Земельний сервітут

Земельний сервiтут ЗМІСТ 1. 1 Поняття та види земельного сервiтуту. ............................................. 5 1. 2 Виникнення права сервiтуту............................................................... 6 1. 3 Припинення права земельного сервiтуту........................................... 8 1. 4 Проблеми законодавчого регулювання сервiтуту............................. 10 2 ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ САМОВІЛЬНОГО ЗАНЯТТЯ ЗЕМЕЛЬНИХ ДІЛЯНОК..................................................................................... 15 3. 1. Поняття оренди землi......................................................................... 23 ВИСНОВКИ.......................................................................................................... 31 СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ..................................................... 35 ВСТУП Земля – це основа основ самого iснування i буття людини, найголовнiше мiсце для господарської та всякої iншої дiяльностi. Земля виступає як найважливiший природний ресурс, основа життя, загальнолюдське i загальнонацiональне надбання, як компонент природи i бiосферна категорiя. Предметом правового регулювання нормами земельного права є суспiльнi земельнi вiдносини. Характерною особливiстю предмета земельного права є те, що вiн охоплює собою як матерiально - правовi, так i процесуальнi норми, створюючи тим самим механiзм (процедуру) реалiзацiї земельно-правових норм. перед законом, гарантується непорушнiсть права власностi на землю, яке набувається i реалiзується громадянами , юридичними особами та державою виключно вiдповiдно до закону, право громадян України на свободу об’єднання громадян України у громадськi органiзацiї для здiйснення i захисту своїх прав i свобод та задоволення економiчних, соцiальних та iнших iнтересiв, право на пiдприємницьку дiяльнiсть, визначається механiзм реалiзацiї захисту права власностi, в тому числi на землю, iнших прав майнового характеру. незалежностi України та проголошення її демократичного розвитку, питання земельних вiдносин стоять досить гостро i потребують пильної уваги i най скорiшого вирiшення. Оскiльки суспiльство нарештi зрозумiло, що земля є коштовним товаром, то почастiшали випадки самовiльного захоплення землi, або порушення орендних вiдносин. Тому тема „Проблеми регулювання користування чужою земельною власнiстю” є однiєю з найактуальнiших на даний момент i потребують дуже часто судового розгляду. Тема роботи напрямлена на розкриття стану земельного законодавства України, його функцiональностi щодо питань, якi пiднимаються в даному дослiдженнi. Метою роботи є виявлення та розкриття досягнень та проблемних питань Земельного кодексу України, Цивiльного кодексу та iнших законодавчих актiв про земельнi вiдносини щодо користування чужою земельною власнiстю. може вирiшити на сьогоднiшнiй день. Об’єктом дослiдження є правовi вiдносини, якi виникають при користуваннi чужою земельною власнiстю. Предметом дослiдження є частина земельного законодавства, яка регулює питання користування чужою земельною власнiстю. Методи дослiдження: метод правового аналiзу, дiалектичний, синтетичний, порiвняльний. 1 ЗЕМЕЛЬНИЙ СЕРВІТУТ 1. 1 Поняття та види земельного сервiтуту. Цивiльний кодекс України дає загальне поняття сервiтуту як одного з одного з видiв речових прав на чуже майно, що полягає в правi користування цим майном iншою особою, що не є його власником (ст. ст. 195 i 401 ЦК). цiлей (мається на увазi не тiльки обробка земель), мав мiсце сiльський сервiтут, а якщо дiлянка використо­вувалась пiд забудову — мiський сервiтут. Звичайно, абсолютної межi мiж ними не iснувало, оскiльки забу­дова здiйснювалась i в сiльських населених пунктах. Сiльськi сервiтути подiляються на дорожнi, воднi та iншi. До дорожнiх можна вiднести: - право проїзду на транспортному засобi по наявному шляху або прогону худоби по ньому. без викупу (вилучення) земельних дiлянок. При умовi реального здiйснення передбаченої ст. 59 Земельного кодексу можливостi набуття у власнiсть замкнутих природних водойм (площею до 3 гектарiв), українськiй земельнiй практицi може стати в нагодi iснування давнього дорожнього сервiтуту — права пе­репливти чуже озеро з метою сполучення iз своєю зе­мельною дiлянкою. - право прокладати водопровiд з чужої дiлянки або через неї; - право забору води з природної водойми, розташова­нiй на сусiднiй земельнiй дiлянцi та вiдповiдне право проходу; - право напування худоби з такої водойми та вiдпо­вiдне право прогону; - право вiдводу води на сусiдню або через сусiдню дiлянку. Власники землi та землекористувачi, що дiють на пiдставi водних сервiтутiв, повиннi узгоджувати свої дiї iз ст. ст. 46-48 Водного кодексу України 1995 року, який визначає чiткi межi мiж правом загального водокорис­тування, яке здiйснюється без дозволу, та спецiального водокористування з видачею вiдповiдного дозволу. З мiських сервiтутiв ст. 99 мiстить лише один — право встановлення будiвельних риштувань та скла­дування матерiалiв на сумiжнiй дiлянцi з метою ре­монту будiвель та споруд. Насправдi, такi сервiтути можуть бути навiть рiзноманiтнiшими, нiж сiльськi. Це, наприклад, право заборони будiвництва певних споруд на сумiжнiй дiлянцi, право використання сумiжної стiни при вiдсутностi iншого будiвельного рiшення, право заборони надбудови додаткових поверхiв та iншi. Мiськi сервiтути доцiльно визначити i хоча б прин­ципово сформулювати у регiональних та мiських Пра­вилах забудови, розробка i прийняття яких є обов'яз­ковою для органiв влади i мiсцевого самоврядування на пiдставi Закону України «Про планування i забу­дову територiй» [1]. 1. 2 Виникнення права сервiтуту В свiтовiй практицi сервiтути встановлювались за домовленiстю сторiн на пiдставi договору, за рiшенням суду, по успадкуванню, в разi набувальної давностi. У вiдповiдностi зi статтею 98 ЗК: «Право земельного сервiтуту — це право власника або землекористувача земельної дiлянки на обмежене платне або безкоштовне користування чужою земельною дiлянкою (дiлянками). Право земельного сервiтуту є одним iз прав на землю, передбачених роздiлом III ЗК — «Права на землю». Земельний сервiтут установлюється за домовленiстю мiж власниками сусiднiх земельних дiлянок на пiдставi договору або за рiшенням суду. Право земельного сервiтуту виникає пiсля його державної реєстрацiї в порядку, установленому для державної реєстрацiї прав на земельну дiлянку (стаття 100 ЗК). Державна реєстрацiя прав на земельну дiлянку здiйснюється вiдповiдно до Закону України «Про державну реєстрацiю речових прав на нерухоме майно i їхнi обмеження» вiд 4 липня 2004 року. У преамбулi цього Закону встановлено, що вiн визначає правовi, економiчнi, органiзацiйнi основи створення в складi державного земельного кадастру єдиної системи державної реєстрацiї речових прав на земельнi дiлянки й iнше нерухоме майно, обмежень цих прав. Так, вiдповiдно до статтi 5 цього Закону, систему органiв державної реєстрацiї прав складають центральний орган виконавчої влади з питань земельних ресурсiв, що забезпечує реалiзацiю державної полiтики в сферi державної реєстрацiї прав, створена при ньому державна госпрозрахункова юридична особа з консолiдованим балансом (Центр державного земельного кадастру) i її вiддiлення на мiсцях, що є мiсцевими органами державної реєстрацiї прав. Центр державного земельного кадастру при Держкомземi створений за наказом Держкомзему № 110 вiд 4 листопаду 1997 року з метою впровадження автоматизацiї ведення державного земельного кадастру на Українi на базi широкого використання комп'ютерної технiки для забезпечення органiв державної влади i мiсцевого самоврядування, громадян, пiдприємств, установ, органiзацiй достовiрною iнформацiєю про землю для iнформацiйного забезпечення ведення державного земельного кадастру. Таким чином, аналiзуючи норми ЦК i ЗК, можна зробити висновок: у випадку коли земельний сервiтут установлюється за договором, право земельного сервiтуту виникає з моменту державної реєстрацiї такого договору. Нi Земельний, нi Цивiльнi кодекси не мiстять обов'язкових вимог до форми договору про встановлення земельного сервiтуту, однак через необхiднiсть його подальшої державної реєстрацiї логiчним було укладення такого договору в письмовому видi. Нотарiальне посвiдчення таких договорiв можливо, але прямо не передбачено. 1. 3 Припинення права земельного сервiтуту не може продовжуватись. Так, в разi припинення iснування як фiзичного об'єкта земельної дiлянки однiєї з сторiн або обох (наприклад, зсуву) або вичерпання водойми i т. iн., дiя сервiтуту повинна пiдлягати безумовному припи­ненню. Неможливо встановити сервiтут на власну земель­ну дiлянку, оскiльки власник може використовувати дiлянку у всiх вiдношеннях не на правi сервiтуту, а на пiдставi права власностi. Внаслiдок цього, якщо в однiй особi поєднуються суб'єкт права земельного сервi­туту i власник дiлянки, дiя сервiтуту пiдлягає припи­ненню. Вiдмова особи, яка володiла правом земельного сер­вiтуту, вiд такого права є формою її добровiльного во­левиявлення i є безумовною пiдставою припинення дiї сервiтуту. Як зазначалось, земельнi сервiтути доцiльнiше вста­новлювати не в календарнi строки, а до настання пе­вної подiї чи обставини. Однак стаття в якостi пiд­став припинення сервiтуту зазначає закiнчення його термiну або невикористання його протягом трьох ро­кiв. В обох випадках термiни обчислюються з часу дер­жавної реєстрацiї земельного сервiтуту. Ст. 102 наводить пiдстави припинення дiї земель­ного сертифiкату, але не чiтко зазначає органи чи осо­би, якi приймають рiшення щодо його припинення. Оче­видно, такi рiшення правомочнi приймати — в залеж­ностi вiд суб'єкта власностi на землю — приватнi вла­сники, органи мiсцевого самоврядування, вiдповiднi державнi адмiнiстрацiї у формi акцепту, згоди на при­пинення сервiтуту. У судовому порядку дiя земельного сервiтуту може бути: - скасована внаслiдок неправомiрних дiй при. його встановленнi, виявлення вiдсутностi пiдстав, неналеж­них сторонах тощо; - при неможливостi подальшого цiльового викорис­тання земельної дiлянки внаслiдок встановленого на неї сервiтуту. Обов'язковою умовою настання юридичних наслiд­кiв припинення дiї земельного сервiтуту є повiдомлення органiв державної реєстрацiї земельних прав. сервiтуту задоволення нестаткiв осiб, здається бiльш правильним, нiж варiант, що мiститься в ЗК, що метою призначення сервiтуту визнається можливiсть обслуговування своєї земельної дiлянки. Пiдхiд ЦК знiмає цiлий ряд питань, що виникають у результатi аналiзу видiв земельного сервiтуту, закрiплених у статтi 99 ЗК. Тепер звернемося до деяких видiв земельного сервiтуту. Пункт «е» статтi 99 ЗК у якостi одного з видiв земельного сервiтуту встановлює «право напувати свою худобу з природної водойми, розташованої на сусiднiй земельнiй дiлянцi». Тут i виникає питання пiдстави i мети встановлення земельного сервiтуту. Якщо звертатися до ЗК, то навряд чи можна говорити, що даний вид сервiтуту спрямований на обслуговування земельної дiлянки. Прикладiв таких сервiтутiв можна привести безлiч, особливо з огляду на той факт, що перелiк видiв земельних сервiтутiв, визначений ЗК, нескiнченний. Проблема невiдповiдностi мети встановлення сервiтуту фактичним способам користування зазначеним правом може бути вирiшена двома шляхами [2]. земельного сервiтуту, адже вони безпосередньо не зв'язанi з нестатками щодо обслуговування земельної дiлянки. Останнiй варiант, напевно, бiльш доцiльний, оскiльки, «розмиваючи» поняття земельного сервiтуту, ми втрачаємо його специфiчний змiст, що має сугубо земельно-правове регулювання. У розглянутiй статтi законодавець таки не вiдiйшов вiд своїх традицiй уживання конструкцiй типу «i т. д.», «i iн.», закрiпивши нескiнченний перелiк видiв земельного сервiтуту. З одного боку, явище це позитивне, що збiльшує можливостi застосування даного iнституту, оскiльки не можна свiдомо передбачити, якi потреби можуть виникнути у власникiв або користувачiв земельних дiлянок i яким чином вони можуть бути задоволенi. Тому запропонований у статтi 99 ЗК перелiк варто вважати своєрiдним орiєнтованим прикладом, зразком того, що може бути земельним сервiтутом. Адже, як уже пiдкреслювалося, визначення земельного сервiтуту, наведене в статтi 98 ЗК, не дозволяє цiлком розкрити i зрозумiти його змiст. З iншого боку, така воля у визначеннi основ установлення земельного сервiтуту може привести до визначених зловживань з боку зацiкавлених осiб. Отже, найбiльш правильним варiантом було би закрiплення в ЗК визначення, що формує визначений «образ» земельного сервiтуту. При наявностi такого визначення будь-який вигаданий особою спосiб користування чужою земельною дiлянкою повинний був би чiтко вписуватися в загальну «конструкцiю» земельного сервiтуту. Аналiзуючи положення ЗК, а саме частину другу статтi 100, можемо визначити, що земельний сервiтут установлюється мiж власниками сусiднiх земельних дiлянок. Разом з тим положення частини другої статтi 404 ЦК знову розширюють можливiсть застосування даного iнституту, говорячи наступне: «Особа має право жадати вiд власника (землекористувача) сусiдньої земельної дiлянки, а в разi потреби — вiд власника (землекористувача) iншої земельної дiлянки надання земельного сервiтуту». Якщо проаналiзувати види сервiтутiв, закрiпленi в ЗК, то, безумовно, правильним варiантом буде застосування пiдходу ЦК. Адже, наприклад, потреба в заборi води з природної водойми i права проходу до неї (пункт «д» статтi 99 ЗК) або потреба прогону худоби по наявному шляху (пункт «е» статтi 99 ЗК) можуть виникнути не тiльки у власникiв сусiднiх (прилягаючих одна до одної) земельних дiлянок. Застосовуючи пiдхiд, запропонований ЗК, ми тим самим порушуємо принцип рiвностi прав громадян. Не знайшли свого вiдображення в ЗК норми, якi б врегулювали особливостi надiлення земельним сервiтутом кiлькох людей щодо однiєї земельної дiлянки. Напевно, з огляду на пiдхiд, вiдповiдно до якого земельний сервiтут може бути встановлений лише щодо сусiдньої земельної дiлянки, законодавець бачить можливiсть сусiдства мiж собою тiльки двох земельних дiлянок. Хоча i украй важко представити ситуацiю, коли десять «сусiдiв» будуть постiйно, щодня вiдвiдувати близьку до них земельну дiлянку на правi земельного сервiтуту, так ще i проганяти через неї свою худобу або, наприклад, складувати на нiй будiвельнi матерiали. Адже ЗК не встановлює обмежень щодо кiлькостi осiб, що можуть користуватися правом земельного сервiтуту щодо однiєї земельної дiлянки. При такiй ситуацiї говорити про абсолютностi права власностi власника земельної дiлянки, щодо якої встановлений сервiтут, принаймнi, складно. Остаточно не визначене питання суб'єктного складу осiб, що виступають сторонами в сервiтутнi вiдносини. Непослiдовнiсть уживання термiнiв «власник» i «землекористувач» у ЗК не дає нам можливостi затверджувати, що данi вiдносини в однаковiй мiрi поширюються як на власникiв, так i на користувачiв земельних дiлянок. Частина друга статтi 100 ЗК говорить «Земельний сервiтут установлюється за домовленiстю мiж власниками сусiднiх земельних дiлянок...». Разом з тим в iнших статтях поняття «власник» i «користувач» стоять через кому. Така ситуацiя може викликати труднощi в рiшеннi питання щодо вiдшкодування збиткiв, що можуть вiдбутися унаслiдок установлення земельного сервiтуту. Адже частина четверта статтi 101 ЗК закрiплює: «Власник земельної дiлянки, щодо якої встановлений земельний сервiтут, має право на вiдшкодування збиткiв, заподiяних установленням земельного сервiтуту». Незрозумiло, чи виникає право на таке вiдшкодування в особи, що володiє земельною дiлянкою, щодо якої установлено сервiтут, не на правi власностi, а на правi користування, наприклад, на пiдставi договору оренди. Вiдповiдно до статтi 101 ЗК, сервiтут як право не пiдлягає вiдчуженню. Поряд з цим дiя земельного сервiтуту зберiгається у випадку переходу прав на земельну дiлянку, щодо якої встановлений земельний сервiтут, до iншої особи. Щодо особи, що здобуває право на пануючу земельну дiлянку (земельна дiлянка, для обслуговування якої встановлюється сервiтут), питань не виникає. Вона знаходиться в бiльш вигiдному положеннi, нiж особа, до якої переходить право на обслуговуючу земельну дiлянку (дiлянка, щодо якої встановлюється земельний сервiтут). Виникає ситуацiя, коли особа, що намiряється придбати земельну дiлянку, змушено вибирати, здобувати її з обтяженнями у видi земельного сервiтуту або не здобувати її взагалi. Тому бiльш правильним варiантом було б автоматичне збереження дiї земельного сервiтуту при переходi права власностi лише на пануючу земельну дiлянку, оскiльки це нiяк не обтяжує нового власника пануючої дiлянки i не встановлює для власника обслуговуючої дiлянки додаткових обмежень. При переходi ж права власностi на обслуговуючу земельну дiлянку автоматичне збереження дiї земельного сервiтуту недоцiльне. Адже особа здобуває абсолютне право власностi на земельну дiлянку, i саме за її волi (згоди) можуть установлюватися будь-якi обмеження або обтяження. Не менш цiкавим питанням є припинення дiї земельного сервiтуту. Стаття 102 ЗК роздiляє всi пiдстави припинення на двi групи, критерiєм вважаючи ступiнь обов'язковостi припинення земельного сервiтуту. Так називанi безумовнi пiдстави, закрiпленi в частинi першої статтi 102 ЗК, при наявностi яких дiя земельного сервiтуту беззаперечно пiдлягає припиненню. Частина друга статтi 102 говорить про випадки, при наявностi яких за вимогою власника дiя земельного сервiтуту може бути припинена в судовому порядку. Такими випадками є припинення основ установлення земельного сервiтуту i виникнення обставини, коли встановлення земельного сервiтуту унеможливлює використання земельної дiлянки, щодо якої встановлений земельний сервiтут, за її цiльовим призначенням. З положень зазначеної статтi випливає, що рiшення про припинення дiї сервiтуту повинний прийняти суд. Виходить, воно може бути як позитивним, так i негативним. Виникає питання, наскiльки розумним i справедливим буде рiшення суду про незадоволення вимоги власника земельної дiлянки, щодо якої встановлений земельний сервiтут, про припинення дiї останнього при обставинах, коли основ для його установлення вже не iснує. Подiбне питання виникне i при аналiзi iншої пiдстави припинення дiї земельного сервiтуту — коли його iснування унеможливлює використання земельної дiлянки по цiльовому призначенню, адже принцип цiльового використання земель є одним з основних принципiв земельного права. У той же час стаття 406 ЦК «припинення обставини, що стала пiдставою для встановлення сервiтуту», визначає як безумовну пiдставу, що тягне безальтернативне рiшення про припинення дiї земельного сервiтуту. І знову ЦК України дає нам вiдповiдь на питання, поставлене його «конкурентом». Роздiл 16 ЗК не мiстить положень, що регулюють питання можливостi встановлення земельного сервiтуту щодо земель державної або комунальної власностi. Подiбне питання виникає i з приводу можливостi встановлення земельного сервiтуту щодо окремих категорiй земель, визначених статтею 19 ЗК. Так, аналiзуючи главу 16 ЗК, слiд зазначити, що питань виникає при цьому значно бiльше, нiж вiдповiдей. Але найважливiшим питанням усе-таки, залишається питання вибору: ЦК або ЗК України. З огляду на принцип розумностi i справедливостi, проголошений ЦК, доцiльно було б застосовувати саме його, але, з огляду на правила конкуренцiї, виробленi правовою доктриною, змушенi звертатися до положень спецiального закону, яким у даному випадку є ЗК [3]. 2 ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ САМОВІЛЬНОГО ЗАНЯТТЯ ЗЕМЕЛЬНИХ ДІЛЯНОК На сучасному етапi в умовах реалiзацiї земельної реформи одним iз найпоширенiших порушень земельного законодавства є самовiльне зайняття земельних дiлянок. Питання, якi стосуються сутностi та ха­рактеру цього правопорушення, а також правових наслiдкiв його вчинення, як свiд­чить практика, на сьогоднi набувають практичної значущостi та актуальностi. Характерною рисою самовiльного зай­няття земельної дiлянки є те, що воно завжди спрямоване i безпосередньо пов'язане з порушенням належних власнику земель­ної дiлянки правомочностей щодо володiн­ня, користування та розпорядження нею, якi становлять змiст права власностi. Йдеться, зокрема, про порушення права розпорядження земельною дiлянкою, яке може бути реалiзовано лише її власником. ж та користуватися земельною дiлянкою може i невласних, наприклад орендар зе­мельної дiлянки. дiлянки на пiдставi цивiльно-пра­вових угод, встановлення та змiну цiльово­го призначення земельної дiлянки та деякi У разi самовiльного зайняття земельної порушник або присвоює собi правомочнiсть щодо розпорядження чужою зе­мельною дiлянкою, або створює перешкоди власнику щодо розпорядження нею. Самовiльне зайняття земельної дiлянки нерозривно пов'язане з самовiльним ко­ристуванням нею. Самовiльно можуть ви­користовуватися як земельнi дiлянки, що не наданi в користування, так i тi, якi вже використовуються належним суб'єктом. У другому випадку порушуються права не тiльки власника, а й землекористувача, який використовує земельну дiлянку на за­конних пiдставах. Сутнiсть самовiльного зайняття земельної дiлянки, як правило, вбачають у самовiльно­му зайняттi особою чужої земельної дiлянки i використаннi її без наявностi законних пiд­став, тобто за вiдсутностi оформленого у вста­новленому порядку права власностi чи iншо­го передбаченого законодавством права на землю [4]. Інодi самовiльним зайняттям земельної дiлянки вважають таке заволодiння нею, яке не спирається на закон i вiдбувається з по­рушенням визначеного порядку надання зе­мельних дiлянок, що здiйснюється без вiдве­дення землi в натурi й одержання докумен­та, що посвiдчує право на землю. Одним iз способiв самовiльного зайняття вважають самовiльне захоплення землi, тобто заволо­дiння дiлянкою без дозволу органiв, уповно­важених виносити рiшення про надання зе­мельних дiлянок у користування [5]. Визначення поняття самовiльного заняття земельної дiлянки мiститься в Законi України „Про державний контроль за використовування та охороною земель” вiд 19. 06. 2003 року. Згiдно iз зазначеним Законом самовiльне заняття земельних дiлянок – це будь якi дiї особи, якi свiдчать про фактичне використання не наданої їй земельної дiлянки чи намiр використовувати земельну дiлянку до встановлення її меж у натурi (на мiсцевостi), до одержання документа, що посвiдчує право на неї, та його державної реєстрацiї. По-перше, йдеться про фактичне використання порушником не наданої йому земельної дiлянки. Мається на увазi чужа земельна дiлянка як об'єкт використання, яку у встановленому порядку не надано в користування чи не передано у власнiсть. В особи немає законних пiдстав для її експлуатацiї. її корисних властивостей i задоволення своїх iнтересiв. По - третє, Закон не виключає будь-якi дiї особи, що свiдчать про фактичне використання земельної дiлянки. Законодавець не наводить перелiку цих дiй, але за своїм характером вони мають бути активними. Самовiльне зайняття земельної дiлянки завжди є навмисним порушенням закону, воно не може бути результатом бездiяльностi. Здiйснення вказаних дiй повинно свiдчити про вилучення корисних властивостей iз конкретної земельної дiлянки i задовольняти будь-якi iнтереси незаконного фактичного користувача. По -четверте, самовiльне зайняття земельної дiлянки Закон пов'язує з її фактичним використанням. Якщо ж бути логiчно послiдовним, то можна стверджувати, що сам факт незаконного заволодiння особою земельною дiлянкою, яку у встановленому порядку не надано в користування чи передано у власнiсть, не може вважатися самовiльним зайняттям земельної дiлянки. Незаконне заволодiння земельною дiлянкою ще не свiдчить про її фактичне використання, тобто про її безпосередню експлуатацiю. воно повинно включатися в поняття самовiльного зайняття земельної дiлянки. У лiтературi слушно пiдкреслювалося, що для самовiльного використання природного об'єкта не обов'язково, щоб мала мiсце безпосередня його експлуатацiя. Достатньо, щоб природним об'єктом незаконно заволодiли, наприклад встановили огорожу. На думку Ю. О. Вовка, незаконне заволодiння є визначальним моментом для характеристики самовiльного використання природного об'єкта. Якщо такого заволодiння не було, то немає i пiдстав говорити про самовiльне використання природного об'єкта [6]. Вiдносно самостiйним рiзновидом само­вiльного зайняття земельної дiлянки Закон вважає також будь-якi дiї особи, якi свiдчать про намiр використовувати земельну дiлянку до встановлення її меж у натурi (на мiсцевос­тi), до одержання документа, що посвiдчує право на неї, та до його державної реєстрацiї. У цьому випадку йдеться про самовiльне використання земельної дiлянки потенцiй­ним носiєм земельних прав щодо конкретної земельної дiлянки. При цьому треба врахову­вати таке. За загальним правилом, самовiль­не використання земельної дiлянки є пору­шенням встановленого порядку передання її у власнiсть чи надання в користування. Але рiч у тiм, що цей порядок включає кiлька вiдносно самостiйних стадiй виникнення зе­мельних прав: права власностi на земельну дiлянку чи права землекористування. У ме­жах цих стадiй уповноважений орган вино­сить рiшення про передачу земельної дiлянки у власнiсть чи надання її в користування, вiд­водиться земельна дiлянка в натурi (на мiсцевостi), видається документ, який посвiдчує виникнення земельних прав та пiдлягає дер­жавнiй реєстрацiї. У разi ж виникнення права власностi на зе­мельну дiлянку в результатi придбання її, нап­риклад, на пiдставi цивiльно-правової угоди, вона пiдлягає нотарiальному посвiдченню, що є в подальшому пiдставою для видачi держав­ного акта на право власностi на земельну дi­лянку та його державної реєстрацiї. Наявнiсть лише рiшення компетентного органу про передачу земельної дiлянки у власнiсть чи надання її в користування або укладення цивiльно-правової угоди про придбання права власностi на земельну дi­лянку ще не створює права користування нею чи права власностi на неї. Це лише обов'язкова умова для потенцiйного виник­нення такого права. Безпосередня експлуата­цiя земельної дiлянки є допустимою тiльки пiсля фактичної передачi її у вiдання закон­ного власника чи землекористувача, одер­жання вiдповiдного документа та його дер­жавної реєстрацiї. Винесення вiдповiдного рiшення i передача земельної дiлянки у власнiсть чи надання її в користування — два органiчно пов'язаних мiж собою моменти, якi означають реалiза­цiю приналежного власнику права розпоря­джатися землею. Дещо iншими за своїм ха­рактером є дiї щодо оформлення документiв, якi посвiдчують право, що виникає, та їх дер­жавної реєстрацiї. Цi дiї до права розпоряд­ження землею з боку її власника безпосереднього вiдношення не мають. Наприклад, у разi вiдчуження приватним власником зе­мельної дiлянки на пiдставi договору купiвлi-продажу вiн реалiзує належне йому право розпорядження цiєю дiлянкою. Реалiзацiя права власностi завершується в цьому випад­ку пiсля пiдписання власником земельної дi­лянки договору. Видачу ж документа, що посвiдчує право власностi на земельну дiлян­ку (державного акта на право приватної влас­ностi), та його державну реєстрацiю здiйсню­ють iншi суб'єкти, якi не є власниками цiєї дiлянки. У зв'язку з цим у лiтературi зроблено об­грунтований висновок, що з принципового погляду не можна визнавати самовiльним ви­користання земельної дiлянки тiльки на тiй пiдставi, що немає вiдповiдних документiв, якi посвiдчують право, чи вони оформленi неналежним чином [7]. Фактично при здiйсненнi безпосередньої експлуатацiї земельної дiлянки до одержання документа, що посвiдчує право на неї та його державної реєстрацiї, має мiсце самостiйне зе­мельне правопорушення. Воно не пов'язане нi з привласненням правомочностей компетентного органу чи самого власника щодо розпорядження конкретною земельною дiлянкою, нi з самовiльним заволодiнням нею. Ознаки та характер цього правопорушення потребують спецiально­го дослiдження [8]. Самостiйнi види правопорушень вчиня­ються i в тих випадках, коли право власностi чи користування земельною дiлянкою нада­ється некомпетентним органом, у пiдвищених розмiрах, особам, яким це Законом не дозволено, тощо. Вiдповiдальнiсть тут повинна наставати не за самовiльне зайняття земельної дiлянки, а за незаконне надання її в користування чи передачу у власнiсть i за порушення самого порядку такого надання (передачi). В iн­шому ж випадку його слiд розглядати як спiв­учасника неправомiрних дiй. У наведених прикладах взагалi немає по­рушень прав власника земельної дiлянки, ос­кiльки належне йому право розпорядження земельною дiлянкою нiким не привласнюєть­ся, воно лише неправильно чи неналежним чином здiйснюється ним самим, його ж орга­нами чи за його дорученням iншими суб'єк­тами. Пiд час аналiзу поняття самовiльного зайняття земельної дiлянки, яке закрiплено в Законi, звертає на себе увагу ще одна обс­тавина. Вiдповiдно до Закону для визнан­ня будь-яких дiй особи самовiльним зай­няттям земельної дiлянки достатньо, щоб цi дiї свiдчили про намiр використовувати зе­мельну дiлянку до встановлення її меж у натурi (на мiсцевостi), до одержання документа, що посвiдчує право на неї, та до йо­го державної реєстрацiї. Уявляється, що на­мiр використовувати земельну дiлянку — це поняття оцiночне. У кожному випадку уповноважений орган, який, наприклад, здiйснює контроль за використанням та охороною земель, повинен враховувати всi фактичнi обставини. Цей намiр має бути якимось чином уже матерiалiзованим. Про намiр самовiльно використовувати земельну дiлянку можуть свiдчити дiї, якi спрямо­ванi на незаконне заволодiння земельною дiлянкою (скажiмо, її огородження тощо). Насамкiнець слiд пiдкреслити, що для са­мовiльного зайняття земельної дiлянки спе­цифiчними ознаками є особиста заiнтересо­ванiсть суб'єкта правопорушення в отри­маннi певних благ матерiального чи iншого характеру, корисливий мотив тощо. У зв'язку з цим не можна вважати пра­вопорушниками осiб, якi з власної iнiцiа­тиви здiйснюють благоустрiй, наприклад, прибудинкової територiї шляхом виса­дження квiтiв та зелених насаджень, не претендуючи на якусь вигоду [9]. законодавства в сферi дотримання i захисту прав землевласникiв i землекористувачiв. Об'єктом правопорушення є суспiльнi вiдносини, що складаються з приводу прав володiння i користування земельними дiлянками. Предметом правопорушення є земельнi дiлянки, наданi у володiння i користування громадянам i органiзацiям (ст. ст. 6 i 7 Земельного кодексу України вiд 18. 12. 90). Громадянам України земля надається в довiчне наслiдуване володiння для: ведення селянського (фермерського) господарства; ведення особистого пiдсобного господарства; будiвництва й обслуговування житлового будинку i господарських будiвель; садiвництва; дачного i гаражного будiвництва; традицiйних народних промислiв; у випадку одержання житлового будинку або його придбання. У постiйне володiння земля надається державним, кооперативним, суспiльним пiдприємствам, установам i органiзацiям, релiгiйним органiзацiям для ведення сiльського i лiсового господарства. У користування земля надається: громадянам України для городництва, сiнокосiння i випасу худоби; промисловим, транспортним i iншим несiльськогосподарським державним, кооперативним, суспiльним пiдприємствам, установам i органiзацiям; сiльськогосподарським державним, кооперативним i суспiльним пiдприємствам, установам i органiзацiям для використання в несiльськогосподарських цiлях; релiгiйним органiзацiям; спiльним пiдприємствам, мiжнародним об'єднанням i органiзацiям за участю українських i iноземних юридичних осiб; для нестаткiв оборони Органiзацiям, зазначеним у Земельному кодексi України. Право володiння i право користування земельною дiлянкою виникають пiсля встановлення землевпорядними органiзацiями границь цiєї дiлянки в натурi (на мiсцевостi) i одержання документа, що засвiдчує це право. Приступати до використання земельної дiлянки до встановлення границь цiєї дiлянки в натурi (на мiсцевостi) i одержання документа, що засвiдчує право володiння або користування землею, забороняється. З об'єктивної сторони правопорушення вiдбувається у формi дiї. Самовiльне захоплення земельної дiлянки — заняття особою за власною iнiцiативою й у власних цiлях дiлянки землi, не приналежного йому на правi землеволодiння або землекористування. Суб'єктивна сторона виражена в навмиснiй формi провини, тому що особа усвiдомлює протиправний характер свого дiяння, займаючи не приналежну їй на правi землеволодiння або землекористування дiлянку. Суб'єктом правопорушення можуть бути громадяни i посадовi особи.[10]. Ст. 531 вiд одного до десяти не оподатковуваних податком мiнiмумiв доходiв громадян i на посадових осiб — вiд восьми до п'ятнадцяти не оподатковуваних податком мiнiмумiв доходiв громадян (У ред. вiд 03. 02. 93 р., 07. 02. 97 р.). 3. 1. Поняття оренди землi Вiдносини щодо оренди земель як сiльськогосподарського так i несiльськогосподарського призначення набувають все бiльшої актуальностi, що викликано, з одного боку, зростанням попиту на землю (її обробiток i використання), а з iншого, наявнiсть достатньої пропозицiї з боку власникiв, якi бажають здавати свої земельнi дiлянки в оренду. Особливо це характерно для земель сiльськогосподарського призначення. Оренда земель в Українi, станом на сьогоднiшнiй день, врегульована Земельним кодексом України, Цивiльним та Господарським кодексами України та спецiальним Законом „Про оренду землi”. Стаття 93 ЗКУ визначає право оренди земельної дiлянки як засноване на договорi строкове платне володiння i користування земельною дiлянкою, необхiдною орендаревi для провадження пiдприємницької та iншої дiяльностi. Необхiдно додати, що попередня редакцiя Земельного кодексу взагалi не мiстила визначення оренди. Проте зазначена стаття, спецiально присвячена орендi землi, є єдиною в земельному законi. У нiй лише в загальному видi визначенi умови орендного землекористування. Бiльш детально вiдносини, пов’язанi з орендою земельних дiлянок, регулюються законом „Про оренду землi”, тому орендне використання земельних дiлянок треба розглядати у контекстi положень цього Закону [11-12]. Поняття оренди, що мiстить ст.. 1 Закону повторює наведене в земельному законi. В статтi 13 нової редакцiї Закону надається уточнення щодо поняття договору оренди землi: орендар тепер має використовувати земельну дiлянку у вiдповiдностi iз умовами договору та вимогами земельного законодавства, а не просто, як було ранiше, для господарських потреб. Якщо проаналiзувати термiн „оренда землi”, а також норми Закону „ Про оренду землi”, то можна видiлити такi юридичнi ознаки поняття оренди землi: 1) це виключно договiрна форма землекористування. У разi набуття права на оренду земельної дiлянки, що перебуває у державнiй чи комунальнiй власностi, рiшення орендодавця є пiдставою для укладення для договору оренди; 2) оренда передбачає передачу земельної дiлянки у володiння та користування орендаря (без надання права розпоряджатися нею); передача правомочностей по володiнню i користуванню здiйснюється вiд власника до особи, яка бажає одержати земельну дiлянку; 3) це користування та володiння є платним, що забезпечується внесенням орендодавцевi орендної плати у визначених договором розмiрах; 4) оренда передбачає передачу земельної дiлянки у строкове (тимчасове) користування; 5) об’єктом оренди за договором виступає певна земельна дiлянка (земельний пай); 6) земельна дiлянка, що передається в оренду, може використовуватися орендарем для здiйснення насамперед пiдприємницької дiяльностi, тобто такої, що здiйснюється за власною iнiцiативою, систематично i на власний ризик з метою одержання прибутку, а також i для iншої дiяльностi (ведення особистого пiдсобного господарства тощо). 7) орендодавцями земельних дiлянок є громадяни та юридичнi особи України, оскiльки Земельним кодексом передбачено, що суб’єктами права власностi на земельнi дiлянки можуть бути лише громадяни України 8) орендар земель набуває право власностi на одержану з орендованих земель продукцiю i доходи. Виходячи з аналiзованих юридичних ознак поняття оренди земель, його можна визначити наступним чином: оренда земель – це окрема форма використання земельної дiлянки, яка передбачає передачу, що оформляється договором, власником (державою, громадянином чи юридичною особою України) земельної дiлянки у тимчасове строкове володiння та користування орендаря за плату для здiйснення пiдприємницької чи iншої дiяльностi з привласненням останнiм одержаної продукцiї доходiв [13]. Суб’єктами орендних земельних вiдносин є орендодавцi та орендатори. На вiдмiну вiд попередньої редакцiї Закону про оренду землi перевагою нової слiд вiднести чiткiше визна­чення кола орендодавцiв землi. Так, ст.. 4 Закону усiх орендодавцiв роздiляє на чотири групи. Перша група – це громадяни та юридичнi особи, у власностi яких перебувають земельнi дiлянки. Позитивною новелою Закону вважаємо вiднесення до орендодавцiв також уповноважених осiб. Тобто громадянин в силу повноваження, заснованого на довiреностi, що видане фiзичною або юридичною особою — власником земельної дiлянки в повному обсязi прав, необхiдних для укладення договору оренди, може укласти такий договiр. Друга група – це органи мiсцевого самоврядування вiдносно земельних дiлянок, що перебувають у комунальнiй власностi (сiльськi, селищнi, мiськi ради). Орендодавцями земельних дiлянок, що перебувають у державнiй власностi, є районнi, обласнi, Київська i Севастопольська мiськi державнi адмiнiстрацiї, Рада мiнiстрiв Автономної Республiки Крим та Кабiнет Мiнiстрiв України. Орендарями земельних дiлянок є юридичнi або фiзичнi особи, яким на пiдставi договору оренди належить право володiння i користування земельною дiлянкою. Кабiнет Мiнiстрiв України; 2) сiльськi, селищнi, мiськi, районнi та обласнi ради, Верховна Рада Автономної Республiки Крим; 3) громадяни i юридичнi особи України; 4) iноземцi та особи без громадянства, iноземнi юридичнi особи, мiжнароднi об'єднання та органiзацiї, а також iноземнi держави. Якщо йдеться про оренду земельних дiлянок сiльськогосподарського призначення для ведення товарного сiльськогосподарського виробництва, то варто пам'ятати таку вимогу законодавства: юридичнi особи можуть бути орендарями лише за умови, що в їхнiх установчих документах передбачено провадження цього виду дiяльностi. А фiзичнi особи мають право орендувати землю в тому разi, якщо здобули вiдповiдну квалiфiкацiю або досвiд роботи в сiльському господарствi [14-15]. Вiдповiдно до ст. 4 Закону „Про оренду землi ” об’єктами оренди є земельнi дiлянки, що знаходяться у власностi громадян та юридичних осiб України, територiальних громад сiл, селищ та мiст(комунальнiй власностi) i держави. З цього випливає, що об’єктами оренди можуть бути земельнi дiлянки усiх суб’єктiв права земельної власностi. Тому немає будь-яких обмежень для їх надання в оренду. Важливо лише те, щоб цi дiлянки належали на правi власностi певним її суб’єктам [16]. об’єктами орендних вiдносин як майно або майновий комплекс. Проте у даному разi йдеться про земельну дiлянку як єдиний об’єкт оренди, що включає будiвлi та споруди, на якому останнi не є самостiйними об’єктами, а орендуються разом iз дiлянкою. Складною є справа з орендою земельних дiлянок з водоймами або лiсодiлянками. Незважаючи на прiоритетнiсть положень земельного законодавства, у цьому разi все ж таки треба враховувати ознаки водойм i лiсодiлянок як самостiйних об’єктiв права, визначенi водним та лiсовим законодавством. 3. 2 Проблемнi питання оренди земельних дiлянок "єдиний земельний масив" введений до законодавства України Законом "Про порядок видiлення в натурi (на мiсцевостi) земельних дiлянок власникам земельних часток (паїв)", його змiст чiтко не визначений. В зв'язку з цим на практицi трапляються випадки рiзного тлумачення та застосування положень про єдинi земельнi масиви. При наданнi земельних масивiв в оренду виникають питання про переваги та недолiки цього об’єкту оренди, який з двох зазначених вище видiв земельних масивiв є бiльш прийнятним для пiдприємства-орендаря землi? На перший погляд, той, який являє собою одну земельну дiлянку, що є спiльною власнiстю громадян. Адже в такому випадку орендар має укласти один договiр оренди землi, на пiдставi якого вiн використовуватиме весь земельний масив. Крiм того, протягом всього строку дiї договору оренди вiн матиме справу не з усiма громадянами-спiввласниками земельної дiлянки, а з однiєю особою - їх уповноваженим представником. Однак, видiлення земельних часток (паїв) єдиним масивом, який являє собою спiльну земельну дiлянку, пов'язане з низкою юридичних складнощiв. Так, обов'язковою умовою видiлення в натурi (на мiсцевостi) земельних часток (паїв) єдиним масивом, який являє собою одну земельну дiлянку, що передається у спiльну власнiсть, є подання громадянами-власниками паїв спiльної заяви про це. Заява складається у письмовiй формi та пiдписується всiма власниками земельних часток (паїв), якi хочуть видiлити їх у натурi у виглядi спiльної земельної дiлянки. Згiдно зi ст. 86 Кодексу, на спiльну земельну дiлянку видається один державний акт на право власностi, у якому зазначаються прiзвища всiх спiввласникiв дiлянки. Це означає, що його може отримати лише один iз спiввласникiв за дорученням iнших. Тому решта спiввласникiв залишаться без документа, який посвiдчуватиме їхнi права на земельну дiлянку. Очевидно, такi громадяни не погодяться на видiлення їх земельних часток (паїв) у натурi, якщо вони не перебуватимуть у родинних чи iнших довiрчих стосунках з уповноваженою особою. без виключення спiввласникiв згiдно з договором, а у разi недосягнення згоди - у судовому порядку. При великiй кiлькостi спiввласникiв земельної дiлянки укладення договору є важливим способом узгодження їхнiх iнтересiв щодо спiльної землi. Однак умови такого договору потрiбно буде погодити з усiма спiввласниками. До того ж договiр про спiльну часткову власнiсть на земельну дiлянку має укладатися в письмовiй формi i посвiдчуватися нотарiально, за що сплачується державне мито [17]. Таким чином, володiння, користування та розпорядження земельною дiлянкою, яка перебуває у спiльнiй власностi, пов'язане з iстотними обтяженнями та незручностями. Не менш складною з точки зору правової бездоганностi орендних вiдносин є оренда земельної частки (паю), оскiльки за суто юридичними вимогами закону вона не належить на правi власностi громадянам-орендодавцям. Що стосується надання в оренду земельної дiлянки iз комунальної i державної власностi, то законодавство встановлює бiльш складний порядок. Фiзична чи юридична особа, яка бажає взяти в оренду земельну дiлянку, подає до вiдповiдного органу ви­конавчої влади або мiсцевого самоврядування заяву чи клопотан­ня [18]. Досить часто потенцiйнi орендарi помилково подають заяву (клопотання) про оренду земельної дiлянки до виконавчого органу ( або його головi) мiсцевої ради або мiсцевого органу земельних ресурсiв. Дiйсно, без них у вирiшеннi цього питання не обiйтись, але вирiшальне слово не за ними. Тому, щоб орендувати землю необхiдно направити (заяву) клопотання до сiльської, селищної, мiської ради або в районну державну адмiнiстрацiю. Недолiком законодавства є також вiдсутнiсть обов’язкового перелiку документiв, якi необхiдно додати до (заяви) клопотання Виходячи iз викладеного вище, можна зробити висновок, що Земельний Кодекс не придiлив достатньої уваги багатьом питанням, що виникають в процесi укладення договору оренди. Одна стаття – це звичайно мало, особливо вiдносно оренди державної та комунальної земель. Ситуацiю виправляє Закон про оренду, зокрема його ст.. 16. Новелою тут є конкурентне надання земельної дiлянки в оренду. Визначаючи форму договору, Закон не уточнює, хто саме в даному випадку понесе затрати, пов’язанi iз нотарiальним посвiдченням договору. Керуючись ст.. 19 Конституцiї України „правовий порядок на Українi ґрунтується на принципах, у вiдповiдностi з якими нiхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством”), вiрним та логiчним є висновок про те, що затрати має нести сторона, що виявила дане бажання [19]. Новоприйнятий Земельний кодекс Ук­раїни пiдштовхнув процес розiрвання дого­ворiв оренди з iнших причин. У новому ЗК є п. 17 Перехiдних положень: «Сертифiкати на право на земельну частку (пай) є дiйсними до видiлення власникам земельних часток (паїв) у натурi (на мiсцевостi) земельних дiлянок та видачi їм державних актiв на пра­во власностi на землю». Спираючись на цей пункт, орендарi почали вимагати розiрвання угод оренди земельної частки (паю) з метою передачi їх iншому пiдприємству. Останнє, на що хотiлося б звернути увагу, - це випадки, коли орендарi вiдмовляються платити орендну плату за користування земельними дiлянками. Досить часто орендодавцi – власники земельних дiлянок та земельних часток (паїв) звертаються iз запитанням, чи правомiрною є вiдмова орендарiв сплачувати орендну плату, якщо рiк був неврожайним внаслiдок стихiйних лих, несприятливих погодних умов тощо. Ще досить поширеним явищем є випадки, коли орендарi в силу деяких причин (наприклад, посилаючись на форс-мажорнi обставини) спочатку не сплачують орендну плату, а потiм вiдмовляються повернути земельну, мотивуючи тим, що строк дiї договору оренди ще не закiнчився [20]. Необхiдно зазначити, що з ча­су набуття чинностi новою редакцiєю Закону про оренду землi, що сталося 5 листопада 2003 р., в Українi неможливо передати в оренду жодну земельну дiлянку, оскiльки в статтi 20 Закону зазначено, що державна реєстрацiя договорiв оренди землi проводиться у порядку, встанов­леному законом. Однак до цього часу в Українi ще не прийнято закон про державну реєстрацiю прав на нерухоме майно, який регулював би i державну реєстрацiю прав на земельну нерухо­мiсть. ВИСНОВКИ Питання права власностi взагалi i питання права власностi на землю вирiшуються в Основному Законi держави крiзь призму прав людини. У Конституцiї закрiплюється право власностi українського народу на землю та iншi природнi ресурси (ст. 13), забезпечується державний захист прав усiх суб’єктiв права власностi i господарювання , їх рiвнiсть перед законом, гарантується непорушнiсть права власностi на землю, яке набувається i реалiзується громадянами , юридичними особами та державою виключно вiдповiдно до закону, право громадян України на свободу об’єднання громадян України у громадськi органiзацiї для здiйснення i захисту своїх прав i свобод та задоволення економiчних, соцiальних та iнших iнтересiв, право на пiдприємницьку дiяльнiсть, визначається механiзм реалiзацiї захисту права власностi, в тому числi на землю, iнших прав майнового характеру. Положення Конституцiї України вiдносно права охорони власностi конкретизуються в рiзних галузях українського законодавства – у кримiнальному, земельному , адмiнiстративному i цивiльному правi. Вiдносини власностi в бiльшому чи меншому ступенi регулюються нормами рiзних галузей права. Норми права, якими регулюються вiдносини власностi, можна подiлити на три групи. Третя група правил охоплює норми земельного, цивiльного, адмiнiстративного i кримiнального права щодо захисту вiдносин власностi. У Земельному кодексi України вiд 25. 10. 2001 р., вперше на такому законо­давчому рiвнi знайшли закрiплення поло­ження про приватну власнiсть на землю. Проте детальний його аналiз дає змогу дiй­ти висновку, що далеко не всi правовi проблеми знайшли в ньому своє детальне вирiшення та закрiплення. Врегулювання земельних вiдносин досить часто стикається з такими земельними вiдносинами, як сервiтут, оренда , право володiння. Аналiзуючи норми ЦК i ЗК, можна зробити висновок: - нi Земельний, нi Цивiльнi кодекси не мiстять обов'язкових вимог до форми договору про встановлення земельного сервiтуту, однак через необхiднiсть його подальшої державної реєстрацiї логiчним було укладення такого договору в письмовому видi. Нотарiальне посвiдчення таких договорiв можливо, але прямо не передбачено; що данi вiдносини в однаковiй мiрi поширюються як на власникiв, так i на користувачiв земельних дiлянок; - ЗК не мiстить положень, що регулюють питання можливостi встановлення земельного сервiтуту щодо земель державної або комунальної власностi. Подiбне питання виникає i з приводу можливостi встановлення земельного сервiтуту щодо окремих категорiй земель, визначених статтею 19 ЗК; - при регулюваннi питань земельного сервiтуту з огляду на принцип розумностi i справедливостi, проголошений ЦК, доцiльно було б застосовувати саме його, але, з огляду на правила конкуренцiї, виробленi правовою доктриною, змушенi звертатися до положень спецiального закону, яким у даному випадку є ЗК. На сучасному етапi в умовах реалiзацiї земельної реформи одним iз найпоширенiших порушень земельного законодавства є самовiльне зайняття земельних дiлянок. Характерною рисою самовiльного зай­няття земельної дiлянки є те, що воно завжди спрямоване i безпосередньо пов'язане з порушенням належних власнику земель­ної дiлянки правомочностей щодо володiн­ня, користування та розпорядження нею, якi становлять змiст права власностi. Йдеться, зокрема, про порушення права розпорядження земельною дiлянкою, яке може бути реалiзовано лише її власником. Вiдповiдальнiсть за самовiльне захоплення земельних дiлянок передбачається статтею 115 Земельного кодексу України. Метою даної статтi є забезпечення адмiнiстративно-правовими засобами виконання земельного законодавства в сферi дотримання i захисту прав землевласникiв i землекористувачiв, а ст. 531 Адмiнiстративного кодексу України встановлює мiру покарання за самовiльне захоплення земельної дiлянки - накладення штрафу на громадян вiд одного до десяти не оподатковуваних податком мiнiмумiв доходiв громадян i на посадових осiб — вiд восьми до п'ятнадцяти не оподатковуваних податком мiнiмумiв доходiв громадян. Вiдносини щодо оренди земель як сiльськогосподарського так i несiльськогосподарського призначення набувають все бiльшої актуальностi, що викликано, з одного боку, зростанням попиту на землю (її обробiток i використання), а з iншого, наявнiсть достатньої пропозицiї з боку власникiв, якi бажають здавати свої земельнi дiлянки в оренду. Особливо це характерно для земель сiльськогосподарського призначення. Недолiки у законодавчому регулюваннi правовiдносин створюють для судiв труднощi у вирiшеннi окремих спорiв. Не викликає заперечень твердження, що земельне право можна розглядати як роздiл цивiльного зi специфiчним предметом — землею. Тому i була зроблена спроба врегулювати земельнi правовiдносини в новому ЦК, але цього замало. І хоч деякi норми ЦК i ЗК просто доповнюють одне одного, але й iснують такi, що знаходяться у протирiччi. Тому робота над вдосконаленням дiючого законодавства з земельних вiдносин не повинна припинятись. 1. Земельний кодекс України. Коментар. – Х.: ТОВ „Одiсей”, 2002. – С. 254. 3. Н. Николаенко. „Разумность и справедливость » главы 16 ЗК Украины «Право земельного сервитута». – 2005. - №28. – С. 1,13. 5. Шемшученко Ю. С. Вiдповiдальнiсть за порушення земельного законодавства // Земельний ко­декс України: Науково-практичний комен­тар /За ред. В. І. Семчика. — К.: Видав­ничий Дiм Ін Юре, 2003. - С. 646. 6. Вовк Ю. А. Советское природоресурсовое право и правовая охрана окружающей средн: Общая часть. — Харьков: Вища школа, 1986. – С. 65. 7. Там само. – С. 65. 8. М. Шульга. Самовiльне зайняття земельних дiлянок.//Юридичний вiсник України. – 2004. - №32. – С. 9. 9. Там само. – С. 9. 10. Кодекс Украины об административных правонарушениях. Научно-практический комментарий. Изд. 4 (с изменениями и дополнениями по состоянию на 3 апреля 2003г). – Х.: «Одиссей», 2003. – С. 159-160. 11. Земельний кодекс України: Науково-практичний коментар / За ред. В.І. Семчика. – К.: Видавничий Дiм „Ін Юре”. – 2003. – С. 286. 12. Про оренду землi: Закон України в редакцiї вiд 2 жовтня 2003 року // ВВР. – 2004. - N 10. - C. 102. 13. Ільницька Н. Оренда як правова форма використання земель у сучасний перiод: поняття, особливостi, юридична природа. // Право України. – 2000. – №8. - С. 61-62. 14. Про оренду землi: Закон України вiд 6 жовтня 1998 року // ВВР. – 1998. - N 46-47. - C. 280. 15. Про оренду землi: Закон України в редакцiї вiд 2 жовтня 2003 року // ВВР. – 2004. - N 10. - C. 102. 16. Про оренду землi // Земля i власнiсть. – 2005. - №6 (152). – 14 лютого. – С. 3-4. 17. Земельний кодекс України: Науково-практичний коментар / За ред. В.І. Семчика. – К.: Видавничий Дiм „Ін Юре”. – 2003. – С. 267-275. 18. Кобылянский В. Нет земли? Возьмите в аренду! Или как заключить договор аренды земельного участка. // Все о бухгалтерском учете. – 2004. - №56 (967). - 14 июня. – С. 36. 20. Кобылянский В. Нет земли? Возьмите в аренду! Или как заключить договор аренды земельного участка. // Все о бухгалтерском учете. – 2004. - №56 (967). - 14 июня. – С. 37.