми й внутрiшнiй механiзм пристосувальних реакцiй у соцiальнiй i бiологiчнiй сферах рiзних людських груп на рiзних етапах iсторичного розвитку людства.
подiбним чином, безумовно мiстить дуже значний бiологiчний компонент, тому що ставить своєю метою дослiдження реакцiй людського органiзму на космiчнi перевантаження i їхню аклiматизацiю до них, границi їхнього наслiдку, вплив на генетичний апарат клiтини, тобто на вiдтворну функцiю, iншими словами, в остаточному пiдсумку генетичний ефект космiчних перевантажень i його адаптивне значення. Правда, зараз аклiматизацiйний процес вивчається, мабуть, активнiше, але це, я впевнений, лише тимчасовий вплив, пов'язане iз практичною значимiстю й порiвняльною методичною легкiстю вивчення початкових етапiв аклiматизацiї. Але хiба навiть у цьому випадку не важливий стан технiчної оснащеностi й обсяг простору космiчного апарата, рiвень розробки дiєти й характеру необхiдного тренiнгу, психологiчної сумiсностi космонавтiв, їхнього попереднього добору й пiдготовки? А всi цi моменти найтiснiшим образом пов'язанi з рiвнем технiчних можливостей, якими розташовує країна, що робить космiчнi експерименти, тобто iз соцiальною структурою й масштабами соцiального й технiчного розвитку того або iншого суспiльства.
дисциплiни начебто кiбернетики, комп'ютеризацiя всiєї наукової працi, що була б неможлива, не знайди наука XX в. кiлькiснi принципи, що лежать в основi розвитку найрiзноманiтнiших процесiв на всiх рiвнях iснування матерiї й навiть у сферi iдеального. Тому формування всi нових i нових дисциплiн, що займають промiжне положення мiж фундаментальними областями наукового знання, - явище, що стало тривiальним на наших очах. Виходячи iз цього безперечно розвивається об'єктивно в нашiм свiтi явища й контексту самих екологiчних дослiджень людини, у яких вигадливо сплетенi соцiальнi й бiологiчнi теми, я схильний уважати екологiю людини не соцiальної й не бiологiчної, а комплексної дисциплiною. Вона представляє собою, з мого погляду, єдину зi спецiальних екологiй, що виводить загальну екологiю за рамки сугубо бiологiчних наук i зближає її з гуманiтарними науками.
Синхронна сторона екологiї людини - усе, що пов'язане з вивченням сучасних, нинi живучих людських груп, будь те бушмени, сучасне населення Москви або Нью-Йорка; дiахрона - всi аспекти вивчення популяцiй минулого, будь те палеолiтичнi мисливцi або першi європейськi поселенцi Австралiйського материка.
Перша з них: у палеоекологiї на вiдмiну вiд неоекологiї, де все компоненти дослiдження данi у своєму безпосереднiм буттi й область реконструкцiї обмежується лише вiдновленням зв'язкiв мiж ними, реконструкцiї пiдлягають i все без винятку компонента дослiдження, включаючи й основнi структурнi компоненти в системi взаємин «середовище - людина» i навпаки. Друга - рiзний характер матерiалiв, що перебувають у руках дослiдника. У неоекологiї їхня повнота будь-якого рiвня може бути, як легко зрозумiти, передбачена в процесi самої органiзацiї роботи, у палеоекологiї необхiднi данi добуваються iз працею, i в їхньому нагромадженнi є елемент випадковостi. Нарештi, третя особливiсть - зв'язки бiльш-менш синхроннi або, точнiше, синхроннi в межах дуже короткого промiжку часу - максимум кiлька десятилiть, але вони мають лише обмежену хронологiчну ретроспективу.
Якi взаємини мiж екологiєю людини й фiзичною антропологiєю. Теоретичне промiжне положення фiзичної антропологiї мiж науками бiологiчного й iсторичного профiлю (подвiйнiсть бiологiчної й соцiальної природи людини iнтуїтивно початку усвiдомлюватися ще в минулому столiттi) завжди ускладнювало її фактичне положення в суспiльствi й будь-яких суспiльних системах органiзацiї наукової працi. У Нiмеччинi, Швейцарiї, Англiї, мабуть, у Францiї це завжди була бiльш-менш самостiйна дисциплiна, що обслуговувала потреби археологiв i етнографiв, але при цьому орiєнтуючись переважно на спорiднення з бiологiчними науками. У США вона й теоретично й практично об'єднана з археологiєю й етнографiєю.
Що ж все-таки при складному органiзацiйному становищi фiзичної антропологiї може витягти з її екологiя людини? Весь комплекс даних про пристосування бiологiчних особливостей людського органiзму до умов навколишнього середовища, тобто про бiологiчну адаптацiю людських популяцiй i її мiкроеволюцiйному значеннi в iсторiї людського виду. Бiологiчна адаптацiя в еволюцiйному змiстi слова здiйснюється як на рiвнi iндивiдуума, так i на груповому рiвнi, i в цьому корiнне розходження мiж аклiматизацiєю й адаптацiєю у вузькому змiстi слова, про що авторовi вже доводилося писати в iншому мiсцi аклiматизацiя - iндивiдуальне, треба думати, завжди спадкоємне пристосування, що виникає як безпосередня охоронна реакцiя людського органiзму на середовище, адаптацiя - групове, у тiм або iншому ступенi спадкоємне пристосування, що формується, швидше за все, при участi й пiд тиском природного добору. У рамках фiзичної антропологiї весь комплекс стосовних сюди питань викликав появу особливого роздiлу - фiзiологiчної антропологiї, що вiдповiдають факти неодноразово пiдсумувалися», i в контекстi, що цiкавить нас, на них немає потреби далi зупинятися. Варто тiльки сказати, що космiчна медицина в цьому контекстi представляє собою не що iнше, як фiзiологiю експериментальних станiв, i повинна розглядатися усерединi фiзiологiї й фiзiологiчної антропологiї як один зi спецiальних напрямкiв дослiдження.
дисциплiна або вiдгалуження географiї людини, не можна вважати повнiстю закiнченими дотепер. Не дуже виразно i її органiзацiйне положення: у нас вона органiзацiйно близька до географiї, за рубежем у цiй областi працюють найчастiше iндивiдуальнi дослiдники, не об'єднанi в якiсь органiзацiйно оформленi групи, але цi iндивiдуальнi дослiдники в основному бiологи або лiкарi.
Не можна не вiдзначити, що в переважнiй бiльшостi випадкiв дотепер медико-бiологiчне дослiдження обмежувалася екологiчними питаннями, iншими словами, прагнуло розкрити рiзноманiтнi залежностi поширення й характеру ендемiчних захворювань вiд впливiв, хоча в медико-бiологiчнiй лiтературi вказувалося й на нагальну потребу облiку й вивчення соцiальних факторiв у географiї навiть ендемiчних захворювань. Для екологiї людини, її розвитку й твердження ця обставина зiграла позитивну роль, тому що найвищою мiрою сприяло нагромадженню екологiчних фактiв i їхньому первiсному осмисленню пiд екологiчним кутом зору. Але змiст самої медичної географiї, звичайно, залишається збiдненим, як тiльки вона обмежується географiєю здоров'я i його неблагополуччя або, навпроти, благополуччя, не намагаючись зрозумiти взаємодiю, круговорот i динамiку факторiв здоров'я усерединi самого суспiльства. Ця остання тематика виходить за межi екологiчного знання, але властиво географiчна сторона наївнiше знання безумовно входить складовою частиною в екологiю людини.
у медичнiй географiї вона вирiшує проблему географiчної приуроченостi й обумовленостi статусу здоров'я населення й вiдхилень вiд нього в конкретних групах, тобто в загальнiй формi в тих же популяцiях. Потрiбно, зрозумiло, мати на увазi, що термiн «популяцiя» у цьому випадку вживається не в генетичному змiстi, а для позначення будь-якої географiчної або соцiальної групи.
Популяцiйна генетика людини на вiдмiну вiд фiзичної антропологiї, подiбно медичної географiї, порiвняно молода наука, хоча й старше її: формування її падає на першу чверть нашого сторiччя. Концепцiя якщо не повної, то практично непорушної незмiнностi гена i його незалежностi вiд середовища, його пiдпорядкування лише законам селекцiї є дотепер у популяцiйний генетицi людини широко розповсюдженої, може бути, навiть переважної. Вона покладена в основу генетичних зiставлень, обчислення швидкостi генного дрейфу й iнтенсивностi селекцiї, спроб визначати геохронологiю. Широко дослiджений спонтанний мутагенез i його коливання в рiзних умовах i змiнах генофонду, що впливають на взаємодiї генiв, при цьому, як правило, не приймаються в увагу. Все це робить iз популяцiйної генетики людини досить автономну науку, результати якої нелегко використовувати в екологiчних дослiдженнях.
1. Бигон М., Харпер Дж.. Таунсенд К. Екологiя: представники, популяцiї й спiвтовариства. - К., 2002
2. Рябчикiв A. M. Структура й динамiка геосфери. - М., 1972
3. Гуревич А. Я. Історична антропологiя: Проблеми соцiальної й культурної iсторiї. - К., 1997
|
