Розвиток церковної архiтектури в Українi
(проектування i будiвництва) будiвель споруд та їх комплексiв. Це явище матерiальної культури i водночас один iз провiдних видiв пластичного мистецтва, що грунтується на єдностi принципiв краси i корисностi Як вид мистецтва, вона формує просторове середовище для життя i дiяльностi людини, виражає суспiльнi iдеї у художньо-естетичних образах. Суспiльна цiннiсть архiтектури зумовлюється функцiональним характером споруд, їх естетичною визначенiстю. За призначенням архiтектура подiляється на основнi типи: житлову, суспiльно-громадську (культовi будiвлi, культурно-освiтнi, видовищнi, адмiнi стративнi тощо), промислову (виробничi, транспортнi, торговельнi споруди). Складовою архiтектури є садово-паркове мистецтво (оформлення паркiв, скверiв, бульварiв тощо). В Українi архiтектура як вид будiвельного мистецтва виникає у VII ст. до н. е. Високим рiвнем вiдзначалася архiтектура колишнiх грецьких колонiй на українському узбережжi Чорного моря.
церков. Першi кам'янi будiвлi на Русi з'явилися пiд орудою вiзантiйських зодчих. Масштабнi роботи щодо створення ансамблю монументальних споруд князiвського центру в Києвi розгорнулись в кiнцi Х — початку XI cт. За нетривалий час були побудованi два палаци (розмiрами 45х11 м) з видовженими фасадними галереями. Матерiали розкопок, а також мiнiатюри Радзивiлiвського лiтопису засвiдчують, що київськi князiвськi палаци були двоповерховi, заркадами i службовими примiщеннями на нижньому поверсi iжитловимина верхньому. Центральна i, можливо, боковi частини будiвельзавершувались високими баштами з чотирискатними дахами,вкритимичерепицею. Разом з теремами часiв княгинi Ольги палаци сталиокрасою мiського центру Києва.
вивiз iз Херсонеса i спадкував як посаг за принцесою Анною. «Навряд чи в якiй-небудь iншiй країнi середньовiччя можна зустрiти так багато перехресних культурних впливiв, як на Русi. Вiзантiя, народи Сходу i Кавказу, Захiдна Європа та Скандинавiя окружляли Русь. Перськi тканини, арабське срiбло, сирiйськi вироби, єгипетський посуд, франкiвськi мечi йшли на Русь i, звiсно, слугували не лише предметами вжитку заможних класiв суспiльства, але й зразками для художньої творчостi руських майстрiв» (Б. Д. Греков). У київської держави культурнi зв’язки з Вiзантiєю були найбiльш близькими та дiяльними. Насправдi: другим Царгородом називали Київ iноземнi подорожуючi. Один з них, захiдний письменник ХІ столiття Адам Бременський, визнав Київ «суперником Константинополя». Красою Києва був захоплений й онук хана Батия, коли зi своєю армiєю пiдiйшов до стiн мiста. Хоча, звiсно, подiбнi досягнення не могли бути чимось раптовим. Нi впливом Вiзантiї, нi впливами вiрменськими, балканськими, iранськими чи романськими не пояснити такої захоплюючої майстерностi. Князь Володимир Святославич проробив чималу релiгiйну еволюцiю. Починаючи з язичества, вiн спочатку скористався звичаями бiльшостi i проявив себе великим iдолоприхильником, що здiйснює навiть людськi жертвоприношення. І по всiй країнi вiн встановлював iдолiв, а за тим, прийнявши християнство, руйнував цих iдолiв i замiсть язичницьких капищ приступив до розбудови християнських церков. З Херсонесу, який вiн захопив боєм, вiн вивiз зразки вiзантiйського мистецтва – iкони, хрести i церковну утвiр – а також двi бронзовi античнi статуї й квадригу. Для свого храмового будiвництва Володимир виписує грецьких архiтекторiв як найбiльш мистецьких i славетних на весь християнський свiт.
Цi архiтектори й приносять на Русь систему хрестово-купольного храму. З Х столiття дерев’янi храми, палаци, фортецi будуються по всiй Русi. 996 року був збудований перший кам’яний храм. Побудована у Києвi, неподалiк вiд княжих палацiв, ця церква отримує назву Десятинної, так як на її утримання князь Володимир вiддавав десяту частину своїх прибуткiв. Кожен храм за християнським звичаєм присвячується якому-небудь святому чи християнському святу. Десятинна церква була присвячена Успiню Богородицi. З цього часу багато руських храмiв називались Успiнськими: Богородиця, за уявленнями християн, стала захисницею Русi. Цей кам’яний храм, стiни якого зруйнувались пiд час татаро-монгольської навали на Київ 1240 року, вiдомий завдяки археологiчним знахiдкам. Для будiвництва Десятинної церкви були запрошенi вiзантiйськi архiтектори. Вони внесли нову систему планового i просторового рiшення архiтектури храмiв. З цього часу всi руськi церкви являють собою споруди так званого хрестово-купального типу, який виник ще у VI столiттi у Вiзантiї. В планi цього храм утворює квадрат, який всерединi дiлиться стовпами на окремi частини, якi iменують нефами. Нефи витягнуть зi сходу на захiд. На заходi знаходиться вхiд до храму, на сходi, у напiвколовому виступi, що зветься апсидою, знаходиться олтар. Стовпи, що подiляють храми на нефи, створюють свого плану хрест, який визначає тип церкви так само, як i купол, що знаходиться на середньо хрестi. Принципи цього типу храму були у майбутньому вдосконаленi i розвинутi руськими архiтекторами. Десятинна церква була центральним християнським храмом Києва. Вона визначалась великими розмiрами. Стiни церкви були побудованi з рядiв тонкої цеглини-плiнфи i сiрого бутового каменю на розчинi з помiссю товченої цегли (для стiйкостi). Стiни не штукатурились i здавались багатокольоровими завдяки особливостям кладки. Така кладка називалась змiшаною i характерна для бiльшостi будiвель Київської Русi. Всерединi Десятинна церква була, як, загалом, i всi християнськi храми, багато декорована. Мозаїковi та майолiковi пiдлоги, кольоровi мармури, фрески, що вкривали зводи та куполи, золотi та срiбнi посудини, освiтлювачi, хрести, iкони – все сприяло тому багатому враженню, яке наводив храм зсередини. Пiдносячись у центрi Києва, серед низьких дерев’яних домiв городян, вiн вражав своєю розкiшнiстю, величчю.
Новий етап розвитку монументальної архiтектури на Русi репрезентують будiвлi «мiста Ярослава» у Києвi. В цю добу давньоруське зодчество набуває чiтких нацiональних рис. Це засвiдчує такий шедевр архiтектури першої половини XI ст., як Софiйський собор. Величнi i гармонiйнi архiтектурнi форми, пишне внутрiшнє спорядження храму захоплювали сучасникiв. Митрополит Іларiон свiдок спорудження собору писав: «Церква дивна и славна всЪмъ округънимъ странамь, яко же ина не обрящется вь всемъ полунощи земнъъм от въстока до запада». Враження, яке справляє собор на людину сьогоднi, досить точно висловив Б. Греков: «Переступивши порiг Софiї, ви одразу потрапляєте в атмосферу її грандiозностi i блиску. Величнi розмiри внутрiшнього простору, строгi пропорцiї, розкiшнi мо¬заїки i фрески пiдкорюють вас своєю досконалiстю, перш нiж ви встигнете роздивитись усi деталi i зрозумiти все те, що хотiли сказати творцi цього найбiльшого витвору архiтектури i живопису». Видатна пам'ятка свiтового зодчества Софiя Київська давно вже стала об'єктом дослiдження iсторикiв, археологiв, мистецтвознавцiв, iсторикiв архiтектури, епiграфiстiв. Як повiдомляє «Повiсть минулих лiт», князь Ярослав Володимирович побудував другий кам’яний храм Києва, який присвятив божественнiй премудростi – Софiї. Як i Десятинна, вона належить до типу хрестово-купольних. Дванадцять стовпiв створюють п’ять нефiв, що закiнчуються на сходi п’ятьма апсидами. Споруда оточена двома рядами критих галерей, їхня висота менша за основнi стiни храму. Разом з тринадцятьма куполами, що здiймаються на рiзних за висотою барабанах, вони надають спорудi ту богатоступiнчатiсть, яка не була властива вiзантiйськiй архiтектурi. Такий складний силует з’явився у собору св. Софiї у вiдомiй мiрi пiд впливом дерев’яного архiтекторства, можливо, деревяного храму св. Софiї у Новгородi. У захiднiй частинi собору св. Софiї у Києву на хорах, що створюють другий поверх, пiд час богослужiння стояли князь iз родиною, заможнi люди Києва. На хори вели сходи, що знаходяться у захiднiй частинi церкви. Інтер’єр собору був дорого оздоблений. Мармур, майолiка, шифернi плити з рельєфом i особливо живопис створювали головний декоративний ефект величi. І все таки тринадцять глав цього собору, найпрекраснiшого й найбiльш величного архiтектурного пам’ятника Київської Русi, не знаходять собi прообразу в Вiзантiї, як i в якiй-небудь iншiй християнськiй країнi. Незадовго до того збудована дубова Софiя новгородська, цiлком самобутнє творiння руських теслярiв (що згорiла як i багато десяткiв тисяч iнших дерев’яних споруд, побудованих на Русi в тi часи), була також тринадцяти главою. Загальноприйнято, що ступiнчаста пiрамiдальнiсть кам’яної Софiї київської продовжує традицiю древньослов’янського архiтекторства з його стовпообразними зрубами, клетями i злотоверхими вишками, загальна художня декоративнiсть яких знаходила вiдображення у вимогливiй застiйностi деталей. Архiтектура собору урочисто-святкова, в екстер'єрi це пiдкреслювалось ритмом рiзномасштабних елементiв i вiд аркад вiдкритих галерей до високої центральної банi, яка вiнчала пiрамiдальну композицiю будiвлi, в iнтер'єрi об'ємно-просторовим вирiшенням. Напiвзатемненi боковi анфiлади першого ярусу немов би переростали у високi двоповерховi аркади центральної частини храму, над якими розкривався пiдкупольний простiр, яскраво освiтлений 12-ма вiкнами барабана. В архiтектурно-художньому ансамблi Софiї особливу роль вiдiгравало внутрiшнє опорядження. Рiзномаїття мозаїк, фресок, що вкривали стiни, стовпи, арки, висотний простiр, вiдкоси вiконних пройм все це вражало пишнотою, дивними образами, до того ж не тiльки релiгiйними, але й свiтськими. Визначною архiтектурною спорудою є Золотi ворота - парадний в’їзд до мiста. Збудованi Ярославом Мудрим 1037 року. Це одна з найстарiших пам’яток iсторiї, архiтектури та фортифiкацiйної технiки, залишки якої дiйшли до нашого часу. Як вiдомо, Ярослав Мудрий оточив Верхнє мiсто потужними оборонними укрiпленнями, якi мали троє ворiт. Наймонументальнiшими та найпишнiшими, що правили одночасно i за головний, парадний в‘їзд до Києва, i за фортифiкацiйну споруду, були Золотi ворота, збудованi одночасно з Софiєю. Висота проїзної частини сягала 12, а ширина - 6,4 метрiв. Проїзд завершував позолочений купол надбрамної церкви. Можливо, саме тому ворота дiстали назву "Золотi". Пiд час розкопок археологи знайшли чимало залишкiв фресок i уламкiв смальти.
За часiв Ярослава Мудрого чернець Антонiй 1051 року заснував Києво-Печерський монастир, який став Лаврою. Лавра - визначний монастир, який пiдлягає безпосередньо вищому церковному орга новi країни. Заснований у 1051 роцi монахами Антонiєм i Феодосiєм у печерах бiля лiтньої княжої резиденцiї Берестово поблизу Києва. Першим iгуменом монастиря став преподобний Варлаам Печерський, колишнiй боярин. В 1058 роцi, попросивши благословiння преподобного Антонiя, преподобний Варлаам побудував над печерою дерев‘янну церкву в честь Успiння Пресвятої Богородицi. Києво-Печерська лавра здiйснювала широке будiвництво ще з одинадцятого столiття (Успенський собор, Троїцька надбрамна церква). Наприкiнцi дванадцятого столiття навколо Києво-Печерської лаври було зведено обороннi стiни (у 1240 роцi вони були зруйнованi ордами Батия). У 1698—1701 роцi паралельно до них було споруджено новi фортечнi стiни з бiйницями i баштами. За Ізяслава (1054-1057) було збудовано церкву св. Дмитрiя i Дмитрiївський монастир. Його син Святополк у 1108 роцi збудував церкву Архистратига Михайла, яка через позолоченi банi названа “золотоверхою” (зруйнована монголо-татарами, вiдновлена в ХVI столiттi i названа “Михайлiвським Золотоверхим Монастирем”, в 1934-1936 роках монастир зруйновано, а цiннi речi вивезено до Москви). Його фасади були розчленованi пiлястрами, прикрашеними меандровими фризами. Декор внутрiшньої частини складався з мозаїк та фресок, рiзьблених плит шиферу. Із новацiй слiд вiдзначити оригiнальний метод зведення башти iз сходами на другий поверх. Вона майже повнiстю вписана в захiдний притвор храму. У другiй половинi XI ст. були збудованi: Успенський собор Печерського монастиря. Собор був закладений у 1073р. Завершення будiвельних робiт у 1078, а по 1089 тривали опоряджувальнi роботи. Патерик Києво-Печерської Лаври доносить нам цiкавий факт, що на будiвництво собору приїхали спецiальнi майстри. Спочатку являв собою трьохнефну шестистовпову хрестово-купольну споруду значних розмiрiв. Був вироблений новий тип монастирського храму, який став типовим згодом для всiєї Русi XII ст. Першим його взiрцем був Успенський храм Печорського монастиря (1078) — хрестовобанна, шестистовпна тринефна споруда увiнчана однiєю банею. Зi сходу нефи завершувалися гранчастими апсидами, на заходi був притвор, над яким розташовувалися хори. Інтер'єр храму прикрашали фрески i мозаїки, рiзьбленi плити, фасад декоровано неглибокими нiшами. Проект храму був закладений в основу для будiвництва мурованих храмiв у Володимирi, Ростовi та Суздалi. Хоча за однiєю з версiй храм будували греки, на плiнфi, знайденої в 1972р, був надпис болгарською мовою. Тож, можливо, що запрошенi майстри з Константинополя були болгарами. Розташування художнiх композицiй в храмi було схоже з тим, що було у Софiївському соборi. Знайденi плити з тематикою на античну тему могли огороджувати хори собору. Декiлька столiть простояв храм пограбований, зруйнований татаро-монгольськими ордами Батия. І лише в 1470р собор був вiдновлений князем Сiмеоном Олельковичем, тодi ж в храмi з’являються рельєф Оранти та триптих Богородицi i засновникiв Антонiя та Феодосiя. Архiтектурний вигляд пiсля проведення робiт Єлисеєм Плетнецьким та Петром Могилою не змiнився. Значнi добудови вiдбулися у 1654-1661 рр. Так собор став п’ятиглавим, з’явилася цiла система придiлiв до ядра церкви. У XII ст. з’явилася церква Спаса на Берестовi. Тринавна шестистовпна церква на колишнiй околицi Києва (село Берестове), знаходиться поблизу Києво-Печерської Лаври. Мала три боковi притвори, що надавало їй хрещатого вигляду.
у Чернiговi, Михайлiвський собор у Переяславi, багато церков у Галичi. Чимало їх збереглося до наших днiв. У Галичi археологами знайденi залишки бiльш як 10 церков. Збереглась церква св. Пантелеймона (1200 р.). Перебудувавши церкву, поляки назвали її костьолом св. Станiслава. В 1120-1123 роках в Чернiговi збудовано собор Бориса i Глiба. Вiн являє собою шестистовпний, одноглавий храм, прикрашений пiлястрами з наггiвколонами i аркатурними поясами та розписаний фресками. Видiляють його серед iнших, насамперед, капiтелi та кутовi каменi порталу, виготовленi iз вапняку. Вони мають оригiнальну рiзьбу, в якiй поєднано зображення фантастичних звiрiв iз плетивом рослинного орнаменту. За характером малюнка чернiгiвськi капiтелi перегукуються з бiлокамiнною рiзьбою Володимиро-Суздальської Русi i Галичини, рiзьбою по дереву Новгорода.
чудовi зразки архiтектури XI - XII ст., якi, на жаль, не збереглися до наших днiв у цiлому виглядi. В результатi розкопок вiдкрито 10 кам'яних будiвель, серед яких вирiзняється кафедральний Михайлiвський собор XI ст. Частина фундаментiв та стiн собору розкрита розкопками i для збереження цих залишкiв над ним побудований павiльйон - це приблизно 1/4 частина пiвнiчно-захiдної частини фундаментiв Михайлiвського собору. В павiльйонi вiдкрито експозицiю музею iсторiї архiтектури Переяслава, де представленi матерiали розкопок, креслення, реконструкцiї археологiчних пам'яток переяславської архiтектури ХІ-ХІІ ст. В експозицiї представлений один iз прикладiв малого храму - план церкви Андрiя,церква Богородицi на княжому дворi, побудована при Володимирi Мономаху в 1098 роцi.
Пiдлога в соборi була мозаїчна або з полив'яних плиток. У вiтринi представленi знахiдки з розкопок Михайлiвської церкви: це матерiали III- XIII ст., а також пiзньо-середньовiчнi, XVII - XVIII ст. - часiв будiвництва нинiшньої Михайлiвської церкви. Церква XVII ст. займає лише третю частину площi собору XI ст. Пiд час дослiдження його пiдвалiв з'ясувалося, що захiдна стiна зведена на давньому фундаментi. Цi двi споруди роздiляє майже п'ять столiть, але прослiдкується збереження певних традицiй в архiтектурi та прийомах будiвництва. Вiдродження назви церкви у XVII ст. засвiдчує збереженiсть у вiках народної пам'ятi, незважаючи на чисельнi ворожi нашестя, розрухи та соцiальнi змiни в життi народiв.
Зведення оборонних споруд недарма називають фортифiкацiйним мистецтвом. Адже фортифiкацiя є галуззю архiтектури, яку ще стародавнiй римлянин Вiтрувiй влучно назвав «як мистецтво поєднання функцiї, конструкцiї та краси». Справдi, всi цi риси притаманнi фортифiкацiйним спорудам давнiх часiв: довершена конструкцiя давала їм можливiсть виконувати обороннi функцiї, а краса замкiв i фортець бавить око i донинi. Саме обороннi споруди найбiльше впливали на формування мiст у давнину, оскiльки забудова залежить вiд форми укрiплень, що її оточували. Поселення, не захищене оборонними спорудами, не мало шансiв на довге iснування. Цiкаво, що процес творення мiста стародавнi вченi описували не в архiтектурних, а у вiйськових трактатах, мiстобудування було галуззю науки фортифiкацiї. Втiм, у цьому нема нiчого дивного, адже бiльшiсть цих наукових творiв з’явилося за доби Ренесансу, коли слово «митець» мало дуже широке значення. Це був художник, архiтектор та науковець в однiй особi. До того ж людина тих бурхливих часiв зазвичай непогано розумiлися на зброї i вмiли нею користуватися, тож мiркування на тему архiтектури так чи iнакше призводили до проектування укрiплень. Лише у другiй половинi XVIII ст. шляхи архiтектури та вiйськово-iнженерної науки остаточно розiйшлися. Та фортифiкацiйнi споруди проiснували пiсля «розлучення» не надто довго, якихось 150-200 рокiв – дрiбниця у порiвняннi з попереднiми тисячолiттями розвитку.
У всi часи зусилля провiдних архiтекторiв та вiйськових iнженерiв (коли така професiя з’явилася) були спрямованi на виконання, здавалося б, простої задачi: не дозволити нападникам видертися на огорожу (з чого б вона не була збудована) i знищити тих, хто за нею ховається. Але в iсторiї людства не було перiоду, коли цю задачу вдавалося легко розв’язати. Системи оборони змiнювали одна одну, вдосконалюючись услiд за вдосконаленням озброєнь та механiзмiв облоги. Найдавнiшою системою оборони є стiнова (причому стiною могла служити огорожа з будь-якого матерiалу). Її призначенням було забезпечення чолового способу оборони (вiд давнього виразу «ставити ворогу чоло», тобто протистояти у вiдкритому бою), що полягав у веденнi вогню ( в даному випадку йдеться про будь-яку стрiлянину, не обов’язково з вогнепальної зброї) по горизонталi у бiк супротивника, що пiдступає до стiн та по вертикалi – для захисту пiднiжжя муру, валу або паркану.
Миколо-Дворищенський храм (1113), церкви Антонiївого (1117) i Юрiївського (1119) монастирiв. Вони нагадували Успенський собор Києво-Печерського монастиря, але мали i свої мiсцевi особливостi.
будiвництво, що диктувалося як престижними мiркуваннями, так i практичними. Кiлькiсть культових монументальних споруд помiтно зростала, але їхнi розмiри зменшились, а опорядження стало менш вишуканим. Шестистовпнi храми поступаються мiсцем чотиристовпним. Зникають башти, а замiсть них сходи вбудовують в товщу стiн. Розмiри хорiв стають також невеликими, вони розмi- щуються тiльки над нартексом. Іншою стала й технiка кладки стiн. Вiдтепер набула поширення тiльки порядкова система кладки, видозмiнюється i формат та товщина плiнфи.
профiльованим пiлястрам i порталам, складний i розвинутий профiль яких гармонує з пiлястрами. В цих елементах вiдчутний вплив давньоруської дерев'яної архiтектури.
до монголо-татарської навали. Це й була перша золота доба в iсторiї українського мистецтва. Видатними центрами архiтектурного будiвництва були Київ, Чернiгiв, Галич. Вiдомi своєю архiтектурою Володимир-Волинський, Канiв, Перемишль, Переяслав, Луцьк, Холм. Будувались вони переважно за вiзантiйським стилем. Бiльшiсть церков мало вiзантiйську трьохапсидну тринавну будову з однiєю i бiльше банями. Будувались споруди i за романським стилем - переважно в Галичi, Чернiговi, бо тут працювали майстри з Заходу. Але iснувало i мiсцеве мистецтво. Руськi майстри, допомагаючи грецьким i захiдним архiтекторам, вносили й свої мiсцевi традицiї, тому можна зустрiти в лiтературi й таку назву стилю - вiзантiйсько-романсько-український.
|
