Назва реферату
: Джгутиковi. Основнi представники. Особливостi будови i функцiї органiв
: Бiологiя
Джгутиковi. Основнi представники. Особливостi будови i функцiї органiв
Джгутиковi. Основнi представники. Особливостi будови i функцiї органiв. Споровики. Гемоспоридiя. Риси органiзацiї споровикiв. Життєвий шлях молярiйного плазмодiя. Інфузорiї. Інфузорiя-туфелька. Особливостi будови та функцiї органiзму. Губки. Загальна характеристика, будова i життєвi особливостi типу.
Клас джгутикових об'єднує найпростiших, що мають один або кiлька джгутикiв. Джгутиковi — дуже своєрiдна група органiзмiв. Однi з них — типовi рослиннi форми, що мають хлорофiл i живляться тiльки автотрофно шляхом фотосинтезу; iншi — хлорофiлу не мають i живляться тiльки гетеротрофне, що поряд з деякими iншими особливостями свiдчить про приналежнiсть їх до свiту тварин. Нарештi, деякi джгутиковi — мiксотрофи; вони є нiби зв'язуючими ланками мiж рослинами i тваринами.
Евглена має веретеноподiбну форму тiла. На передньому кiнцi має один джгутик. Тiло вкрите пелiкулою. Ядро одне. В цитоплазмi багато дрiбних хроматофорiв, що мають хлорофiл. Бiля переднього кiнця розмiщена скоротлива вакуоля з резервуаром, що вiдкривається назовнi бiля основи джгутика. Поряд iз скоротливою вакуолею розмiщене червоне свiтлочутливе вiчко — стигма.
На свiтлi евглена синтезує органiчнi речовини з неорганiчних, подiбно до зелених рослин, а в темнотi вона втрачає хлорофiл i живиться звичайно осмотично розчиненими у водi готовими органiчними речовинами.
Комiрцевi джгутиковi – поодинокi або колонiальнi форми, що мають особливий протоплазматичний комiрець, який оточує джгутик i вiдiграє роль в уловлюваннi поживних часток.
Споровики — виключно паразитичнi форми. Бiльшiсть споровикiв паразитує всерединi клiтин рiзних тканин безхребетних i хребетних тварин, а також людини. Характеризуються складним циклом розвитку, чергуванням статевого i безстатевого розмножень i утворенням у бiльшостi спор, подiбних до цист iнших найпростiших. Спори мають густу оболонку i мiстять один або кiлька дрiбних зародкiв, так званих спорозоїтiв. З органiзму живителя спори виводяться в зовнiшнє середовище i можуть проковтуватися iншим живителем, який таким шляхом заражається. У деяких споровикiв — малярiйних плазмодiїв — усi стадiї розвитку проходять в органiзмi їх живителiв—людини, птахiв, комарiв. В цих споровикiв спорозоїти розвиваються в тiлi комара i передаються птахам або людинi з слиною комара при укусi. У зовнiшнє середовище, отже, спорозоїти малярiйних плазмодiїв не попадають, i спори тому не утворюються.)
У ряду споровикiв на деяких стадiях розвитку є джгутики, що свiдчить про спорiднення споровикiв з джгутиковими.
Гемоспоридiї (Нaemosporidia). Винятково шкiдливу роль вiдiграють споровики ряду кров'яних споровикiв — гемоспоридiй, до якого належать малярiйнi плазмодiї — збудники малярiї — тяжкого трансмiсивного захворювання людини. Найбiльш поширенi три види малярiйних плазмодiїв. Кожний вид спричинює захворювання певною формою малярiї:
Plasmodium vivax — збудник триденної малярiї,
Plasmodium malariae — збудник чотириденної малярiї,
Plasmodium falciparum — збудник тропiчної малярiї.
Цi види плазмодiїв трохи вiдрiзняються один вiд одного своєю морфологiєю i тривалiстю перiодiв безстатевого розмноження.
Життєвий цикл малярiйних плазмодiїв зв'язаний iз змiною живителiв. Одна частина цього циклу проходить в органiзмi людини, де вiдбувається безстатеве розмноження плазмодiїв; друга його частина проходить в органiзмi специфiчного переносника малярiї — самки малярiйного комара Anopheles, де здiйснюється статеве розмноження плазмодiя. Отже, для малярiйних плазмодiїв людина — промiжний живитель, а самка комара Anopheles — остаточний. Заражаючись плазмодiями при ссаннi кровi хворого на малярiю, комар потiм заражає iншу людину, вводячи їй плазмодiїв з своєю слиною при укусi.
тут амебоподiбної форми, збiльшуються в розмiрах i починають розмножуватися множинним подiлом (шизогонiя, або меруляцiя). В цiй стадiї розвитку плазмодiй називається шизонтом, а утворенi в результатi його подiлу молодi особини — тканинними мерозоїтами. Кожний шизонт дає початок кiльком десяткам дрiбних мерозоїтiв, якi заглиблюються в iншi тканиннi клiтини, подiляються там i дають наступне поколiння.
Інфузорiї — найбiльш високоорганiзованi одноклiтиннi. Диференцiювання їх тiла i спецiалiзацiя рiзних органоїдiв досягає в них такого ступеня складностi, що тiльки одноклiтиннiсть є пiдставою називати iнфузорiї «найпростiшими». Бiльшiсть з них живе в прiснiй i морськiй водi.
Тiло туфельки вкрите вiйками, рухи яких цiлком координованi. Туфелька має, крiм того, здатнiсть трохи стискуватися, згинатися тощо. Такi рухи тiла туфельки здiйснюються завдяки наявностi в ектоплазмi скоротливих фiбрил — мiонем. Ектоплазма мiстить також численнi паличковиднi тiльця — трихоцисти, якi є органоїдами захисту i нападу. При дiяннi будь-якого подразника трихоцисти викидаються назовнi у виглядi найтоншої нитки, кiнцевий вiддiл якої має гвiздкоподiбний вигляд. Ядер — два: макронуклеус i мiкронуклеус.
На однiй iз сторiн тiла туфельки є особлива заглибина, що називається передротовою, або перистомом. На днi перистома знаходиться рот, або цитостом, що веде в короткий канал — глотку, або цитофаринкс. Перистом має численнi вiйки, якi служать для захоплення поживних часточок з навколишнього середовища. Пройшовши через рот i глотку, частки поживи попадають в ендоплазму; навколо часток поживи утворюються травнi вакуолi, якi перемiщуються в ендоплазмi певним шляхом, поки перетравлюється пожива. Неперетравленi залишки видаляються з тiла через спецiальний отвiр (порошницю), що лежить бiля заднього кiнця тiла.
Органоїди видiлення представленi двома пульсуючими вакуолями, що лежать бiля переднього i заднього кiнцiв тiла. Кожна пульсуюча вакуоля складається з пульсуючого резервуара i довгих каналiв, що впадають у нього, по яких у резервуар надходять продукти розпаду з рiзних частин тiла. При скороченнi резервуара його вмiст виводиться в навколишнє середовище через видiльну пору. Пульсуючi вакуолi скорочуються по черзi.
Розмножуються туфельки безстатевим i статевим способами. Безстатеве розмноження вiдбувається поперечним подiлом надвоє. Подiловi всього тiла передує подiл надвоє макронуклеуса i мiкро-нуклеуса.
Статеве розмноження здiйснюється кон'югацiєю. Цей процес проходить ось так. Інфузорiї тимчасово з'єднуються попарно своїми перистомами, макронуклеус кожного кон'юганта розчиняється, а мiкронуклеус в результатi двох послiдовних подiлiв розпадається на чотири частини. Три з них розчиняються, а четверта подiляється ще раз надвоє. Одна з утворених таким шляхом частин мiкронуклеуса (стацiонарне ядро) лишається на мiсцi, а друга (блукаюче ядро), разом з цитоплазмою, яка її обволiкає, перемiщується в тiло другого кон'юганта. В цей же час блукаюче ядро разом з обволiкаючою його цитоплазмою другої iнфузорiї переходить у тiло першої. Кон'юганти нiби взаємно заплiднюють один одного. Пiсля цього в тiлi кожної iнфузорiї частини свого i чужого мiкронуклеусiв зливаються, iнфузорiї розходяться, в кожнiй iз них з нового ядра розвиваються макро- i мiкронуклеус, i iнфузорiї починають подiлятися.
Губки — найпростiше органiзованi багатоклiтиннi тварини, що не мають нi справжнiх органiв, нi диференцiйованих тканин i дуже своєрiдно побудованi з двох шарiв клiтин. У свiтовiй фаунi вiдомо до 5 тис. видiв тварин цього типу.
губка являє собою колонiю, що утворилася пупкуванням i складається з численних особин, якi так зрослися мiж собою, що встановити межi мiж окремими iндивiдуумами немає можливостi. Проте серед губок є й поодинокi форми, наприклад губка Ascetta, i на їх прикладi найлегше скласти уявлення про будову губок.
Ascetta має вигляд бокала, одним кiнцем («пiдошвою») прикрiпленого до субстрату. На кiнцi, протилежному до «пiдошви», є великий отвiр — оскулум, що: веде у внутрiшню порожнину, яка називається атрiальною. По всiй поверхнi губки розкиданi численнi дрiбнi пори, якi ведуть у канальцi, що пронизують стiнку тiла i вiдкриваються в атрiальну порожнину.
Стiнку тiла губки становлять:
шар плоских клiтин, що утворюють зовнiшнiй покрив тiла i вистилку канальцiв;
шар хоаноцитiв — джгутико-комiрцевих клiтин, що вистилають атрiальну порожнину.
Мiж названими шарами клiтин є драглиста маса — мезоглея, що мiстить нечисленнi клiтини: склероблати, якi продукують скелетнi утворення (у Ascetta — вапнистi голки), пiгментнi клiтини, статевi i розкиданi поодинцi нервовi.
Живляться губки так: вода з завислими в нiй найдрiбнiшими частками поживи надходить через пори i канальцi в атрiальну порожнину i виходить з неї через оскулум; при цьому частки поживи захоплюються джгутико-комiрцевими клiтинами (хаоноцитами), якi вистилають атрiальну порожнину, i всерединi цих клiтин перетравлюються (фагоцитоз).
Будова бiльшостi iнших губок ускладнена внаслiдок ускладнення їх iригацiйної системи (так називається сукупнiсть пор, канальцiв, атрiальної порожнини i оскулуму).
цьому подразнюють шкiру, посилюючи кровообiг.
Лiтература:
Ю. Т. Вервес, П. Г. Балан, В. В. Серебряков. Київ „Генеза”. Фiзiологiя 2001. с. 73-76, с. 95-102.
Б. М. Мазурович. Безхребетнi тварини. Зоологiя.
Б.Є. Биховський, О. В. Козлова. Київ „Радянська школа”, Бiологiя тварин, 1991.
| 
