Право власності на землю

Право власностi на землю ЗМІСТ ВСТУП.......................................................................................................................... 3 1 РОЗВИТОК ПРАВА ВЛАСНОСТІ НА ЗЕМЛЮ ДО ВСТАНОВЛЕННЯ НЕЗАЛЕЖНОСТІ УКРАЇНИ.................................................... 5 1. 1 Розвиток права власностi на землю в перiод з 1890 до 1917 року........ 5 2 РОЗВИТОК ПРАВА ВЛАСНОСТІ НА ЗЕМЛЮ В УКРАЇНІ........................... 18 2. 1 Новели Земельного кодексу та практичне їх застосування.................. 18 2. 2 Проблеми практичного застосування Земельного кодексу України... 28 ВИСНОВКИ.............................................................................................................. 31 ПЕРЕЛІК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ......................................................... 34 ВСТУП З давнiх часiв власнiсть, i, зокрема, власнiсть на землю займала важливе мiсце в життi кожної людини. Адже маєш власнiсть – маєш грошi. Маєш грошi – маєш владу. Нинi суспiльство iстотно змiнилось, модернiзувалось, удосконалилось i право власностi перейшло на бiльш високий, бiльш досконалий рiвень, проте аж нiяк не втратило свого захисного первинно-меркантильного значення. Цiлком логiчно, що сучасне законодавство нашої країни змiнилося, удосконалилося та демократизувалося. – забезпечення прав i свобод людини, розвитку незалежної, правової i соцiальної держави. Питання права власностi взагалi i питання права власностi на землю вирiшуються в Основному Законi держави крiзь призму прав людини. У Конституцiї закрiплюється право власностi українського народу на землю та iншi природнi ресурси (ст. 13), забезпечується державний захист прав усiх суб’єктiв права власностi i господарювання , їх рiвнiсть перед законом, гарантується непорушнiсть права власностi на землю, яке набувається i реалiзується громадянами , юридичними особами та державою виключно вiдповiдно до закону, право громадян України на свободу об’єднання громадян України у громадськi органiзацiї для здiйснення i захисту своїх прав i свобод та задоволення економiчних, соцiальних та iнших iнтересiв, право на пiдприємницьку дiяльнiсть, визначається механiзм реалiзацiї захисту права власностi, в тому числi на землю, iнших прав майнового характеру. Оскiльки iсторично так склалося, що земля досить довго була лише власнiстю держави, то сучасному українському законодавцю треба дуже пильно i серйозно вiдноситись до цих питань. Навiть i пiсля 14 рокiв незалежностi України та проголошення її демократичного розвитку, питання земельних вiдносин стоять досить гостро i потребують пильної уваги i най скорiшого вирiшення. Тому тема „Розвиток права власностi на землю” є однiєю з найактуальнiших на даний момент, а проблеми, якi виникають не тiльки у загальнодержавних масштабах, а i на мiсцях, потребують дуже часто судового розгляду. Тема роботи напрямлена на розкриття стану земельного законодавства України, його функцiональностi та проблем, якi iснують на сьогоднiшнiй день. Метою роботи є виявлення та розкриття досягнень та проблемних питань Земельного кодексу України, Цивiльного кодексу та iнших законодавчих актiв про земельнi вiдносини. за динамiкою їх вдосконалення. . Методологiя дослiдження складається з: методу аналiзу дiючого законодавства, логiко-правового методу, логiчного методу, синтетичного. 1 РОЗВИТОК ПРАВА ВЛАСНОСТІ НА ЗЕМЛЮ ДО ВСТАНОВЛЕННЯ НЕЗАЛЕЖНОСТІ УКРАЇНИ 1. 1 Розвиток права власностi на землю в перiод з 1890 до 1917 року Кiнець XIX - початок XX столiття був позначений активним пошуком з боку державної влади шляхiв виходу з кризового стану аграрного сектору економiки країни, у яке вiн потрапив через сукупнiсть внутрiшнiх i зовнiшнiх факторiв. З метою послаблення соцiальної напруги на селi, яка у поєднаннi iз загостренням внутрiполiтичної боротьби на рубежi 70-80-х рокiв XIX ст. посилювала нестабiльнiсть державної влади, уряд створив ряд спецiальних комiсiй для розробки проектiв нових, у тому числi i аграрних законiв. Незбалансованiсть аграрного сектора стало однiєю з причин економiчної кризи початку ХХ ст. Скорочення промислового виробництва, яке розпочалося в 1900р., було викликане вiдносно слабким розвитком ринкових вiдносин у сiльському господарствi. Монархiя не загинула в нiй лише тому, що в урядi знайшлися такi видатнi люди, як С. Ю. Вiтте и П. А. Столипiн. С. Ю. Вiтте будучи лiбералом вважав, що всi змiни в суспiльному i державному життi потрiбно починати iз змiни полiтичного устрою: спочатку створити якiсно нову державну машину, а вже потiм впроваджувати змiни в економiцi. Тобто, неможливо вдосконалити форму землеволодiння, вирiшити проблеми аграрного порядку без попереднього переходу вiд рабства до свободи. Петро Аркадiйович Столипiн увiйшов у iсторiю як видатний державний дiяч, реформатор, вiн став до керма уряду в переломний час, коли в правлячих колах проходив перегляд полiтичного курсу, що визначався термiном «цезаризм». Цей курс представляв собою спробу царизму укрiпити свою соцiальну опору, розхитану революцiєю 1905р. Столипiн мав трохи iншу точку зору на цю проблему. Вiн вважав, що змiни в полiтичному устрої, в державi, не головне, i не є умовою економiчних реформ. Звiдси випливало наступне протирiччя: програма реформ була розрахована на буржуазно-демократичний розвиток, вони за своєю суттю буржуазно-демократичнi (наприклад у питаннях, якi стосуються земських органiв влади), але Столипiн щиро розраховував здiйснити їх в рамках старої, регресивної для якiсно нового рiвня капiталiстичних вiдносин полiтичної системи. Сам Столипiн був не тiльки прихильником монархiї, але й вiрив в особу iмператора Миколи ІІ. Столипiн, будучи помiщиком, одним iз лiдерiв губернського дворянства, знав i розумiв iнтереси помiщикiв, тому для нього аграрне питання не було незрозумiлим [1]. 6 березня 1907р., П. А. Столипiн виступив перед ІІ Державною Думою з викладенням урядової програми реформ. Список вiдкривав знаменитий указ вiд 9 листопада 1906р., а також iншi заходи. Декiлька законопроектiв стосувалися свободи совiстi ( перехiд iз одного вiросповiдання в iнше, закон про староорбряднi общини та iншi). Були обiцянi законопроекти про недоторканiсть особи i введенi волосного земства, робiтникам - професiйнi спiлки i державне страхування, країнi в цiлому - реформа освiти. Велике значення в програмi надавалося вiдродженню армiї i флоту, бойова мiць, яких була втрачена в росiйсько-японську вiйну. Указ 9 листопада трактувався як вибiр мiж селянином-неробою i селянином-хазяїном, в користь останнього. Завжди були i будуть нероби, рiшуче заявляв Столипiн, i не на них повинна орiєнтуватися держава, а на здiбного, талановитого, працелюбного селянина. Ще ранiше, 24 серпня 1906 р., була опублiкована урядова програма, яка складалася iз двох частин - репресивної i реформаторської. У вiдповiдностi з першою, в мiсцевостях, якi знаходилися у воєнному станi чи станi надзвичайної охорони, вводилися воєнно-польовi (швидковирiшувальнi) суди, а в реформаторськiй частинi був закладений указ вiд 9 листопада 1906 р. про вихiд iз общини iз вiдповiдними йому законами. Саме з цими складовими - столипiнською аграрною полiтикою i «столипiнськими галстуками» - у сучасникiв в першу чергу i асоцiювався новий голова уряду [2]. За мету своїх перетворень Столипiн ставив змiни в сферi економiки. Крiм полiтичного змiсту, в реформу уряд закладав i економiчний. Економiчнi аспекти реформ були заснованi на тому, що без нормального аграрного фундаменту, без розвинутого сiльського господарства, без задоволення потреб у дешевiй робочiй силi (за рахунок колишнiх селян) промисловiсть Росiйської Імперiї не набуде розквiту, i буде приречена на вiдсталiсть вiд передових держав свiту [3]. Дiйсно, згiдно концепцiї Столипiна, модернiзацiя країни потребувала деяких умов: 2. Добитися посиленого зростання промисловостi, пiдкрiпленого розвитком внутрiшнього ринку. Аграрна реформа включала в себе цiлий ряд взаємопов’язаних проблем, всi їх рiшення пронизувала червона нитка - наголос не на общину, а на єдиноосiбного власника. Конкретнi заходи аграрної реформи Столипiна достатньо вiдомi. Указ вводив надзвичайно важливi змiни в землеволодiннi селянства. Всi селяни одержували право виходу iз общини, яка в цьому випадку видiляла землю у приватну власнiсть особi, що мала вийти. При цьому указ надавав привiлеї для заможного селянства з метою побудити їх до виходу з общини. Зокрема, тi хто вийшов iз общини одержували у «власнiсть окремих хазяїв» всi землi, якi були в їх постiйному користуваннi. Це означало, що вихiдцi з общини одержували i надлишки зверх душової норми. При цьому, якщо в данiй общинi на протязi останнiх 24 рокiв не проводилися передiли, то надлишки домогосподар одержував безкоштовно, якщо ж перерозподiли i були, то вiн платив общинi за надлишки по викупнiй цiнi 1861р. Оскiльки за 40 рокiв цiни виросли в декiлька разiв, то i це було вигiдно заможнiм вихiдцям. В 1906-1907 рр. Указами царя деяка частина державних i надiльних земель була передана Селянському банку для продажу селянству з цiллю послаблення земельної тiсноти. Насправдi земля скуповувалася в основному заможними селянами, i якi одержали таким чином додатковi можливостi для розширення господарства. в окреме господарство не завжди надавала надiли, достатнi для ведення ефективної працi, при цьому навiть кредити банку не могли значно покращити справу, i тому Столипiн взяв курс на переселення селянства на вiльнi державнi землi Масове переселення було органiзоване для того, щоб не надiляючи селян панською землею (не загострювати вiдносини з буржуазiєю - радикалiзм), збагатити одних селян за рахунок iнших, розпустивши общину i полегшив перехiд того, що належало бiднякам, у власнiсть заможних. Тих хто залишився без землi повинно було прийняти мiсто, або окраїни iмперiї, куди органiзовувалося переселення. прямого насильства влади. Злочинцiв карали за допомогою вiйськово-польових судiв, в склад яких Столипiн заборонив включати юристiв, що було порушенням всiх норм права. Цi дiї нанесли величезний моральний удар по престижу влади. Столипiн створив прецедент: право влади карати без пояснень. Столипiн затвердив також право влади втручатися в сугубо економiчнi вiдносини. Право держави на насильство в економiцi вперше було показане у загальноросiйському масштабi саме Столипiним в ходi його реформ. Столипiнська аграрна реформа не лiквiдувала помiщицьку власнiсть на землю, головним її результатом було змiцнення прошарку сiльської буржуазiї, посилення соцiальної диференцiацiї селянства. i масових переселень на окраїни Росiї В результатi столипiнської реформи значно поглибився процес диференцiацiї селянства. Полiтика насадження фермерських господарств i переселення селян не послабила соцiальнi протирiччя на селi, а навпаки, ще бiльше їх загострила. Економiсти вважають, що результати були дуже далекi вiд потрiбних, реформування аграрних вiдносин, надiлення селянства правом приватної власностi на землю вдалося лише частково, при цьому збереглося антагонiстичне протирiччя мiх селянством i панством; вiдлучення селян вiд общини вдалося в незначнiй мiрi (приблизно 10% селян вiддiлилося в хутори); а переселення селянства на окраїни в якiйсь степенi вдалося. Це тiльки загальнi висновки, для бiльш детальної оцiнки потрiбно звернутися до цифр i фактiв. Приблизно за десять рокiв тiльки 2,5 млн. селянських господарств вдалося вивести з пiд опiки общини. Рух за припинення «мирського» правлiння на селi досягнув найвищої точки мiж 1908-1909рр. (приблизно пiвмiльйона запитiв щорiчно). Однак згодом цей рух доволi скоротився. Випадки повного розпуску общини в цiлому були рiдкими (приблизно 130 тис.). «Вiльнi» селянськi землеволодiння складали лише 15% загальної площi, що оброблювалася. Майже половинi працюючих на цих землях селян (1,2 млн.) дiсталися хутори, закрiпленi за ними постiйно, у власнiсть [4]. Земельна полiтика не дала кардинальних змiн. Перетасувавши земельнi надiли вона, не змiнила земельного устрою, вiн залишився старим, пристосованим до кабали, а не до нового аграрного виробництва. Дiяльнiсть Селянського банку теж не дала бажаних результатiв. Всього за 1906-1915рр. банк придбав для продажу селянам 4614 тис. десятин землi, пiдняв цiни з 105руб. (1907р.) до 136 руб. (1914р.) за десятину землi. Високi цiни i великi платежi, що накладалися банком на заємникiв, вели до розорення маси хуторян. Все це пiдривало довiру селянства до банку, i число користувачiв кредитами пiшло вниз. Переселенська полiтика наглядно продемонструвала методи i пiдсумки всiєї реформи. Переселенцi вiддавали перевагу вже обжитим мiсцям, таким як Урал, Захiдна Сибiр, нiж займатися освоєнням безлюдних лiсних зон. Мiж 1907-1914 рр. 3,5 млн. чоловiк виїхали в Сибiр, десь приблизно 1млн. повернулись назад у центральнi райони держави, але вже без грошей i надiй, бо колишнє господарство було продане [5]. Одним словом, реформа не вдалася. Вона не досягнула нi економiчних, нi полiтичних цiлей, якi перед нею ставилися. Хоча iснують i позитивнi наслiдки. Так з 1905 по 1913 рр. об’єм щорiчних закупiвель сiльгосптехнiки вирiс в 2-3 рази. Виробництво зернових в державi в 1913р. перевищувало на третину об’єм виробництва зернових у США, Канадi, Аргентинi взятих разом. Експорт зерна досяг в 1912р. 15млн. т., в Англiю олiї вивозилося на суму, вдвiчi бiльшу, нiж вартiсть всього щорiчного видобутку золота в Сибiру. Надлишок хлiба в 1916 р. складав 1 млрд. пудiв. Як бачимо це дуже обнадiйливi результати, але ж все таки головне завдання - зробити Росiйську Імперiю країною фермерiв - вирiшити не вдалося. Бiльшiсть селянства продовжували жити в общинi, i це все зiграло рокову роль в розвитку подiй 1917 року[6]. якщо б обставини склалися виключно добре для Столипiна. Але не цi ж фермери стали в США базою для появи однiєї iз найбiльш антибюрократичних форм демократичної держави[7]. 1. 2 Аграрнi реформи Радянської влади Пiсля перемоги Жовтневої соцiалiстичної революцiї в земельному законодавствi Росiї, України, а з 1924 р. i Союзу РСР, вiдбулись докорiннi змiни. право приватної власностi на землю. Вiн був запроваджений в Українськiй РСР рiшенням Першого Всеукраїнського з'їзду Рад вiд 12 (25) грудня 1917 р. З'їзд ухвалив негайно встановити «повну пого­дженiсть» у цiлях i дiях з Радянською Росiєю та iншими частинами колишньої iмперiї. З'їзд доручив обраному ним Центральному Вико­навчому Комiтетовi України (ЦВК) негайно поширити на територiю Української республiки всi декрети i розпорядження Робiтничо-селянського уряду РСФРР, якi мають загальне для всiєї Федерацiї зна­чення, в тому числi декрет «Про землю». В основу росiйського декрету було покладено «Селянський наказ про землю», що був складений на пiдставi 242 мiсцевих селянських наказiв i став складовою частиною де­крету «Про землю». Згiдно з декретом всю землю — помiщицьку, удiльну, кабiнетську, монастирську, церковну, посесiйну було нацiона­лiзовано, конфiсковано i передано в розпорядження волосних земель­них комiтетiв i повiтових Рад селянських депутатiв. Землi рядових се­лян i рядових козакiв не конфiсковувались [8]. Декретом РНК РРФСР «Про соцiалiзацiю землi» вiд 19 лютого 1918 р. приватна власнiсть на землю скасовувалась назавжди i земля передавалась трудящим на засадах зрiвняльного землекористування. В Українi манiфест Тимчасового робiтничо-селянського уряду в 1919 р. проголосив, що землi помiщикiв iз всiм живим i мертвим iнвентарем повиннi бути негайно вiдiбранi у них i безплатно переданi селянам. Такi ж вимоги ставилися i в Конституцiї УСРР 1919 р., а також в декретi РНК УСРР вiд 3 квiтня 1920 р. Декрет проголошував нацiоналiзацiю земельного фонду Росiї. У п. 1 Селянського наказу, вказувалось, що право приватної власностi на землю скасовується назавжди; землю не можна нi продавати, нi купувати, нi здавати в оренду чи пiд заставу, нi будь-яким iншим чином вiдчужувати. Згiдно з Декретом вся земля (державна, удiльна (землi iмператорської сiм’ї), кабiнетська (землi, приписанi до царських палацiв, а також складаючi особисту власнiсть царя), приватновласницька, суспiльна, селянська тощо) вiдчужувалась безкоштовно, перетворювалась у всенародне добро та переходила в користування усiх працюючих на нiй. В п. 2 Декрету передбачалась конфiскацiя помiщицьких, удiльних, монастирських i церковних земель i передача їх в розпорядження волосних земельних комiтетiв i повiтових рад селянських депутатiв. Землi рядових селян i рядових козакiв не конфiсковувались, а передавались їм у користування (ст. 5 Декрету). Також вiн мiстив вимогу щодо забезпечення зрiвняльного земле- користування, тобто розподiлу земель мiж працюючими, в залежностi вiд мiсцевих умов, по трудовiй чи споживчiй нормi. Прийняття Декрету „Про землю” 1917 року призвело до скасування приватної власностi на землю назавжди i без будь-якого викупу. Земля була вилучена з цивiльного обороту i надавалась вiдповiдними державними органами тiльки в користування i на безкоштовнiй основi [9]. Нова економiчна полiтика радянського уряду вимагала вiдповiд­ного впорядкування земельного законодавства. Його кодифiкацiя пi­шла по лiнiї видання земельних кодексiв радянських республiк. Пер­шим був виданий Земельний кодекс РСФРР (жовтень 1922 р.). Його значення як джерела земельного права визначається насамперед тим, що це була перша кодифiкацiя земельного законодавства, яка створила передумови для формування земельного права як галузi права[10]. прийнято перший кодифiкований акт про землю — Земель­ний кодекс УСРР. Це була перша законодавча база для створення галузi земельного права в Українi. В силу єдностi класової сутi й соцi­ально-економiчних основ радянських союзних республiк земельнi ко­декси союзних республiк майже не вiдрiзнялися один вiд одного. Але все ж таки можна говорити про формування галузi земельного права в Українi, оскiльки на той час Союз РСР ще не був офiцiйно проголоше­ний. Це сталося у 1924 р. Перший Земельний кодекс УСРР закрiпив нацiоналiзацiю землi i скасування приватної власностi на неї, заборонив купiвлю-продаж, оренду та iншi правовiдносини, пов'язанi з вiдчуженням землi. Право на одержання землi в безплатне i безстрокове користування визнавалося за всiма громадянами, що бажали обробляти її власною працею, не­залежно вiд статi, вiросповiдання, нацiональностi. Кодекс надав право земельним громадянам приймати будь-яку форму землекористування: товариську (артiлi, комуни, ТСОЗи), общинну, дiльничну, хутiрську, змiшану, але найбiльше заохочував колективну. Землекористувачi ста­вали власниками всього, що ними створювалося на земельнiй дiлян­цi, — будiвель, садкiв, посiвiв тощо. Кодекс визначав поняття i регла­ментував питання селянського двору, виходячи з принципу спiльного землекористування i рiвноправностi всiх членiв двору, в тому числi i новонароджених, на майно двору. Встановлювались норми, що обме­жували куркульство, регламентували землевпорядкування, земельну реєстрацiю, переселення i визначали правовий режим мiських земель, земель спецiального призначення та земель державного запасу. Зе­мельними громадами могли бути i колгоспи (ст. 42), але при умовi, що вони об'єднують не менш як 15 дорослих членiв колгоспу. Земельна громада пiдкорялася сiльрадi (статтi 63-65), вiдповiдала перед держа­вою за правильне та доцiльне використання земельних угiдь (ст. 53) i вирiшувала питання про порядок землекористування, передiл земель, сiвозмiни, землевпорядкування тощо. Земельним кодексом допускала­ся «трудова оренда» землi, але не бiльше нiж на 12 рокiв (статтi 27-37). Земельний кодекс України було затверджено постановою VII Все­українського з'їзду Рад вiд 14 грудня 1922 р. Постанова закликала се­лянство перейти до полiпшених форм землекористування. Уряду було запропоновано подати всебiчну допомогу всiм починанням селянства в галузi землеустрою i в першу чергу тим селянам, якi переходять на ко­лективне землекористування. Цiєю постановою, як видно, уряд було зорiєнтовано на перехiд до колективних форм господарювання на се­лi [11]. На розвиток виробничого кооперування в рiзних статутних фор­мах, на органiзацiю зразкових радгоспiв були спрямованi постанови V Всеукраїнського з'їзду Рад «Про вiдбудову сiльського господарства» вiд 5 березня 1921 р. та «Про колективiзацiю сiльськогосподарського виробництва» вiд 6 березня 1921р. З метою реалiзацiї постанов V Всеукраїнського з'їзду Рад РНК УСРР 7 березня 1921 р. прийняла декрет «Про органiзацiю робiтничих факультетiв», яким було доручено народному комiсарiатовi освiти ор­ганiзувати дворiчнi робiтничi факультети з сiльськогосподарськими вiддiленнями у Києвi, Харковi, Одесi. Однiєю з важливих дисциплiн на цих факультетах було вивчення земельного законодавства i земле­устрою в УСРР. акти визначали нацiоналiзацiю землi, перетворення її у державну власнiсть, яка проголошувалась всенародним добром в межах Української СРР. Перелiченi основоположнi законодавчi акти про землю i заходи щодо пiдготовки кадрiв для сiльського господарст­ва послужили органiзацiйно-правовою базою для розвитку науки земельного права в Українi [12]. Постановою ЦВК i РНК СРСР вiд 16 березня 1927 р. «Про колек­тивнi господарства» було проголошено про закiнчення землеустрою на колгоспник землях, про передачу колгоспам у користування землi iз державного фонду, про надання їм пiльг. Цi правила стосувались зе­мель усiх союзних республiк. Союзний земельний закон «Загальнi заса­ди землекористування i землеустрою» вiд 15 грудня 1928 р. встановлю­вав, що право виключної державної власностi на землю визнано за СРСР (ст. 1). З цього часу земельнi фонди всiх союзних республiк бу­ли перетворенi в єдиний земельний фонд Союзу РСР, який став єди­ним суб'єктом виключного права державної власностi на землю. У наступнi роки правовий режим земель у СРСР дещо вдосконалю­вався, але це здiйснювалось з метою змiцнення права загальнодержав­ної власностi, централiзацiї правового регулювання в межах Союзу РСР, державної пiдтримки землекористування колгоспiв i радгоспiв. громад у районах суцiльної колективiзацiї, а також у селах, де бiльшiсть бiдняцько-середняцького складу населення охопле­но виробничою сiльськогосподарською кооперацiєю». Згiдно з цiєю постановою функцiї щодо впорядкування користування землею перей­шли до колгоспiв. Щодо селянських господарств, якi не увiйшли до колгоспiв, то всi питання землекористування розв'язувалися сiльськи­ми радами. Конституцiєю СРСР (1936 р.) i Конституцiєю УРСР (1937 р.) на конституцiйному рiвнi було закрiплене право виключної державної власностi на землю, право колгоспiв на безстрокове i безплатне користування землею, право колгоспного двору на невелику присадибну дi­лянку землi. Оренда землi на загальносоюзному рiвнi заборонялась постановою ЦВК i РНК СРСР «Про заборону здачi в оренду земель сiльськогоспо­дарського призначення». На боротьбу з порушеннями у колгоспному землекористуваннi була спрямована постанова ЦК ВКП(б) i РНК СРСР «Про заходи охорони громадських земель колгоспiв вiд розбаза­рювання» вiд 27 травня 1939 р.[13]. Пiсля Великої Вiтчизняної вiйни централiзацiя правового регулю­вання земельних вiдносин посилювалась. Базою дальшого розвитку зе­мельного права став загальносоюзний Закон «Основи земельного зако­нодавства Союзу РСР i союзних республiк», прийнятий Верховною Ра­дою СРСР у 1968 р. В Основах (ст. 2) було закрiплено, що земельнi вiдносини в СРСР регулюються, крiм Основ, ще й земельними кодек­сами та iншими актами законодавства союзних республiк, якi повиннi видаватися у вiдповiдностi з Основами.(3емельний кодекс УРСР було прийнято 8 липня 1970 р Ст. 3 ЗК УРСР пiдкреслювала, що вiдповiд­но до Конституцiї СРСР i Конституцiї УРСР земля є державною власнiстю i надається лише в користування. Дiї, якi в прямiй або прихова­нiй формi порушували право державної власностi на землю, забороня­лися. Землi в межах територiї УРСР були складовою частиною єдиного земельного фонду СРСР. Отже, компетенцiя органiв державної влади УРСР в галузi регулювання земельних вiдносин встановлювалась лише в межах союзного земельного законодавства. ЗК УРСР лише деталiзу­вав положення союзних Основ. Згiдно зi ст. 7 ЗК УРСР до вiдання УРСР в галузi земельних вiдносин належали розпорядження в межах республiки єдиним державним фондом Союзу РСР, встановлення по­рядку користування землею та органiзацiї землевпорядкування, а та­кож регулювання земельних вiдносин з iнших питань, якщо вони не вiднесенi до компетенцiї СРСР. громадянин СРСР мав право на земельну дiлянку, умови та порядок надання якої визначались цими Основами, законодавством союзних i автономних республiк [14]. Новелою Основ стало введення нового виду земельних правовiдно­син — права довiчного успадковуваного володiння землею. Згiдно зi ст. 5 Основ у довiчне успадковуване володiння земля надавалась громадянам СРСР для ведення селянського господарства, особистого пiдсобного господарства, будiвництва та обслуговування жилого будинку, садiвниц­тва i тваринництва, дачного будiвництва, традицiйних народних промис­лiв, у випадку одержання в спадщину чи придбання будинку. Основами була встановлена компетенцiя в галузi регулювання земельних вiдносин мiсцевих рад, союзних i автономних республiк, Союзу РСР. Земельний кодекс УРСР був прийнятий Верховною Радою УРСР 18 грудня 1990 р. у вiдповiдностi з Основами законодавства Союзу РСР i союзних республiк про землю, але з врахуванням Декларацiї про дер­жавний суверенiтет України, прийнятої Верховною Радою УРСР 16 липня 1990 р. Згiдно з роздiлом VI «Економiчна самостiйнiсть» Дек­ларацiї земля, її надра, повiтряний простiр, воднi та iншi природнi ре­сурси, якi знаходяться в межах Української РСР, проголошувались власнiстю народу України, ставали матерiальною основою суверенiте­ту Республiки i повиннi використовуватись з метою забезпечення ма­терiальних i духовних потреб її громадян [15]. Декларацiя проголошувала державний суверенiтет України, верхо­венство Конституцiї та законiв Республiки на своїй територiї, самостiй­нiсть у визначеннi свого економiчного статусу i закрiплення його в за­конах. Проте у нiй нiчого не зазначалось про вiдмову вiд чинностi на територiї України законiв Союзу РСР. 2 РОЗВИТОК ПРАВА ВЛАСНОСТІ НА ЗЕМЛЮ В УКРАЇНІ 2. 1 Новели Земельного кодексу та практичне їх застосування Переломним перiодом у сферi земельного права стало проголошення Верховною Радою України 18 грудня 1990 року земельної реформи, у ходi якої був прийнятий ряд нормативних актiв, зокрема укази Президента України, спрямованi на її реалiзацiю. Головним результатом реформи по праву є прийняття 25 жовтня 2001 року нового Земельного кодексу, що вступив у силу 1 сiчня 2002 року. Переваги цiєї кодификацiї полягають у тiм, що вона врегулювала принцип права власностi на земельну дiлянку як засiб виробництва. У чинному Земельному кодексi конкретизованi розпорядження по дотриманню категорiй земельних дiлянок, передбачене застосування норм цивiльного права до товарного обороту землi, не торкаючись основних положень i принципiв земельного законодавства. Ст. 78 ЗК України встановлює змiст права власностi на землю як суб'єктивного права i визначає його як сукупнiсть правомочностей по воло­дiнню, користуванню i розпорядженню земельними дiлянками в межах, визначених цим Кодексом. Нi в земельному, нi в цивiльному законодавствi, на жаль, не визначено поняття цих правомочностей, тому вони сформульованi в науковiй лiтературi [16]. iнших правомочностей: користування та розпорядження нею. Вiдомо, що не можна викорис­товувати земельну дiлянку, не маючи господарського або фактичного панування над нею. Проте, правомочнiсть власника земельної дiлянки як об'єкта права власнос­тi має певну своєрiднiсть. Це викликано невiд'ємнiстю земельної дiлянки вiд навколишнього природного се­редовища, їх екологiчним взаємозв'язком, неможливiс­тю її вилучення та переносу, скажiмо, в iнше мiсце. здiйс­нювати його, але цiлком зберiгає можливiсть мати зе­мельну дiлянку у своєму господарствi, у складi майна. Власнику, окрiм права володiння, належать також право­мочнiсть користування та розпорядження. Іншi ж во­лодарi, як правило, повнiстю позбавленi права розпоряд­ження i мають право користування в межах, встанов­лених договором з власником (наприклад, оренда зе­мельної дiлянки). чи стану земельних дiлянок, визначення їх юридичної долi (передача їх iншим суб'єктам пра­ва у власнiсть). Такими дiями є, головним чином, угоди (купiвля-продаж, дарування, обмiн та iн.). Внаслiдок виконання цих угод власник передає iншому суб'єкту всi свої правомочностi, тобто вичерпує своє право (наприклад, у разi продажу). Право розпорядження включає можливiсть вчинен­ня не тiльки угод, але й iнших юридичних дiй. Дiюче законодавство проголошує рiвнiсть усiх форм власностi, передбачає створення рiвних умов для їх розвитку та захисту (ст. 2 Закону України «Про влас­нiсть», ст. 1 Земельного кодексу України). Проте фак­тично власники земельних дiлянок володiють рiзним обсягом правомочностi розпорядження [17]. В п. 2 статтi 1 встановлено загальне пра­вило набуття та реалiзацiї права власностi на землю. Право власностi на землю набувається та реалiзується тiльки на пiдставi дiючих нормативних актiв. Це, в першу чергу, ст. ст. 81-85, 87 Земельного Кодексу. Якщо виникають вiдносини власностi, якi не врегульо­ванi цим Кодексом, застосовуються загальнi норми про право власностi Конституцiї України, Закону України «Про власнiсть», Цивiльного кодексу України тощо, та iншi законодавчi акти. Режим використання спiльних природних об'єктiв, розташованих на територiї Укра­їни та сумiжних держав, визначається мiжнародними договорами, якi ратифiкованi Україною. Власнiсть в Українi iснує в рiзних формах. В ст. 78 форми власностi на землю визначенi вiдповiдно до Конституцiї України, тобто земля в Українi може пе­ребувати у приватнiй, комунальнiй або державнiй вла­сностi. Це означає, що права колективної власностi на землю в Українi не iснує. Колишнiм колективним власникам — сiльськогосподарським кооперативам, садiвничим товариствам та iн. земля стала належати на правi приватної власностi. Ст. 78, як i вiдповiдна норма в попередньому Земель­ному кодексi, не передбачає поновлення права приват­ної власностi на землю особам, яким ранiше, до часiв панування на територiї України Радянської влади, воно належало. Чинними визнаються тiльки вiдносини вла­сностi, якi виникли пiсля набуття чинностi Земельно­го кодексу України в редакцiї вiд 13 березня 1992 р. В статтi 79 ЗКУ вперше в земельному законо­давствi України визначено поняття земельної дiлянки як об'єкта права власностi. Об'єкти права власностi на землю — це природнi елементи, з приводу чого скла­даються i iснують вiдповiднi правовiдносини, тобто, окре­мi, iндивiдуально визначенi, земельнi дiлянки. Стаття встановлює квалiфiкуючi ознаки земельної дiлянки як об'єкта права власностi. Насамперед, це межi земельної дiлянки, якi повиннi iснувати в натурi, на мiсцевостi, а також визначене мiсце її розташування та встановле­ний законодавством режим використання. та космiчної системи; землi оборони, крiм земельних дiлянок пiд об'єктами соцiально-культур­ного, виробничого та житлового призначення; землi пiд об'єктами природно-заповiдного фонду та iсторико-культурними об'єктами, що мають нацiональне та за­гальнодержавне значення; землi пiд водними об'єкта­ми загальнодержавного значення; земельнi дiлянки, якi використовуються для забезпечення дiяльностi Верхов­ної Ради України, Президента України, Кабiнету Мiнi­стрiв України, iнших органiв державної влади, Нацiональної академiї наук України, державних галузевих академiй наук; земельнi дiлянки зон вiдчуження та безумовного (обов'язкового) вiдселення, що зазнали радiоактивного забруднення внаслiдок Чорнобильської катастрофи. Об'єктом права комунальної власностi є усi зем­лi в межах населених пунктiв, крiм земель приватної та державної власностi, а також земельнi дiлянки за їх межами, на яких розташованi об'єкти комунальної власностi. До земель комунальної власностi належать землi загального користування населених пунктiв (май­дани, вулицi, проїзди, шляхи, набережнi, пляжi, парки, сквери, бульвари, кладовища, мiсця знешкодження та утилiзацiї вiдходiв тощо); землi пiд залiзницями, ав­томобiльними дорогами, об'єктами повiтряного i тру­бопровiдного транспорту; земельнi дiлянки, якi вико­ристовуються для забезпечення дiяльностi органiв мi­сцевого самоврядування та iн. Об'єктом права приватної власностi юридичних осiб (заснованих громадянами України або юридични­ми особами України) є земельнi дiлянки для здiйснен­ня пiдприємницької дiяльностi, або якi використову­ються для житлової, промислової та громадянської за­будови. Наприклад, це земельнi дiлянки, наданi для жи­тлово-будiвельних кооперативiв, або сiльськогосподар­ським пiдприємствам для ведення товарного сiльсь­когосподарського виробництва. iз здiйсненням пiдприємницької дi­яльностi в Українi, в першу чергу, в межах населених пунктiв. Земельнi дiлянки, як об'єкти права власностi громадян України, мають визначенi законодавством граничнi розмiри i розрiзняються за метою викорис­тання. Наприклад, для ведення фермерського господар­ства земельна дiлянка надається в розмiрi земельної частки (паю); для ведення особистого селянського господарства — не бiльше 2,0 гектара; для ведення садi­вництва — не бiльше 0,12 гектара; для будiвництва i обслуговування житлового будинку, господарських будiвель i споруд (присадибна дiлянка) у селах — не бiльше 0,25 гектара, в селищах — не бiльше 0,15 гек­тара, в мiстах — не бiльше 0,10 гектара; для iндивiду­ального дачного будiвництва — не бiльше 0,10 гекта­ра; для будiвництва iндивiдуальних гаражiв — не бi­льше 0,01 гектара. Об'єктом права приватної власностi iноземних громадян та осiб без громадянства є земельнi дiлян­ки несiльськогосподарського призначення в межах населених пунктiв, а також земельнi дiлянки несiль­ськогосподарського призначення за межами населених пунктiв, на яких розташованi об'єкти нерухомого майна, що належать їм на правi приватної власностi. В земельному законодавствi немає обмежень з кiль­костi земельних дiлянок, що можуть знаходитися у власностi однiєї особи. Проте це не тягне об'єднання декiлькох земельних дiлянок в єдиний об'єкт права власностi, навiть при збiгу їх цiльового призначення та мети використання. Кожна з зазначених земельних дiлянок, незважаючи на належнiсть однiй особi, являє собою самостiйний об'єкт права власностi. Суб'єкти права власностi на землю залежно вiд форми власностi, у якiй знаходиться та чи iнша земельна дiлянка розрiзняє ст. 80 Земельного кодексу України. i дiєздатнiсть. У зв'язку з вiд­сутнiстю вiдповiдних приписiв в Земельному кодексi правовий статус суб'єктiв права власностi на землю доцiльно визначати за аналогiєю з нормами цивiльно­го права щодо загальної право-дiєздатностi з ураху­ванням вимог земельного законодавства[18]. Визначаючи суб'єктiв права власностi на зе­млю, стаття 374 ЦКУ на вiдмiну вiд норм ЗК, не пов'язує суб'єктний склад землевласникiв iз певними формами власностi на землю, але, як i стаття 80 ЗК називає ними фiзичних та юридич­них осiб, державу та територiальнi громади. При цьому земельна правосуб'єктнiсть громадян України та юридичних осiб, заснованих грома­дянами України або юридичними особами Укра­їни, статтею, що коментується, не визначається, а норми частин 2 та 3, що покликанi встановити земельну правосуб'єктнiсть iноземцiв, осiб без громадянства, iноземних юридичних осiб, iнозем­них держав та мiжнародних органiзацiй мають вiдсильний характер та за юридичним змiстом не вiдрiзняються одна вiд одної [19]. Суб'єктом права приватної власно­стi на землю мають бути тiльки юридичнi особи, засно­ванi на приватнiй власностi. Юридичнi особи, заснова­нi на державнiй або комунальнiй власностi, не можуть бутивласниками земельних дiлянок, їм земля нада­ється в постiйне користування. Особливим суб'єктом права власностi на землю виступає держава. За змiстом статтi 80 ЗК суб’єктом права державної власностi на землю є держава в особi Кабiнету Мiнiстрiв України, Ради Мiнiстрiв Автономної Республiки Крим, обласних, Київської та Севас­топольської мiських, районних державних адмiнiстра­цiй. Але треба враховувати, що до розмежування земель державної та комунальної власностi в натурi повноваження щодо розпорядження всiма землями, крiм пере­даних у приватну власнiсть, здiйснюють вiдповiднi сiль­ськi, селищнi, мiськi ради, а за межами населених пунк­тiв — вiдповiднi органи виконавчої влади [20]. У власностi держави перебувають усi землi України, крiм земель комунальної та приват­ної власностi. Держава набуває права власнос­тi на землю у разi: вiдчуження земельних дi­лянок у власникiв з мотивiв суспiльної необ­хiдностi та для суспiльних потреб; придбання за договорами купiвлi-продажу, дарування, мiни, iншими цивiльно-правовими угодами; прийнят­тя спадщини; передачi у власнiсть державi зе­мельних дiлянок комунальної власностi тери­торiальними громадами; конфiскацiї земельної дiлянки. земель держав­ної власностi, якi не можуть передаватись у комунальну власнiсть, належать: землi атомної енергетики та космiчної системи; землi оборо­ни, крiм земельних дiлянок пiд об'єктами со­цiально-культурного, виробничого та житлово­го призначення; землi пiд об'єктами природно-заповiдного фонду та iсторико-культурними об'єктами, що мають нацiональне та загально­державне значення; землi пiд водними об'єкта­ми загальнодержавного значення; земельнi дi­лянки, якi використовуються для забезпечення дiяльностi Верховної Ради України, Президен­та України, Кабiнету Мiнiстрiв України, iнших органiв державної влади, Нацiональної акаде­мiї наук України, державних галузевих акаде­мiй наук; земельнi дiлянки зон вiдчуження та безумовного (обов'язкового) вiдселення, що за­знали радiоактивного забруднення внаслiдок Чорнобильської катастрофи. Але бiльш широ­ку земельну правосуб'єктнiсть держава має не лише у порiвняннi iз правосуб'єктнiстю фiзич­них та юридичних осiб. Землi, публiчна цiннiсть яких має загальнодержавне значення, не можуть передаватись також i у комунальну власнiсть. До таких земель належать: землi атомної енер­гетики та космiчної системи; землi пiд держав­ними залiзницями, об'єктами державної влас­ностi повiтряного i трубопровiдного транспорту; землi оборони; землi пiд об'єктами природно-заповiдного фонду, iсторико-культурного та оздоровчого призначення, що мають особливу екологiчну, оздоровчу, наукову, естетичну та iс­торико-культурну цiннiсть, якщо iнше не перед­бачено законом; землi лiсового фонду, крiм випадкiв, визначених ЗК; землi водного фонду, крiм випадкiв, визначених ЗК; земельнi дiлян­ки, якi використовуються для забезпечення дi­яльностi Верховної Ради України, Президента України, Кабiнету Мiнiстрiв України, iнших органiв державної влади, Нацiональної акаде­мiї наук України, державних галузевих акаде­мiй наук; земельнi дiлянки зон вiдчуження та безумовного (обов'язкового) вiдселення, що за­знали радiоактивного забруднення внаслiдок Чорнобильської катастрофи. У цьому випадку можна говорити про монополiю державної вла­сностi на цi землi, про виключну державну вла­снiсть на них. У статтях 90 та 91 ЗК закрiплено перелiки прав та обов'язкiв власникiв земельних дiля­нок незалежно вiд форми власностi. Вiдповiд­но до них власники земельних дiлянок мають право: продавати або iншим шляхом вiдчужу­вати земельну дiлянку, передавати її в оренду, заставу, спадщину; самостiйно господарювати на землi; власностi на посiви i насадження сiльсь­когосподарських та iнших культур, на виробле­ну сiльськогосподарську продукцiю; викорис­товувати у встановленому порядку для власних потреб наявнi на земельнiй дiлянцi загальнопоширенi кориснi копалини, торф, лiсовi насаджен­ня, воднi об'єкти, а також iншi кориснi власти­востi землi; на вiдшкодування збиткiв у випад­ках, передбачених законом; споруджувати жилi будинки, виробничi та iншi будiвлi i споруди. Власники земельних дiлянок зобов'язанi: за­безпечувати використання їх за цiльовим при­значенням; додержуватися вимог законодавст­ва про охорону довкiлля; своєчасно сплачува­ти земельний податок; не порушувати прав власникiв сумiжних земельних дiлянок та зе­млекористувачiв; пiдвищувати родючiсть ґрун­тiв та зберiгати iншi кориснi властивостi зем­лi; своєчасно надавати вiдповiдним органам виконавчої влади та органам мiсцевого само­врядування данi про стан i використання земель та iнших природних ресурсiв у порядку, вста­новленому законом; дотримуватися правил добросусiдства та обмежень, пов'язаних з встано­вленням земельних сервiтутiв та охоронних зон; зберiгати геодезичнi знаки, протиерозiйнi споруди, мережi зрошувальних i осушувальних систем. Наведений перелiк обов'язкiв не мож­на вважати вичерпним. Законом можуть вста­новлюватись й iншi обов'язки землевласникiв[21]. Громадяни України набувають права власностi на земельнi дiлянки на пiдставi: а) придбання за договором купiвлi-продажу, дару­вання, мiни, iншими цивiльно-правовими угодами; Іноземнi громадяни та особи без громадянства можуть набувати права власностi на земельнi дiлян­ки несiльськогосподарського призначення в межах населених пунктiв, а також на земельнi дiлянки не­сiльськогосподарського призначення за межами на­селених пунктiв, на яких розташованi об'єкти нерухомого майна, що належать їм на правi приватної власностi. Іноземнi громадяни та особи без громадянства можуть набувати права власностi на земельнi дiлян­ки вiдповiдно до частини другої цiєї Статтi у разi: а) придбання за договором купiвлi-продажу, дару­вання, мiни, iншими цивiльно-правовими угодами; б) викупу земельних дiлянок, на яких розташова­нi об'єкти нерухомого майна, що належать їм на правi власностi; Землi сiльськогосподарського призначення, при­йнятi у спадщину iноземними громадянами, а також особами без громадянства, протягом року пiдлягають вiдчуженню (ст. 81 ЗК). Набуття права власностi на зе­млю вiдбувається на пiдставi дiючих нормативних актiв за наявнiстю пiдстав, передбачених коментованою статтею. Тобто правовiдносини власностi i, отже, об'єк­тивне право власностi виникає на пiдставi правових норм i за наявнiстю певних юридичних фактiв. Цi юри­дичнi факти називаються пiдставами (або засобами) придбання права власностi. В бiльшостi випадкiв виникнення права власностi на конкретну земельну дiлянку у однiєї особи означає припинення права власностi на цей об'єкт у iншої осо­би. Тому однi й тi ж юридичнi факти можуть виступа­ти одночасно пiдставами i виникнення, i припинення права власностi на земельну дiлянку. Передбаченi ст. 81 пiдстави виникнення права при­ватної власностi застосовуються в повному обсязi тiль­ки до громадян України. По-перше, право власностi громадян на земельнi дiлянки може виникати на пiд­ставi цивiльно-правових угод. Такi угоди бувають дво­стороннi (дарування, купiвля-продаж, обмiн) i односто­роннi (успадкування) [22]. Порядок здiйснення угод з земельними дiлянками регламентується главою 20 Земельного кодексу. При укла­даннi угод з земельними дiлянками не допускається змiна їх цiльового призначення i мети використання. Набуття права на землю грома­дянами здiйснюється шляхом передачi земельних дi­лянок у власнiсть. Громадяни набувають права влас­ностi на земельнi дiлянки iз земель державної або комунальної власностi за рiшенням органiв виконав­чої влади або органiв мiсцевого самоврядування в ме­жах їх повноважень, визначених Земельним кодексом. Громадяни України мають право отримати безоплат­но у власнiсть ранiше наданi їм в користування земель­нi дiлянки, але за розмiрами, якi встановленi в чинно­му Земельному кодексi. У разi вiдсутностi приватизованих земельних дiля­нок громадяни України мають право отримати без­оплатно у власнiсть iз земель державної або комуналь­ної власностi по однiй земельнiй дiлянцi з кожного виду використання. Таким чином, громадяни України мають можливiсть отримати безоплатно у власнiсть шляхом приватизацiї до шести земельних дiлянок з кожного виду використання в межах, передбачених ст. 121 цьо­го Земельного кодексу. статусу земельної дiлянки з вiдповiдною метою вико­ристання. При приватизацiї земель державних i ко­мунальних сiльськогосподарських пiдприємств, установ та органiзацiй, земельнi дiлянки передаються працiв­никам цих пiдприємств, установ та органiзацiй, а та­кож пенсiонерам з їх числа, з визначенням кожному з них земельної частки (паю). Пiдстави виникнення права приватної власностi iноземних громадян i осiб без громадянства обмеженi. Вони мають право набувати у власнiсть земельнi дiлян­ки (на пiдставi цивiльно-правових угод) тiльки несiльськогосподарського призначення на яких, як правило, розташованi або будуть будуватися об'єкти нерухомо­го майна, в першу чергу, в межах населеного пункту. Вони не мають права на безоплатну приватизацiю зе­мельних дiлянок [23]. 2. 2 Проблеми практичного застосування Земельного кодексу України влади» привело до неймовiрної кiлькостi перевiрок у рiзних сферах господарської дiяльностi. Суди заваленi позовами державних органiв iз проханням скасувати тi або iншi рiшення, повернути майно державi... Не вiдрiзняється оригiнальнiстю дiяльнiсть держави в сферi земельно-правових вiдносин. Без перебiльшення, сотнi позовiв органiв прокуратури i податкової про визнання недiйсними рiшень мiсцевих рад i адмiнiстрацiй про передачу в користування або у власнiсть землi щотижня розглядаються в судах м. Києва i Київської областi. [28]. Виною цьому помилки, що допускаються часто при складаннi договорiв оренди землi. Однiєї з таких є неправильне розумiння сутi цiльового призначення землi. Практика показала, що це питання гiдне бiльш детального вивчення, оскiльки в судах щодо трактування цього юридичного iнструмента розпалюються шаленi баталiї. Неправильна вказiвка в договорi цiльового призначення орендованої земельної дiлянки часто використовується державними органами як пiдстава для визнання договору недiйсним i, як наслiдок, для повернення земельної дiлянки орендодавцевi. Право на це їм дає стаття 15 Закону України «Про оренду землi», вiдповiдно до якої цiльове призначення земельної дiлянки є однiєю з iстотних умов договору оренди. Вiдсутнiсть iстотної умови договору веде або до вiдмовлення в його реєстрацiї, або до визнання його недiйсним. Оскiльки земельне законодавство мiстить занадто мало норм вiдносно сутi такого правового iнституту, як цiльове призначення, на практицi виникає безлiч проблем з його застосуванням. А цiльовому призначенню в договорах оренди придiлялося ранiш настiльки мало уваги, що воно або вiдсутнiй узагалi, або позначено „у вiльнiй формi”. Щоб уникнути цiєї грубої помилки, необхiдно для початку визначити, що ж таке цiльове призначення. Вiдповiдно до статтi 19 Земельного кодексу України, землi України по основному цiльовому призначенню подiляються на наступнi категорiї: а) землi сiльськогосподарського призначення; б). землi житлової i суспiльної забудови; . р) землi оздоровчого призначення; е) землi iсторико-культурного призначення; ж) землi лiсового фонду; и) землi промисловостi, транспорту, зв'язку, енергетики, оборони й iншого призначення. Розповсюдженою помилкою визначення є ототожнення цiльового призначення, про яке мова йде в статтi 15 Закону України «Про оренду землi», з вищевказаним перелiком. Вони спiввiдносяться насправдi тiльки як приватне i загальне. Справа в тiм, що стаття 19 ЗК України говорить про категорiї цiльового призначення, що є бiльш широким поняттям, нiж власно цiльове призначення. Їх змiшанням часто грiшать представники державних органiв, вимагаючи визнати договiр оренди недiйсним тiльки тому, що замiсть «землi сiльськогосподарського призначення» договорi зазначене цiльове призначення «для садiвництва». Як аргумент найчастiше надається довiдка 6-ЗЕМ, видавана вiддiлами земельних ресурсiв, у якiй дiйсно як цiльове призначення вказуються позицiї зi статтi 19 Закону про оренду. Однак таку позицiю досить легко спростувати, акцентувавши увагу на словах «основне цiльове призначення» i «категорiї». Корисно в цьому зв'язку згадати про iснуваннi Класифiкатора цiльового призначення землi, затвердженого Державним комiтетом iз земельних ресурсiв України. Вiн мiстить набагато бiльш детальний Перелiк цiльових призначень, нiж стаття 19 ЗК України, що дає можливiсть спростувати вищенаведену позицiю державних органiв. Ще одною помилкою у вiдношеннi цiльового призначення, але допускається часто вже не держорганами, а сторонами договору, є занадто вiльне трактування цього поняття. Нерiдко в договорах зустрiчаються такi види цiльового призначення, як «для розмiщення бази вiдпочинку й органiзацiї масового купання». Одна помилка полягає в тiм, що автори договору занадто деталiзували цiльове призначення дiлянки, а iнша — у тiм, що вони фактично привласнили однiй дiлянцi два цiльових призначення, що не має сенсу. Найчастiше укладачi не розумiють, навiщо необхiдно цiльове призначення, i, як наслiдок, допускають масу помилок. На жаль, необхiдно констатувати, що законодавство не мiстить чiткого перелiку цiльового призначення землi, а згаданий вище Класифiкатор морально застарiв i в деяких аспектах суперечить ЗК України. Однак це не повинно давати основ для самостiйного визначення цiльового призначення землi. У будь-якому випадку цiльове призначення, зазначене в договорi, повинне утримуватися в земельному законодавствi, ВИСНОВКИ. i загальнонацiональне надбання, як компонент природи i бiосферна категорiя. Предметом правового регулювання нормами земельного права є суспiльнi земельнi вiдносини. Характерною особливiстю предмета земельного права є те, що вiн охоплює собою як матерiально - правовi, так i процесуальнi норми, створюючи тим самим механiзм (процедуру) реалiзацiї земельно-правових норм. - право власностi на земельну дiлянку означає сукупнiсть усiх трьох правомочностей: володiння, користування та розпорядження земельною дiлянкою; - право власностi на землю може розглядатися як комплексний iнститут земельного та iнших галузей права, як правовiдношення, як правомочнiсть власника i як юридичний факт, що має правоутворююче, правозмiнююче i правоприпиняюче значення; - на обсяг правомочностей власника впливають особливостi земельних дiлянок, якi перебувають у власностi, а також особливостi правового статусу земельних власникiв та iншi обставини. У разi вiдсутностi приватизованих земельних дiля­нок громадяни України мають право отримати без­оплатно у власнiсть iз земель державної або комуналь­ної власностi по однiй земельнiй дiлянцi з кожного виду використання. Таким чином, громадяни України мають можливiсть отримати безоплатно у власнiсть шляхом приватизацiї до шести земельних дiлянок з кожного виду використання в межах, передбачених ст. 121 Земельного кодексу. Аналiзуючи норми ЦК i ЗК з точки зору розвитку права власностi на землю, можна зробити висновок: правовi неузгодження у системi земельного права є i мають свої причини: - перед сучасним земельним правом України стоять дещо iншi, нiж ранiше, завдання. Це пов'язано насамперед з тим, що нинi у цiй галузi має мiсце вiдмова вiд принципiв виключної державної власностi на землю та вилучення останньої з цивiльного обороту. А це привело до появи нової групи земельних вiдносин майнового характеру, якi потребують правового врегулювання; земельної дiлянки, не можуть бути належним чином врегульованi лише цивiльним законодавством. Для цього необхiдно застосовувати норми земельного права, оскiльки саме вони покликанi врахо­вувати той факт, що земля — це не тiльки майно, а й природний ресурс, який згiдно зi ст. 14 Конституцiї України є основним нацiональним багатством, що перебуває пiд особливою охороною держави; - правове регулювання земельних вiдносин майнового характеру i земельних перетворень в цiлому потребує вдосконалення. Пiдвищення його ефек­тивностi залежить як вiд вчених-правникiв, якi повиннi вирiшити чимало теоретичних проблем, так i вiд рiзних суб'єктiв полiтичної системи України, котрi мають виробити узгоджену й збалансовану концепцiю земельної реформи та практичний механiзм її реалiзацiї (правове, iдеологiчне, матерiально-технiчне, кадрове та iнше забезпечення). Як будь-який нормативний акт, Земельний кодекс має i недолiки, що будуть вiдшлiфовуватися в процесi його застосування. Крiм того, несистематизоване земельне законодавство, що складає не один десяток нормативних актiв, може гальмувати застосування Земельного кодексу. Одна з головних проблем, що так i не вирiшив Земельний кодекс, полягає в наступному. Право власностi на земельну дiлянку переходить лише у випадку припинення права власностi на цю земельну дiлянку попереднього власника. Однак процедура припинення цього права недостатньо точно регламентована. Таким чином, можна вiдзначити, що прийняття ЗК України та окремих законiв про земельнi вiдносини ще поставили крапку у процесi розвитку земельних вiдносин в Українi, цей процес продовжується i вимагає продовження удосконалення земельного законодавства. ПЕРЕЛІК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ 1. А. Я. Аверх. П. А. Столыпин и судьбы реформ в Росии. М.: Издательство политической культуры, 1991. - C. 28. 2. Там само. – С. 52. 3. Там само. – С. 62. 4. Там само. – С. 76. 7. П. А. Зырьянов. Столыпин без легенд. М., 1991. – С. 34. 8. Н. Верт. История советского государства. М.: ИПА, 1995. – С. 27. 9. Там само. – С. 29. 10. Там само. – С. 46. 11. Там само. – С. 47. 12. Там само. – С. 62. 13.Історiя України: Курс лекцiй, 2-га книга, ХХ ст. Навчальний посiбник. За редакцiєю Мельник В. Г., Верстюк В. Ф., Демченко М. В. та iн. К.: Либiдь, 1992. – 256. 14. Там само. – С. 291. 15. П. А. Кравченко. Право власностi на землю, проблеми правового регулювання//Вiсник Вищого арбiтражного суду. – 2000. - №3. – С. 234. 17. Земельний кодекс України. Коментар. – Х.: ТОВ „Одiсей”, 2002. – С. 202. 18. Там само. – С. 207. 19. Цивiльний кодекс України. Коментар. Видання друге iз змiнами за станом на 15 сiчня 2004 року. – Х.: ТОВ „Одiсей”, 2004. – С. 253. 20. Земельний кодекс України. Коментар. – Х.: ТОВ „Одiсей”, 2002. – С. 208. 21. Цивiльний кодекс України. Коментар. Видання друге iз змiнами за станом на 15 сiчня 2004 року. – Х.: ТОВ „Одiсей”, 2004. – С. 254. 22. Земельний кодекс України. Коментар. – Х.: ТОВ „Одiсей”, 2002. – С. 208. 23. Там само. – С. 254. 25. Матерiали узагальнення практики розгляду Лу­цьким районним судом справ про визнання права на земельну частку (пай) за 1996-2002 рр. 27. Архiв Луцького районного суду Волинської обла­стi. Справа № 2-47/2001 рiк. 28. С. Комберянов. Земельная цель оправдывает средства.// Юридическая практика. – 2005. - №47. – С. 16.