Проблеми визначення та шляхи здешевлення вартості вищої освіти

Проблеми визначення та шляхи здешевлення вартостi вищої освiти Вченi та експерти розвинених країн вже давно намагаються визначити змiст поняття «вартiсть вищої освiти» та розрахувати цей показник з прийнятною для практичного застосування точнiстю. Проте складнiсть такого розрахунку виявилася нездоланною, тому наявнi у довiдниках данi про суспiльнi, державнi чи особистi витрати на отримання того або iншого виду вищої освiти у закладах рiзноманiтного типу фахiвцi розглядають як суто орiєнтовнi, вiдносну i абсолютну похибку яких можна визначити теж досить наближено. Тому, враховуючи новизну i складнiсть даної тематики, використано електроннi iнформацiйнi джерела. Про динамiку витрат на освiту рiзних груп країн дають уявлення данi табл. 1. Таблиця 1 Свiтова динамiка витрат на освiту* Характеристика 1980 1985 1990 1994 526 565 1015 1276 Державнi витрати 53 розвинутих країн, млрд. дол. США 425 465 853 1084 Державнi витрати 162 країн, що розвиваються, млрд. дол. США 102 100 162 102 Щорiчнi витрати на навчання у розрахунку на кожного мешканця Землi, дол. 129 126 208 244 *За даними ЮНЕСКО. У табл. 2 наведенi деякi кiлькiснi данi про повнi бюджетнi i приватнi витрати на освiту у серединi 90-х рокiв в країнах OECD. Таблиця 2 Щорiчнi повнi витрати на навчання учнiв i студентiв у країнах OECD, дол. США Країна У середньому для усiх рiвнiв дошкiльне виховання вища освiта США Канада 3551 5270 817 5492 741 6541 1477 14607 11132 4264 6593 6191 1102 Японiя 2294 2985 3 960 4871 4356 9036 7556 4628 4727 3508 3295 4494 8241 4439 Австрiя Бельгiя Данiя Нiдерланди Францiя Швецiя Швейцарiя 4712 2152 4584 2635 3611 2678 2942 2335 4291 2953 4745 2793 2815 3154 4917 5835 6721 5373 6175 3979 6481 5685 5651 7024 8642 6380 8045 8665 7902 6033 12693 15731 6565 4616 5902 4048 5450 4548 5702 7011 Іспанiя Португалiя Туреччина 2210 3299 1794 871 2293 4107 2581 832 3033 5235 2491 587 3835 5169 5667 2696 2916 5021 3131 897 1676 1376 1506 1607 1903 1685 4788 5189 2081 1849 Можуть бути цiкавими i данi середини 90-х рокiв щодо вартостi одного року навчання та повних витрат на весь курс навчання у деяких країнах (табл. 3). Таблиця 3 Вартiсть одного року навчання i повної програми здобуття вищої освiти Країна Тривалiсть вищої освiти, рокiв Вартiсть одного року навчання, дол. США 4,1 15700 64500 Австрiя 6,3 8600 54400 США 3,5 14600 51100 Нiмеччина 6,4 7900 50400 Норвегiя 4,5 8300 37500 Канада 3,1 14000 34100 Данiя 4,1 8000 33000 Францiя 4,7 6000 28200 Велика Британiя 3,4 8200 28000 Італiя 4,5 5200 23300 Іспанiя 5,0 3800 19100 Австралiя 2,0 9000 18000 2,6 4300 11300 Данi таблиць досить промовистi, тому обмежимося одним зауваженням: в усiх розвинених країнах стандартна вартiсть одного року вищої освiти iстотно нижча вiд вартостi щорiчного нацiонального продукту у розрахунку на одну особу (в Іспанiї - майже утричi). Якщо розглянути цей показник для наведених країн у середньому, то спiввiдношення дослiджуваних величин буде приблизно 55 : 100. Отже, родина з середнiми прибутками може дозволити собi навчати принаймнi одного (якщо не двох) членiв. На жаль, для країн, що розвиваються, це спiввiдношення у середньому становить 5 : 1, а у багатьох країнах Африки - 10 : 1. Україна, схоже, належить до групи «промiжних» країн, типовим прикладом яких може бути Туреччина (див. табл. 2). Бiльш-менш точнi обчислення неможливi через вiдсутнiсть надiйних статистичних даних про нашу країну. Про це свiдчить урядова негативна оцiнка роботи вiдповiдних українських служб у 1997 р. Проте, використовуючи данi Мiнiстерства освiти України, легко пiдрахувати, що державнi витрати на навчання одного студента становили приблизно $ 200. Науковцi вважають, що для правильного обчислення вартостi вищої освiти слiд враховувати три її складовi. Вартiсть навчання - кошти закладiв вищої освiти, якi безпосередньо чи опосередковано забезпечують отримання молоддю знань i навичок. Цей параметр обчислюється на основi бюджетiв унiверситетiв та iнших закладiв. Вартiсть життєзабезпечення студента - кошти на оплату помешкання, харчування, одяг, взуття, транспорт тощо та на особистий розвиток, а також навчальна i допомiжна лiтература, культурнi i спортивнi потреби тощо. Дуже мало лишилося країн, де держава iстотно субсидiювала б цю складову вартостi вищої освiти. До таких виняткiв належать Францiя i Нiмеччина. Найчастiше майже весь тягар здобуття освiти лягає на студента та його рiдних. Втраченi прибутки - матерiальнi та iншi втрати, спричиненi неможливiстю налагодити продуктивну працю студента упродовж бiльшої частини рокiв навчання. Це особливо важка для належного розрахунку складова повної суспiльної вартостi вищої освiти не лише через неперервнi економiчнi змiни та iнфляцiю (екстремальний приклад - Україна та всi її сусiди), а й через неможливiсть правильно встановити рiвень молодiжного безробiття у певнiй країнi. Отже, наближеному обчисленню пiддається лише «державна» вартiсть освiти (витрати бюджетiв) чи монетарна - сума перших двох складових. Окрiм науково-теоретичних питань фiнансування системи вищої освiти i забезпечення належної пiдготовки нових поколiнь є й iншi важливi проблеми, на якi шукають вiдповiдi не лише в охопленiй кризою Українi. Хто повинен платити за вищу освiту? Вiдповiдаючи на це «просте» запитання, фахiвцi розпочинають iз складного аналiзу поняття «освiтня послуга» як специфiчний товар. Надання такої послуги триває принаймнi 3-4 роки (iнколи – удвiчi довше), а набуття (освiти) має багато економiчних, неекономiчних, iндивiдуальних i суспiльних результатiв. Є чимало способiв обґрунтування того положення, що вища освiта обов’язково повинна оплачуватися з державного бюджету, бо результативнiсть її, зрештою, корисна для всього населення країни, всiх платникiв податкiв, державних i приватних пiдприємств. та її сприйняття, розвиток здатностi до перенавчання i пристосування. Тому особа i родина повиннi сплачувати частину вартостi вищої освiти. Аналiз переконує, що рацiональна участь студентiв в оплатi свого навчання сприяє пiдвищенню якостi та ефективностi системи вищої освiти країни. Кожна країна обирає власний варiант розподiлу витрат мiж державою i студентами. Практику повного фiнансування державних вищих закладiв освiти (ВЗО) лише з бюджету i дiяльнiсть приватних закладiв виключно на кошти студентiв розвиненi країни застосовують рiдко. Набагато частiше приватнi заклади також фiнансуються урядом, а державнi мають грошi вiд сплати за навчання та додаткових послуг. Аргументи на користь участi держави у фiнансуваннi приватних ВЗО досить вагомi: великим i вигiдним для країни приватний сектор у сферi освiти може стати лише за доступних цiн за навчання, а для цього держава має забезпечити їх зниження; пiдтримується суспiльний спокiй i рiвновага, адже доступ до вищої освiти дуже iстотно розширюється; Існують аргументи й на користь отримання державними закладами частини суто приватних грошей та iнших ресурсiв: Отже, практика, досвiд та досягнення економiчних наук поступово переконали громадськiсть розвинених країн з ринковою економiкою, що оптимальною вiдповiддю на питання «кому платити за систему вищої освiти» є поєднання державного i приватного фiнансування, об’єднання ресурсiв i можливостей студента, його родини, держави, приватних пiдприємств i фiрм. Фахiвцi сперечаються стосовно того, чи iснують результативнiшi вiд традицiйного i простого способу державного формування щорiчного бюджету ВЗО шляхи використання цих коштiв? Протиставляється новий спосiб - надавати цi кошти студентовi, а не закладам вищої освiти, змушуючи останнi таким чином конкурувати мiж собою. аналогiчно, але з обов’язковою консультацiйною участю ректорiв ВЗО; через промiжний орган («буфер»), коли уряд i мiнiстерство освiти хочуть перекласти на нього детальний розподiл коштiв, а також певнi надто непопулярнi рiшення. Ця рiзноманiтнiсть збiльшується з варiативнiстю методики обчислення потреб ВЗО пiд час розподiлу ресурсiв (за обсягом набору першокурсникiв, за кiнцевим випуском, рiзнi комбiнованi варiанти з урахуванням наукової та iншої роботи, специфiки факультетiв тощо). Традицiйнi способи прямого фiнансування закладiв (навiть за їх автономного часткового внутрiшнього перерозподiлу коштiв, що зрiдка зустрiчається у централiзованих країнах) завжди спричиняли стагнацiю i вiдверте небажання ВЗО щось змiнювати. У боротьбi з цим явищем розвиненi країни винайшли варiант комбiнованого державного фiнансування, коли частина грошей видається регулярно з урахуванням кiлькостi студентiв i специфiки фаху, а решта - конкурсним чи комбiнованим способом пiд конкретнi науковi чи iнновацiйнi програми з перевiркою їх виконання. Кiлька розвинених країн Європи випробували цей спосiб i мають задовiльнi результати. Ще нетрадицiйнiшим вiд попереднього є механiзм фiнансування вищої освiти через студента. Прихильники цього механiзму аргументують його дiєвiсть тим, що вiн забезпечуватиме кiлькастадiйну конкуренцiю (студентiв за гранти чи ваучери, закладiв - за студентiв i грошi), максимальний вплив ринкових чинникiв на роботу вищої школи, на швидке пiдвищення ефективностi дiяльностi ВЗО та якостi освiти. Реалiї життя далекi вiд цих надто рожевих уявлень, а невмiле застосування такого механiзму здатне легко дезорганiзувати роботу вищої освiти, яка може звестися до миттєвих маркетингових заходiв ВЗО, що зваблюватимуть студентiв легкiстю навчання, рекордно низькими цiнами, а отже, знижуватимуть якiсть освiти. Саме тому розвиненi країни дуже обережно i виважено експериментують з цим привабливим i небезпечним «ультраринковим» способом фiнансування. Єдиний випадок порiвняно вдалого i тривалого його застосування у Чилi пояснюється специфiкою цiєї країни i одночасним запровадженням засобiв, що запобiгають можливостi його найгiрших наслiдкiв. закладу, а його iндивiдуальна частина - безпосередньо студентовi, щоб стимулювати змагання серед ВЗО. Існують рiзнi доступнi джерела залучення додаткових коштiв в освiтню сферу. Найпростiший шлях надходження коштiв вiднайшла, наприклад, Францiя, де дiє закон про сплату приватними роботодавцями 0,5% фонду зарплати на учнiвство i перепiдготовку персоналу. Фiрма може сама платити цi кошти закладам, якi вона обрала, не видiляючи їх у «загальний котел», який не забезпечує їй бажаного результату. Аналiз дiї закону «+0,5%» свiдчить, що й вiн не iдеальний: практично нiколи фiрми не спрямовували цi кошти на пiдготовку студентiв перших курсiв унiверситетiв. Найчастiше вони непропорцiйно витрачалися на спецiалiзованi курси, пiдвищення квалiфiкацiї персоналу самих фiрм-платникiв. Частина професури вiдгукнулася на цей закон тим, що вийшла на новий ринок з «надвузькими курсами» у межах вирiшення однiєї з проблем конкретної фiрми. грошей вистачає i на створення бажання у професури «донавчатися» та робити незвичне, i на пiдтримку традицiйних курсiв для основного контингенту студентiв. «науковi готелi» тощо. Цей пiдхiд також створює проблеми рiзного ступеня складностi (наприклад, як професору оприлюднювати свої набутки, якщо їх власником є фiрма-спонсор), проте цей вид фiнансової пiдтримки ВЗО невпинно розвивається й удосконалюється. Четвертий шлях - грошi вiд власностi, продажу територiї, примiщень, вкладення коштiв унiверситету в акцiї, його участi в iншiй фiнансової дiяльностi. Це явище мало поширене, i навiть серед професорiв з економiчних наук досвiд невеликий (за винятком, можливо, США). Тому закладам освiти рекомендують передати грошi тим, хто вмiє їх збiльшувати. Бажано все ж не вiдмовлятися вiд створення в унiверситетах малих пiдприємств, якi безпосередньо працюватимуть на навчальний процес чи на науковi дослiдження. П’яте джерело - фiлантропи. Їх можна стимулювати через закони про благодiйницьку i неприбуткову дiяльнiсть, а також створенням клiмату суспiльного визнання та оцiнки донорiв шляхом формування важливої для них позитивної аури. Таблиця 4 Державнi ВЗО Приватнi ВЗО Плата студентiв (запис i навчання), % 14,5 38,6 мiсцевий бюджет 59,1 10,5 45,0 3,6 19,0 16,5 1,9 0,6 Дарунки i спадщина, % 3,2 9,3 Прибутки з пожертвувань, % 0,6 5,4 Продаж i послуги, % 20,0 23,4 2,6 4,3 Загальна сума (приблизно), млрд. дол. 65 35 зиск з операцiй дарування). ВЗО можуть продати матерiальнi подарунки i вкласти кошти у банки чи акцiї. Прибутки з таких грошей в усiм вiдомих кращих приватних унiверситетах США, це вiдсотки вiд мiльярдiв доларiв. Шосте джерело - мiжнародна допомога, яку розвиненi держави щороку надають бiдним країнам Африки i Азiї з метою розвитку систем їхньої освiти. Досвiд переконує, що надавати кошти на друкарнi, побудову шкiл з ефективними матерiалами тощо доцiльнiше, нiж вiдряджати ректорiв i професуру для перенесення досвiду. Не повинно бути дарункiв без цiлi i без перевiрки використання. Захiднi експерти переконанi, що частинi країн третього свiту справдi варто допомагати. У перелiк країн, вартих такої допомоги, Захiд додав i Україну, яка через вперте небажання приступати до розвитку власної економiки «досягла» самих глибин кризи. в iєрархiї впливiв внутрiшньої дiяльностi унiверситетiв, що ще раз засвiдчить взаємопов’язанiсть усiх складових вищої школи. Бажано, щоб цi ефекти не перемножилися i не спричинили ефекту «снiгової лавини». Проблема пошуку шляхiв допомоги студентовi передбачає цiлу низку питань: фiнансувати лише безпосередньо навчання чи увесь побут студента, чи якiсь частини i навчання, i побуту? Надавати стипендiї, позики чи комбiнувати їх? Чи варто через оплату варiювати вибором студента стосовно певних дисциплiн i фахiв? Стипендiї надають для оплати навчання, на влаштування побуту, на те й iнше. Їх присуджують за заслуги (вiдмiнникам бiльшi), за прибутком сiмей (критерiй однакових шансiв i справедливостi). Правильне визначення критерiю надання стипендiй вiдкриває усiм розумним шанси на здобуття вищої освiти i тим самим подолання бар’єру її високої вартостi. Ситуацiя зi стипендiями (субвенцiями) змiнилася у свiтi мало. Найбiльше змiнилося останнiм часом лише ставлення до позичок та їх використання. Дедалi частiше з безкоштовних вони перетворюються на банкiвськi операцiї з вимогою своєчасного повернення. Загалом розрiзняють три види позик. Комерцiйна позичка - це банкiвський кредит за правилами ринку i з вiдповiдними вiдсотками. Недолiком є достатня ризикованiсть для усiх сторiн, короткотермiновiсть, потреба державних гарантiй. Все це вiдлякує студентiв. Державна позика на навчання становить певнi бюджетнi витрати, поступове повернення робить її дешевшою для держави, анiж стипендiї чи безвiдплатнi подарунки. Безпроцентна позика має недолiки: скорочення у несприятливi для бюджету моменти, ефект «подвiйностi» (коли кошти з бюджету спрямовуються до закладу), «негативнiсть спадщини» (чоловiк успадковує, одружившись на студентцi, її заборгованiсть тощо). з поверненням можливе лише за умови швидкого розвитку економiки i високих прибуткiв дипломантiв. Та все ж цей вид позичок потребує мiнiмальних витрат з державного бюджету. Закордоннi експерти вважають комбiнацiю кiлькох видiв позичок одним iз найоптимальнiших варiантiв фiнансування вищої освiти iз кiнцевим залученням коштiв самого студента. Окрiм пошукiв нових джерел фiнансування вищої освiти, необхiдно розробляти реальнi методи пiдвищення її ефективностi. Деякi з них вiдомi i навiть вже застосовуються. Наприклад, уряд консерваторiв Великої Британiї у 1981 р. випробував такий метод: скоротив бюджети ВЗО на 10% i примусив ректорiв вiдмовитися вiд найменш потрiбного (на жаль, в Українi за сучасних умов цей метод набув повного розквiту). Однак для застосування подiбних дiй уряду слiд ретельно консультуватися з ВЗО (як у Нiдерландах), а тi, у свою чергу, повиннi мати чималий рiвень автономiї. Нав’язанi вищiй школi рiшення нею не виконуються чи виконуються погано (Велика Британiя, Францiя). Другий метод побудований на засадах, що передбачають активнiшу працю капiталу i меншу - людей (йдеться про надто дорогу працю професорiв). Вiдомо, як гучно провалилися надiї цього методу з першим поколiнням технiчних засобiв навчання (радiо, телебачення, аудiо- та вiдеотехнiка). Проте мало вiдомо, що цей негативний висновок стосується лише середньої освiти та звичайних унiверситетiв, а у вiдкритих ВЗО (сучасна дистанцiйна освiта) є доволi багато прикладiв реального здешевлення навчання за прийнятної якостi. Наприклад, у Британському вiдкритому унiверситетi досягнуто здешевлення понад 30%, в Ізраїльському - 40%. Нове поколiння технiчних засобiв (ЕОМ, склянi кабелi, ІNTERNET, вiдеодиски, супутниковий зв’язок тощо) виявилося значно придатнiшим для ВЗО. Завдяки ним кожному студентовi стають доступними кращi лектори, навчання вночi чи в iнший незвичний час, а придбання необхiдних для цього матерiалiв непомiтно перекладає частину вартостi вищої освiти на студента. За кордоном (подекуди i у нас) вже є приклади створення принципово нових умов для самостiйної роботи студентiв, що свiдчить про тенденцiю до перенесення бiльшої частини вищої освiти за межi унiверситетських аудиторiй. Третiм з можливих шляхiв здешевлення вищої освiти є її меркантилiзацiя i застосування ринкових регуляторiв. Тут вистачає як позитивного, так i негативного досвiду. Для прикладу зауважимо про найголовнiшi негативнi наслiдки швидкого впровадження у фiнансування i дiяльнiсть ВЗО принципу «ринкової змагальностi»: змагальнiсть у фiнансуваннi лише посилює нерiвнiсть серед ВЗО i позбавляє найслабкiших будь-яких шансiв розвитку; обмежуються чи iстотно ускладнюються публiкацiї, адже володарями iнформацiї стають спонсори; даремне витрачання часу бiльшостi науковцiв, оскiльки з десяткiв проектiв приймаються один-два. Зниження ймовiрностi отримати грант обмежує участь професорiв у «змаганнях»; органiзатори конкурсiв надмiрно доброзичливi до рекламних ефектiв на шкоду довготривалим базовим пошукам у складних наукових царинах; один донор (держава) обмежує автономiю ВЗО, однак i їх чисельнiсть не полiпшує становища, якщо нiхто не вiдповiдає за реальну пiдтримку i роботу закладу. Множиннiсть джерел фiнансування не гарантує автоматичної свободи дiй закладiв освiти. необхiдно розробити вiдповiднi механiзми, якi забезпечували б якiсть науки i навчання. Централiзована i планова економiка колишньої радянської України полегшувала контроль за рухом державних ресурсiв. Однак i тодi точний пiдрахунок реальних суспiльних витрат на систему освiти та фахової пiдготовки був практично неможливим. Адже чимало її закладiв фiнансувалося з республiканського бюджету, частина - безпосередньо з Москви. Пiдрахувати витрати на освiту не можна було i в межах колишнього СРСР, заклади якого були пiдпорядкованi десяткам центральних мiнiстерств, вiдомств, численним пiдприємствам та установам. Тому наведенi у табл. 5 данi про обсяг витрат на окремi рiвнi освiти в СРСР слiд сприймати як приблизнi. Таблиця 5 Фiнансування системи освiти у Радянському Союзi, 1985-1991 рр. 1985 1986 1987 1988 1989 1990 1991 102,0 105,0 110,0 126,0 134,0 155,0 234,0 Середньорiчна зарплата, крб. 2614,8 2682,0 3003,6 3732,0 Загальнi витрати бюджету на освiту, млрд. крб. 13,67 14,7 15,83 16,59 17,86 19,8 30,5 середню, млрд. крб. 5,11 5,56 6,14 6,79 7,17 7,77 13,0 профшколи, млрд. крб. 0,65 0,71 0,76 0,89 0,84 0,90 1,4 1,36 1,47 1,67 1,83 1,86 1,85 3,0 вищу, млрд. крб. 1,35 1,44 1,52 1,6 1,76 1,94 3,2 шкiльнi пiдручники, млрд. крб. 0,65 0,7 0,75 0,8 0,85 1,14 1,7 будiвництво та утримання кап. споруд, млрд. крб. 0,76 0,82 0,82 0,88 0,94 1,35 2,0 777,3 768,3 698,4 536,7 562,0 717,5 на одного учня системи середньої освiти, крб. 284,1 304,1 330,1 359,1 374,4 398,0 750,0 на одного учня профшколи, крб. 647,1 741,3 840,9 965,3 1017,4 на одного вихованця системи технiчної освiти, крб. 763,5 859,8 940,3 993,1 1079,9 1157,7 на одного студента вищих закладiв освiти, крб. 1031,3 1107,2 1172,5 1462,8 1605,8 Ще наближенiшими (за рiзними дослiдженнями) були данi щодо частки витрат на освiту у валовому нацiональному продуктi Радянського Союзу - вiд 5 до 9%. Економiчнi труднощi перших рокiв незалежностi України, пов’язанi з реформуванням промисловостi, сiльського господарства, швидко призвели до скорочення основного джерела ресурсiв української системи освiти - державного бюджету. Приблизнi данi негативної динамiки витрат на освiту представленi у табл. 6. % ВНП Показник 1991 1992 1993 1994 1995 1996 1997 Державнi витрати на освiту 7 6,7 6,5 6,0 5,5 5,0 4,0 Оскiльки за цi роки обсяг валового нацiонального продукту України, за оцiнками нацiональних i закордонних експертiв, зменшився у 2,5 раза, фактичне фiнансування системи виховання, навчання i професiйної пiдготовки скоротилося у 3-4 рази. Втрати надто великi, щоб компенсувати їх негативний вплив на обсяг та якiсть освiти в Українi самовiдданою працею вчителiв та викладачiв. До середини 90-х рокiв вони (втрати) стали очевидними й вiдтворилися у виглядi абсолютного i вiдносного зниження заробiтної плати освiтян, дедалi частiших затримок її своєчасної виплати. Обсяг коштiв для української освiти тимчасово знизився до рiвня, притаманного найменш розвиненим країнам свiту (за нашими обчисленнями, держава витрачала щороку на навчання одного студента приблизно $ 200). частину дошкiльних закладiв i скорочено бюджетне фiнансування решти, збiльшена наповненiсть класiв середнiх шкiл i зменшилась їхня кiлькiсть (щоб показник середньої чисельностi учнiв у школi був вищим), реформована й система професiйної освiти, серiєю законодавчих актiв дозволено закладам освiти рiзного рiвня надавати платнi послуги. Для шкiл - це додатковi заняття, для закладiв вищої освiти - набiр студентiв-контрактникiв i тих, хто повнiстю оплачує навчання. У вереснi 1996 р. без бюджетної пiдтримки опинилася третина першокурсникiв вищих шкiл України. Доступнiсть вищої освiти для широкого загалу випускникiв середньої школи може бути гарантована лише за помiрної вартостi навчання у вищих навчальних закладах. Головним засобом цього вважаються гарантованi державою позики на навчання. Проте в Українi це практично неможливо через вiдсутнiсть державних фiнансових резервiв, необхiдних для початку виконання цiєї складної i довготривалої програми. В сучасних умовах частина вартостi вищої освiти повинна вiдшкодовуватися самим студентом чи його родиною. їх на безоплатне навчання (свої заяви вони пiдкрiплюють безапеляцiйними документальними свiдченнями того, що прибутки батькiв не дають їм можливостi сплачувати повну вартiсть), доцiльно ввести помiрну плату для всiх студентiв замiсть того, щоб брати велику з обмеженого кола осiб. За таких умов лише окремi талановитi представники бiдних родин мали б привiлеї на отримання державної стипендiї. Завдяки такому нововведенню вища школа змогла б збiльшити контингент студентiв i гарантувати стабiльнi надходження до вузiвського бюджету. Сучасне використання державними структурами коштiв, зiбраних з платникiв податкiв, незадовiльне. Бажано, щоб кожен мав право перераховувати податок не "в казну", а конкретному вищому закладу освiти, де навчатимуться його дiти. Неефективним є також розподiл коштiв у бюджетi. Згадаймо, що за скрутних часiв уряд Японiї вирiшив iнвестувати бiльшу частину ресурсiв в охорону здоров'я та освiту. Обґрунтування було таким: нинiшнє поколiння не знає шляхiв вирiшення iснуючих проблем, але освiчене i здорове наступне поколiння зможе вирiшити їх i вивести країну на шлях прискореного розвитку. Як показує японський досвiд, iнвестицiї в освiту себе виправдали. Та все ж подолання кризи у фiнансуваннi навчальних закладiв значно полегшиться у разi створення сприятливої законодавчої атмосфери, яка б допомагала системi освiти не лише виживати, а й розвиватися. Введення додаткового податку на нерухомiсть повнiстю зробить неможливою дiяльнiсть бiльшостi приватних закладiв. Державнi органи повиннi однаково лояльно ставитися до навчальних закладiв усiх форм власностi, адже вони спiльно виконують важливу справу - навчають молодь, створюють iнтелектуальну та трудову елiту України. У цьому планi ухвалення Верховною Радою України закону про неприбуткову i благодiйницьку дiяльнiсть є важливою передумовою подолання кризи фiнансування освiти та прискорення її розвитку. Подiбнi закони давно демонструють свою виключну ефективнiсть у багатьох країнах свiту (США, Францiя та iн.). Створюючи сприятливу атмосферу для дiяльностi освiти, вони одночасно максимально стимулюють бiзнесменiв i весь приватний сектор економiки до витрат на освiту. Потребує докорiнного перегляду i питання мiсця науки у вищiй школi. Як свiдчить зарубiжний i вiтчизняний досвiд, характерний для України спрощений метод переходу коштiв з централiзованого державного бюджету до бюджетiв окремих навчальних закладiв є нерацiональним i провокує стагнацiю закладiв та їх персоналу, нiвелює прагнення до самоудосконалення i пiдвищення ефективностi працi. Проте вiдомо, що змагання як таке може стати iмпульсом до iнновацiй, рацiональних i швидких змiн у дiяльностi вищих шкiл.