Предмет i система земельного права
Роздiл 1
1. 1. Поняття i предмет земельного права
у суспiльствi. Виходячи з цього, правова наука розглядає систему права як об’єктивну реальнiсть. Система права формується з галузей права. Вiдмежування однiєї галузi права вiд iншої, вiднесення норм права i правових iнститутiв до певної галузi права здiйснюється на пiдставi предмета та методу правового регулювання.
Предметом правового регулювання нормами земельного права є суспiльнi земельнi вiдносини. Характерною особливiстю предмета земельного права є те, що вiн охоплює собою як матерiально – правовi, так i процесуальнi норми, створюючи тим самим механiзм (процедуру) реалiзацiї земельно – правових норм, наприклад, порядок приватизацiї державних земель, вилучення земельних дiлянок для державних i громадських потреб, надання земельних дiлянок у власнiсть для ведення селянського (фермерського) господарства, землеустрiй, порядок розгляду земельних спорiв, облiк тощо.
Земельнi правовiдносини мають свою iсторiю. В попереднi iсторичнi перiоди земля як об’єкт права вiдносилась до речового права, а земельнi вiдносини регулювались нормами цивiльного (приватного) права, а щодо казенних земель – також i нормами публiчного права. До предмета цивiльного права вiдносились власне земельнi дiлянки, а також земельнi дiлянки разом з побудованими на них будинками, будiвлями i спорудами. Такi будiвлi разом iз земельними дiлянками називались нерухомiстю i розглядались як єдиний об’єкт суспiльних вiдносин, їх правового регулювання.
Декретом “Про землю”, прийнятим Другим Всеросiйським з’їздом рад 26 жовтня (8 липня) 1917 р., всю землю – державну, помiщицьку, удiльну, кабiнетську, монастирську, церковну, посесiйну, громадську i всi iншi великi приватнi землеволодiння – було оголошено всенародним добром: нацiоналiзовано, конфiсковано i передано в розпорядження волосних земельних комiтетiв i повiтових рад селянських депутатiв. Згiдно зi ст. 5 декрету землi рядових селян i рядових козакiв не конфiсковувалися, а передавалися їм у користування. Категорично заборонялася купiвля – продаж землi, здача в заставу, дарування тощо. Цей декрет було запроваджено в Українськiй СРР вiдповiдно до постанови Першого Всеукраїнського з’їзду рад. Декретом РНК РСФРР “Про скасування права приватної власностi на нерухоме майно в мiстах” вiд 20 серпня 1918 р. було скасовано приватну власнiсть на всi без винятку земельнi дiлянки – як забудованi, так i не забудованi, як тi, що належали приватним особам i промисловим пiдприємствам, так i тi, що належали вiдомствам i установам у межах мiських поселень.
до предмета земельного права як самостiйної галузi права.
Верховна Рада українки 30 сiчня 1992 р. прийняла Закон Українки “Про форми власностi на землю”, за яким в Українi було визнано приватну, колективну i державну форми власностi на землю. Нова редакцiя Земельного кодексу Українки вiд 13 березня 1992 р. пiдтвердила всi три форми власностi на землю.
Законом Українки “Про внесення змiн i доповнень до деяких законодавчих актiв Українки” вiд 5 травня 1993 р. № 3180 – ХІІ статтю 14 Закону Українки “Про власнiсть” було викладено в редакцiї, яка визначала право приватної власностi громадян на землю. Громадяни Українки тепер мають право на одержання у власнiсть земельних дiлянок для:
-ведення селянського (фермерського) господарства;
-ведення особистого пiдсобного господарства;
-будiвництва та обслуговування жилого будинку i господарських будiвель (присадибна дiлянка);
-садiвництва;
-дачного i гаражного будiвництва.
Суб’єктами права приватної власностi на землю можуть бути лише громадяни Українки. Об’єктом земельних вiдносин, у тому числi вiдносин власностi, виступають земельнi дiлянки конкретного розмiру, якi надаються громадянам у власнiсть для певної мети.
Згiдно зi ст. 20 Закону Українки “Про власнiсть” суб’єктами права колективної власностi на землю визнанi колективнi сiльськогосподарськi пiдприємства, сiльськогосподарськi кооперативи, садiвницькi товариства, сiльськогосподарськi акцiонернi товариства.
що складаються в частинi приватної i колективної власностi на землю, стали предметом цивiльного права Українки. Вiдповiдно правовi норми щодо регулювання земельних вiдносин передбаченi в проектi нового Цивiльного кодексу Українки.
Але це не свiдчить, що земельнi вiдносини перестали бути предметом земельного права, що земельне право як галузь права втратило свою регулятивну роль, самостiйне мiсце в системi права Українки. Для науково обгрунтованого висновку треба виходити з того, що земля займає особливе мiсце в життєдiяльностi людини i має такi властивостi, якi не можуть iгноруватися законом.
По – перше, земля – це основа самого iснування i буття людини, найголовнiше мiсце для господарської i всякої iншої дiяльностi. Земля виступає як найважливiший природний ресурс, основа життя, загальнолюдське i загальнонацiональне надбання, як компонент природи i бiосферна категорiя.
По – друге, земля виступає як просторовий операцiйний базис, що використовується для розташування населених пунктiв, виробничих об’єктiв i як основний засiб виробництва у сiльському господарствi. Вона обмежена в просторi i не може бути нi збiльшена, нi зменшена як майно.
тварин, птахiв, риб, мiкроорганiзмiв, на очищення атмосфери, збереження води, надр та iн.
По – четверте, земля використовується як важливий, незамiнний i складний об’єкт господарювання i засiб виробництва. В агропромисловому комплексi земля – це найголовнiший засiб сiльськогосподарського виробництва i виробництва сiльськогосподарської продукцiї. Земля не може бути замiнена нiяким iншим засобом проживання i виробництва, не старiє i не зношується.
По –п’яте, як засiб виробництва, згiдно iз цивiльним законодавством, земля вiдноситься до майнових об’єктiв. Але це майно особливого роду. Вона не має i не може мати вартостi. У сферi обiгу цiна на землю складається з врахуванням її природних властивостей i вкладених коштiв на її полiпшення. Саме тому угоди щодо землi повиннi укладатися за спецiальними правилами.
У ст. 13 Конституцiї Українки закрiплено, що земля, її надра, атмосферне повiтря, воднi та iншi природнi ресурси, якi знаходяться в межах територiї Українки, є об’єктами права власностi Українського народу. Конституцiя України проголошує, що земля є основним нацiональним багатством, яке перебуває пiд особливою охороною держави. Не дивлячись на те, що земля належить усьому Українському народу, Конституцiя допускає право приватної власностi на землю i гарантує це право. Питання права власностi на землю досить грунтовно врегульованi Земельним кодексом Українки.
дуже важливо було б закрiпити в новому Цивiльному кодексi Українки правило, що земельнi вiдносини регулюються нормами земельного права з врахуванням норм цивiльного права, якi застосовуються лише в частинi, не врегульованiй нормами земельного права.
Обгрунтованими є висновки росiйського вченого Б. В. Єрофеєва, що з правової та економiчної точки зору цiннiсть землi визначається особливостями, специфiкою власностей та ознак, якi вiдрiзняють її вiд iнших майнових об’єктiв. Слушним є також зауваження Г. В. Чубукова, що цивiльне право не має правового iнструментарiю для врахування рiзноманiтностi i специфiки землi як об’єкта земельних вiдносин. Воно визначає єдинi унiфiкованi правила цивiльного обороту i власностi на землю без врахування її унiкальних специфiчних особливостей.
Ряд земельних вiдносин мають такi особливостi i таку специфiку, завдяки яким їх регулювання здiйснюється нормами земельного права.
Так, земельним законодавством визначається склад земель Українки, вiднесення їх до категорiї вiдповiдно до цiльового призначення i порядок переведення з однiєї категорiї до iншої; визначаються функцiї i компетенцiя органiв виконавчої влади i мiсцевого самоврядування у питаннях розпорядження землею i регулювання земельних вiдносин, виникнення, припинення i переходу прав на землю; права та обов’язки власникiв земельних дiлянок i землекористувачiв; порядок та умови використання земель сiльськогосподарського та iншого призначення; органiзацiя рацiонального використання та охорони земель; встановлюються порядок та умови ведення державного земельного кадастру i землеустрою, вирiшення земельних спорiв i вiдшкодування збиткiв власникам землi та землекористувачам, втрат сiльськогосподарського виробництва.
власностi на землю та її використання за цiльовим призначенням, якi з врахуванням особливих властивостей землi як об’єкта суспiльних вiдносин, регулюються переважно земельно – правовими i частково цивiльно – правовими нормами в тiй частинi, у якiй вони не врегульованi нормами земельного права.
Це означає, що предметом земельного права є суспiльнi земельнi вiдносини, якi обумовленi особливими специфiчними властивостями землi як об’єкта суспiльних вiдносин у тiй частинi, в якiй вони регулюються нормами земельного права.
Наявнiсть у земельному законодавствi окремих норм щодо регулювання земельних вiдносин, якi за змiстом можна розцiнювати як цивiльно – правовi (купiвля – продаж, дарування, спадщина, вiдшкодування збиткiв тощо), свiдчить про те, що земельне законодавство має комплексний характер, але вiд цього норми земельного права, якими регулюються специфiчнi земельнi вiдносини, не втрачають приватнi їм галузевi ознаки, не зменшують ролi земельного права як самостiйної галузi права, основною функцiєю якого є регулювання суто земельних вiдносин, за предметом регулювання вiдмiнних вiд правових норм iнших галузей права.
Пiдсумовуючи викладене, земельне право можна розглядати як сукупнiсть земельно – правових норм, спрямованих на регулювання земельних вiдносин щодо права власностi на землю, використання земельних правил, встановлення правового режиму земельних дiлянок з врахуванням категорiї земель, до якої вони вiдносяться, створення умов для рацiонального використання землi, збереження її природних властивостей, захисту земельних прав громадян, юридичних осiб, держави та Українського народу.
Земельне право, будучи галуззю правової науки, розглядається як система iдей, теорiй, нацiональних правових традицiй та iнших цiннiсних категорiй про землю; земельно – правовий принцип; правових норм, якими регулюються земельнi вiдносини, а також правових способiв задоволення i захисту земельних iнтересiв фiзичних та юридичних осiб за допомогою державних i земельно – правових iнститутiв.
| 
