Землеробство як спусковий механiзм iнтенсивного ерозiйного процесу разом iз скотарством у виглядi єдиного господарчого комплексу, з'явилося в промiжку часу 10 000-8000 рр. до н. е. Якщо в Середземноморському регiонi, на Близькому Сходi та в Переднiй Азiї, а також в Індiї, Китаї та в Пiвнiчно-Схiднiй Африцi цей комплекс став розвиватися у виглядi переважно землеробства, то на територiї Середньої та Центральної Азiї, Аравiї, Захiдної та Пiвденної Африки - як скотарство (Петров, 1998).
з ХУ-ХП ст. до н. е. до V ст., головними етносами яких були фiнiкiйцi, греки, римляни тощо. Локальнi (здебiльшого) екологiчнi проблеми були пов'язанi iз нестачею земельних ресурсiв у густонаселених районах Середземномор'я, перевипасами та iнтенсивним землеробським використанням ерозiйно-небезпечних схилiв («Кози з'їли Римську iмперiю»), знищенням лiсiв i, як наслiдок, поширенням ерозiї ґрунтiв. Екологiчнi кризи в землеробствi та тваринництвi Стародавнього Свiту мали кумулятивний ефект. Вiдбитки цих криз, започаткованих 2000 рокiв тому назад, легко спостерiгати в агроландшафтах та перехiдних природно-територiальних системах i сьогоднi.
Ерозiя ґрунтiв привертала увагу багатьох стародавнiх вчених. Зокрема, грецький законодавець Солонiй у IV ст. до н. е. запропоновував заборонити розорювати крутосхили — щоб уникнути ерозiї ґрунту. Через двiстi рокiв Платон так писав про руйнування, нанесене античнiй землi: «І от залишився... порiвняно з колишнiм станом лише кiстяк виснаженого недугою тiла, коли вся м'яка i гладка земля виявилася змитою - i тiльки один остов ще перед нами...» (Греко, 1983)
Середнi вiки в Європi визначались поширенням християнства, а також певним застоєм у розвитку економiки, однак уже в XIII—XVI столiттях екстенсивний шлях розвитку сiльського господарства призвiв до практично повного винищення лiсiв не тiльки з метою розширення посiвних площ, але й для будiвництва, суднобудування, металургiї. Розвивалася поверхнева та лiнiйна ерозiя. Влада на державному та мiсцевому рiвнi забороняє розорювати схили та корчувати лiси, заохочує будувати тераси. Починаючи з XVII—XVIII столiть, як показують архiвнi документи, особливу увагу на ерозiйнi процеси та ґрунтозахиснi заходи звертаютьу Нiмеччинi та Францiї. Вже в епоху Великої Французької революцiї можновладцi заявляють про небезпеку оранки вздовж схимi в, шукають рацiональнi пiдходи при розташуваннi виноградникiв та просапних культур, придiляють велику увагу заходам, спрямованим на боротьбу з ярами.
Окремi видатнi науковцi та мислителi вже тодi визначали небезпеку ерозiї для добробуту нацiй та пропонували протиерозiйнi заходи. Зокрема, ще в 1813 роцi вiдомий американський державний дiяч Т. Джеферсон писав: «Ми оремо тепер горизонтально, по заокругленням пагорбiв та лощин, якими б не були :пшвистi цi лiнiї. Таким чином, кожна борозна стає резервуаром, що приймає та затримує воду. Навряд чи хоч один грам ґрунту тепер буде втрачено».
Проте лише швидка експансiя землеробства в степу помiрного та субтропiчного поясiв у Євразiї та Пiвнiчнiй Америцi в XIXсторiччi, перехiд рослинництва на iндустрiальнi рейки, привернутi прискiпливу увагу широкого загалу до проблеми ерозiї ґрунтi н. Це пов'язано з тим, що ерозiя ґрунту в деяких країнах набутi ознак нацiональної катастрофи. Зокрема, ще в 1939 р. видатний американський ерозiєзнавець X. Беннєтт пiдрахував, що за І 60 рокiв iсторiї СІПА на площi в 313 млн га прискорена ерозiя внесла значну частину верхнього найбiльш родючого ґрунтового шару. Щодня деградацiя захоплювала близько 600 га (з них 120 га орних земель), або 220 тис. га в рiк. Щороку з полiв та пасовищ США через ерозiю втрачається близько 2,7 млрд тонн твердого матерiалу, з яких 650 млн. тонн виноситься пiд час паводкiв у рiчку Мiссiсiпi. Саме катастрофiчне становище з експлуатацiєю земельних ресурсiв у США зумовило необхiднiсть створення в 1933 роцi І Нацiональної служби охорони ґрунтiв, яка нинi є взiрцем реалiзацiї державної полiтики в галузi збереження родючостi ґрунту. На Службу охорони ґрунтiв США керiвництвом країни були покладенi функцiї наукових дослiджень з проблем визначення причин ерозiї, її характеру в певних умовах, наслiдкiв та впровадження практичних заходiв щодо боротьби з цим явищем. Зазначена служба створила мережу спецiалiзованих дослiдних стани i ii, де протягом останнiх 70 рокiв проводилися систематичнi дослiдження в галузi моделювання ерозiйних процесiв, вивчення ефективностi окремих протиерозiйних прийомiв (контурне землеробство, мульчування, смугове землеробство, лiсомелiорацiя, ґрунтозахиснi сiвозмiни, терасування тощо).
розмiрiв орної площi у всiх губернiях спостерiгалося вже в другiй половинi XIX столiття, коли внаслiдок зростання попиту на свiтових ринках на пшеницю, ця культура стала займати значнi площi. Це стимулювало процеси водної та вiтрової ерозiї, що, до речi, спричинило першу масштабну екологiчну кризу в Степу України кiнця 19 столiття - великої посухи у 1891 р., яка викликала голод. Наслiдки цього голоду вiдбилися на економiцi всiєї Росiйської iмперiї. Вiдповiддю на кризу сiльського господарства став перший в iсторiї стратегiчний план оптимiзацiї степового природокористування - докучаєвський план боротьби з посухою. Це перший план свiдомого конструювання ґрунтозахисного степового ландшафту. Докучаєвський план був суто сiльськогосподарським i спрямований на одержання стiйких врожаїв та збереження родючостi ґрунтiв шляхом масового лiсорозведення - створення суцiльної мережi лiсосмуг рiзних рангiв, певної структури i органiзацiї. Система лiсосмуг повинна роздiляти територiю на прямокутнi дiлянки, оконтурювати балки та яри. Лiсосмуги, згiдно з планами вчених, повиннi були зайняти 10-20% загальної площi степових територiй. Найбiльш iнтенсивно роботи з реалiзацiї докучаєвського плану проводилися до 1903 р., однак потiм темпи лiсорозведення зменшилися з цiлої низки економiчних та полiтичних причин.
ярiв на територiї України. На виконання декрету «Про охорону природи» в цей час почала створюватися мережа протиерозiйних станцiй i опорних пунктiв. Але реально пiсля докучаєвської кампанiї наукова дiяльнiсть щодо вирiшення екологiчних, зокрема ерозiйних, проблем України припадає на 1948-1953 рр. у рамках «сталiнського» плану перетворення природи. Вiн був викладений у постановi ЦК КПРС та Радянського уряду вiд 20 жовтня 1948 р. «Про план полезахисних лiсонасаджень, упровадження травопiльних сiвозмiн, будiвництво ставкiв i водойм для забезпечення високих i стiйких врожаїв у степових i лiсостепових районах європейської частини СРСР». Ідеологами цього плану стали В. Р. Вiльямс i Л.І. Прасолов. Однак уже в 1953 р. (пiсля змiни керiвництва країни) роботи з лiсомелiорацiї були припиненi, а «сталiнський» план забутий.
С. Скородумова, К. Л. Холуп'яка та iнших українських вчених з оцiнки ерозiйної ситуацiї в республiцi та вивчення ефективностi окремих ґрунтоохоронних заходiв.
У той же час з початку 50-х рокiв XX столiття iнтенсивнiсть землеробства в країнi почала поступово зростати. Просапнi та iнтенсивнi системи землеробства, що були впровадженi н останнi сорок рокiв в Українi, на тлi високої загальної роз-ораностi територiї країни призвели до тотального поширення процесiв водної ерозiї i дефляцiї. Втрата гумусу з орного шару чорноземних ґрунтiв набула характеру нацiональної катастрофи, що взагалi загрожувала втратою чорнозему - головного ґрунтового багатства України. Саме радянський перiод землекористування зробив найбiльш вагомий внесок в ерозiйне та дофляцiйне руйнування ґрунтiв, яке щорiчно становить близько 7-24 т/га (Чорний, 2003).
Певним стимулом розвитку ерозiєзнавства в Українi була Постанова ЦК КПРС та Ради Мiнiстрiв СРСР «Про невiдкладнi заходи щодо захисту ґрунтiв вiд вiтрової та водної ерозiї» (1967), яка була реакцiєю радянського керiвництва на тотальне ерозiйне руйнування ґрунтiв. Збiльшення державного фiнансування на науковi дослiдження в галузi охорони ґрунтiв сприяло поступо-ному утворенню в Українi кiлькох наукових центрiв, якi вирiшу-iiiiли проблему охорони ґрунтiв вiд ерозiї. Розквiт ерозiєзнавства її Українi припадає на 70-80-тi роки XXсторiччя.
Зокрема, у 1974 в Луганську був створений Український науково-дослiдницький iнститут захисту ґрунтiв вiд ерозiї (УкрНДІ-ЗГЕ) (у 1990-тi роки - Інститут охорони ґрунтiв Української аграрної академiї наук), який переймався проблемами ґрунтозахисного землеробства, зокрема формування ерозiйно-стiйких по-нерхонь ґрунтiв, розробкою i впровадженням контурно-мелiора-тивного землеробства (М. М. Шелякiн, В. О. Бiлолiпський, Н. Х. Графiк, О. Р. Зубов та iн., прогнозуванням ерозiйних процесiв та районуванням територiї України за їх iнтенсивнiстю (А. Б. Лавровський), еколого-економiчною оцiнкою протиерозiйних заходiв (І І. В. Медведєв, В. Л. Дмитренко).
В Інститутi землеробства УААН в 60-80 рр. XXсторiччя багато уваги придiлялося вивченню властивостей та пiдвищенню родючостi еродованих ґрунтiв, окремим ґрунтозахисним технологiям вирощування сiльськогосподарських культур (О. С. Скородумов), контурно-мелiоративному землеробству (О. Г. Тарарико, В. В. Вергунов). Саме автори технологiї контурно-мелiоративного землеробства, що була розроблена в цiй установi та реалiзована в багатьох господарствах України, були на початку 90-х рокiв удостоєнi Державної премiї.
придiлялася математичному моделюванню ерозiйних процесiв, дистанцiйним методам дiагностики еродованих ґрунтiв, просторовим i часовим змiнам протиерозiйної стiйкостi ґрунтiв тощо (С. Ю. Булигiн, В.І. Бураков, А. В. Шатохiн).
З початку 70-х рокiв XXсторiччя стацiонарнi, напiвстацiо-нарнi i експериментальнi польовi та рiзноманiтнi теоретичнi дослiдження ерозiйно-акумулятивного процесу в рiзних ланках басейнових геоморфосистем (у тому числi й на схилах - площинного змиву та яружної ерозiї) проводяться в захiдному регiонi України науковцями географiчного факультету Львiвського нацiонального унiверситету iменi Івана Франка (О.І. Болюх, М. Г. Кiт, І. П. Ковальчук, Я. С. Кравчук та iн.)
Потужна ерозiєзнавська наукова школа сформувалася наприкiнцi 70-х — на початку 80-х рокiв XX сторiччя на пiвднi України. Вона пов'язана з iменем видатного українського вченого, лауреата Державної премiї України професора Одеського державного унiверситету iм. І.І. Мечникова Г.І. Швебса. В Одеському державному унiверситетi iм. І.І. Мечникова були теоретично обґрунтованi головнi пiдходи щодо математичного моделювання водної ерозiї ґрунтiв, оптимiзацiї землекористування на ерозiйно-небезпечних територiях, використання сучасних комп'ютерних технологiй при проектуваннi ґрунтоохоронних заходiв. Була створена математична модель водної ерозiї, проведено вивчення процесiв ґрунтоутворення та визначення допустимих норм ерозiї, проведено впровадження геоiнформацiйних технологiй в ерозiєзнавство, вивченi особливостi ерозiйних процесiв на зрошуваних землях, просторовi та часовi аспекти протиерозiйної стiйкостi ґрунтiв тощо (Г.І. Швебс, О. О. Свiтличний, С. Г. Чорний, Ф. М. Лисецький, М.І. Ігошин та iн.).
Окремi аспекти ґрунтозахисних технологiй в Українi (протиерозiйний обробiток ґрунту, смугове розмiщення сiльськогосподарських культур, використання добрив у системах ґрунтозахисного землеробства тощо) вивчалися в Нацiональному аграрному унiверситетi (М. К. Шикула, О. Ф. Гнатенко), Інститутi зернового господарства УААН (І. А. Пабат) та Інститутi землеустрою УААН (Д. С. Добряк, С. А. Осипчук).
З огляду на надзвичайну складнiсть об'єкту дослiджень, очевидно, що ерозiєзнавство повинно широко застосовувати комплексний пiдхiд,
який, у першу чергу, є процедурою спiльного розглядання рiзних умов та факторiв поверхнево-схилової та яружно-руслової ерозiї. Таке об'єднання компонентiв у природний (або природно-антропогенний) комплекс зумовлює необхiднiсть урахування вихiдної структури територiальної системи, у якiй вiдбувається процес ерозiйного руйнування ґрунтiв, тобто
в природному або антропогенному варiантi. «Збирання» компонентiв у природний або природно-антропогенний комплекс дозволяє бiльш повно оцiнити властивостi не кожної складової ландшафту, а саме їх сполучення. Таке поєднання компонентiв породжує новi якостi, якi не мiстяться в простiй сумi цих компонентiв.
сумiжнi територiї. Наприклад, розробленi для певних умов конкретнi протиерозiйнi прийоми або їх комплекси необхiдно адаптувати до iнших територiй. На жаль, сьогоднi така екстраполяцiя здiйснюється досить примiтивно, без урахування територiальної мiнливостi компонентiв, а отже, i без урахування просторової мiнливостi ландшафтiв (Швебс, 1981).
Очевидно, що пошук аналогiв, у якi можуть бути перенесенi протиерозiйнi комплекси або без значних коректив, або з корективами, має бути пов'язаний з аналiзом компонентiв ландшафтiв.
«Цiною» успiху такого аналiзу буде стабiлiзацiя ерозiйних процесiв та збiльшення родючостi ґрунтiв.
Пошуки аналогiв у цьому випадку пов'язанi з видiленням певних ландшафтно територiальних структур,
що є сукупнiстю просторових геосистем
рiзного порядку, упорядкованих хорологiчними (просторовими) вiдносинами (зв'язками). Елементарнi осередки ландшафту (фацiї) можуть бути пов'язанi мiж собою рiзноманiтними вiдносинами, а тому в межах однiєї i тiєї самої територiї можна сформулювати залежно вiд мети дослiдження рiзнi ландшафтно-територiальнi структури. Вибiр типiв ландшафтних територiальних структур передбачає знання принципiв їхнього видiлення.
З великої кiлькостi системоутворюючих вiдносин мiж фацiями можуть бути видiленi принаймi чотири головних, якi визначають у цiлому ландшафтну територiальну органiзацiю. Вiдповiдно до цих визначальних вiдносин i видiлять такi ландшафтнi структури: генетико-морфологiчнi
(при видiленнi «морфологiчної» структури ландшафту), позицiйно-динамiчнi
(при видiленнi смугасто-ярусної структури ландшафту), вiдносно лiнiї стоку
або iншого «центрального» мiсця i, нарештi, за «гiдрофункцiонуванням»
(при видiленнi басейнових ландшафтних систем).
Генетико-морфологiчна ландшафтна структура представлена набором геосистем, об'єднаних на основi аналiзу подiбностi одиниць за походженням (ґенезою) i умовами розвитку (еволюцiї). Фацiї, що мають загальне походження i час утворення, а тому розвиваються однотипно, мають також спiльнi, еволюцiйно обумовленi риси своєї будови. На основi аналiзу цi сумiжнi фацiї поєднуються в пiдурочища, урочища, мiсцевостi i ландшафти. Критерiї видiлення геосистем рiзних рангiв, згiдно з зазначеним принципом, досить добре розробленi (Швебс и др., 1986).
Позицiйно-ландшафтна структура показує залежнiсть вихiдних геосистем вiд їхнього положення щодо ландшафтно-зиачущих рубежiв. Пiд рубежами в цьому випадку розумiють умовнi лiнiї (найчастiше, смуги), уздовж яких вiдбувається змiна iнтенсивностi i напрямку матерiально-енергетичних потокiв (поверхневого стоку, вiтроперенесення тощо) з бiльшим градiєнтом, нiж на iнших дiлянках територiї. З цими потоками, у першу чергу, пов'язанi сучаснi ландшафтнi процеси (водна ерозiя, дефляцiя, пiдтоплення, забруднення ґрунтiв тощо). Зазначенi вище ландшафтно-значущi рубежi прив'язанi до каркасних лiнiй рельєфу (вододiльних лiнiй, тальвегiв, бровокi пiднiжiй схилiв тощо). У ландшафтно-геохiмiчному планi вони є геохiмiчними бар'єрами. Залежно вiд положення фацiй щодо лiнiй течiї буде змiнюватися їхнiй розвиток у часi. Ця специфiка далеко не завжди може бути показана за допомогою генетико-морфологiчних ландшафтних структур.
слабодренованих рiвнинах, у подах та болотах вони можуть набути й iншої конфiгурацiї. Вихiдною одиницею позицiйно-динамiчної ландшафтної структури є ландшафтна смуга (контур). Це група фацiй або пiдурочищ, якi мають спiльне розташування щодо рубежiв змiни iнтенсивностi горизонтальних матерiально-енергетичних потокiв. Тобто ця група фацiй (пiдурочищ) має один тип сучасного ландшафтогенезу. У межах однiєї ландшафтної смуги потоки води спрямованi в один бiк i мають однаковий градiєнт. Ландшафтнi смуги (контури) вiдображають високу диференцiацiю певної територiї, як правило, найбiльш детально у межах одного елемента рельєфу.
їх iнтегрувати в однаковi територiальнi одиницi (ландшафтнi яруси). Ландшафтний ярус фiзико-географiчних процесiв. Ландшафтнi яруси пов'язанi з односпрямованими горизонтальними потоками i по спiльностi цих потокiв поєднуються в
(систему ландшафтних ярусiв). Останнiй мiстить ландшафтнi яруси в межах однорiдної частини басейну рiки i може служити вихiдною операцiйно-територiальною одиницею при ландшафтно-гiдрологiчному середньо- i дрiбномасштабному картографiчному аналiзi та районуваннi. Очевидно, що ландшафтнi смуги, яруси i їхнi системи, крiм природних меж уздовж каркасних лiнiй рельєфу, мають i поперечнi. Вони, як правило, пов'язанi з яружно-балкової мережею, узлiссям лiсових масивiв, водоймами, геоморфологiчними межами тощо.
Основи антропогенного ландшафтознавства ґрунтiв, що в загальному пiдсумку вiдбилося на тодiшньому господарюваннi та мало певнi екологiчнi та економiчнi наслiдки для сiльського господарства Росiйської iмперiї.
Надалi було зроблене визначення
як «природного комплексу, у якому корiннiх змiн (перебудови) пiд впливом людини зазнає кожний з його компонентiв, у тому числi й рослиннiсть разом з тваринним свiтом» (Мильков, 1973). Отже, природнi (недоторканi людиною) ландшафти поступово витiсняються похiдними (вторинними) антропогенними ландшафтами.
це геосистеми, якi виникли i розвиваються в результатi взаємодiї природного середовища i i'осподарської дiяльностi людини. Таким чином, антропогенний ландшафт - це ландшафт, який утворився пiд впливом людини. До антропогенних належить бiльшiсть сучасних ландшафтiв Землi. Якщо врахувати прихованi змiни умовно природних (наприклад, заповiдних) ландшафтiв, якi пов'язанi з емiсiйним антропогенним впливом через атмосферу i гiдросферу (атмосфернi опади, поверхневий стiк), то стане зрозумiло, що нинi географiчна оболонка складається з виключно змiнених пiд впливом людини геосистем.
Фахiвцiв у галузi ерозiї ґрунтiв найбiльш цiкавлять
або агроландшафти.
Кордони одиниць АЛС - це, як правило, рубежi у виглядi польових дорiг, елементiв гiдрографiчної мережi або лiсосмуг. Цi кордони, на вiдмiну вiд природних ландшафтiв, можуть бути визначенi досить однозначно на пiдставi карт органiзацiї територiї. Порiвняно з природним ландшафтом АЛС - результат нових просторово-часових вiдносин, якi сформувалися в результатi господарської дiяльностi. З позицiй ерозiйної проблематики в ЛЛС порiвняно з природними ландшафтами вiдбувається низка важливих процесiв. Зокрема, у результатi спрощення бiологiчної складової, а саме, замiщення природних фiтоценозiв сiль-п. когосподарськими культурами, а також зменшення протиерозiйної стiйкостi ґрунтiв, спiввiдношення мiж процесами акумуляцiї i денудацiї ґрунтової речовини швидко змiщується убiкденудацiї, унаслiдок чого з'являються змитi ґрунти. Трансформацiя водного балансу територiї, бiологiчного i геохiмiчного круговороту речовин в АЛС зумовлює змiни найважливiших ландшафтних бiохiмiчних i фiзичних процесiв, зокрема утворюються зони з високою концентрацiєю токсичних елементiв (Каштанов и др., 1994).
(ПГТС), якi функцiонують як одне цiле (Швебс, 1987). Природна складова в ПГТС iстотно змiнена. Фрагменти лiтосфери, гiдросфери, атмосфери, бiосфери i педосфери в ПГТС iстотно переробленi в новi субстрати. Зокрема, у фрагментах лiтосфери змiнений лiтологiчний склад, чергування шарiв осадових порiд, глибини залягання i якiсть ґрунтових вод, утворенi рiзнорiднi форми штучного рельєфу. Фрагменти гiдросфери в ПГТС являють собою воднi розчини хiмiчних сполук антропогенного походження. Атмосферне повiтря в ПГТС має iнший хiмiчний склад порiвняно з верхнiми шарами атмосфери. Пiсля десятка рокiв експлуатацiї в аграрних варiантах ПГТС педосфера є складним природно-антропогенним субстратом, який втратив значною мiрою свою головну атрибутивну ознаку - родючiсть. Фрагменти бiосфери всерединi ПГТС або просто знищенi, або набувають специфiчних синантропних форм, що докорiнно вiдрiзняється вiд природних бiо- та зооценозiв. Одним словом, вже умовно природна речовина, що входить у ПГТС, «переробляється» вiдповiдно до нових термодинамiчних умов (Позаченюк, 1999). В антропогенний компонент ПГТС входять населення (фрагмент антропосфери) i результат його дiяльностi - «тех-норечовина» (фрагмент «техносфери»). До «техноречовини» належать рiзного роду iнженернi споруди, системи комунiкацiй, будiвлi тощо (Швебс, 1987).
У цiлому географiчна оболонка, яку iнколи називають новим утворенням - екосферою, екосферу входять слабопереробленi господарською дiяльнiстю квазiприроднi ПГТС («природнi», «цiлиннi», «недоторканi»), у тому числi заповiднi територiї, природно-рекреацiйнi зони тощо, однак iз безперервно зростаючою прямою або непрямою присутнiстю антропогенного фактора. Промiжне положення займають похiднi ПГТС,що спонтанно виникають на мiсцi покинутих i вже значною мiрою деградованих конструктивних ПГТС (колишнiх пасовищ, мiсць лiсозаготiвель, покинутих землеробських ПГТС тощо) (Позаченюк, 1999).
Застосування ландшафтної (агроландшафтної) концепцiї її ерозiєзнавствi повинно мати наскрiзний характер - вiд дослiджень до проектування. Наприклад, при проектуваннi ґрунтозахисних систем ландшафтно-контурно-мелiоративного землеробства (див. роздiл 6) вивчення ландшафтних особливостей територiї є необхiдною процедурою (Швебс, 1985). На основi ландшафтної карти складаються карти однорiдних аг-роландшафтних контурiв i агроландшафтних масивiв, межi яких є рубежами контурної органiзацiї територiї. Усерединi контурiв видiляються ландшафтнi смуги, що являють собою повнi сполучення фацiй. Ландшафтнi особливостi територiї праховуються також при проектуваннi сiвозмiн та технологiй обробiтку ґрунту при вирощуваннi сiльськогосподарських культур.
взагалi свiдчить про певний занепад цього напрямку в землеробствi й органiзацiї територiї. Реальнiстю ж є аграрнi ПГТС iз прямокутною органiзацiєю територiї, якi були (створенi з урахуванням лише економiчних критерiїв i є однiєю з головних причин прояву iнтенсивних процесiв деградацiї ґрунтiв, у тому числi й ерозiї.
Отже, сьогоднi бiльш-менш успiшне вирiшення завдань зi стабiлiзацiї водно-ерозiйного процесу, обґрунтування протиерозiйної агротехнiки можливе тiльки на основi концепцiї ПГТС. І Іеобхiдно прийняти антропогенний фактор як данiсть, як внутрiшнiй елемент цих геосистем i враховувати при оптимiзацiї iшкористання земельного ресурсу вже сформованi економiчнi критерiї. Наприклад, при застосуваннi комплексно-регiональ-ного принципу, можлива оптимiзацiя використання земельних ресурсiв у масштабах, наприклад, адмiнiстративного району внаслiдок оптимального спiввiдношення мiж рiзними угiддями -рiллею, лiсами, пасовищами. Сумарний протиерозiйний ефект такої процедури, iмовiрно, не буде меншим загальної реорганiзацiї сукупностi ПГТС цього району на принципах ландшафтно-контурно-мелiоративного землеробства.
|
