Вчення В І Вернадського про бiосферу та ноосферу 2
Назва реферату
Роздiл
: Бiологiя
Вчення В. І. Вернадського про бiосферу та ноосферу
Сучасне вчення про бiосферу створив i розвинув В. І. Вернадський (1863 — 1945). Його творчому генiєвi були притаманнi не тiльки глобальнiсть мислення, а й вихiд за рамки експериментальної науки. Президент Української академiї наук, академiк Петербурзької АН, а потiм AH CPCP, член численних iноземних академiй, непересiчний природознавець-мислитель залишив нам цiлiсне бачення свiту i завдань людини як на Землi, так i у Всесвiтi.
Народився вiн у Петербурзi. Мати була українкою, та й коренi роду Вернадських сягають Запорiзької Сiчi. На все життя вчений зберiг любов до української мови, культури, iсторiї та науки.
М. Бекетов, М. П. Вагнер та iн., володiв європейськими мовами, в юнi роки вiдвiдав Берлiн, Мюнхен, Лондон, Париж, мiста Італiї. Його методологiя вирiзнялася вражаючою широтою пiдходу до проблем людства. Вiн закликав i iнших учених не лише порiвнювати науковий свiтогляд рiзних епох, а й вивчати структуру науки вкупi з iншими формами суспiльної свiдомостi — фiлософiї, релiгiї, мистецтва, навiть з матерiальною практикою i соцiальними умовами життя населення тiєї епохи. Мислитель написав блискучi статтi про творчiсть Ломоносова, Канта, а в наукових працях цитував найвидатнiших учених свiту. Науковий метод розглядався ним як важливий, але не єдиний метод пiзнання реальностi.
що речовина планети (а також i в Космосi) утворюється в кругообiгу «мертве — живе — мертве», що «бiогеннi породи» (тобто створенi живою речовиною) становлять значну частину її (бiосфери) маси, «... йдуть далеко за межi бiосфери... вони перетворюються, втрачаючи всякi слiди життя, в гранiтну оболонку». «Геохiмiя доводить неминучiсть живої речовини для цього кругообiгу всiх елементiв i тим ставить на науковий грунт питання про космiчнiсть живої речовини»,— писав вiн у монографiї «Жива речовина», стверджуючи, що життя — така ж вiчна складова буття, як матерiя та енергiя.
тощо). Вiн розглядав бiосферу не просто як просторову категорiю, а як складну єдину систему — оболонку, в якiй живi iстоти перебувають у складнiй взаємодiї як iз неживою природою (повiтрям, водою, сонячною енергiєю), так i мiж собою i цим визначають хiмiчний стан зовнiшньої кори нашої планети.
Мислитель визначив межi бiосфери, вказавши, що до неї входять уся гiдросфера Землi, верхня частина лiтосфери до глибини 2 — З км, де ще є живi бактерiї, i нижня частина атмосфери. Вiн розглядав бiосферу як зону перетворення цiєї космiчної енергiї трансформаторами, що в нiй знаходяться.
Багато уваги у своїх працях В. І. Вернадський придiляв зеленiй речовинi рослин, тобто хлорофiлу, оскiльки лише вiн здатний кристалiзувати променисту енергiю Сонця та з її допомогою створювати первиннi органiчнi сполуки з вуглекислого газу, повiтря i водних розчинiв. Розглядаючи обсяг i енергетичнi коефiцiєнти рiзних груп рослинностi, вчений дiйшов висновку, що головними трансформаторами сонячної енергiї в хiмiчну енергiю бiосфери є одноклiтиннi зеленi водоростi океану, що дуже швидко розмножуються. Значну роль у цьому процесi вiдiграють також лiси тропiчного поясу. Ось чому iнтенсивне вирубування тропiчних лiсiв у Пiвденнiй Америцi, Африцi та Індонезiї, забруднення океану, що пригнiчує рiст водоростей, є вкрай несприятливими факторами, що порушують екологiчну рiвновагу бiосфери наприкiнцi XX ст. В. І. Вернадський узагальнив i поширив проблему простору - часу на простiр i час живої матерiї: «... повертаючись до живої речовини, ми базуватимемося на тому, що в ньому — в його проявi взагалi — час i простiр невiддiльнi» . Мислитель пiдходив до дослiдження простору — часу як до явища, котре має будову, тобто структуру, пiдкреслюючи, що це явище не тiльки структурно, а й фiзично володiє рiзними станами. Вiн наполягав на значних вiдмiнностях, якi iснують мiж часом, що вимiрюється всерединi живих органiзмiв, i часом «косної» (неживої") матерiї. Позаяк iснує рiзниця симетрiї простору в просторi — часi живої та «косної» речовини, необхiдно розрiзняти i вiдокремлювати час життя вiд планетного часу.
Упродовж десяткiв рокiв учений дослiджував роль людини в перебудовi поверхнi Землi. Вивчаючи мiнералогiю, вiн зацiкавився масштабами технiчної дiяльностi людства в царинi видобування з надр Землi рiзних мiнералiв i руд, їх переробки, отримання людиною нових, невiдомих у природi в самородному виглядi, металiв i хiмiчних сполук. Вiн дiйшов висновку, що масштаби людської дiяльностi зростають i їх можна порiвняти з масштабами природних геологiчних явищ. Уже в раннiх працях В. І. Вернадський писав, що технiчна дiяльнiсть людства являє собою процес, накладений на природнi процеси, тому вiн чужий їм i протиприродний. У пiзнiших працях мислитель стверджував, що еволюцiйна поява людини i розвиток наукової думки — це також природний процес, як усе в навколишньому свiтi. А звiдси — його висновок про те, що наукова думка людства має розвиватися вiдповiдно до законiв природи, а не протиставляючи себе їм.
формою, проте вплив її на перебiг земних енергетичних явищ — «глибокий i сильний, i повинен мати вiдбиток, хоч i менш сильний, але, безперечно, i поза земною корою, в буттi самої планети». Ця сила — «розум людини, спрямована та органiзована воля як iстоти суспiльної»1. В. І. Вернадський не тiльки пiдкреслював мiць впливу людського суспiльства на середовище, а й наголошував: «Воно одне змiнює в новий спосiб i з наростаючою швидкiстю структуру самих основ бiосфери. Воно стає дедалi незалежнiшим вiд iнших форм життя та еволюцiонує до нового життєвого прояву».
Мислитель наполягав на нерозривностi зв'язку людини з живою речовиною планети, з сукупнiстю органiзмiв, якi водночас iснують з ним чи iснували до нього, i, насамперед, — походженням. «Хоч як далеко занурювалися б ми в минуле, — писав вiн, — можемо бути певними, що стрiнемо в ньому живi поколiння, поза сумнiвом генетичне зв'язанi одне з одним». Навiть бiльше, вчений орiєнтовно пiдрахував кiлькiсть поколiнь (понад 200), якi заступали одне одного вiд часу народження у людському суспiльствi великих конструкцiй релiгiї, фiлософiї та науки. «Кiлька сот поколiнь вiддiляють нас вiд епохи, коли з'явилися першi зародки людського мистецтва, музики, мiфiв та магiї, з яких виросли релiгiї, наука, фiлософiя... Але походження людини криється у ще вiддаленiших країнах часу... Хоч як далеко заходила б наша думка або нашi науковi дослiдження в геологiчне минуле землi, ми констатуємо те саме явище iснування в земнiй корi єдиного цiлiсного життя». Слiд вiддати належне правдивостi вченого — вiн зiзнався в тому, що походження людини на Землi було найглибшою космiчною таємницею для еллiнiв i такою самою таємницею залишилося для нас. Водночас вiн подiляв принцип флорентiйського натуралiста Ф. Редi (1626 — 1698), який твердив, що будь-який живий органiзм походить вiд iншого живого органiзму. А тому Вернадський не погоджувався з твердженням, начебто живий органiзм зародився в земнiй корi завдяки самочинним змiнам «косної» матерiї. Вiн наполягав на тому, що з позицiй науки ми не можемо розглядати життя iнакше, як явище, що iснує неперервно вiд найдавнiших геологiчних епох, i жива речовина впродовж усього часу еволюцiї була рiзко вiддiлена вiд «косної» матерiї. «... очевидно, — писав В. І. Вернадський, — життя не є просте виключно земне явище, але, наскiльки принцип Редi вiдповiдає реальностi, має розглядатися як космiчне явище iсторiї нашої планети. І також очевидно, що монолiт життя в цiлому не є простим зiбранням окремих неподiльних, випадково зiбраних, але є складною органiзованiстю, частини якої мають функцiї, якi взаємодоповнюють одна одну i допомагають одна однiй» .
засвоєння iнших органiзмiв або продукцiї їхнього життя. Людина змушена нищити" iншi iстоти, вона гине, якщо не знаходить у земнiй корi iнших земних iстот, якими могла б харчуватися. Залежнiсть людини вiд живого цiлого завдяки її харчуванню визначає все її iснування. «Змiна режиму — в разi, якби це сталося, — мала б великi наслiдки... Проблеми харчування i виробництва слiд переглянути. Внаслiдок цього обов'язково настане переворот у самих соцiальних принципах, що керують суспiльною думкою». Що мав на увазi Вернадський, коли писав про змiну режиму харчування людини, яка є гетеротрофною? «Це, насамперед, — розвиток науки, яка прагне знайти новi форми енергiї у свiтi та створити великi хiмiчнi синтези органiчної речовини»3. Щоправда, Вернадський тут же пiдкреслює, що засобiв, якими користується наука, дуже мало, але з властивим йому оптимiзмом сподiвається на новi методи дослiдження, оскiльки «... немає сили на землi, котра могла б стримати людський розум у його прагненнi, коли вiн осягнув, як у даному випадку, значення iстин, що розкриваються перед ним... Користуючись безпосередньо енергiєю Сонця, людина оволодiває джерелом енергiї зелених рослин, тiєю її формою, якою вона зараз користується опосередковано через останнi для своєї їжi та для палива» .
У 1944 р. В. І. Вернадський написав знамениту статтю «Декiлька слiв про ноосферу». Термiн «ноосфера» було запропоновано Е. Леруа 1927 р. Розглянувши закономiрностi еволюцiї життя, Е. Леруа дiйшов висновку, що в людинi бiологiчна еволюцiя себе вичерпала. Подальша еволюцiя живого на нашiй планетi, за його твердженням, здiйснюватиметься тiльки духовними засобами: iндукцiя, суспiльство, мова, розум i т. д. І це буде ноосфера, яка заступить бiосферу. Пiд ноосферою Е. Леруа розумiв закономiрний етап розвитку органiчного свiту, коли домiнуюча роль в еволюцiї належатиме духовнiй творчостi людини та продуктовi ЇЇ працi. І в цьому його погляди вiдрiзнялись вiд уявлень Тейяра де Шардена, який розглядав ноосферу як такий собi мислячий пласт, що поступово розгортається зi свiту тварин i рослин i приходить на останньому етапi психогенезу до усвiдомлення тотожностi всього сущого з точкою «Омега» — божеством.
минулого у деяких своїх аспектах... Ноосфера — нове геологiчне явище на нашiй планетi. У нiй людина вперше стає величезною геологiчною силою. Вона може й повинна перебудувати своєю працею i думкою царину свого життя, перебудувати докорiнно порiвняно з тим, що було ранiше».
малу масу речовини планети, але мiць його пов'язана не з його матерiєю, а з роботою його свiдомостi, з його розумом i спрямованою цим розумом працею. Ноосферу Вернадський розумiв як природне тiло, компонентами якого будуть лiтосфера, гiдросфера, атмосфера та органiчний свiт, перетворений розумною дiяльнiстю людини.
Вчений був переконаний у закономiрному характерi виникнення ноосфери: «Вибух наукової думки у XX ст. пiдготовлений усiм минулим бiосфери i має глибокi коренi в її будовi. Вiн не може зупинитися i пiти назад. Вiн може хiба що сповiльнитись у своєму темпi... Бiосфера неминуче перейде так чи iнакше, рано чи пiзно, в ноосферу»
Водночас В. І. Вернадський добре розумiв, що людство знаходиться лише на пiдступах до ноосфери. Вiн неодноразово зазначав, що посилений вплив людини на бiосферу призводить до зниження багатьох видiв, до змiни кiлькiсних спiввiдношень мiж iншими видами. Природнi екосистеми замiнюються культурними, а в тих, що залишилися, перебудовуються бiотичнi зв'язки, спрощується структура трофiчних ланцюгiв. Але фактори органiчної еволюцiї не перестають дiяти, а проявляються на кожнiй територiї, де iснує людина. При цьому процеси боротьби за iснування i природного вiдбору набирають специфiчних рис у культурних екосистемах. Та особливо великi змiни вiдбуваються в масштабi всiєї планети, що характерно для нинiшнього етапу розвитку бiосфери наприкiнцi XX ст. «Людина вперше реально зрозумiла, що вона житель планети i може _ повинна — мислити й дiяти у новому аспектi, не тiльки в аспектi окремої особистостi, сiм'ї, родини, держави чи їх спiлок, а й у планетарному аспектi. Вона, як усе живе, може мислити й дiяти у планетарному аспектi тiльки в царинi життя — в бiосферi, в певнiй зеленiй оболонцi, з якою вона нерозривно закономiрно зв'язана i вийти з якої не може, її iснування є її функцiя. Вона несе її повсюди. І вона її неминуче, закономiрно, неперервно змiнює» .
В. І. Вернадський вiрив у те, що життя на Землi зникнути не може, а людство як могутня геологiчна сила спроможеться перебудувати бiосферу в iнтересах людства як єдиного цiлого.
|
