План
Вступ
1. 1 Виникнення античної науки
1. 3 Другий (афiнський) етап розвитку давньогрецької натурфiлософiї. Виникнення атомiстики. Вчення Арiстотеля
1. 4 Третiй (елiнiський) етап у давньогрецькiй натурфiлософiї. Розвиток математики i механiки
2. 1 Виникнення природничих наук в стародавньому Римi
3. Стан природничої науки в епохи Середньовiччя
Висновки
Список використаної лiтератури
Вважалося, що в її натурфiлософськiй формi вiдведена роль «науки наук», «царицi наук», тому що вона є умiстищем усiх людських знань про навколишнiй свiт, а природничi науки є лише її складовими частинами.
про тварин, якi були об'єктами полювання або становили небезпеку. Цi вiдомостi постiйно нагромаджувалися у зв'язку з прирученням тварин i розвитком землеробства. Першi систематизованi знання про оточуючий свiт сформувалися в Давнiй Грецiї i Давньому Римi.
Мета нащої роботи – з`ясувати особливостi розвитку природознавства в епоху античностi та середньовiччя.
Головнi завдання:
3) з`ясувати стан природознавства в епоху Середньовiччя;
В ходi проведеної нами обробки наявної iнформацiї були використанi такi методи наукового пiзнання об`єктивних закономiрностей сучасного свiту: iсторично-ретроспективний, описовий, аналiз та синтез, порiвняння, узагальнення.
1. Природознавство стародавньої Грецiї
Однак мiж мiфологiєю i фiлософiєю були iстотнi вiдмiнностi. Мiф розповiдав про те, хто породив усе iснуюче, а фiлософiя запитувала, з чого воно виникло. Мислителi Давньої Грецiї шукали певний перщопочаток, з якого все почалося. Уже в тi далекi часи з'явилися першi уявлення про матерiальнiсть свiту. Античнi мислителi VI—V ст. до н. е. вважали основою всього сущого воду (Фалес), алейрон — безмежну матерiю (Анаксимандр), повiтря (Ашксимен), вогонь (Гераклiт), атом (Левкiпп, Демокрiт). Ця перщостихiя, як вони вважали, матерiальна, вiчна, саме з неї все виникає. У другiй половинi VI ст. до н. е. в пiвденнiй Італiї виникла фiлософська школа, заснована налiвлегендарним Шфагором. Близьким за поглядами до пiфагорiйцiв був Аякмеон Кротонський (кiн. VI — поч. V ст. до н. е.), лiкар, астроном, фiлософ, засновник анатома i фiзiологiї у Давнiй Грецiї. Є данi, що саме вiн уперше почав анатомувати тварин iз науковою метою, що дало йому змогу зробити ряд важливих висновкiв про роль окремих органiв. Вiн визнавав головний мозок зосередженням вiдчуттiв i мислення та з'ясував роль нервiв. Вiдмiнностi мiж тваринами та людиною Алкмеон вбачав утому, що тварини володiють лише вiдчуттями, а людина не тiльки вiдчуває, а й мислить. Умовою нормального функцiонування органiзму, на думку Алкмеона, с рiвновага в ньому «сил» — вологого i сухого, теплого i холодного, гiркого i солодкого тощо. Порушення цiєї рiвноваги (наприклад, надлищок теплоти) призводить до захворювання. Це вчення мало великий вплив на подальший розвиток грецької медицини. Слiд зазначити, що Алкмеон належав до тих, хто визнавав безсмертя людської душi [6, 57].
Емпедокл (490—430 рр. до н. е.) усе рiзноманiття природи зводив до чотирьох вiчних «коренiв речей» — вогню, повiтря, води i землi, якi, сполучаючись у рiзних комбiнацiях i спiввiдношеннях, дають початок тiлам природи. Стверджуючи, що живе утворилося з неживого пiд впливом природних факторiв, Емпедокл не мiг погодитися з тим, що шляхом самозародження виникли вiдразу складнi речовини. Вiн вважав, що спочатку утворилися частини складного, якi пiзнiше випадково поєдналися. Це призвело до появи як гармонiйних, так i потворних форм. Останнi виявлялися нежиттєздатними i вимирали. Органiзми з вдалими поєднаннями частин продовжували свiй рiд, розмножуючись. Отже, уже Емпедокл висловлював думку про етапнiсть розвитку складного, виживання та розмноження бiльш пристосованих тiл. Живлення i рiст живих органiзмiв Емпедокл пояснював прагненням частин до об'єднання з подiбними до себе.
Цiкавi думки висловив Емпедокл у галузi фiзiологiї та ембрiологiї. Так, вiн вважав, що слух залежить вiд тиску повiтря, на хрящ вуха, який висить у вусi, як дзвiночок, i коливається при ударi. Головну роль в органiзмi, на думку Емпедокла, вiдiграє кров. У наслiдок помiрного охолодження кровi настає сон, а пiсля повного охолодження — смерть. Душа вмирає разом з тiлом, оскiльки вона є лише кiлькiсним спiввiдношенням змiшаних у тiлi елементiв. Емпедокл вважав, що зародок утворюється вiд змiшування чоловiчого та жiночого сiменi, причому стать зародка залежить вiд температури, за якої вiн розвивається. Пiд час розвитку зародка, насамперед, утворюється серце як головний орган життя.
Емпедокя стверджував, що рослини утворилися iз землi ранiше за тварин. На їх рiст впливало тепло землi подiбно до того, як на рiст зародка впливає тепло матки. Рiзноманiття рослин залежить вiд того, що вони одержують з ґрунту рiзнi елементи.
отруйнi рослини.
ембрiологiї. Гiппократ i його послiдовники розвивали уявлення про природнi причини захворювань, що залежать вiд зовнiшнiх умов, стану органiзму, способу життя. Гiппократ учив: щоб розпiзнати хворобу та лiкувати її, потрiбно базуватися на безпосередньому спостереженнi за хворим i узагальненнi досвiду. Учений скерував медицину на шлях наукового дослiдження хворого та здорового органiзму, наголошуючи на тому, що вивчення будови тiла людини є перщоосновою медицини.
Гiппократ був творцем учення про чотири рiдини тiла — кров, слиз, жовту І чорну жовч, кiлькiсне та якiсне спiввiдношення яких лежить в основi всiх нормальних i патологiчних процесiв в органiзмi людини [13,2].
У книгах, що входять до складу так званого «Збiрника Гiппократа» (участь у якому самого Гiппократа встановити неможливо), мiститься найбiльш повне зiбрання знань давньогрецьких лiкарiв у галузi медицини, анатомiї, фiзiологiї та ембрiологiї.
Дослiдження людського тiла ускладнювалося забороною розтинати людськi трупи. Проте анатомiчнi знання в Грецiї в часи Гiппократа пiднялися на виший щабель, нiж у країнах Стародавнього Сходу. Найкраще був вивчений скелет, а саме: окремi кiстки черепа, кiстки кiнцiвок i кiстки верхнього поясу. Серед органiв черевної порожнини були вiдомi шлунок, тонкий i товстий кишечник, сальник, нирки, сечовий мiхур. Проте про детальну будову цих органiв тодi ще майже нiчого не знали.
Авторам «Похратового збiрника» були вiдомi шлуночки i передсердя серця, пiвмiсяцевi клапани. Вони розрiзняли артерiї i вени. Головний мозок розглядався як залоза, оточена двома оболонками. Автори збiрника видiляли зоровий, слуховий, блукаючий черепно-мозковi нерви, а також плечовий, мiжреберний i сiдничний спинномозковi нерви. Один з учених висловлює здогадку про зв'язок мозку не лише зi всiєю нормальною психiчною дiяльнiстю людини (мислення, вiдчуття, емоцiї, сон), а й iз психiчними захворюваннями.
Ембрiологiчнi погляди Гiппократа i його послiдовникiв викладенi в книзi «Про сiм'я i природу дитини». Вiд того, яке сiм'я — чоловiче чи жiноче — переважає, залежить стать дитини i подiбнiсть до одного з батькiв. У батькiв з певними набутими вадами можуть народитися цiлком здоровi дiти, хоч в iнших випадках дитина може успадкувати хворобу батькiв. Навколо плода утворюються оболонки i формується пуповина, через яку зародок дихає. Живлення плода вiдбувається за рахунок кровi матерi. Автори цiєї книги стверджують;що ергами людського плода поступово формуються протягом 30—42 днiв, i пропонують переконатися в цьому, спостерiгаючи за розвитком курячого зародка шляхом щоденного розтину одночасно пiдкладених пiд квочку яєць [13,2].
У ІV-ІІІ ст. до н. е. виникає фiлософськi система Платана (427—347 рр. до н. е.), яка залишила глибокий слiд в iсторiї фiлософи i науки: Бiологiчнi погляди Платана, викладенi в дiалозi «Тiмей», формувалися пiд впливом його загально-фiлософських поглядiв. Життя, на його думку, почалося на Землi з появою людського роду. Творець свiту, «демiург», створив людину як найдосконалiшу iстоту, найбiльш наближену до божественного образу. Усi iншi види живих iстот виникли вiд людей як їх недосконалi спотворення. Платан надавав особливого значення головному мозку, який, за його словами, є мiсцем перебування вищої, безсмертної частини душi. Двi iншi частини мають смертну природу i знаходяться вiдповiдно в серцi те в областi живота.
Засновником античного природознавства справедливо вважається Аристотель (384 — 322 рр. до н. е.) — фiлософ, учений-енциклопедист, що навчався у Платана в Афiнах, був вихователем Олександра Македонського. У 355 р. до н. е. вiн заснував Лiкей, або школу перипатетикiв, з натуралiстичним ухилом. Вiн був автором багатьох праць iз лiтератури, полiтики, логiки, фiлософiї та бiологiї. Загальновiдомими, зокрема, є такi трактати, як «Історiя тварин», «Про частини тварин», «Про виникнення тварин».
Найбiльший бiологiчний трактат Аристотеля — це «Історiя тварин». Тут пiсля деяких попереднiх вiдомостей про тварин подається опис зовнiшньої та внутрiшньої будови людини, який є нiби вступом до порiвняльно-анатомiчного опису тварин. Далi розглядаються статевi вiдмiнностi у тварин, рiзнi способи розмноження тварин i окремо — розмноження людини. Аристотель описує термiни спарювання у тварин, розповiдає про статеве розмноження i явище партеногенезу (самовiльного зародження), про побудову гнiзд, вiдкладання яєць, розвиток пташенят i малькiв риб, вагiтнiсть. Третiй бiологiчний трактат "Аристотеля: — «Про виникнення тварин» присвячений ембрiологiї тварин i людини. У ньому розглядаються питання, пов'язанi з визначенням статi й успадкуванням ознак, виникненням патологiй i багатоплiддя. Для розумiння бiологiчних поглядiв Аристотеля надзвичайно важливим є четвертий трактат «Про душу». У ньому розглядаються вiдчуття, що сприймаються органами чуттiв, розумова дiяльнiсть людини, питання про взаємовiдносини мiж душею i тiлом [6,58].
що з ними пов'язанi. Це можливо було зробити лише у випадку анатомiчних розтинiв.
Аристотель мав уявлення про вiдмiнностi мiж великими. пiдроздiлами тваринного свiту i був обiзнаний з анатомiєю, ембрiологiєю i фiзiологiєю таких груп, як ссавцi. Вiн вважав головними ознаками, якi характеризують ссавцiв, наявнiсть у них органiв повiтряного дихання — легенiв i гарячої кровi; вiн знав, що вони живороднi, годують малят молоком, а плiд прикрiплюється до матки пуповиною, органом, який пiзнiше буде названо плацентою. Аристотель писав також, що жодна з даних ознак, як правило, не зустрiчається в риб. Враховуючи це, вiн вiдокремив вiд риб групу тварин, вiдому пiд назвою китоподiбнi (кити, дельфiни). Вважаючи живородiння ознакою, що вiдрiзняє ссавцiв вiд риб, Аристотель вказав, що iснує група риб — селахе (акули, скати), представники якої народжують живих малят.
Формально Аристотель не залишив класифiкацiї тварин. Проте в його працях у достатнiй кiлькостi зустрiчаються визначення, що дають змогу вiдтворити те групування тваринних форм, яке можна розглядати як арiстотелеву класифiкацiйну схему. Аристотель подiлив тварин на двi групи — енайма (тварини з кров'ю) i анайма (тварини без кровi). Енайма складається з живородних (людина, кити, чотириногi) i яйцеродних, або яйцеживородних (птахи, яйцекладнi чотириногi, змiї, риби). Анайма подiляється на тварин з досконалими яйцями (головоногi молюски, ракоподiбнi), тварин з яйцями особливої будови (комахи, павуки, скорпiони) i на тварин, що виникають iз генеративного слизу самочинно (решта молюскiв, голкошкiрi). Є вiдомостi, що Аристотель займався не лише зоологiєю, «батьком» якої його справедливо вважають, а й ботанiкою, проте його ботанiчнi працi не збереглися.
Його учень i послiдовник фiлософ-енциклопедист Феофраст Ерезiйський (370-4285 рр. до н. е.) є творцем давньогрецької ботанiки, основи якої викладенi в його працях «Історiя рослин», «Про виникнення: рослин» та «Про причини рослин». Поряд iз народними повiр'ями i прикладними вiдомостями про лiкарськi рослини, про способи їх збору застосування Феофраст повiдомляє також деякi данi про будову i розмноження рослин. Вiн уперше ввiв в обiг термiни «плiд», «оплодень», «серцевина». Вiн розрiзняв такi способи розмноження рослин, як самозародження, зародження з насiння, вiд кореня, вiд гiлки пагона; пасинка. У Феофраста зустрiчаються данi про мiнливiсть рослин пiд впливом рiзних умов i можливiсть їх переродження (наприклад пирiю у пшеницю). Узагалi, розвиток ботанiки в античнi часи проходив Пiд впливом потреб землеробства та медицини.
того часу — Герофiла i Еразистрата.
Герофiл вивчав будову людського тiла i порiвнював анатомiчну будову тварин та людини. Вiн встановив, що мозок є центром нервової системи. Особливо детально вчений вивчав нервовi центри i нерви. Останнi вiн подiляв на такi, що пiдлягають впливу волi людини, i такi, що не пiдлягають їй. Герофiл уперше чiтко вказав на вiдмiнностi мiж артерiями та венами, зауваживши, що артерiї вiдчутно пульсують, тодi як пульсацiя вен абсолютно вiдсутня або ледве вiдчувається. Герофiл вважається першим греком, який почав препарувати людськi трупи [6,58].
що Еразистрату були вiдомi вiдмiнностi мiж переднiми i заднiми корiннями спинномозкових нервiв. Як i Герофiл, вiн проводив анатомування людських трупiв, а також дослiди на злочинцях (у присутностi сирiйського царя, придворним лiкарем якого вiн був тривалий час).
Пiсля перетворення Єгипту на римську провiнцiю Олександрiйська медична школа проiснувала ще кiлька столiть, але втратила свiй прогресивний характер. Вiдомi успiхи були досягнутi лише в галузi медичної ботанiки.
Уперше наука в iсторiї людства виникає в Древнiй Грецiї в VI в. до н. е. Пiд наукою розумiється не просто сукупнiсть якихось уривчастих, розрiзнених зведень, а визначена система знань, що є результатом дiяльностi особливої групи людей(наукового спiвтовариства) по одержанню нових знань. На вiдмiну вiд ряду древнiх цивiлiзацiй (Єгипту, Вавилона, Ассирiї) саме в культурi Древньої Грецiї виявляються зазначенi характеристики науки. Саме там виникають першi науковi спiвтовариства (мiлетська школа, платонiвська академiя, пiфагорiйцi й iн.). При цьому давньогрецькi мислителi були, як правило, одночасно i фiлософами, i вченими-натуралiстами. Їхнього досягнення в математицi, механiцi, астрономiї навiчно ввiйшли в iсторiю науки. Це був докласичний етап у розвитку природознавства (класичне природознавство починається значно з XVI-XVII ст., коли будуть закладенi основи сучасної науки).
Панування натурфiлософiї обумовило такi особливостi давньогрецької науки, як абстрактнiсть i абстрагованiсть вiд конкретних фактiв. Кожен учений, що одночасно був i фiлософом, намагався уявити усю свiтобудова в цiлому, нiтрохи не турбуючись про вiдсутнiсть достатнього фактичного матерiалу про явища природи. Це проявилося, зокрема, у давньогрецької концепцiї космосу, для якого ж характерний налiт колишнiх мiфологiчних уявлень про свiт. Коомоцентризм - важлива характеристика древнегрецької натурфiлософiї [6,59].
Поняття космосу мало для древнiх грекiв iстотно iнший, вiдмiнний вiд нинiшнього розумiння змiст. Саме слово «космос» спочатку означало «порядок» i застосовувалося до позначення вiйськового ладу або державного устрою. Разом з тим вже в VI-V ст. до н. е. з`являється розумiння космосу як Всесвiт, як навколишньої свiту, як природи. При цьому космос уявлявся древнiм грекам як своєрiдна проекцiя живої природи або людського суспiльства. Це означало, що образ космосу, що склався в древнiх мислителiв, надiлявся або якостями, властивими iстотам (наприклад, розгляд космосу в якостi величезного людиноподiбного органiзму),або соцiальними якостями, що вiдбивали соцiальнi вiдносини тодiшнього суспiльства.
Як у Всесвiтi (космосi) давньогрецька фiлософiя виявляла людину, так i в людинi вона побачила Всесвiт. Космос був як би макролюдиною, а людина - це мiкрокосм. Така точка зору приводила до висновку про злиття людини i Всесвiту. Людина виступає як частина загального космiчного цiлого. У нiй втiленi всi тi сили i «стихiї», що утворюють космос.
Уявлення про «стихiї» як основний, найпростiший початок (елементи), з яких складається космос, виникло уже на першому етапi становлення античної натурфiлософiї.
1. 2 Перший (iонiйський) етап розвитку давньогрецької натурфiлософiї. Вчення про першооснови свiту
З VI ст. до н. е. починається особливий перiод в iсторiї науки i культури Древньої Грецiї. Це був перiод, коли давньогрецька цивiлiзацiя стала панiвною у великому регiонi, що охоплює пiвденно-схiдне Середземномор'я, Малу Азiю i частину чорноморського узбережжя. До цього часу завершилося формування давньогрецьких мiст-держав, у яких великий розвиток одержали торгiвля, ремiсниче виробництво, культурне життя. Серед них видiлялося Мiлет — головне мiсто Іонiйської колонiї в Малiй Азiї. Через нього проходили важливi торговельнi шляхи з Грецiї в Азiю. Мiсто це було також великим культурним i полiтичним центром, куди спрямовувалися видатнi фiлософи, ученi, полiтичнi дiячi того часу. Мiлетська школа натурфiлософiї залишила глибокий слiд в iсторiї античної культури.
Давньогрецький фiлософ Гераклiт Ефеський (544 — 483 р. до н. е.) пропонував, наприклад, як таку перщооснову вогонь. «Цей космос, — писав вiн, — єдиний з усього, не створений нiким з богiв i нiким з людей, але вiн завжди був, є i буде вiчно живим вогнем, у повну мiру займистими й у повну мiру згасаючим». При цьому Гераклiт вважав, що «все обмiнюється на вогонь i вогонь - на все, подiбно тому як золото на товари, а товари на золото».
повертається у воду, — учив вiн. Нашу землю вiн порiвнював з островом, що плаває в океанi води. Фалес був одним з перших учених античностi, що залишили визначений слiд в iсторiї астрономiї i математики. Вiн одержав популярнiсть завдяки пророкуванню сонячного затемнення, визначенню сонцестояння i рiвноденства, вiдкриттю того, що Мiсяць свiтить не своїм свiтлом. З його iм'ям зв'язують винахiд способу вимiру висоти пiрамiд по довжинi їхньої тiнi. Фалес увiв календар, визначивши тривалiсть року в 360 днiв i роздiливши його на 12 тридцятидневних мiсяцiв.
Учень Фалеса Анаксiмен (близько 585—524 р. до н. е.) визнавав за основу усього повiтря, що має здатнiсть розрiджуватися i стискатися. Рiзним ступенем його розрiдження й ущiльнення вiн пояснював виникнення всiх тiл навколишнього свiту. Розрiджуючись, повiтря стає вогнем, стискаючись - хмарами, водою i землею. Рух повiтря, який створює багатоманiтнiсть свiту, вiдбувається вiчно.
Інший учень Фалеса Анаксимандр (610—546 р. до н. е.) пiшов дещо iншим шляхом. Вiн вiдмовився вiд прийняти за першооснову свiту будь-яку iз стихiй, бо вважав, що не може бути першоосновою будь-який стан матерiї в її конкретнiй формi, чуттєво сприйнятiй формi [6,60].
Першоосновою свiтостворення вiн вважав якiсно невiдокремлену мiфiчну першоречовину, якiй вiн дав назву «алейрон». Анаксимандр думав, що “апейрон” спочатку являв собою невизначену туманну масу, що знаходилася в постiйному; круговоротi, iз якого все ж таки i утворилося все багатоманiття свiту.
Сприйняття свiту як породження якихось першооснов, як царства «стихiй» було характерною рисою античної натурфiлософiї.
Анаксимандру належала перша в європейськiй науцi спроба дати загалькосмологiчну картину свiту. У цiй картинi Земля — центр Всесвiт. Її оперiзують три вогненних кiльця: сонячне, мiсячне i зiркове. Цi кiльця вкритi повiтряною оболонкою, i, коли вона розривається, людина бачить небеснi свiтила. На вiдмiну вiд Фалеса, що уподобали Землю плавучому в океанi острововi, Анаксiмандр стверджував, що Земля перебуває в свiтовому просторi, i нi що не спираючись. На думку американського дослiдника античностi Кана, це було саме значне досягнення наукової думки мiлетської школи.
Особливе мiсце в науцi Древньої Грецiї займав Пiфагор (582—500 р. до н. е.), який внiс не малий для своєї епохи внесок в розвиток математики та астрономiї. Крiм усiм вiдомої «теореми Пiфагора» на рахунку цього античного вченого є ряд iнших наукових досягнень. До їх числа вiдноситься, наприклад, вiдкриття того факту, що вiдношення дiагоналi сторони квадрату не може бути виражене цiлим числом або дробом. Тим самим у математику було введено поняття про iррацiональнiсть. Існують вiдомостi про те, що Пiфагор дотримувався думки про кулеподiбнiсть землi i її обертання навколо власної осi. Разом з тим у своїх космологiчних поглядах Пiфагор був геоцентристом, тобто вважав Землю центром Всесвiт.
Важливою вiдмiнною рисою розумiння Пiфагора було навчання про число як основу Всесвiту. «Саме мудре в свiтi - число», — учив вiн. Вважаючи, що свiт складається з п’яти елементiв (землi, вогню, повiтря, води i ефiру), Пiфагор пов`язав їх з п'ятьма видами правильних багатогранникiв с тим або iншим числом граней. Так, Земля, на його думку, складається з часток кубiчної форми, з часток, що мають форму чотиригранної пiрамiди тетраедрiв), повiтря - з восьмигранникiв (октаедрiв), вода - iз двадцятигранникiв (iкосаедрiв), а ефiр — iз двенадцатигранникiв (додекаедрiв).
До нашого часу дiйшла розповiдь пiзньоримського фiлософа Боецiя (480—524 р. н. е.) про те, яким чином Пiфагор прийшов до своєї основної iдеї, що число – основа всього iснуючого. Якось, проходячи повз кузню, Пiфагор помiтив, що спiвпадаючi удари не однакових за вагою молотiв створюють рiзнi гармонiчнi спiвзвуччя. Вагу молотiв можна вимiрити. І, таким чином, якiсне явище - точно визначається через кiлькiсть. Звiдси Пiфагор зробив висновок, що «число володiє речами».
визначати i духовнi, i моральнi якостi.
царювання концепцiї “стихiй” як первоначал виникнення свiту i виникає новий напрямок - атомiстика.
усього її рiзноманiття висуваються чотири елементи, або «коренi»: земля, вода, повiтря i вогонь. Цi незмiннi «коренi» речей, на думку Емпедокла, змiшуючись один в одному, утворюють усе багатство природи [14, 144].
Але вже в цей перiод на змiну подiбним до уявлень про свiт приходить iнше до того часу атомiстичне вчення про природу. Видатним представником нової натурфiлософської iдеологiї атомiзму був Демокрит (близько 460—370 р. до н. е.). Основнi принципи його атомiстичного вчення можна звести до наступних положень.
1. Весь Всесвiт складається iз дрiбних матерiальних часток-атомiв i незаповненого простору - порожнечi. Наявнiсть останньої є обов'язковою умовою для здiйснення перемiщення атомiв у просторi.
5. Розрiзняються атоми за формою i величиною. Але всi вони на стiльки малi, що недоступнi для сприйняття органами почуттiв людини. Форма їх може бути досить рiзноманiтною. Найменшi атоми мають, наприклад, сферичну форму. Це, за визначенням Демокрита, «атоми душi i людської думки».
Вчення Демокрита про будову свiту викликає iнтерес. З атомiв, вважав вiн, утворюються не тiльки оточуючi нас предмети, але i цiлi свiти, яких у Всесвiтi незлiченна кiлькiсть. При цьому однi свiти ще тiльки формуються, iншi - знаходяться в розквiтi, а третi вже руйнуються. Новi тiла i свiти виникають вiд складання атомiв. Знищуються вони вiд розкладання на атоми.
Демокрита вiдрiзняла глибока вiдданiсть науцi. Вiн говорив, що волiє знайти одне причинне пояснення якому-небудь незрозумiлому явищу, нiж придбати перський престол.
Вчення Демокрита про атомну будову тiл, про нескiнченнiсть Всесвiту i множиннiсть її свiтiв, про вiчнiсть, незнищуванiсть руху настiльки випереджало його час, настiльки пiшло вперед, що згодом багато поколiнь учених розробляли його iдеї.
фiлософа Платона, Аристотель створив згодом в Афiнах свою власну школу - Лiкей, що завоювали велику популярнiсть.
силогiзми, тобто такi умовиводи, коли iз двох суджень (посилок) випливає визначений наслiдок.
Серед природничих наук йому вдалось досягти найбiльших успiхiв у вивченнi живої природи. Вiн визначив життя як здатнiсть до самозабезпечення, а також до незалежного росту i розпаду. У своїх дослiдженнях вiн згадує велику кiлькiсть рiзних тварин. Причому описує багатьох з них з такою точнiстю i настiльки детально, що не залишає сумнiву в тiм, що це його власнi спостереження. Багато фактiв, викладенi Аристотелем, були «перевiдкритi» у наступнi столiття. Йому було вiдоме, наприклад, що кити - живороднi тварини, вiн розрiзняв хрящових риб i хребетних, описував розвиток курячого яйця аж до появи курчати i т. д.
Разом з тим в Аристотеля було чимало наївних i навiть неправильних уявлень про явища природи. Вiн вважав, що дим пiднiмається вертикально вгору, а камiнь падає вертикально вниз.
Але безсумнiвною заслугою Аристотеля було прагнення до збирання i систематизацiї знань, накопичених у древньому свiтi. Виходячи iз своїх уявлень про область знання, вiн вперше спробував дати класифiкацiю наук. З точки зору Аристотеля, варто розрiзняти науки: теоретичнi (де пiзнання ведеться заради нього самого), практичнi(якi дають ключовi iдеї поведiнки людини) i творчi (де пiзнання потрiбне для досягнення чогось прекрасного) [6,65].
Теоретичнi науки Аристотель роздiлив натричасти: так звану «першу фiлософiю», математику i фiзику. «Перша фiлософiя» присвячена якимсь вищим началам всього iснуючого, недоступним для органiв вiдчуттiв i осяжних лише наглядно. У веденнi математики знаходяться узятi в абстракцiї числовi i просторовi властивостi тел. Фiзика вивчає рiзнi стани тiл у природi.
Аристотель зразу ж протиставив «першу фiлософiю» iншим наукам, вiдокремивши її вiд наук, що вивчають природний свiт. Згодом, у I ст. до н. е., давньогрецький дослiдник творчостi Аристотеля Андронник Родоський, видiлив ту частину його вчення, що була вiдома як «перша фiлософiя», i позначив її термiном «метафiзика». З тих пiр i аж до епохи Нового часу пiд метафiзикою розумiли фiлософське вчення про зверхчусливi, недоступнi досвiдовi «перщопочаткiв» буття, тобто навчання, що мало зовсiм iнший предмет, нiж фiзика - наука про природу. З настанням епохи Нового часу, що характеризується прогресом природознавства, ученi-натуралiсти почали вiдмежовуватися вiд метафiзики з її умоглядними, вiдiрваними вiд реального свiту мiркуваннями, що зовсiм не вiдповiдають даним науки. Ця позицiя натуралiстiв знайшла своє вираження у вiдомому виреченнi І. Ньютона; «Фiзика, бережись метафiзики!».
В iсторiї науки Аристотель вiдомий також як автор космологiчного вчення, що мало величезний вплив на свiторозумiння. Космологiя Аристотеля – геоцентриський погляд: Земля, що має форму кулi, нерухомо перебуваєте в центрi Всесвiту. Кулеподiбнiсть Землi Аристотель виводить зi спостережень, зроблених ним пiд час мiсячних затемнень. Цi спостереження показали круглу форму земної тiнi, яка насувається на диск Мiсяця. Тiльки кулясте тiло, якими є Земля, — пояснював Аристотель, — може вiдкидати убiк, протилежну Сонцю, тiнь, що уявляється темним кругом на мiсячному диску. До цього ж висновку - про кулеподiбнiсть Землi - веде, на думку Аристотеля, i властиве для Землi тяжiння до центру Всесвiту. Як результат цього тяжiння повинна була вийти куляста форма.
Аристотель роздiляв свiт на двi областi, якi якiсно вiдрiзняються один вiд одного: область Землi область Неба. Область Землi має у своїй основi чотири елементи: землю, воду, повiтря i вогонь (це тi ж чотири «стихiї», про якi говорили представники натурфiлософiї до аристотельського перiоду). Область Неба має у своїй основi п'ятий елемент - ефiр, з якого складаються небеснi тiла. найдосконалiшi з вони - нерухомi зiрки. Вони складаються з чистого ефiру i настiльки вiддаленi вiд Землi, що недоступнi нiякому впливовi чотирьох земних елементiв. Інше справа - мiсяць i планети. Вони також складаються з ефiру, але на вiдмiну вiд нерухомих зiрок пiддаються деякому впливовi, в крайньому випадку, одного з елементiв, що утворюють Землю. На думку Аристотеля, за оболонкою повiтря навколо Землi знаходиться найбiльш легкий iз земних елементiв - вогонь, що мiститься в просторi мiж Землею i Мiсяцем i стикається з межею ефiру.
На вiдмiну вiд космологiчних поглядiв Демокрита, космологiя Аристотеля включала уявлення про просторову конечнiсть свiтостворення. В цiй конечнiй протяжностi космосу розмiщенi твердi кристально-прозорi сфери, на яких нерухомо закрiпленi зiрки та планети. Їх видимий рух пояснюється обертанням зазначених сфер. З крайньої («зовнiшньої») сферою стикається «Перводвигун Всесвiту», який є джерелом руху. Вiн не матерiальний, тому що це є Бог (Аристотель розглядає Бога як розум свiтового масштабу, що дає енергiю «перводвигуну»).
Геоцентриська космологiя Аристотеля зайняла панiвне становище в космологiї не тiльки в перiод пiзньої античностi, але i всього перiоду Середньовiччя — аж до XVI столiття.
1. 4 Третiй (елiнiський) етап у давньогрецькiй натурфiлософiї. Розвиток математики i механiки
Правителi Македонiї (Олександр, а потiм його спадкоємцi — Птолемеї) серйозно й уважно вiдносилися до давньогрецької науки. Це вiдношення диктувалося необхiднiсть удосконалювання технiки i технологiї ремiсничого виробництва. Остання, у свою чергу, визначалася потребами торгiвлi, а також необхiднiстю розвитку технiчних засобiв ведення воєн. Нова столиця еллiнiв Олександрiя, побудована Олександром Македонським на територiї Єгипту i названа його iм'ям, у перiод правлiння птолемеїв (305— 30 р. до н. е.) стала великим за тодiшнiм часом науковим i культурним центром.
Слiд зазначити, що правителi Македонiї були, мабуть, першими у своїх спробах здiйснити державну органiзацiю i фiнансування науки. В Олександрiї на початку III ст. до н. е. був створений Мусейон (у перекладi з грецьк. - храм муз), що мав велике значення для розвитку науки i вiдiграв важливу роль одночасно наукової установи, музею i наукової школи.
Одним з найбiльших учених-математикiв розглянутого перiоду був Евклiд, що жив у ІІІ ст. до н. е. в Олександрiї. В своїй працi «Начало» вiн звiв в систему всi математичнi досягнення того часу. Було 15 книг «Начал», якi мiстили не тiльки результати праць самого Евклiда, але i включали досягнення iнших давньогрецьких учених. У «Началах» були закладенi основи античної математики. Створений Евклiдом метод аксiом дозволив йому створити геометрiї, що носить донинi його iм'я.
Характерною рисою iсторiї елiниського перiоду давньогрецької натурфiлософiї, так само як i її попереднього перiоду, є iдеї атомiстики. Останнi одержали свiй розвиток у вченнi Епiкура (341—270 р. до н. е.). Епiкур роздiляв точку зору Демокрiта, вiдповiдно до якої свiт складається з атомiв i порожнечi, а все iснуюче у Всесвiтi виникає в результатi з'єднання атомiв у рiзних комбiнацiях. Разом з тим Епiкур внiс в опис атомiв, зробленi Демокрiтом, деякi поправки: атоми не можуть перевищувати вiдомої величини, число їхнiх форм обмежено, атоми мають силу тяжiння i т. д. але саме головне в атомiстичному вченнi Епiкур – це спроба знайти якiсь внутрiшнi джерела життя атомiв. Вiн висловив думку, що змiна напрямку їх руху може бути обумовлено причинами, що утримуються всерединi атомiв. Це був крок вперед у порiвняннi з Демокрiтом, у вченнi якого атом не проникний, не має всерединi себе нiякого руху, нiякого життя [14,152].
Елiниський перiод у давньогрецькiй науцi характеризувався також i не малими досягненнями в областi механiки. Першокласним вченим-математиком i механiком цього перiоду був Архiмед (287—212 р. до н. е.). Вiн вирiшив ряд задач з обчислення площ поверхонь i об`ємiв, визначив значення числа пi (являє собою вiдношення довжини окружностi до свого дiаметра).
Найширшу популярнiсть одержав закон Архiмеда, що стосується плавучостi тел. Науковi працi Архiмеда знаходили своє мiсце в загальнонауковiй практицi. Багато технiчних досягнень того часу пов'язанi з його iм'ям.
в епоху Вiдродження, працi Архiмеда були оцiненi по достоїнству й одержали подальший розвиток. Перший переклад праць Архiмеда був зроблений у 1543 роцi — у тому ж роцi, коли вийшла у свiт основна праця Миколи Коперника, що зробило переворот у свiторозумiннi.
2. Природознавство стародавнього Риму
2. 1 Виникнення природничих наук в стародавньому Римi
Серед мислителiв Давнього Риму, передусiм, слiд назвати фiлософа Тита Лукрецiя Кара (95—55 рр. до н. е.) — послiдовника Демокрiта й Епiкура. У поемi «Про природу речей» Лукрецiй Кар викладає основи атомного вчення i наголошує, що з руху атомiв у просторi виникають усi явища i стани природи, що «речам неможливо з нiчого виникнути i, народившись, у нiщо перетворитися». Вiн зазначав, що живi iстоти самочинно виникли iз землi пiд впливом вологи i сонячного тепла, при цьому не гармонiйнi, не пристосованi особини гинули, а тi, що могли нормально iснувати, — розмножилися. Лукрецiй Кар висловив припущення про мiнливiсть живих iстот пiд впливом природних факторiв.
На основi власних спостережень i даних 144 римських i 327 iноземних авторiв (приблизно 2000 томiв) Гай Плiнiй Старший (23—79 рр. н. е.) пiдготував 37-томну «Природну iсторiю», у якiй навiв данi з ботанiки, зоологiї, фiзiологiї, медицини, географiї, мiнералогiї. Плiнiй зiбрав величезну кiлькiсть витягiв з прочитаних ним античних творiв, бiльша частина яких не збереглися до нашого часу. Хоча критичне вiдчуття Плiнiя далеко поступалося його працездатностi, твiр був звичайним зiбранням цiкавих, часто неправдоподiбних оповiдей, та все ж вiн є важливим джерелом для судження про рiвень знань i уявлень давнiх римлян про природу. Праця Плiнiя одержала широке визнання i протягом тисячi рокiв слугувала основним джерелом вiдомостей про природу [13,3].
Практичнi потреби сiльського господарства та медицини стимулювали iнтерес до спецiального вивчення рослин, тварин i людини.
рослин зазначаються мiсця їх поширення i походження [1,14].
Вiдомi дослiдження в галузi медицини, анатомiї i фiзiологи належать видатному давньоримському лiкарю i природодослiднику Клавдiю Галену (130-200 рр. н. е.). Будучи лiкарем у школi гладiаторiв, а пiзнiше — придворним лiкарем у Римi, вiн анатомував трупи, робив розтини тварин, ставив дослiди з метою пiзнання будови i функцiй основних систем органiв. Гален вивчав анатомiю овець, бикiв, свиней, собак, ведмедiв. Вiн зауважив подiбнiсть у будовi тiла людини i мавп. Маленька мавпочка м’якотi.(Масаса Іуiгапа) — єдиний вид європейських мавп — у часи Галена була дуже поширена в пiвденно-захiднiй Європi. Вона слугувала для вченого основним об'єктом вивчення м'язової системи, кiсток, суглобiв. Гален уперше виявив доцентровi й вiдцентровi нервовi волокна; вказав на зв'язок мiж будовою i функцiєю органа, мiж органiзацiєю тварин та способом їхнього життя, пояснюючи це як вияв вищого розуму. Учений заклав не лише основи фiзiологiї, а й заснував науку про дiю лiкiв — фармакологiю. До складу виготовлених ним лiкiв одночасно могло входити 60 речовин. І досi лiки рослинного походження називають «галеновими препаратами». Згiдно з релiгiйними уявленнями Гален розвинув думку про те, що кожен орган людського тiла був досконало створений з метою виконання наперед передбачуваної функцiї. Ця обставина сприяла закрiпленню авторитету Галена в середньовiчнiй християнськiй Європi. Жодна з описаних Галеном деталей будови тiла не пiдлягала, перевiрцi. Його роботи вважалися непогрiшними, i всi його помилки повторювалися в наступнi часи аж до епохи Вiдродження. Галеном завершується коло натурфiлософських iдей i наукових досягнень античного свiту, що разом з iншими духовними цiнностями становлять скарбницю людських знань.
З давнiх часiв бере свiй початок iсторiя зоопаркiв. На вiдмiну вiд сучасних, якi є центрами науково-дослiдницької роботи, античнi попередники зоопаркiв мали на метi, насамперед, розваги. У Давньому Римi був побудований вiварiй для утримання тисяч екзотичних тварин — слонiв, носорогiв, левiв, антилоп, крокодилiв, страусiв, якi використовувалися на аренах циркiв. Грандiозний вiварiй мав систему просторих вигулiв, паркiв, ставiв. Через нього проходила велика кiлькiсть звiрiв, рептилiй i птахiв, якi постiйно гинули на кривавих виставах, а їм на змiну з рiзних країн привозили все нових i нових тварин. При храмах та в маєтках вельмож створювалися пишнi сади, що були справжнiми ботанiчними колекцiями. Саме в цих розкiшних звiринцях i садах природодослiдники могли ознайомитися з видовим рiзноманiттям фауни i флори величезної Римської iмперiї.
У Древньому Римi було чимало талановитих натурфiлософiв, внесших значний внесок у прогрес природознавства. Але все-таки нових iдей у цей перiод було висунуто значно менше, нiж в iсторiї Древньої Грецiї.
Одним з найбiльш вiдомих натурфiлософiв-атомiстiв Древнього Риму був Тим Лукрецiй Кар (Лукреций), що жив у I ст. до н. е. Його фiлософська поема «Про природу речей» є важливим джерелом, що мiстить багато цiкавих вiдомостей про атомiстичнi погляди Демокрiта i Епiкура (оскiльки з творiв останнiх до нас дiйшли лише деякi уривки). Лукрецiй говорив про вiчнiсть матерiї. Речi тимчасовi, вони виникають i зникають, розпадаючись на атоми - свої первиннi складовi частини. Атоми ж вiчнi, i їхня кiлькiсть у Всесвiтi завжди залишається такою ж самою. Звiдси випливає висновок про вiчнiсть матерiї, що Лукрецiй ототожнював з атомами.
Збереглось не так уже i багато творiв давньоримського перiоду, присвячених природничим питанням. Крiм зазначеної поеми Лукрецiя, можна назвати твори Аннея Сенеки, Паппа Олександрiйського, Дiофанта, Манiлiя. Усi вони написанi в лiтературнiй формi, тобто у виглядi дiалогiв, поем, енциклопедiй. Твiр Сенеки мiстить вiдомостi з фiзики, метеорологiї i географiї.
Говорячи про стан природознавства в епоху Древнього Рима, необхiдно особливо вiдзначити натурфiлософську спадщину Клавдiя Птолемея (прибл. 90—168 р. н. э.). Велику частину свого життя вiн провiв в Олександрiї i фактично може вважатися давньогрецьким ученим. Але його наукова дiяльнiсть протiкала в перiод, коли Римська iмперiя знаходилася в станi розквiту i мiстила в собi територiю Древньої Грецiї. Птолемей по праву вважається одним з найбiльших вчених античностi. Вiн серйозно займався математикою, захоплювався географiєю, багато часу присвячував астрономiчним спостереженням. Головна праця Птолемея, що носила назва «Математична система», визначила подальший розвиток астрономiї бiльш нiж на тисячорiччя. У перiод упадку олександрiйської школи грецький оригiнал цього твору був загублений. Зберiгся тiльки його арабський переклад, який занадто пiзнiше, вже в XII столiттi, був перекладений на латинську мову. Тому книга Птолемея дiйшла до нас пiд арабською латинiзованою назвою «Альмагест».
В цiй книзi знайшла вiдображення колосальна робота, проведена Птолемеєм по створенню першої математичної теорiї, що описує рух Сонця i Мiсяця, а також п'яти вiдомих тодi планет на видимому небосхилi. У своєму «Альмагесте» Птолемей малює наступну схему свiтобудови: у центрi Всесвiту знаходиться нерухома Земля. Ближче до Землi знаходиться Мiсяць, а потiм випливають Меркурiй, Венера, Сонце, Марс, Юпiтер i Сатурн. Пояснюючи даний порядок планет, Птолемей виходив з припущення, що чим швидше рухається планета, тим ближче до Землi вона розташована.
Геоцентрична система свiту, на обґрунтування якої Птолемей витратив чимало сил, проiснувала пiсля його смертi надзвичайно довго — цiлих 1375 рокiв — аж до опублiкування знаменитої працi Н. Коперника, що замiнили цю систему на гелiоцентричну. У пiслякоперниковську епоху Птолемея згадують головним чином як автора не прийнятої наукою системи свiту.
3. Стан природничої науки в епохи Середньовiччя
Епоха Середньовiччя характеризувалася в Європi заходом класичної греко-римської культури i рiзким посиленням впливу церкви на все духовне життя суспiльства. От що пише про цю епоху Ф. Енгельс: «Догмати церкви стали одночасно i полiтичними аксiомами, а бiблiйнi тексти одержали на всякому судi силу закону... Це верховне панування богослов'я у всiх областях розумової дiяльностi було в той же час необхiдним наслiдком того положення, що займала церква як найбiльше загальний синтез i найбiльш загальної санкцiї iснуючого феодального ладу».
У цю епоху фiлософiя тiсно зближається з теологiєю (богослов'ям), фактично стає її «служницею». Виникає протирiччя мiж наукою, висновки якої випливають з результатiв спостережень, дослiдiв, включаючи узагальнення цих результатiв, i схоластичним богослов'ям, для якого iстина заключається в релiгiйних догмах.
Поки європейська християнська наука переживала тривалий перiод упадка (аж до ХІІ-ХІІІ ст.), на сходi, навпаки, спостерiгався прогрес науки. З другої половини VIII ст. наукове лiдерство явно перемiстилося з Європи на Близький Схiд. У ІХ столiттi, поряд з вищезгаданою працею Птолемея («Альмагест»), на арабську мову були переведенi «Начала» Евклiда i твори Аристотеля. Таким чином, давньогрецька наукова думка одержала популярнiсть в мусульманському свiтi, сприяючи розвитку астрономiї i математики. У iсторiї науки цього перiоду вiдомi такi iмена арабських учених, як Мухамедаль-Баттанi (850 — 929 р.), астроном, який склав астрономiчнi таблицi, Ібн-Юнас(950—1009 р.), що досяг помiтних успiхiв у тригонометрiї i зробив чимало iстотних спостережень мiсячних i сонячних затемнень, Ібналъ-Хайсам (965—1020 р.), що одержав популярнiсть своїми роботами в областi оптики, Ібн-Рущд (1126—1198 р.), найвизначнiший фiлософ i натуралiст свого часу, що вважав Аристотеля своїм учителем [6,73].
своїй областi. У їхнiх роботах алхiмiя поступово перетворювалася в хiмiю. А вже звiдси (завдяки головним чином iспанським маврам) у пiзнiше середньовiччi виникла європейська хiмiя.
У XI столiттi країни Європи зiткнулися з багатствами арабської цивiлiзацiї, а переклади арабських текстiв стимулювали сприймання знань Сходу європейськими народами.
Значну роль в пiдйомi захiдної християнської науки вiдiграли унiверситети (Парижський, Болонський, Оксфордський, Кембрiджський i iн.), що стали утворюватися починаючи з ХІІ столiття. І хоч цi унiверситети спочатку призначалися для пiдготовки духовенства, але в них уже тодi починали вивчатися предмети математичного i природничо-наукового напрямку, а саме навчання носило, бiльш нiж ранiш, систематичний характер.
ХІІІ ст. характеризується для європейської науки початком експерименту i подальшою розробкою статики Архiмеда. Тут найбiльш iстотний прогрес був досягнутий групою вчених Паризького унiверситету на чолi з Іорданом Неморарiєм (друга половина ХІІІ ст.). Вони розвивали античне вчення про рiвновагу простих механiчних пристроїв, розв`язавши задачу, з якою антична механiка справитись не могла, - задачу про рiвновагу тiла на похилiй площинi.
У XIV столiттi в полемiцi з античними вченими народжуються новi iдеї, починають використовуватися математичнi методи, тобто йде прогрес пiдготовки майбутнього точного природознавства. Лiдерство переходить до групи вчених Оксфордського унiверситету, серед яких найбiльш значна фiгура - Томас Брадвардин (1290—1349). Йому належить трактат «Про пропорцiї» (1328 р.), який в iсторiї науки оцiнюється як перша спроба написати «Математичнi початки натуральної фiлософiї» (саме так майже триста шiстдесят рокiв потому назве свою знамениту працю Ісаак Ньютон) [6, 76].
Усе вищесказане свiдчить про те, що протягом багатовiкової, досить похмурої епохи, iменованої середньовiччям, iнтерес до пiзнання явищ навколишнього свiту все-таки не вгасав, i процес пошуку iстини продовжувався. З'являлися все новi i новi поколiння вчених, що прагнуть, незважаючи нi на що, вивчати природу. Разом з тим науковi знання цiєї епохи обмежувалися в основному пiзнанням окремих явищ, якi легко укладалися в натурфiлософськi схеми свiтосприймання, висунутi ще в перiод античностi (головним чином у вченнi Аристотеля). У таких умовах наука ще не могла пiднятися до розкриття об'єктивних законiв природи. У його нинiшньому розумiннi — ще не сформувалося. Вона знаходилося в стадiї своєрiдної «преднауки».
4. Значення iсторичних знань про природознавство для сучасної науки
Натурфiлософське розумiння природи мiстило багато вигаданого, фантастичного, далекого вiд дiйсного розумiння свiту. Поява натурфiлософiї в iнтелектуальнiй iсторiї людства i дуже тривале її iснування пояснюється низкою обставин.
1. Коли природничо-наукового знання (у його нинiшнiм розумiннi) ще практично не iснувало, спроби цiлiсного охоплення, пояснення навколишньої дiйсностi були єдиним i виправданим способом людського пiзнання свiту.
2. Аж до XIX сторiччя природознавство було слабко диференцiйоване, були вiдсутнi багато його галузей. Ще в XVIII столiттi в якостi сформувавшихся, самостiйних наук iснували лише механiка, математика, астрономiя i фiзика. Хiмiя, бiологiя, геологiя знаходилися лише в процесi становлення. В такiй ситуацiї натурфiлософiя прагнула замiнити собою вiдсутнi природничi науки.
3. Уривчастому знанню про об'єкти, явища природи, що давало тодiшнє природознавство, натурфiлософiя протиставляла свої умогляднi уявлення про свiт. У цих уявленнях не вiдомi ще науцi причини i дiйснi (але поки непiзнанi) зв`язки явищ замiнялися вигаданими, фантастичними причинами i зв'язками. Для тлумачення незрозумiлих явищ натурфiлософи звичайно придумували яку-небудь силу (наприклад, життєву силу) або яку-небудь мiфiчну речовину (флогiстон, електрична рiдина, ефiр i т. д.).
Коли в XIX столiттi природознавство досягло досить високого рiвня розвитку i був накопичений i систематизований великий фактичний матерiал, тобто коли були пiзнанi справжнi причини явищ, розкритi їх реальнi зв`язки мiж собою, iснування натурфiлософiї утратило всяке iсторичне значення. А в зв'язку з цим розумiння фiлософiї як «науки наук» також припинило своє iснування. Разом з вiдходом з iсторичної арени старої натурфiлософiї сама фiлософiя, так само як i рiзнi галузi природознавства, знайшла свiй предмет. Однак тiсний двостороннiй зв'язок мiж фiлософiєю i природознавством зберiгається донинi.
пояснення явищ, якi вiдбуваються в природi, i в наш час. Проводяться рiзнi дослiдження з використанням вже iсторично сформованих уявлень про Всесвiт. Досить важливими є цi данi вивчення iсторичних фактiв. До цього часу в природознавствi це не повнiстю все з`ясовано, виникають через деякий час все новi вiдкриття, основою яких часто бувають iсторичнi працi вчених античностi та середньовiччя. Отже, матерiали щодо розвитку природознавства в епоху стародавнього свiту мають значну популярнiсть i в сучасний час.
Специфiкою грецької фiлософiї, особливо на початковому етапi її розвитку, було намагання зрозумiти суть природи, космосу i свiту в цiлому. Не випадково перших грецьких фiлософiв Фалеса, Анаксимандра, Анаксимена, представникiв так званої мiлетської школи (VI ст. до н. е.), а дещо пiзнiше пiфагорiйцiв Гераклiта й Емпедокла так називали — «фiзики», їхнi iнтереси визначалися, передусiм, характером мiфологiї, традицiйних вiрувань i культiв. Грецьке свiтосприйняття було, i релiгiєю природи, i центральне мiсце займало в нiй питання про походження свiту.
Греко-римська фiлософiя i природознавство дають пiдстави зробити ряд важливих узагальнень. Античнi мислителi:
· вiдстоювали думку про матерiальнiсть свiту i його розвитку та про виникнення живих iстот шляхом самозародження;
· здiйснили спробу дати природне пояснення досконалостi живих iстот як результату усунення дисгармонiйних особин;
· з позицiй телеологiї (вчення, згiдно з яким будь-який розвиток є здiйсненням заздалегiдь передбаченої мети) розробляли уявлення про градацiю у виглядi висхiдного ряду природних тiл вiд простих до складних.
Найважливiшi узагальнення античностi надалi розроблялися в XVI—XVIII ст. вже на новому фактичному матерiалi.
Існувало в той час досить багато провiдних та суперечливих iдей про походження, виникнення Всесвiту та матерiї, причини руху атомiв та iн. Досить багато видатних вчених займалися цими питаннями, їх працi дiйшли i до нашого часу як унiкальнi винаходи.
В епоху античностi та середньовiччя досить iнтенсивного розвитку набули не тiльки природничi науки, але i точнi науки (математика, фiзика, астрономiя), якi все ж були пов`язанi з явищами та процесами в природi.
Історичнi данi про розвиток природознавства античностi та середньовiччя мають актуальнiсть i на сьогоднiшнiй день.
Список використаної лiтератури
1. Азерников В. З. Неслучайные случайности. Рассказы о великих открытиях и выдающихся ученых. – М., 1972. – С. 14 – 15.
3. Из истории биологии. — М., 1970.
4. История биологической науки. — М., 1961.
5. История биологии с древнейших веков до наших дней. — М., 1975.
6. Концепции современного естествознания: Учебное пособие. – Р-н-Дону, 1999. – 368 с.
7. Лункевич В. В. От Гераклита до Дарвина. — М., 1960.
8. Маркевич А. П. История исследования по проблемам происхождения и развития животного мира. - К., 1957.
10. Плавильщиков Н. Н. Гомункулус. Очерки из истории биологии. — М., 1971.
12. Философские вопросы современной биологии. — М., 1951. Раздел II История естествознания.
13. Щоханов С. Природничi науки в Давнiй Груцiї i Давньому Римi. // Хiмiя. Бiологiя. – 2001. - № 37 – 39. – С. 2 – 4.
14. Чанышев А. Н. Курс лекций по древней философии. – М., 1981. – 360 с.
|
