81/3 хв., а вiд найближчої зiрки Центавра – 4 роки 3 мiс. Із-за великих вiдстаней вiд Землi зiрки i в телескоп видно як точки, а не як диски (на вiдмiну вiд планет). Число зiрок, видимих неозброєним оком на обох пiвкулях небесної сфери в безмiсячну нiч, становить близько 5 тис. У потужнi телескопи видно мiльярди зiрок.
подiлене на сузiр'я. Довгий час зiрки вважалися нерухомими точками, по вiдношенню до яких спостерiгалися руху планет i комет. З часiв Аристотеля (IV ст. До н. Е.) Протягом багатьох столiть панували погляди, згiдно з якими зоряне небо вважалося вiчною i незмiнною кришталевою сферою, за межами якої знаходилося житло богiв. В кiнцi 16 ст. iталiйський астроном Джордано Бруно вчив, що зiрки – це далекi тiла, подiбнi до нашого Сонця. У 1596 нiмецьким астрономом І. Фабрицiуса була вiдкрита перша змiнна зiрка, а в 1650 iталiйським вченим Дж. Рiччолi – перша подвiйна зiрка. У 1718 англiйський астроном Е. Галлей виявив власнi руху трьох зiрок. У серединi i в 2-й половинi XVIII ст. росiйський учений М. В. Ломоносов, нiмецький учений І. Кант, англiйськi астрономи Т. Райт i В. Гершель i iншi висловлювали правильнi iдеї про ту зорянiй системi, в яку входить Сонце. У 1835–39 росiйський астроном В. Я. Струве, нiмецький астроном Ф. Бессель i англiйський астроном Т. Гендерсон вперше визначили вiдстанi до трьох близьких зiрок. У 60-х рр. XIX ст. для вивчення зiрок застосували спектроскоп, а в 80-х рр. стали користуватися i фотографiєю.
Росiйський астроном А. А. Бiлопiльський в 1900 р. експериментально довiв для свiтлових явищ справедливiсть принципу Доплера, на пiдставi якого за змiщення лiнiй у спектрi небесних свiтил можна визначити їх швидкiсть руху уздовж променя зору. Накопичення спостережень i розвиток фiзики розширили уявлення про зорi.
Бiльша частина речовини Всесвiту «прихована» в надрах зiрок i має температуру близько десятка мiльйонiв градусiв при дуже високiй щiльностi i фiзичних умовах, що мало вiдрiзняються вiд термодинамiчної рiвноваги. Основна еволюцiя речовини Всесвiту вiдбувалася i вiдбувається в надрах зiрок. Саме там перебував (i перебуває) той «плавильний тигль», який зумовив хiмiчну еволюцiю речовини у Всесвiтi, збагативши його важкими елементами. Саме там речовина по природним законам природи перетворюється з iдеального газу в дуже щiльний вироджений газ i навiть у «нейтронiзiровану» матерiю. Саме у деяких зiрок на поворотних етапах їх еволюцiї може реалiзуватися поки ще далеке вiд ясностi стан «чорної дiри». Разом з тим, що оточують ядра галактик зiрки (у середньому) займають близько 10-25
обсягу Всесвiту. Один iз засновникiв сучасної теорiї зоряної еволюцiї професор М. Шварцшильд у своїй вiдомiй монографiї, присвяченiй будовою i еволюцiї зiрок, висловив дуже глибоку думку: «Якщо Всесвiт управляється простими унiверсальними законами, то хiба чисте мислення виявилося б не здатним вiдкрити цю сукупнiсть законiв? Тодi не потрiбно було б спиратися на спостереження, якi доводиться проводити з такими труднощами. Хоча закони, якi ми прагнемо вiдкрити, бути може, й досконалi, але людський розум далекий вiд досконалостi: представлений самому собi вiн схильний помилятися, чому ми бачимо сумне пiдтвердження серед незлiченних прикладiв минулого. Дiйсно, ми дуже рiдко пропускали можливiсть впасти в оману, тiльки новi, отриманi зi спостережень данi, насилу вiдвойованi у природи, повертали нас на правильний шлях. У теорiї еволюцiї зiрок вони особливо необхiднi, щоб рухатися вперед, не впадаючи в серйознi помилки…» Зiрки, так само як Сонце, Мiсяць i планети, були вiдомi людинi ще тодi, коли вiн людиною не був. На думку І. С. Шкловського, найпримiтивнiшої астрономiчної iнформацiєю розташовують тварини, причому не тiльки вищi. Потрiбно було, однак, тисячолiтнiй розвиток науки, щоб людство усвiдомило простий i разом з тим величний факт, що зiрки – це об'єкти, бiльш-менш схожi на Сонце, але тiльки вiддаленi вiд нас на незрiвнянно бiльшi вiдстанi. Цього не розумiли навiть видатнi мислителi, як Кеплер. Ньютон був першим, хто правильно оцiнив вiдстанi до зiрок. Два столiття пiсля великого англiйського вченого майже усiма мовчазно приймалися, що жахливо великих розмiрiв простiр, в якому знаходяться зiрки, є абсолютна порожнеча. І тiльки на самому початку ХХ столiття нiмецький астроном Гартман переконливо довiв, що простiр мiж зiрками представляє аж нiяк не мiфiчну порожнечу. Воно заповнене газом, правда, з дуже малою, але цiлком визначеною щiльнiстю. Це видатне вiдкриття було зроблене за допомогою спектрального аналiзу. Вiдкриття нiмецького вченого полягало в тому, що вiн виявив у спектрах деяких подвiйних зiрок двi лiнiї поглинання, довжини хвиль яких не мiнялися, в той час як у всiх iнших спектральних лiнiй довжини хвиль перiодично мiнялися. Цi «нерухомi» лiнiї, що належать iонiзованого кальцiю, отримали назву «станцiонарних». Вони утворюються не в зовнiшнiх шарах зiрок, а де-то «по дорозi» мiж зiркою i спостерiгачем. Так вперше був виявлений мiжзоряний газ, який в що проходить крiзь нього зоряному свiтлi виробляє поглинання у вузьких спектральних дiлянках. Майже половину столiття мiжзоряний газ дослiджувався головним чином шляхом аналiзу утворюються в ньому лiнiй поглинання. З'ясувалося, наприклад, що досить часто цi лiнiї мають складну структуру, тобто складаються з кiлькох близько розташованих один до одного компонент.
Кожна така компонента виникає при поглинаннi свiтла зiрки в якому-небудь певному хмарi мiжзоряної середовища, причому хмари рухаються один щодо одного зi швидкiстю, близькою до 10 км / сек. Це i призводить до незначного змiщення довжин хвиль лiнiй поглинання.
На думку І. С. Шкловського, зiрки народжуються рiдко. У нашiй вельми великої Галактицi за рiк формування всього близько дюжини нових свiтил. Як правило, невеликi групи виникли зiрочок ховаються в глибинi непрозорих газопилових хмар, приховуючи вiд астрономiв першi, можливо, найцiкавiшi, етапи свого розвитку. На щастя, зiрки гинуть поодинцi, а народжуються разом. Зрiдка поява зiрок «в одному мiсцi i в один час» вiдбувається настiльки iнтенсивно, що нагадує вибух, що руйнує темне батькiвське хмара та оголює початковий момент формування зiрок. Однак областi вибухового зореутворення теж зустрiчаються не часто. Астрономам вiдомi лише двi, розташованi у вiдноснiй близькостi вiд Сонця. Їх детальним дослiдженням астрономи Європейської пiвденної обсерваторiї зайнялися вiдразу пiсля того, як дуже великий телескоп (VLT) вiдкрив свiй перший 8-метровий «око». Новий проект мав на метi дозволити давно мучила астрономiв загадку. Справа в тому, що зiрки досить значно рiзняться за своєю масою; в одних вона в десятки разiв бiльша, нiж у Сонця, в iнших – у багато разiв менше. Тим часом вiд маси залежить потужнiсть випромiнювання, його спектральний склад, термiн життя зiрки i сила її впливу на навколишню речовину. На жаль, до цих пiр астрономи не розумiють, вiд чого залежить маса народжуваної зiрки. Вiдомо тiльки, що маленькi з'являються набагато частiше великих. Бiолога такий факт нiтрохи б не здивував: якщо великих буде бiльше, нiж маленьких, порушаться харчовi ланцюги. Проте зiрки (за рiдкiсними винятками) не «харчуються» один одним. Щоб зрозумiти їх розподiл за масою, астрономи перевiряють деякi теоретичнi iдеї. Одна, досить популярна, полягає в тому, що маса зiрки залежить вiд умов формування, перш за все – вiд щiльностi i температури вихiдного газу. А це означає, що в рiзних хмарах повиннi формуватися зiрки рiзної маси. Можлива й iнша гiпотеза: у мiру змiни умов у хмарi буде мiнятися i характерна маса формуються в ньому зiрок, отже, зiрки рiзної маси в межах одного вогнища зореутворення повиннi мати рiзний вiк. Перевiрити цi припущення виявилося нелегко: близькi областi зореутворення не мiстять настiльки рiдко народжуються масивних об'єктiв, а тi нечисленнi великi вогнища, де вони з'являються, знаходяться так далеко вiд Сонця, що нормальнiй телескопу не розглянути в них бляклi маломасивнi зiрки. Саме тому гiгантський телескоп VLT Анту вирiшено використовувати для пошуку слабких об'єктiв в найбiльших осередках зореутворення. Комплекс NGC 3603 – один з найбiльших в Галактицi. Сумарна маса його найбiльш масивних зiрок спектральних класiв О i В перевищує 2 тисячi сонячних мас. П'ятдесят його найяскравiших Про зiрок дають потiк в 100 разiв потужнiший, нiж добре вiдоме скупчення молодих зiрок у нашiй Галактицi. Порiвнянне з ним поки знайдено тiльки в сусiднiй системi – туманностi Тарантул. Що знаходиться в її центрi зоряне скупчення NGC 2070 вiддалене вiд нас у 8 разiв далi, нiж комплекс NGC 3603. Але багато в чому цi областi схожi мiж собою. До цих пiр випромiнювання зоряного скупчення NGC 3603 було надзвичайно ускладнено сильним поглинанням свiтла мiжзоряним пилом: на величезнiй вiдстанi вiд об'єкта до Землi пил послаблює випромiнювання в оптичному дiапазонi в 80 разiв. Поява телескопа Анту з його «приладом нiчного бачення» – iнфрачервоною камерою-спектрометром ISAAC-зробило проблему можливо розв'язати: у цьому дiапазонi поглинання пилом послаблює випромiнювання всього в 2 рази. Щоб мати можливiсть вимiряти окремо яскравiсть кожної зiрки в цьому надщiльним конгломератi, необхiдно було отримати гранично чiтке зображення скупчення. Чилiйський небо i європейська технiка дали таку можливiсть: дiаметр зображень склав 0. 4 кут. сек. Щоб «витягнути» слабкi зiрки i не отримати «перетримки» у яскравих зiрок, був використаний хитромудрий прийом короткої багаторазової експозицiї з наступним складанням окремих кадрiв в пам'ять комп'ютера. У результатi цiєї роботи вдалося надiйно вимiряти яскравiсть i колiр близько 7 тисяч зiрок скупчення NGC 3603. Вперше пiдрахованi й вимiрянi всi зiрки в активному вогнищi їх формування аж до карликiв з масою в 1 / 10 сонячною. Для порiвняння: в туманностi Тарантул нижня межа маси випроменених зiрочок становить 1 масу Сонця. Все це дуже молодi зiрки з вiком вiд 300 тисяч до 1 мiльйона рокiв; деякi з них ще в процесi формування. При цьому бiльшiсть зiрок має малу масу. Найважливiший висновок роботи мiжнародної команди астрономiв такий: всупереч теоретичним прогнозами маломасивнi зiрки формуються разом з масивними в єдиному епiзодi зореутворення. Ймовiрно, кожен хоча б раз бачив дивовижне астрономiчне явище – «падаючi зiрки». Вони з'являються несподiвано, майже миттєво зникають i зазвичай бувають не дуже яскравими. Але iнодi навiть дух захоплює, до чого красиво i яскраво спалахує зiрка. Вона згасає не миттєво, а деякий час залишає за собою слiд, що свiтиться. І вже зовсiм рiдко можна побачити «зоряний дощ» справжня злива з «падаючих зiрок». Так було, наприклад, 12 листопада 1833 року, «зiрки» падали, немов лапатий снiг. Кожну секунду їх з'являлося по 20, за годину – бiльше 70 тисяч. Можна було подумати, що всi зiрки впали з неба. Але коли «зоряний дощ» закiнчився, виявилося, що всi 3000 зiрок, якi ми зазвичай бачимо неозброєним оком, залишилися на своїх мiсцях. Наукова назва «падаючих зiрок» – метеорити. У свiй час ученi сперечалися, чи мають метеорити взагалi якесь вiдношення до астрономiї. Астрономи з'ясували, що метеорити виникають, коли крихiтна космiчна частинка або камiнчик, з великою швидкiстю врiзаються в земну атмосферу, розiгрiвається в нiй i згорає, спалахнувши на висотi близько 100 кiлометрiв. До зустрiчi з Землею метеоритнi тiла довго носилися в космiчному просторi. Цi частинки, дiйсно, дуже малi i важать не бiльше нiж кiлька крапель води. Яскравi метеорити породжуються частинками розмiром з кедровий горiшок. Так, що «падаючi зiрки» зовсiм не схожi на справжнi зiрки, багато з яких навiть бiльше Сонця. А чому ж бувають «зорянi дощi»? Вiдбуваються вони, коли Земля зустрiчається не з окремими метеоритними частинками, а з їх скупченням або роєм. А щоб зрозумiти, звiдки цi скупчення я розповiм одну iсторiю…
Середнi швидкостi руху зiрок нашої Галактики, як по витягнутих, так i по кругових орбiтах становлять 100–300 км/с. У менш масивних галактиках вони менше, в бiльш масивних бiльше, але завжди лежать в межах вiд десяткiв до тисячi кiлометрiв на секунду. У результатi величезної роботи, виконаної астрономами ряду країн протягом останнiх десятилiть, ми багато дiзналися про рiзноманiтнi характеристики зiрок, природi їхнього випромiнювання i навiть еволюцiї. Як це не здасться парадоксальним, зараз ми набагато краще уявляємо освiта та еволюцiю багатьох типiв зiрок, нiж власної планетної системи. У якiйсь мiрi це зрозумiло: астрономи спостерiгають величезна кiлькiсть зiрок, що знаходяться на рiзних стадiях еволюцiї, в той час як безпосередньо спостерiгати iншi планетнi системи ми поки не можемо. Ми згадали про «характеристицi» зiрок. Пiд цим розумiються такi їх основнi властивостi, як маса, повна кiлькiсть енергiї, випромiнюваної зiркою в одиницю часу (це величина називається «свiтнiстю» i зазвичай позначається буквою L), радiус i температура поверхневих шарiв.
Хаббл
Виведена на орбiту навколо Землi в кiнцi квiтня 1990 року з борту американського човника «Дiскаверi», ця найбiльша орбiтальна обсерваторiя в 12 тонн вiдразу стала «ньюсмейкером» №1 для астрономiв i астрофiзикiв всього свiту. Адже Хабблу вдалося зафiксувати «специфiчне блакитне сяйво» в молодий i гарячої – в буквальному сенсi слова – спiральної галактицi в сузiр'ї Пегаса. Цей блакитне свiтло донiс до нас iнформацiю про катастрофiчнi за своїми масштабами подiї, що вiдбувалися там 150 мiльйонiв свiтлових рокiв тому. Саме на такiй вiдстанi знаходиться вiд Сонця нинiшнiй об'єкт дослiджень Хаббла. У чому унiкальнiсть нових даних? Фактично вченi отримали в своє розпорядження безцiнний експериментальний матерiал, що дозволяє розiбратися в деяких особливостях самих раннiх етапiв народження зiрок. «Дуже ймовiрно, що цi подiї демонструють нам собою тип формування зiрки, який мав мiсце в раннiй всесвiту, – заявила Нiколь Омье, спiвробiтниця Європейської пiвденної обсерваторiї». У розсiяних голубуватих скупченнях покинутiй в запаморочливу далечiнь вiд Землi «подертiй» спiральної галактики NGC 7673 загоряються прямо зараз, в даний момент, мiльйони молодих зiрок! Кожне з цих блакитних скупчень складається з тисячi зiрок-немовлят. Власне, саме тому, що це молодi зiрки, свiтло вiд них змiщений у синю частину оптичного спектру (у порiвняннi з бiльш старими червоними зiрками). Мало того, цi «малятка» випускають в навколишнiй простiр неймовiрно iнтенсивнi потоки радiацiї. Кожне синє скупчення викидає в 100 разiв бiльше iнтенсивнi потоки ультрафiолету, нiж, наприклад, вiдома на сьогоднiшнiй день найближча до Сонця область зореутворення в туманностi Тарантула, по сусiдству з нашою галактикою Чумацького Шляху. Теоретики пiсля отримання цих даних висунули одразу кiлька гiпотез про причини виникнення цього зоряного «пологового будинку». Блакитнi кластери в спiральнiй галактицi NGC 7673 могли стати наслiдком її зiткнення з iншою, довколишнє галактикою. Уявити собi масштаби такого зiткнення навряд чи можливо. Але недарма Лев Ландау ще в 50-тi роки минулого столiття зауважив, що фiзики можуть пояснити навiть те, що не можуть вже уявити. Інша гiпотеза не менш екзотична. Розсiяний газ утворив гiгантськi кластери – справжнi газовi брили, i спрямований потiк потужного випромiнювання вiд якоїсь зовнiшньої зiрки буквально пiдпалив цi газовi айсберги галактики. Інформацiйне CNN наводить слова Нiколь Омье: «За допомогою наземних телескопiв до цих пiр ми могли спостерiгати процес зореутворення тiльки на об'єктах у виглядi нечiтких областей (брил) в космосi, але тепер, з Хабблом, ми можемо вивчати безпосередньо процес формування зiрок в раннє всесвiту.»
Якщо ви подивитеся на зоряне небо, то при деякому уявi в розсипи бiльш-менш яскравих зiрок побачите рiзнi фiгури. Цi фiгури можна складати рiзними способами. Вже в стародавнiй Грецiї було видiлено 48 таких фiгур, якi заповнили майже все зоряне небо, вони отримали назву «сузiр'їв». Деякi зiрки не входили в сузiр'я, а характеризувалися тим, бiля якого сузiр'я вони розташованi. Ще стародавнi вавилоняни, астрономiчнi знання яких зробили сильний вплив на грекiв, видiлили 12 сузiр'їв, розташованих уздовж великого кола небесної сфери, по якому робить своє видиме рiчне рух Сонце (це коло називається еклiптикою, вiд грецького «затемнення», оскiльки затемнення вiдбуваються, коли Мiсяць потрапляє на це коло). Число сузiр'їв зодiаку дорiвнює числу мiсяцiв, i Сонце проходить кожної з них за мiсяць. Зображення i назви сузiр'їв зодiаку i вiдповiдних мiсяцiв, зробленому на основi зоряного атласу вiдомого астронома XYII столiття Яна Гевелiя. Спочатку вступ Сонця в сузiр'я Овна приурочувалося до дня весняного рiвнодення, але за двi тисячi рокiв цей день кiлька зрушив по вiдношенню до сузiр'їв зодiаку. (Зауважимо, що Овен i Телець – застарiлi назви барана й бика), Пiд Стрiльцем розумiли кентавра, збройного луком зi стрiлами, пiд Козерогом – козла з риб'ячим хвостом, Риб представляли у виглядi двох риб, з'єднаних тасьмою. Слово зодiак, вiд грецького «тварина», пояснюється тим, що бiльшiсть сузiр'їв зодiаку мають вид тварин. Фiгури сузiр'їв зодiаку i їх назви в даний час майже такi ж, як у грекiв: рiзниця полягає лише в тому, що греки називали сузiр'я Терезiв «клiшнями» i розглядали як клешнi Скорпiона.
Пiвнiчнiше зодiаку греки мали в своєму розпорядженнi 21 сузiр'я, а пiвденнiше – 15 сузiр'їв: сузiр'я пiвденної пiвкулi греки знали гiрше, так як в давнину мандрiвники рiдко доходили навiть до екватора. Вже у новий час були доданi невiдомi грекам Пiвденний Хрест та iншi пiвденнi сузiр'я. Назви сузiр'їв пояснюються тими постатями, якi виходили при з'єднаннi зiрок, що утворюють сузiр'я лiнiями. Рiзнi народи по-рiзному тлумачили цi фiгури. Наприклад, у ковшi Великої Ведмедицi греки бачили ведмедя, а араби – похоронну процесiю у виглядi труни, перед якими йдуть плакальницi, очолюванi «провiдником плакальниць». Деякi сузiр'я пов'язанi мiж собою: Волопаса, тобто пастуха, греки розглядали як сторожа ведмедиць.
i дочки Андромеду. Згiдно з цiєю легендою, Кассiопея образила морських нiмф нереїд, i в покарання за це морський бог Посейдон послав морське чудовисько Кiта (який представлявся звiром з лапами i страшною пащею) спустошувати береги Ефiопiї. Для порятунку країни Кефей повинен був принести в жертву свою дочку, iм'я якої означає «не бачила чоловiка». Дiвчина вже була прикована до скелi, коли з'явився на крилатому конi Пегасi Персей – герой, який вбив жахливу Медузу Горгону, погляд якої звертав всiх, хто зустрiчався з нею, в камiнь. Сам Персей у боротьбi з Медузою Горгоною дивився не на неї, а на її вiдображення в своєму щитi. Персей вiдрубав голову Горгони i з'явився до Андромеди з цiєю головою. Показавши її Кiту, вiн перетворив його на камiнь, звiльнив Андромеду i одружився на нiй. Розташування зазначених сузiр'їв вiдповiдає моменту прибуття Персея.
Сузiр'я Орiона своєю назвою зобов'язане iменi мiфiчного стрiлка, вбитого богинею Артемiдою за те, що вiн викликав її на змагання в метаннi диска.
Гарячi Пси, Щит Собеського, Ящiрка, Рись, Єдинорiг i Секстант.
Ще бiльш цiкавi назви зiрок. Мабуть, тiльки назва Полярнiй зiрки – зiрки L сузiр'я Малої Ведмедицi (яскравi зiрки сузiр'їв прийнято позначати грецькими буквами L, B, Y,… в порядку їх убутного блиску) – i зiрок, що носять власнi iмена людей, зрозумiлi без звернення до словника. Полярна зiрка одержала свою назву тому, що вона знаходиться поблизу Пiвнiчного Полюса свiту, навколо якого вiдбувається видиме добове обертання зоряного неба. Власнi iмена мають, наприклад, зiрки L i B сузiр'я Близнюкiв. Це Кастор i Поллукс, вони названi так по iменах двох мiфiчних близнюкiв – синiв Зевса i Леди. Зiрка L Гончих Псiв отримала свою назву Серце Карла вже в новий час.
Дуже небагато зiрок мають грецькi i латинськi назви, бiльшiсть назв арабського походження. Це пояснюється тим, що в середнi столiття центр передової науки знаходився на Близькому i Середньому Сходi, де мовою науки була арабська мова (як до цього в еллiнiстичних країнах – грецький, а пiзнiше в Європi – латинський). Важливий внесок у науку того часу внесли вченi Середньої Азiї та Азербайджану: аль-Хорезмi i аль-Бiрунi, Ібн Сiна i Омар Хайям, Насир Ад-Дiн ат-Тусi i Улугбек. Багато важливих вiдкриттiв було зроблено також вченими Ірану, Іраку, Сирiї, Єгипту, Пiвнiчно-Захiдної Африки та мусульманської Іспанiї. Працi цих учених потрапляли до Захiдної Європи через Константинополь. З багатьма працями античнiй науки європейцi познайомилися спочатку по їх арабським перекладам i тiльки потiм – з грецькими оригiналами.
Бiльшiсть арабських назв виникло наступним чином. У знаменитiй працi олександрiйського астронома Клавдiя Птолемея (II столiття до н. е.), який зазвичай називають нами «Альмагест», були каталог 10022 зiрок, положення яких були вимiрянi астрономами того часу. (Європейцi познайомилися з цiєю працею за його арабському перекладу: одне з грецьких назв цього твору – «Мегiсте синтаксис», що означає «Найбiльша система», – араби переробили на «аль-Маджiстi», звiдки i вийшло «Альмагест».) Кожну зiрку Птолемей характеризував невеликим описом, що вказує мiсце цiєї зiрки в сузiр'ї. Саме вiд цих описiв в арабському перекладi i вiдбулися нашi назви. Деякi назви, втiм, сягають не до Птолемею, а до староарабскiм назвами зiрок.
Аресу, Зевсу i Хронос, iменами яких називали планети греки.)
Свiту отримала зiрка сузiр'я Кита за її дивовижнi властивостi (вона є довгоперiодичних змiнною зiркою), назва Проксiма було присвоєно зiрку сузiр'я Центавра пiсля того, як було виявлено, що ця зiрка розташована ближче всiх зiрок до Сонячної системи.
Свiтнiсть зiрки L часто виражається в одиницях свiтностi Сонця, яка дорiвнює 4 * 1 ^ 33 ерг/с. За своєю свiтностi зiрки дуже сильно рiзняться. Є зiрки бiлi й блакитнi надгiганти (їх, правда, порiвняно небагато), свiтностi яких перевершують свiтнiсть Сонця в десятки i навiть сотнi тисяч разiв. Але бiльшiсть зiрок складають «карлики», свiтностi яких значно менше сонячної, найчастiше в тисячi разiв. Характеристикою свiтностi є так називається «абсолютна величина» зiрки. Видима зоряна величина залежить, з одного боку, вiд її свiтностi й кольору, з iншого – вiд вiдстанi до неї. Зiрки високої свiтнiсть мають негативнi абсолютнi величини, наприклад -4, -6. Зiрки низької свiтностi характеризуються великими позитивними значеннями, наприклад +8, +10.
10–12 тис. К. мають бiлий або голубуватий колiр. В астрономiї iснують цiлком об'єктивнi методи вимiрювання кольору зiрок. Останнiй визначається так званим «показником кольору», рiвним рiзницi фотографiчної i вiзуальної i вiзуальної зоряної величини. Кожному значенню показника кольору вiдповiдає певний тип спектру.
в спектрах зiрок зникають молекулярнi смуги, слабшають багато лiнiй нейтральних атомiв, а також лiнiї нейтрального гелiю. Сам вигляд спектру радикально змiнюється. Наприклад, у гарячих зiрок з температурою поверхневих шарiв, що перевищує 20 тис. К, спостерiгаються переважно лiнiї нейтрального та iонiзованого гелiю, а безперервний спектр дуже iнтенсивний в ультрафiолетовiй частинi. У зiрок з температурою поверхневих шарiв близько 10 тисяч До найбiльш iнтенсивнi лiнiї водню, в той час як у зiрок з температурою близько 6 тисяч К. лiнiї iонiзованого кальцiю, розташованi на кордонi видимiй i ультрафiолетовiй частинi спектру. Зауважимо, що такий вид I має спектр нашого Сонця. Послiдовнiсть спектрiв зiрок, якi утворюються при безперервнiй змiнi температури їх поверхневих шарiв, позначається наступними лiтерами: O, B, A, F, G, K, M, вiд найгарячiших до дуже холодних. Кожна лiтера описує спектральний клас.
Виключно багату iнформацiю дає вивчення спектрiв зiрок. Вже давно спектри переважної бiльшостi зiрок роздiленi на класи. Послiдовнiсть спектральних класiв позначається лiтерами O, B, A, F, G, K, M. Існуюча система класифiкацiї зоряних спектрiв настiльки точна, що дозволяє визначити спектр iз точнiстю до однiєї десятої класу. Наприклад, частина послiдовностi зоряних спектрiв мiж класами B i А позначається як В0, В1… В9, А0 i так далi. Спектр зiрок у першому наближеннi схожий на спектр випромiнює «чорного» тiла з деякою температурою Т. Цi температури плавно змiнюються вiд 40–50 тисяч градусiв у зiрок спектрального класу О до 3000 градусiв у зiрок спектрального класу М. Вiдповiдно до цього основна частина випромiнювання зiрок спектральних класiв О i В припадати на ультрафiолетову частину спектру, недоступну для спостереження з поверхнi землi.
природу зовнiшнiх шарiв зiрок.
елементiв досить невелика. Приблизно на кожнi десять тисяч атомiв водню доводиться тисячi атомiв гелiю, близько 10 атомiв кисню, трохи менше вуглецю та азоту i всього лише один атом залiза. Велика кiлькiсть iнших елементiв абсолютно нiкчемною. Без перебiльшення можна сказати, що зовнiшнi шари зiрок – це гiгантськi воднево-гелiєвi плазми з невеликою домiшкою бiльш важких елементiв. Хоча за кiлькiстю атомiв так званi «важкi метали» (тобто елементи з атомною масою, бiльшою, нiж у гелiю) займають у Всесвiтi дуже скромне мiсце, їх роль дуже велика. Перш за все, вони визначають характер еволюцiї зiрок, тому що непрозорiсть зоряних надр для випромiнювань iстотно залежить вiд її непрозоростi.
Наявнiсть у Всесвiтi (зокрема в зiрках) важких елементiв має важливе значення. Цiлком очевидно, що жива субстанцiя може бути побудована тiльки за наявностi важких елементiв та їхнiх сполук. Загальновiдома роль вуглецю в структурi живої матерiї. Не менш важливi й iншi елементи, наприклад залiзо, фосфор. Царство живого – це складнi зчеплення важких елементiв. Ми можемо, тому з усiєю визначенiстю сформулювати таке положення: якщо б не було важких металiв, не було б i життя. Тому проблема хiмiчного складу космiчних об'єктiв (зiр, туманностей, планет) має першорядне значення для аналiзу умов виникнення життя в тих чи iнших шарах Всесвiту.
Енергiя, що випускається елементом поверхнi зiрки одиничної площi в одиницю часу, визначається законом Стефана-Больцмана. Поверхня зiрки дорiвнює 4П^ 2. Такiм чином, якщо вiдомi температура i свiтнiсть зiрки, то ми можемо обчислити її радiус.
недолiк нашої науки про Всесвiт. Якби такий метод iснував, прогрес наших знань був би значно швидшим. Маси зiрок змiнюються в порiвняно вузьких межах. Дуже мало зiрок, маси яких бiльше або менше сонячної в 10 разiв. У такiй ситуацiї астрономи мовчазно беруть, що зiрки з однаковою свiтнiстю i кольором мають однаковi маси. Вони визначаються тiльки для подвiйних систем. Твердження, що одиночна зiрка з тiєю ж свiтнiстю i кольором має таку ж масу, як i її «сестра», що входить до складу подвiйної системи, завжди слiд приймати з певною обережнiстю.
вимiрянi маси не перевищують 60М.
Сучасна астрономiя має велику кiлькiсть аргументiв на користь твердження, що зiрки утворюються шляхом конденсацiї хмар газово-пилової мiжзоряного середовища. Процес утворення зiрок з цього середовища продовжується i в даний час. З'ясування цiєї обставини є одним з найбiльших досягнень сучасної астрономiї. Ще порiвняно недавно вважали, що всi зiрки утворилися майже одночасно багато мiльярдiв рокiв тому. Краху цих метафiзичних уявлень сприяв, насамперед, прогрес спостережної астрономiї i розвиток теорiї будови i еволюцiї зiрок. У результатi стало ясно, що багато спостережуванi зiрки є порiвняно молодими об'єктами, а деякi з них виникли тодi, коли на Землi вже була людина.
Важливим аргументом на користь висновку про те, що зiрки утворюються з мiжзоряного газово-пилової середовища, служить розташування груп завiдомо молодих зiрок (так званих «асоцiацiй») в спiральних гiлках Галактики. Справа в тому, що згiдно з радiоастрономiчних спостережень мiжзоряний газ концентрується переважно в спiральних рукавах галактик. Зокрема, це має мiсце i в нашiй Галактицi. Бiльш того, з детальних «радiо зображень» деяких близьких до нас галактик випливає, що найбiльша щiльнiсть мiжзоряного газу спостерiгається на внутрiшнiх (по вiдношенню до центру вiдповiдної галактики) краях спiралi, що знаходить природне пояснення, на деталях якого ми тут зупинятися не будемо. Але саме в цих частинах спiралей спостерiгаються методами оптичної астрономiї «зони Н», тобто хмари iонiзованого мiжзоряного газу. Причиною iонiзацiї таких хмар може бути тiльки ультрафiолетове випромiнювання масивних гарячих зiрок – об'єктiв завiдомо молодих.
наприклад, вважали, що джерелом сонячної енергiї є безперервне випадання на його поверхню метеорiв, iншi шукали джерело в безперервному стисненнi Сонця. Звiльняється при такому процесi потенцiйна енергiя могла б, за деяких умов «перейти у випромiнювання. Як ми побачимо, нижче, це джерело на ранньому етапi еволюцiї зiрки може бути досить ефективним, але вiн нiяк не може забезпечити випромiнювання Сонця протягом необхiдного часу.
Успiхи ядерної фiзики дозволили вирiшити проблему джерел зоряної енергiї ще наприкiнцi тридцятих рокiв нашого столiття. Таким джерелом є термоядернi реакцiї синтезу, що вiдбуваються в надрах зiрок при пануючої там дуже високiй температурi (близько десяти мiльйонiв градусiв).
У результатi цих реакцiй, швидкiсть яких сильно залежить вiд температури, протони перетворюються на ядра гелiю, а звiльняється енергiя повiльно «просочується» крiзь надра зiрок i, врештi-решт, значно трансформована, випромiнюється у свiтовий простiр. Це виключно потужне джерело. Якщо припустити, що спочатку Сонце складалося тiльки з водню, який у результатi термоядерних реакцiй цiлком перетвориться на гелiй, то видiлилося кiлькiсть енергiї складе приблизно 1052 ерг. Таким чином, для пiдтримки випромiнювання на спостережуваному рiвнi протягом мiльярдiв рокiв досить, щоб Сонце «витратило» не понад 10% свого первiсного запасу водню.
Тепер можна уявити картину еволюцiї якої-небудь зiрки наступним чином. З рiзних причин (їх можна вказати кiлька) початок конденсуватися хмара мiжзоряного газово-пилової середовища. Досить скоро (зрозумiло, за астрономiчними масштабами!) Пiд впливом сил всесвiтнього тяжiння з цiєї хмари утворюється порiвняно щiльний непрозорий газовий кулю. Строго кажучи, ця куля ще не можна назвати зiркою, тому що в його центральних областях температура недостатня для того, щоб почалися термоядернi реакцiї. Тиск газу всерединi кулi не в змозi поки врiвноважити сили притягання окремих його частин, тому вiн буде безупинно стискуватися. Деякi астрономи ранiше вважали, що такi протозiрки спостерiгаються в окремих туманностях у виглядi дуже темних компактних утворень, так званих глобул. Успiхи радiоастрономiї, однак, змусили вiдмовитися вiд такої досить наївною точки зору. Звичайно одночасно утворюється не одна протозiрка, а бiльш-менш численна група їх. Надалi цi групи стають зоряними асоцiацiями i скупченнями, добре вiдомими астрономам. Досить iмовiрно, що на цьому самому ранньому етапi еволюцiї зiрки навколо неї утворюються згустки з меншою масою, якi потiм поступово перетворюються на планети.
з одиницi його поверхнi буде незначним. Коль скоро потiк випромiнювання з одиницi поверхнi пропорцiйний четвертого ступеня температури (закон Стефана – Больцмана), температура поверхневих шарiв зiрки порiвняно низька, мiж тим як її свiтнiсть майже така ж, як у звичайної зiрки з тiєю ж масою. Тому на дiаграмi «спектр – свiтнiсть» такi зiрки розташуються вправо вiд головної послiдовностi, тобто потраплять в область червоних гiгантiв або червоних карликiв, залежно вiд значень їх первинних мас.
Надалi протозiрка продовжує стискатися. Її розмiри стають менше, а поверхнева температура зростає внаслiдок чого спектр стає все бiльш раннiм. Таким чином, рухаючись по дiаграмi «спектр – свiтнiсть», протозiрка досить швидко «сяде» на головну послiдовнiсть. У цей перiод температура зоряних надр вже виявляється достатньою для тою, щоб там почалися термоядернi реакцiї. При цьому тиск газу всерединi майбутньої зiрки врiвноважує тяжiння, i газова куля перестає стискатися. Протозiрок стає зiркою.
слiдом за стадiєю червоного гiганта?
Сукупнiсть даних спостережень, а також ряд теоретичних мiркувань говорять про те, що на цьому етапi еволюцiї зiрки, маса яких менша, нiж 1,2 маси Сонця, iстотну частину своєї маси, творчу їхню зовнiшню оболонку, «скидають». Такий процес ми спостерiгаємо, мабуть, як утворення так званих «планетарних туманностей». Пiсля того, як вiд зiрки вiдокремиться з порiвняно невеликою швидкiстю зовнiшня оболонка, «розкриються» її внутрiшнi, дуже гарячi шари. При цьому вiдокремилася оболонка буде розширюватися, все далi й далi вiдходячи вiд зiрки.
Потужне ультрафiолетове випромiнювання зiрки – ядра планетарної туманностi – буде атоми в оболонцi, збуджуючи їх свiтiння. Через кiлька десяткiв тисяч рокiв оболонка розсiється i залишиться тiльки невелика дуже гаряча щiльна зiрка. Поступово, досить повiльно остигаючи, вона перетвориться на бiлий карлик.
може вiдбуватися не шляхом утворення планетарних туманностей, а шляхом поступового закiнчення атомiв. Так чи iнакше, бiлi карлики, в яких весь водень «вигорiв» i ядернi реакцiї припинилися, мабуть, є завершальним етапом еволюцiї бiльшостi зiрок. Логiчним висновком звiдси є визнання генетичного зв'язку мiж самими пiзнiми етапами еволюцiї зiрок i бiлими карликами.
Поступово остигаючи, вони все менше i менше випромiнюють, переходячи в невидимi «чорнi» карлики. Це мертвi, холоднi зiрки дуже великої щiльностi, в мiльйони разiв щiльнiше води. Їх розмiри меншi вiд розмiрiв земної кулi, хоча маси можна порiвняти з сонячною. Процес остигання бiлих карликiв триває багато сотень мiльйонiв рокiв. Так кiнчає своє iснування бiльшiсть зiрок. Проте фiнал життя порiвняно масивних зiрок може бути значно бiльш драматичним.
Якщо маса стискається зiрки перевершує масу Сонця бiльш нiж у 1,4 рази, то така зiрка, досягнувши стадiї бiлого карлика, на тому не зупиниться. Гравiтацiйнi сили в цьому випадку дуже великi, що електрони вдавлюються всередину атомних ядер. У результатi iзотопи перетворюються на нейтрони здатнi прилiтати один до одного без будь-яких промiжкiв. Щiльнiсть нейтронних зiрок перевершує навiть щiльнiсть бiлих карликiв; але якщо маса матерiалу не перевершує 3 сонячних мас, нейтрони, як i електрони, здатнi самi запобiгти подальше стиснення. Типова нейтронна зiрка має в поперечнику всього лише вiд 10 до 15 км, а один кубiчний сантиметр її речовини важить близько мiльярда тонн. Крiм нечувано величезної щiльностi, нейтроннi зiрки мають ще двома особливими властивостями, якi дозволяють їх виявити, незважаючи на такi малi розмiри: це швидке обертання i сильне магнiтне поле. Загалом, обертаються всi зiрки, але коли зiрка стискається, швидкiсть її обертання зростає – точно так само, як фiгурист на льоду обертається набагато швидше, коли притискає до себе руки. Нейтронна зiрка робить кiлька обертiв на секунду. Поряд з цим винятково швидким обертанням, нейтроннi зiрки мають магнiтне поле, в мiльйони разiв сильнiше, нiж у Землi.
Першi пульсари були вiдкритi в 1968 р., коли радiоастрономи виявили регулярнi сигнали, що йдуть до нас з чотирьох точок Галактики. Вченi були враженi тим фактом, що якiсь природнi об'єкти можуть випромiнювати радiоiмпульси в такому правильному i швидкому ритмi. Спочатку, правда, ненадовго астрономи запiдозрили участь якихось мислячих iстот, що мешкають в глибинах Галактики. Але незабаром було знайдено природне пояснення. У потужному магнiтному полi нейтронної зiрки, що рухаються по спiралi електрони генерують радiохвилi, якi випромiнюються вузьким пучком, як промiнь прожектора. Зiрка швидко обертається, i радiо промiнь перетинає лiнiю нашого спостереження, немов маяк. Деякi пульсари випромiнюють не тiльки радiохвилi, але й свiтловi, рентгенiвськi i гамма-променi. Перiод найповiльнiших пульсарiв близько чотирьох секунд, а найшвидших – тисячнi частки секунди. Обертання цих нейтронних зiрок було з якихось причин ще бiльш прискорено; можливо, вони входять в подвiйнi системи.
масивної зiрки, – це воiстину вражаюче подiя. Це наймогутнiший з природних явищ, що вiдбуваються в зiрках. У мить вивiльняється бiльше енергiї, нiж випромiнює її наше Сонце за 10 мiльярдiв рокiв. Свiтловий потiк, що посилається однiєю зiркою, еквiвалентний цiлої галактицi, але ж видимий свiтло становить лише малу частку повної енергiї. Залишки вибухнула зiрки розлiтаються геть зi швидкостями до 20 000 км на секунду.
столiття в кожнiй галактицi їх може бути вiд однiєї до чотирьох. Однак у нашiй власнiй Галактицi наднових не спостерiгали з 1604. Може бути, вони i були, але залишилися невидимими через велику кiлькостi пилу в Чумацькому Шляху.
що повертається назад на поверхню. Кванти свiтла – фотони – випромiнюванi тiлом, повертаються назад, як кинутi вгору на землi каменi. Нiяке випромiнювання не проривається у зовнiшнiй свiт, щоб донести звiстку про сумну долю зiрки.
Перетворившись на чорну дiру, небесне тiло не зникає зi Всесвiту. Воно дає про себе знати зовнiшнього свiту завдяки своїй гравiтацiї. Чорна дiра поглинає свiтловi променi, що йдуть вiд неї на бiльш значну вiдстань. Чорна дiра може вступати в гравiтацiйна взаємодiя з iншими тiлами: вона може утримувати бiля себе планети або утворювати з iншою зiркою подвiйну систему. Отже, швидкiсть еволюцiї зiрок визначається їх первiсної масою. Так як по ряду ознак з часу утворення нашої зоряної системи – Галактики – пройшло близько 15–20 млрд. рокiв, то за це кiнцеве (хоча i величезне) час весь описаний еволюцiйний шлях пройшли тiльки тi зiрки, маси яких перевищують певну величину. Мабуть, ця «критична» маса всього лише на 10–20% перевищує масу Сонця. З iншого боку, як уже пiдкреслювалося, процес утворення зiрок з мiжзоряного газово-пилової середовища вiдбувався в нашiй Галактицi безупинно. Вiн вiдбувається i зараз. Саме тому ми спостерiгаємо гарячi масивнi зiрки в лiвiй верхнiй частинi головної послiдовностi. Але навiть зiрки, що утворилися на самому початку формування Галактики, якщо їх маса їх менше нiж 1,2 сонячної, ще не встигли зiйти з головної послiдовностi. Зауважимо, до речi, що темп зореутворення в даний час значно нижче, нiж багато мiльярдiв рокiв тому. Сонце утворилося близько 5 млрд. рокiв тому, коли Галактика вже давно сформувалася й у загальних рисах було подiбна з «сучасною». Ось вже, принаймнi, 4,5 млрд. рокiв воно «сидить» на головнiй послiдовностi, стiйко випромiнюючи завдяки ядерним реакцiям перетворення водню в гелiй, що протiкають в його центральних областях. Скiльки ще часу це триватиме? Розрахунки показують, що наше Сонце стане червоним гiгантом через 8 млрд. рокiв. При цьому його свiтнiсть збiльшиться в сотнi разiв, а радiус – в десятки. Ця стадiя еволюцiї нашого свiтила займе кiлька сотень мiльйонiв рокiв. Нарештi, тим чи iншим способом набряклi Сонце скине свою оболонку i перетвориться на бiлий карлик. Взагалi кажучи, нам, звичайно, небайдужа доля Сонця, так як з нею тiсно пов'язаний розвиток життя на Землi.
Для розумiння природи зiрок важливо виявити залежностi мiж їх окремими характеристиками. Такi зв'язки знаходяться шляхом зiставлення вiдповiдних величин. Так, на початку XX ст. датський астроном Е. Герцшпрунг i американський астрофiзик Г. Ресселла встановили одну з таких залежностей i представили її у виглядi дiаграми, що носить тепер їх iмена.
На горизонтальнiй осi дiаграми Герцшпрунга – Ресселла вiдкладають температуру зiрки, а на вертикальнiй – її свiтнiсть у вiдносних одиницях (по вiдношенню до свiтностi Сонця). Кожнiй зiрцi на дiаграмi вiдповiдає цiлком певна точка. Зазвичай кажуть, що мiсце на дiаграмi займає зiрка, а не вiдповiдна їй крапка, i при обговореннi еволюцiї зiрок пишуть: «зiрка рухається по дiаграмi», маючи на увазi при цьому, що в процесi еволюцiї зiрки з-за змiни температури i свiтностi зiрки вiдповiдна їй точка на дiаграмi Г. – Р. змiнює своє положення.
З цiєї дiаграми випливає, що свiтнiсть зiрки та її спектральний клас пов'язанi мiж собою певною, хоча i не однозначною залежнiстю. Бiльшiсть зiрок розташовано вздовж лiнiї, що йде вiд гарячих i яскравих зiрок до холодних i слабким («тьмяним») зiрок. Це i є вiдома головна послiдовнiсть, а належнi їй зiрки – зiрками головної послiдовностi. До цiєї послiдовностi належить переважна бiльшiсть зiрок, в тому числi i наше Сонце (спектральний клас G2). Головна послiдовнiсть у мiсцi, зазначеному вертикальною рисою, дiлиться на верхню i нижню частини. Зiрки нижнiй частинi головної послiдовностi називаються жовтими або червоними карликами (в залежностi вiд їх температури). Сонце – типовий жовтий карлик.
(L 10 L, R 200–300 R). Зiрки гарячi (T 3000 К) i яскравi (L 104 – 106 L, R 40 R) називаються бiлими надгiгантами. Зауважте, що холодних i неяскравих зiрок набагато бiльше, нiж гарячих i яскравих.
У лiвому нижньому кутi дiаграми знаходяться бiлi карлики (T 10000 K, L 10–4 L, RO, Ol R).
ми побачимо пiзнiше. Тут же тiльки вiдзначимо, що одразу пiсля побудови цiєї дiаграми їй приписали еволюцiйне значення: передбачалося, що зiрки еволюцiонують уздовж головної послiдовностi вiд гарячих i яскравих зiрок до холодних i слабким. Потiм з'ясувалося, що еволюцiя зiрок має бiльш складний характер, i до цих пiр зiрки, зображення яких знаходяться в лiвiй верхнiй частинi дiаграми, називають «раннiми», а зiрки iншого кiнця головної послiдовностi – «пiзнiми».
Мабуть, майже всi зiрки народжуються групами, а не окремо. Тому немає нiчого дивного в тому, що зорянi скупчення – рiч досить поширена. Астрономи люблять вивчати зорянi скупчення, тому що їм вiдомо, що всi зiрки, що входять в скупчення, утворилися приблизно в один i той же час i приблизно на однаковiй вiдстанi вiд нас. Будь-якi помiтнi вiдмiнностi в блиску мiж такими зiрками є iстинними вiдмiнностями. Якi б колосальнi змiни нi зазнали цi зiрки з плином часу, починали вони всi одночасно. Особливо корисно вивчення зоряних скупчень з точки зору залежностi їх властивостей вiд маси – адже вiк цих зiрок i їх вiдстань вiд Землi приблизно однаковi, так що вони вiдрiзняються один вiд одного тiльки своєю масою.
Зорянi скупчення цiкавi не тiльки для наукового вивчення – вони виключно красивi як об'єкти для фотографування i для спостереження астрономами-аматорами. Є два типи зоряних скупчень: вiдкритi й кульовi. Цi назви пов'язанi з їх зовнiшнiм виглядом. У вiдкритому скупченнi кожна зiрка видно окремо, вони розподiленi на деякiй дiлянцi неба бiльш-менш рiвномiрно. А кульовi скупчення, навпаки, являють собою як би сферу, настiльки щiльно заповнену зiрками, що в її центрi окремi зiрки невиразнi.
Напевно, самим знаменитим вiдкритим зоряним скупченням є Плеяди, або Сiм сестер, у сузiр'ї Тельця. Незважаючи на таку назву, бiльшiсть людей може розглянути без допомоги телескопа лише шiсть зiрок. Загальна кiлькiсть зiрок у цьому скупченнi – десь мiж 300 i 500, i всi вони знаходяться на дiлянцi розмiром в 30 свiтлових рокiв у поперечнику i на вiдстанi 400 свiтлових рокiв вiд нас.
вiдкрите зоряне скупчення; зазвичай в таке скупчення входить вiд декiлькох сотень до декiлькох тисяч зiрок.
Отже, зiрки – це розпеченi газовi кулi, цим вони подiбнi Сонцю, температура якого на поверхнi 6000°. Поряд iз зiрками, в точностi схожими на Сонце, є зiрки бiльше i менше його за розмiрами, бiльш гарячi i бiльш холоднi, бiльше i менш яскравi – свiт зiрок надзвичайно рiзноманiтний. Ймовiрно, багато зiрок оточенi планетами, i на деяких з них має бути життя. Зiрки рухаються зi швидкостями, якi доходять до сотень кiлометрiв на секунду, але не стикаються, так як вiдстанi мiж ними величезнi. Свiтло, пробiгаючи за секунду 300000 км, вiд найближчої зiрки до Землi йде понад 4 роки, а вiд Сонця – приблизно 8 хвилин. Зiрки також бувають: подвiйними, змiнними, кратними, оптично-подвiйними, спектрально-подвiйними, затемнено-подвiйними, новими, перiодичними, неправильними i затемнено-змiнними. Багато зiрок утворюють системи, що складаються з двох, трьох i бiльше зiрок, а також зорянi скупчення – вiд декiлькох десяткiв до мiльйона зiрок. Зорянi скупчення бувають двох типiв: розсiянi й кульовi. Зiрки i зорянi скупчення утворюють гiгантську систему, звану Галактику. Промiнь свiтла вiд одного її краю до iншого йде близько 100000 рокiв. Встановлено, що наша Галактика – не єдина зоряна система. Існує безлiч iнших подiбних їй зоряних систем, званих галактиками, наприклад, галактика в сузiр'ї Андромеди, в сузiр'ї Гончих Псiв та iншi. Зiрки постiйно то тут, то там виникають, зароджуються, здiйснюють довгий шлях розвитку i, нарештi, припиняють своє iснування в цьому видi з тим, щоб утворює їх матерiя прийняла нову форму.
я побачила надзвичайно прекрасне видовище – зоряне небо, яскраве i виразне, яке нiколи не побачиш у мiстi. І пiсля цього, коли менi треба було вибирати тему, я згадала i вибрала цю, тому що менi багато що було незрозумiло, наприклад, що таке взагалi зiрки, як вони з'являються, з чого складаються, чому утворюються зорянi скупчення, якi iмена мали зiрки в рiзних країнах i в рiзних народiв i т. д. Роблю цей реферат, я дiзналася багато цiкавого, дiзналася вiдповiдi на багато питань i вiдкрила багато нового для себе.
Список лiтератури
2) «Незалежна газета», 2002 р., 30 березня Ст. «Галактичний пологовий будинок у сузiр'ї Пегаса. Космiчний телескоп Хаббла вперше зафiксував безпосередньо момент виникнення нових зiрок» Автор-Морозов О.
3) «Наука i життя», №1,2001 р. Ст. «Орiон i його» команда» – зiрки i зорянi скупчення» Автор-Остапенко А., Голова московського астрономiчного клубу, стор. 104–110
5) «Наука i життя», №6, 2000 р. Ст. «Зоряна лiтопис цивiлiзацiї» Автор - Шишлова А.
6) «Природа», №3, 2000 р. Ст. «Як народжуються зiрки» Автор - Сурдiн
7) «Природа», №5,1999 р. Ст. «Тiнi зiрок» Автор - Гончаров
8) «Наука i життя», №12, 1999 р. Ст. «Життя у всесвiтi» Автор-Миколаїв Р., стор. 59–64
9) «Зiрки, їх народження, життя i смерть», І. С. Шкловський, Видавництво «Наука», Москва 1977 г.
|
