ЗАГАЛЬНІ ПИТАННЯ АНТРОПОСОЦІОГЕНЕЗУ
Мiсце людини i суспiльства у Всесвiтi
про нездоланну пристрасть людини до пiзнання своєї iсторiї. Науковий же розгляд оригiнальної народної творчостi дає можливiсть з'ясувати не тiльки джерела архаїчного фольклору, а й простежити вплив на його формування того природного i соцiального середовища, в якому вiн народжувався.
Чудовi перекази про походження Всесвiту i людини створили архаїчнi мисливцi, збирачi й землероби Австралiї та Океанiї. І хоча у рiзних народiв, що мешкають на неосяжних просторах островiв i материкiв пiвденних морiв i океанiв, мiфи i легенди рiзняться за своїми конкретними сюжетами, все ж їх об'єднує спiльна iдея про виникнення людини з морського середовища й участi в її створеннi так званих культурних героїв i надприродних сил.
За Бiблiєю, людина була створена iз «червоної глини» Богом, який вдихнув у неї безсмертну душу. Подiбнi мiфи i легенди виникли у багатьох народiв свiту, в яких мистецтво скульпторiв i гончарське ремесло досягли значного розвитку.
Пiзнiше в народних переказах поступово починає простежуватись значна схожiсть людини з тваринами. З'явилися легенди про рiзного роду оборотнiв, якi започаткували вже роздуми про природне, а не божественне походження людини. Першими цю народну здогадку пiдхопили античнi мислителi, якi розглянувши будову тiла людини, першими визначили її мiсце в системi тваринного свiту.
проблеми походження людини i визначення її мiсця в систематицi живої природи та Всесвiту в цiлому. З самого початку в пошуках, пов'язаних iз визначенням природи людини та ролi її дiяльностi в розвитку Всесвiту, простежуються два пiдходи: фiлософський, представники якого, розглядаючи людину як частку природи, намагаються визначити мiсце i роль людства у проходженнi природних процесiв, та антропологiчний, метою якого є з'ясування рiвня морфологiчної своєрiдностi людини i визначення її мiсця в зоологiчнiй класифiкацiї.
Визначення мiсця людини i суспiльства у Всесвiтi є одним iз найважливiших елементiв складної системи свiтосприйняття людства.
Як i всi iншi науковi та iдеологiчнi концепцiї, цi уявлення постiйно удосконалювалися впродовж iсторiї. Одна з яскравих картин єдностi людини i Всесвiту була створена ще в давньогрецькiй мiфологiї. Стародавнi греки уявляли Всесвiт як єднiсть Неба i Землi. На Небi жили боги, на Землi — люди. Боги мало чим вiдрiзнялися вiд людей. Вони жили тими ж турботами i пристрастями, що й люди. Інодi боги втручалися в життя людей з тим, щоб покарати їх за негiдну поведiнку чи, навпаки, допомогти вийти iз скрутного становища, а в окремих випадках навiть пiдносили людей на Небо i робили їх рiвними собi.
Проте в подальшiй iсторiї людства цей цiлiсний свiтогляд поступово розпався, i вже в кiнцi XIX ст. знання про людину i Всесвiт розподiляються мiж трьома самостiйними, мало пов'язаними мiж собою галузями науки: фiзикою, бiологiєю та суспiльствознавством. За всiх грандiозних наукових досягнень у вивченнi кожної iз зазначених сфер Всесвiту, єдиної концепцiї його розвитку все ж створено не було, хоча спроби у цьому напрямi й робилися. Найближче до вирiшення цiєї проблеми пiдiйшли росiйськi космiсти (В. Соловйов, Н. Федоров, К. Цiолковський, Д. Менделєєв та iн.). Проте найбiльш ґрунтовну оцiнку дiяльностi людства в масштабi нашої планети i Всесвiту в цiлому дав на початку XX ст. видатний учений В. І. Вернадський в своїй концепцiї про бiосферу, а в подальшому i про ноосферу.
Зюссом. Проте лише В. Вернадський у своїй працi «Геобiохiмiя» вперше виклав iсторiю розвитку бiосфери i здiйснив реконструкцiю цього процесу. Узагальнюючи величезний емпiричний матерiал, накопичений багаторiчними дослiдженнями, В. Вернадський довiв, що плiвка життя, яка виникла на поверхнi Землi, рiзко прискорила всi процеси її розвитку завдяки спроможностi за допомогою утилiзацiї енергiї космосу трансформувати земну речовину. Таким чином, Земля i Космос уявлялися єдиною системою, де жива речовина з'єднувала в одне цiле процеси нашої планети з космiчними процесами. Як наслiдок цього величезного процесу розвитку стала поява на землi людини — носiя Розуму. Розум, у свою чергу, значно прискорив всi процеси розвитку у Всесвiтi, створивши нову оболонку — ноосферу (сферу розуму). Термiн «ноосфера» вперше був запропонований пiд час обговорення доповiдi В. Вернадського в Парижi французькими дослiдниками фiлософом Е. Леруа та палеонтологом П. Тейяр-де-Шарденом. Сам В. Вернадський цей термiн почав використовувати значно пiзнiше.
Згiдно з ученням В. Вернадського, генезис людини, а з нею i ноосфери, був наслiдком розвитку бiогеосфери. Як частина Всесвiту земля свого часу стала природним середовищем, в якому виникло людство. У свою чергу, людина, насичуючи нашу планету штучними знаряддями працi i побуту, перетворила значну її частину в бiотехносферу, зробивши її об'єктом цiлеспрямованої перебудови та засобом забезпечення своєї життєдiяльностi. З часом дiяльнiсть людей набуває планетарних, а в наш час уже й позаземних масштабiв, перетворюючись на чинник космiчного порядку. Отже, учення про ноосферу, об'єднавши процеси розвитку живої i неживої природи, перекинуло мiст до вирiшення сучасних проблем розвитку людського суспiльства.
Завершуючи огляд фiлософського визначення мiсця людини у Всесвiтi, зазначимо, що в наш час єдиного розумiння поняття «ноосфера» серед дослiдникiв не iснує. Так, однi дослiдники вважають ноосферою лише ту частину бiосфери, яка перебуває пiд впливом людини, i, розглядаючи її в iсторичнiй перспективi, подiляють на ноосферу стародавнiх грекiв, ноосферу середньовiччя й таке iнше (М. М. Гумiльов). Іншi вважають, що епоха ноосфери настане лише тодi, коли людина забезпечить таку взаємодiю Людини i Природи, яка дозволить стабiльно розвиватися як людинi, так i природi (М. М. Мойсєєв). Існують й iншi тлумачення. Але всi дослiдники визнають головне: виникнення людини i суспiльства є наслiдком розвитку життя не тiльки на нашiй планетi, а й у Всесвiтi в цiлому.
Першi спроби визначити мiсце людини в органiчному свiтi були зробленi античними фiлософами. Так, згiдно з класифiкацiєю Арiстотеля (384 — 322 рр. до н. е.), вона належить до особливої сукупностi («роду») вищих тварин — живородних ссавцiв, вкритих волоссям i дихаючих легенями. Розглядаючи людину як кiнцевий результат розвитку живих iстот, Арiстотель детально описав її тiло i вказав на тi особливостi (прямоходiння, наявнiсть розвинутого головного мозку, членороздiльна мова, здатнiсть мислити), завдяки яким вона посiдає панiвне мiсце в природi. Мiж людиною та iншими тваринами вiн розмiщував мавп.
У подальшому думку про схожiсть людини та мавпи розвив вiдомий римський лiкар й анатом Клавдiй Гален (II — початок III ст. н. е.), який назвав мавп «смiшними копiями людей». Вiн виявив багато спiльних рис у їхнiй анатомiчнiй будовi.
Ідея спорiдненостi людини та мавпи дiстала новий iмпульс в епоху Вiдродження, коли вченi знову повернулися до анатомiчних дослiджень. У 1699 р. англiйський дослiдник Е. Тайсон дав анатомiчний опис шимпанзе, вказавши, що вищi мавпи є перехiдною ланкою мiж людиною, нижчими мавпами та iншими тваринами. Разом iз тим вiн називав мавп «четверорукими», протиставляючи їх «дворуким», тобто людям.
люди вiднесенi до загону приматiв («головних», «князiв»), який включає також роди мавп, лемурiв та кажанiв. У десятому виданнi своєї «Системи природи» (1758) вчений роздiлив рiд «Homo» (людина) на двi групи: «Homo sapiens seu diurnus» (людина розумна, або денна), яка включає американську, європейську, азiйську та африканську людину, та «Homo ferus» (людина дика), куди вiднесенi фантастичнi «дивовижнi» та «нiчнi» люди, а також орангутанги — людиноподiбнi мавпи.
Як вiдомо, Лiнней дотримувався традицiйних поглядiв про незмiннiсть бiологiчних видiв. Проте його класифiкацiя, яка поставила людину в один ряд iз мавпою, сприяла розвитковi еволюцiйних iдей, остаточне утвердження яких пов'язане з працями видатного англiйського вченого Чарльза Дарвiна (1809 — 1882).
Один iз послiдовникiв дарвiнiзму — англiйський бiолог Томас Гекслi у працi «Про мiсце людини в рядi органiчних iстот» (1863) пiддав критицi поширенi на той час схеми, в яких протиставлялися загони — «дворуких», тобто людей, та «четвероруких», себто мавп. На пiдставi аналiзу анатомiчних та ембрiологiчних даних вiн довiв, що за багатьма ознаками антропоморфнi (людиноподiбнi) мавпи значно ближчi до людей, нiж до нижчих мавп.
Інший прихильник еволюцiйних iдей, нiмецький зоолог i анатом Ернст Геккель (1834 — 1919) у книзi «Натуральна iсторiя свiтобудови» (1868) навiв родовiдне дерево ссавцiв, що складалося iз ЗО послiдовних щаблiв. За його схемою простежується така генеалогiчна лiнiя: напiвмавпи — мавпи — людина. Прямими попередниками людей Геккель вважав антропоморфних мавп, близьких до сучасних гiбонiв.
ст. дали змогу конкретизувати уявлення про її мiсце в природi та шляхи еволюцiї її предкiв.
Згiдно з критерiями зоологiчної систематики, всi сучаснi люди належать до одного бiологiчного виду чи навiть пiдвиду людини розумної — Homo sapiens (Homo sapiens sapiens) — сукупностi полiморфних популяцiй, якi вiльно змiшуються мiж собою i дають плодюче потомство (окремi раси розрiзняються мiж собою за другорядними ознаками, що не мають iстотного значення для життєдiяльностi людей).
Вид Homo sapiens входить до роду людина (Homo), який включає також викопних людей — палеоантропiв та неоантропiв (останнiм часом палеоантропiв часто розглядають як пiдвид Homo sapiens neanderthalensis виду Homo sapiens).
Разом з iншими викопними людьми (архантропами) та безпосереднiми попередниками людей — австралопiтеками рiд Ното складає родину гомiнiдiв (Hominidae), представникам якої властивi великий мозок, випрямлене положення тiла i двонога ходьба, наявнiсть рухливої, придатної до тонких манiпуляцiй кистi з великим пальцем, що рiзко протиставляється iншим.
Разом з антропоморфними мавпами (шимпанзе, горилами, орангутангами та гiбонами) родина гомiнiдiв входить до надсiмейства вищих вузьконосих пiдзагону людиноподiбних — Anthropoidae (iнодi термiн «антропоїди» вживають у вужчому значеннi — лише стосовно людиноподiбних мавп) загону приматiв (Primates), який включає приблизно 200 видiв нижчих i вищих мавп Старого i Нового Свiту, напiвмавп (лемурiв) та довгоп'ятiв. У свою чергу, загiн приматiв вiдноситься до класу ссавцiв (Mammalia) типу хордових (Chordata) царства тварин (Animala).
Наведена схема зоологiчної систематики приматiв у науцi не є загальновизнаною. Найбiльш суперечливим є внутрiшнiй розподiл родини гомiнiдiв (Hominidae), вiд якого, до того ж, значною мiрою залежить вирiшення проблеми гранi людини i тварини.
Рушiйнi сили процесу антропосоцiогенезу
для виникнення людини була бiологiчна основа — тривалий i суперечливий шлях розвитку анатомофiзiологiчної i нервово-психiчної органiзацiї її безпосереднiх пращурiв. Проте не лише бiологiчнi передумови привели до виникнення людства. Становлення людини i суспiльства значною мiрою було зумовлене також iншими чинниками, перш за все соцiальними, екологiчними та космiчними.
Вже спроба основоположника наукового пiдходу до проблеми антропогенезу Ч. Дарвiна звести процес виникнення людини i суспiльства лише до бiологiчних факторiв (статевий вiдбiр) не дала очiкуваних результатiв, що врештi-решт зрозумiв i сам її автор. Так, згiдно з еволюцiйною теорiєю Ч. Дарвiна, фiзичний тип сучасної людини сформувався завдяки довготривалому вiдбору жiнками чоловiкiв, якi мали iстотнi переваги в фiзичнiй будовi органiзму. Надаючи перевагу фiзично досконалiше органiзованим чоловiкам, жiнки забезпечили народження плодовитiших i морфологiчно краще побудованих нащадкiв, що зрештою i привело до появи людини. Не з'ясовуючи питання, чому жiнки надавали перевагу чоловiкам з тими чи iншими фiзичними якостями, зазначимо, що по сутi теорiя Ч. Дарвiна не дає вiдповiдi на головне питання: як виникли такi суто людськi якостi, як моральнiсть, членороздiльна мова, свiдомiсть i, нарештi, суспiльство.
що моральнiсть властива лише людям, що вона є найсуттєвiшою вiдмiннiстю мiж людиною i тваринами. Ч. Дарвiн змушений був визнати, що люди, надiленi високими моральними якостями, такими як самовiдданiсть, хоробрiсть, доброзичливiсть тощо, як правило, частiше гинуть i залишають менше нащадкiв, нiж люди себелюбнi, гонористi, схильнi до зрадництва та запроданства. В цiй непростiй ситуацiї Ч. Дарвiн намагається замiнити поняття статевого вiдбору iншим поняттям — груповим природним вiдбором, який, на його Думку, i визначає напрям розвитку моральностi шляхом вiдбору вже не iндивiдуумiв, а колективiв. Вiн доводить, що колективи, якi мають у своєму складi бiльше членiв з високими моральними якостями, зокрема такими, як патрiотизм, хоробрiсть, самовiдданiсть, дисциплiнованiсть тощо, частiше виживають у складних життєвих ситуацiях.
Близьку до дарвiнiвської теорiю антропогенезу висунув видатний англiйський антрополог А. Кiзс. За його концепцiєю, на свiтанку людства iснувало багато iзольованих людських груп, мiж якими йшла боротьба за виживання, в якiй однi перемагали, iншi гинули. Перемагали тi групи, де були мiцнiшi соцiальнi стосунки, таким чином, груповий вiдбiр сприяв формуванню у людей суспiльних якостей.
Обидвi точки зору мають право на iснування. Але це вже не статевий вiдбiр, а щось iнше, що виходить за межi бiологiчних стосункiв i потребує iншого обґрунтування.
Поряд iз цими концепцiями виникнення людства було створено i безлiч iнших теорiй, автори яких намагалися з'ясувати своєрiднiсть людського суспiльства, теж у межах бiологiчної еволюцiї, спираючись на визнання окремих бiологiчних чинникiв як рушiйних сил процесу антропосоцiогенезу. Однi дослiдники вважали вирiшальним фактором перебудови морфологiї людини прямоходiння, iншi — розвинуту руку, яка сприяла пiдкоренню природи людиною, третi — розвиток мозку як «вмiстилища» свiдомостi i розуму. Всi цi чинники дiйсно мали величезне значення для морфологiчної перебудови людини i формування її як соцiального феномена. Без прямоходiння взагалi неможливо уявити формування людини, а без розвинутої руки — становлення й розвиток виробництва, нової, суто людської форми адаптацiї до мiнливого природного середовища. Мозок є не тiльки «вмiстилищем» свiдомостi i розуму, а й регулятором внутрiшнiх функцiй органiзму, «пультом управлiння» всiма дiями людини, «мiсцем» народження iдей перетворення навколишнього середовища, засобом пiдтримання балансу мiж мiнливими природними умовами та процесами, що вiдбуваються в органiзмi самої людини.
Останнiм часом з'явилися новi теорiї, в яких велика увага придiляється екологiчним та космiчним чинникам антропосоцiогенезу. Спираючись на сучаснi досягнення природничих наук, дедалi бiльше дослiдникiв намагаються простежити безпосереднi зв'язки мiж циклами еволюцiйного перетворення природи, ритмами геофiзичних i космiчних процесiв та виникненням людини i суспiльства.
факту саме земного її походження та мешкання, що, на думку вченого, не виключає можливостi її мiжпланетних подорожей. Інакше кажучи, географiчнi та екологiчнi умови нашої планети спричинили зародження, проходження та завершення процесу антропосоцiогенезу.
ще мати певний час для трансформацiї iснуючих бiологiчних форм у новi, якi лише згодом можна буде розглядати як наслiдок впливу географiчного чинника. Водночас для еволюцiї органiзмiв, крiм змiни природного середовища, потрiбнi ще боротьба за iснування, природний вiдбiр, спадковiсть. Однак без рiзноманiтностi географiчного середовища та його перманентних змiн живим iстотам не треба було б пристосовуватись.
Останнiм часом значно збiльшився обсяг поняття «географiчне середовище» за рахунок включення в нього, крiм традицiйного компонента ландшафтно-клiматичної рiзноманiтностi, космiчного впливу на розвиток живих iстот, передусiм радiацiйних процесiв, а також тектонiчних, сейсмiчних, вулканiчних тощо. Серед багатьох гiпотез цього напряму заслуговує на увагу гiпотеза Г. М. Матюшина. На основi спостережень розмiщення знахiдок решток найдавнiших людей та їхнiх предкiв, якi в переважнiй бiльшостi виявились «прив'язаними» до зони схiдно-африканського рифтового розлому, вiн вважає, що одним iз найважливiших чинникiв антропогенезу були мутацiї, зумовленi радiацiєю — властивiстю уранових руд рiзко впливати на спадковiсть високорозвинених iстот. Саме такi радiацiйнi умови мали мiсце декiлька мiльйонiв рокiв тому, коли внаслiдок тектонiчних зсувiв, на думку французьких учених, у пiвденно-схiднiй Африцi виник природний атомний реактор. Вiн став джерелом тiєї радiацiї, пiд впливом якої високорозвиненi антропоїди перетворились на найдавнiших людей.
землi, в iнтервалах мiж якими слабшає захист живих iстот вiд космiчної радiацiї. Таким чином, космiчна радiацiя є одним iз важливих чинникiв поетапного вдосконалення структури людини. В наш час бурхливого розвитку природничих наук неможливо не враховувати їх внесок у розробку теорiї антропосоцiогенезу. Здебiльшого йдеться про науково обґрунтованi, а iнодi й дiйсно евристичнi вiдкриття. Зокрема, це стосується еволюцiї самої людини як природного феномена. Проте, розкриваючи процес формування сучасного фiзичного типу людини, жодна з цих концепцiй не дає вiдповiдi на питання, як разом iз людиною виникло суспiльство, тобто людство як таке. Цiлком зрозумiло, що поведiнку людини визначає не її бiологiя, а щось iнше, що вiдрiзняється вiд бiологiчного.
Немає потреби детально розглядати бiльшiсть сучасних соцiальних концепцiй. Їх, за винятком суто спекулятивних i антинаукових, можна звести до двох основних теоретичних напрямiв: так званого культурологiчного та трудового.
людина формується пiд впливом культури того чи iншого соцiального оточення. Саме культура, а не структура органiзму, визначає поведiнку людини. Це пов'язано з особливостями розвитку культури, яка передається вiд одного поколiння до iншого не генетичним шляхом, а завдяки навчанню. Таким чином, розвиток культури може вiдбуватися незалежно вiд бiологiчної еволюцiї. Це безперечно. Водночас не можна стверджувати, що культура є єдиною ознакою, завдяки якiй людство вiдрiзняється вiд тваринного свiту.
Найбiльшого поширення серед дослiдникiв набула трудова теорiя Ф. Енгельса, згiдно з якою праця створила саму людину, зумовила напрям розвитку її морфологiчної структури, сприяла виникненню мислення, свiдомостi, мови, культури тощо. Визнаючи вирiшальну роль працi в становленнi людства, трудова теорiя надає великого значення також бiологiчним чинникам, передовсiм прямоходiнню, розвитку руки i мозку. В зв'язку з цим вона визначається як бiосоцiальна.
|
