Історiя астрономiї
Стародавнiй перiод
Небесний диск з Небри (Нiмеччина, XVII ст. до н. е.)
людей тлумачаться як астрономiчнi. У фольклорi також безлiч подiбних мотивiв.
наступає не в один i той же час, i зоря, тобто мiсце, де сходить Сонце, теж мiняє своє положення щодо сторiн горизонту. В книзi Іова вiдображенi i iншi астрономiчнi пiзнання її авторiв: Чи «можеш ти зв'язати вузол Хима i дозволити узи Кесиль?» (38. 31). «переводиться» це так: Чи «можеш зв'язати вузол у Плеяд i розв'язати його у Орiона? Чи можеш ти вивести зодiакальнi сузiр'я i Ведмедицю з дiтьми її водити?». Ймовiрно, записано це було на початку I тисячолiття до н. э., але тут вiдобразилися i бiльш стародавнi представлення кочiвникiв, коли семiтськi племена ще блукали з своїми стадами по аравiйському пiвострову.
Спостерiгаючи перiодичнi змiни на небеснiй сферi (свiтил, що рухаються, комет, метеорiв i т. д.), люди помiтили їх зв'язок iз змiною сезонiв на Землi. Це наштовхнуло на думку, що небеснi рухи пов'язанi i з iншими земними явищами - впливають на земну iсторiю або передбачають найважливiшi подiї - народження царiв, вiйни, голод, епiдемiї i iн. Довiр'я до астрологiчних фантазiй значно сприяло розвитку наукової астрономiї, оскiльки iнакше обгрунтувати властям практичну користь вiд наглядiв за небом було б нелегко.
Якнайдавнiшими астрономiчними винаходами були гномон (жердина для вимiрювання висоти Сонця по довжинi тiнi) i календар. Пiзнiше з'явилися кутомiри рiзних систем.
Шумер i Вавiлон
Жерцi-вавiлоняни залишили безлiч астрономiчних таблиць. Вони ж видiлили основнi сузiр'я i зодiак, ввели розподiл повного кута на 360°, розвинули тригонометрiю.
В II тис. до н. е. у шумерiв з'явився мiсячний календар, вдосконалений в I тис. до н. е. Рiк складався з 12 синодичних мiсяцiв - шiсть по 29 днiв i шiсть по 30 днiв, всього 354 днi. Спочатку для узгодження з сонячним роком робили вставку 13-го мiсяця, але потiм перестали.
точнiстю спiвпадають з 19 сонячними роками). Втiм, китайцi вiдкрили його ще ранiше.
Ймовiрно, саме у Вавiлонi з'явився семиденний тиждень (щодня був присвячений одному з 7 свiтил).
Давнiй Єгипет
Розливи Нила вiдбуваються на початку лiта, i якраз на цей час доводиться перший схiд найяскравiшої зiрки неба - Сирiусу, по-єгипетськи званого «Сотiс». До цього моменту Сирiус не видний. Напевно, тому «сотичний» календар вживався в Єгиптi разом з цивiльним. Сотiчеськiй рiк - це перiод мiж двома гелiактичним сходом Сирiусу, тобто вiн спiвпадав з сидеричним роком, а цивiльний рiк складався з 12 мiсяцiв по 30 днiв плюс п'ять додаткових дiб, всього 365 днiв.
Доба дiлилася на 24 години, якi спочатку були нерiвними (окремо для свiтлого i темного часу доби), але в кiнцi IV столiття до н. е. придбали сучасний вигляд. В Єгиптi, на вiдмiну вiд Вавiлона, використовувалася десяткова система, але в добi, окрiм 10 свiтлих годин, вони видiляли ще по годинi на перехiднi перiоди, тому i вийшло 12 годин; те ж для темного часу доби.
Ступiнь розвитку єгипетської математики i астрономiї неясний. Документiв на цю тему майже немає, але еллiни високо цiнували єгипетських астрономiв i вчилися у них.
Астрологiя з'явилася не в Єгиптi, але ворожiння по Мiсяцю i планетам використовувалося там вельми широко.
Єгипетська система свiту, по опису Гераклiда Понтiйського (IV ст. до н. э.), була геоцентричною, але Меркурiй i Венера звертаються навкруги Сонця (хоча разом з ним - i навкруги Землi).
Стародавнiй Китай
Найбiльший розвиток стародавня астрономiя Сходу одержала в Китаї. Вже пiд час легендарної династiї Ця (кiнець III - почало II тис. до н. э.) в Китаї були двi посади придворних астрономiв. Розвиток китайської астрономiї вiдбувався в тiсному спiлкуваннi з Вавiлоном i Єгиптом. Перший астрономiчний твiр, що дiйшов до нас, - «Книга зiрок» - з'явилося в IV столiттi до н. е. Приблизно в цей же час китайцi уточнили тривалiсть сонячного року (365,25 днiв). Вiдповiдно небесний круг дiлили на 365,25 градусiв або на 28 сузiр'їв (по руху Мiсяця).
Обсерваторiї з'явилися в XII столiттi до н. е. Але набагато ранiше китайськi астрологи старанно реєстрували всi незвичайнi подiї на небi (затьмарення, комети - «зiрки з мiтлою», метеори, новi зiрки). Перший запис про появу комети вiдноситься до 2315 р. до н. э., про мiсячне затьмарення - до 1137 р. до н. э., про сонячне - до 720 року до н. э., перший метеоритний дощ запротокольований в 687 р. до н. е. найранiше повiдомлення про комету Галлея датується 1058 р. до н. е. В записах вiдзначенi майже всi появи комети Галлея, починаючи з 1058 р. до н. е. В 301 р. вперше помiченi плями на Сонце; пiзнiше вони реєструвалися неодноразово.
По легендi, в 2137 р. до н. е. були страчено двох астрономiв Хо i Хи, що не зумiли передбачити затьмарення. З III столiття до н. е. таких помилок вже не було, передбачалася не тiльки дата затьмарення, але i його тип i район нагляду.
З iнших досягнень китайської астрономiї вiдзначимо правильне пояснення причини сонячних i мiсячних затьмарень, вiдкриття нерiвномiрностi руху Мiсяця, вимiрювання сидеричного перiоду спочатку для Юпiтера (12 рокiв, точне значення: 11. 86), а з III столiття до н. е. - i для всiх iнших планет, як сидеричнi, так i синодичнi, з хорошою точнiстю.
Календарiв в Китаї була множина. До VI столiття до н. е. був вiдкритий метонов цикл i затвердився мiсячно-сонячний календар. Початок року - день зимового сонцестояння, початок мiсяця - молодик. Доба дiлилася на 12 годин (назви яких використовувалися i як назви мiсяцiв) або на 100 частин.
Календарнi реформи в Китаї проводилися постiйно. Роки об'єднувалися в 60-рiчний цикл: щороку присвячувався одному з 12 тварин (Зодiаку) i однiєї з 5 стихiй: вода, вогонь, метал, дерево, земля. Кожнiй стихiї вiдповiдала одна з планет; була i шоста - первинна - стихiя «ци» (ефiр). Пiзнiше ци дiлили на декiлька видiв: iнь-ци i ян-ци, i iншi, погоджуючи з навчанням Лао Цзи (VI ст. до н. э.).
Іншi країни
У iндiйцiв помiтних успiхiв в астрономiї - на вiдмiну вiд математики - не було; пiзнiше вони охоче переводили i коментували грецькi твори.
А ось цивiлiзацiя майя (II-X столiття н. э.) надавала астрономiчним знанням величезне значення. Залишки мiст i храмiв-обсерваторiй вражають уяву. На жаль, збереглися тiльки 4 рукописи рiзного вiку i тексти на стелах.
Майя з великою точнiстю визначили синодичнi перiоди всi 5 планет (особливо почитала Венера), придумали дуже точний календар. Мiсяць майя мiстив 20 днiв, а тиждень - 13. Початок календарної ери вiднесений до 5041738 року до н. э., хоча хронологiя свого народу велася з 3113 р. до н. е.
В Європi друїди кельтських племен безумовно володiли якимись астрономiчними знаннями; є пiдстави припускати, що Стоунхендж був не тiльки мiсцем ритуалiв, але i обсерваторiєю. Побудований вiн був близько 1900-1600 рр. до н. е.
Стародавня Грецiя - раннiй перiод
Еллiни, судячи з усього, ще в гомерiвських часiв цiкавилися астрономiєю, їх карта неба i багато назв залишилися в сучаснiй науцi. Спочатку знання були неглибокi - наприклад, уранiшня i вечiрня Венера вважалися рiзними свiтилами (Фосфор i Геспер); вже шумери знали, що це одне i те ж свiтило. Виправлення помилки «роздвоєння Венери» приписують Пiфагору i Парменiду.
Полюс свiту в цей час вже пiшов вiд Альфи Дракона, але ще не присунувся до Полярної; можливо, тому в Одiссеї жодного разу не згадується напрям на пiвнiч.
Пiфагорiйцi запропонували пiроцентричну модель Всесвiту, в якому зiрки, Сонце, Мiсяць i шiсть планет звертаються навкруги Центрального Вогню (Гестiї). Щоб всього вийшло священне число - десять - сфер, шостою планетою оголосили Протiвоземлю (Антiхтон). Як Сонце, так i Мiсяць, по цiй теорiї, свiтили вiдображеним свiтлом Гестiї. Це була перша математична система свiту - у iнших стародавнiх космогонiстiв працювало швидше уява, нiж логiка.
Вiдстанi мiж сферами свiтил у пiфагорiйцiв вiдповiдали музичним iнтервалам в гаммi; при обертаннi їх звучить «музика сфер», нечутна нами. Пiфагорiйцi рахували Землю кулястої i обертається, отчого i вiдбувається змiна дня i ночi. Втiм, окремi пiфагорiйцi (Аристарх Самосськiй i iн.) дотримувалися гелiоцентричної системи. У пiфагорiйцiв виникло вперше i поняття ефiру, але частiше за все цим словом позначалося повiтря. Тiльки Платон вiдособив ефiр як окрему стихiю.
того, сам Час народився разом з Космосом. Наслiдки, що далеко йдуть, мав заклик Платона до астрономiв розкласти нерiвномiрнi рухи свiтил на «досконалi» рухи по колах.
рухами, всього по 27 сферам. Правда, згода з наглядами для марса була поганою. Рiч у тому, що орбiта марса помiтно вiдрiзняється вiд кругової, так що траєкторiя i швидкiсть руху планети по небу мiняються в широких межах. Евдокс також склав перший в Європi зоряний каталог.
Аристотель, автор «Фiзики», теж був учнем Платона. В його творах було немало рацiональних думок; вiн переконливо довiв, що Земля - куля, спираючись на форму тiнi Землi при мiсячних затьмареннях, оцiнив коло Землi в 400000 стадiй, або близько 70000 км - завищено майже удвiчi, але для того часу точнiсть непогана. Але зустрiчаються i безлiч помилкових тверджень: роздiлення земних i небесних законiв свiту, заперечення пустки i атомiзму, чотири стихiї як першооснови матерiї плюс небесний ефiр, суперечлива механiка: «стрiлу у польотi пiдштовхує повiтря» - навiть в середньовiччi це безглузде положення висмiювалося (Фiлопон, Бурiдан). Метеори вiн вважав атмосферними явищами, спорiдненими блискавцi.
Стародавня Грецiя - александрiйський перiод
Концепцiї Аристотеля частина фiлософiв канонiзувала ще при його життi, i надалi багато здорових iдей, що суперечать їм, зустрiчалися вороже - наприклад, гелiоцентризм Аристарха Самосського. Аристарх вперше намагався також змiряти вiдстань до Сонця i Мiсяця i їх дiаметри; для Сонця вiн помилився на порядок (вийшло, що дiаметр Сонця в 250 разiв бiльше земного), але до Аристарха всi вважали, що Сонце менше Землi. Саме тому вiн i вирiшив, що в центрi свiту знаходиться Сонце. Бiльш точнi вимiрювання кутового дiаметра Сонця виконав Архiмед, в його переказi нам i вiдомi погляди Аристарха, твори якого втраченi.
З III столiття до н. е. грецька наука засвоїла досягнення вавiлонян, у тому числi - в астрономiї i математицi. Але греки пiшли значно далi. Бiля 230 року до н. е. Аполлонiй Пергськiй розробив новий метод представлення нерiвномiрного перiодичного руху через базове коло - деферент - i вторинне коло, що кружляється навкруги деферента, - епiцикл; саме свiтило рухається по епiциклу. В астрономiю цей метод ввiв видатний астроном Гиппарх, що працював на Родосi.
Гиппарх вiдкрив вiдмiннiсть тропiчного i сидеричного рокiв, уточнив довжину року (365,25 - 1/300 днiв). Методика Аполлонiя дозволила йому побудувати математичну теорiю руху Сонця i Мiсяця. Гиппарх ввiв поняття ексцентриситету орбiти, апогею i перигея, уточнив тривалiсть синодичного i сидеричного мiсячних мiсяцiв (з точнiстю до секунди), середнi перiоди обiгу планет. По таблицях Гиппарха можна було передбачати сонячнi i мiсячнi затьмарення з нечуваною для того часу точнiстю - до 1-2 годин. До речi, саме вiн ввiв географiчнi координати - широту i довготу. Але головним результатом Гиппарха стало вiдкриття зсуву небесних координат - «передування рiвнодень». Вивчивши данi наглядiв за 169 рокiв, вiн знайшов, що положення Сонця у момент рiвнодення змiстилося на 2°, або на 47" в рiк (насправдi - на 50,3").
В 134 роцi до н. е. в сузiр'ї Скорпiона з'явилася нова яскрава зiрка. Щоб полегшити стеження за змiнами на небi, Гиппарх склав каталог для 850 зiрок, розбивши їх на 6 класiв по яскравостi.
46 рiк до н. е.: введений юлiанський календар, розроблений александрiйським астрономом Созiгеном за зразком єгипетського цивiльного. Лiточислення Рима велося вiд легендарної пiдстави Рима - з 21 квiтня 753 року до н. е.
Систему Гиппарха завершив великий александрiйський астроном, математик, оптик i географ Клавдiй Птоломей. Вiн значно удосконалив сферичну тригонометрiю, склав таблицю синусiв (через 0. 5°). Але головне його досягнення - «Мегале синтаксис» (Велика побудова); араби перетворили цю назву в «аль Маджiстi», звiдси пiзнiше «Альмагест». Праця мiстить фундаментальний виклад геоцентричної системи свiту.
Будучи принципово невiрною, система Птолемея, проте, дозволяла з достатньою для того часу точнiстю передобчислювати положення планет на небi i тому задовольняла, до певної мiри, практичним запитам протягом багатьох столiть.
Системою свiту Птоломея завершується етап розвитку старогрецької астрономiї.
Наступний перiод розвитку астрономiї пов'язаний з дiяльнiстю вчених країн iсламу - ал-Баттани, ал-Бируни, Абу-л-Хасана iбн Юнiса, Насир пекло-Дiна ат-Туси, Улугбека i багатьох iнших.
Становлення теоретичної астрономiї. Середньовiччя
В епоху середньовiччя астрономи займалися лише наглядами видимих рухiв планет i узгодженням цих наглядiв з прийнятою геоцентричною системою Птолемея.
Цiкавi космологiчнi iдеї можна знайти в творах Орiгена з Александрiї, видного апологета раннього християнства, учня Фiлона александрiйського. Орiген закликав сприймати Книгу Буття не буквально, а як символiчний текст. Всесвiт, по Орiгену, мiстить безлiч свiтiв, у тому числi жилих. Бiльш того, вiн допускав iснування безлiчi Всесвiтiв з своїми зоряними сферами. Кожний Всесвiт кiнцевий в часi i в просторi, але сам процес їх зародження i загибелi нескiнченний:
Що стосується мене, то скажу, що Бог приступив до своєї дiяльностi не тодi, коли був створений наш видимий мир; i подiбно тому, як пiсля закiнчення iснування останнього виникає iнший мир, так само до початку Всесвiту iснував iнший Всесвiт. Отже, слiд вважати, що не тiльки iснують одночасно багато свiтiв, але i до початку нашого Всесвiту iснували багато Всесвiтiв, а пiсля закiнчення неї будуть iншi свiти.
Треба сказати, звучить цiлком сучасно.
навчання Аристотеля, зробивши його прийнятним для католицької традицiї. З цiєї митi система свiту Арiстотеля-Птолемея фактично зливається з католицьким догматизмом. Експериментальний пошук iстини пiдмiнявся бiльш звичною для теологiї методикою - пошуком вiдповiдних цитат в канонiзованих творах i їх просторовим коментуванням.
В XIII столiттi в Толедо пiд заступництвом короля Кастiлiї Альфонса X Мудрого вiдкрилася перша в Європi обсерваторiя. В нiй працювали християни, євреї i мусульмани; пiдготовленi ними астрономiчнi таблицi були опублiкованi в 1252 роцi (пiднесенi королю при сходженнi на престол). «Альфонсинськiє таблицi» вiдрiзнялися хорошою точнiстю i використовувалися бiльше двох сторiч.
займають особливого положення. Всi небеснi тiла складаються з тiєї ж матерiї, що i Земля, i, цiлком можливо, жилi. За столiття до Галiлея вiн затверджував: всi свiтила, включаючи Землю, рухаються в просторi, i кожне спостерiгач, що знаходиться на ньому, має право вважати нерухомим.
В XV столiттi велику роль в розвитку наглядової астрономiї зiграли працi Георга Пурбаха, а також його учня i друга Іоганна Мюллера (Региомонтана). До речi, вони стали першими в Європi ученими, що не мали духовного сану. Пiсля серiї наглядiв вони переконалися, що всi астрономiчнi таблицi, що були, включаючи Альфонсинськi, застарiли: положення марса давалося з помилкою на 2°, а мiсячне затьмарення спiзнилося на цiлу годину! Для пiдвищення точностi розрахункiв Региомонтан склав нову таблицю синусiв (через 1') i таблицю тангенсiв. Книгодрукування, що тiльки що з'явилося, сприяло тому, що виправлений пiдручник Пурбаха i «Ефемерiди» Региомонтана протягом десятирiч були основним астрономiчним керiвництвом для європейцiв. Таблицi Региомонтана були набагато точнiше колишнiх i справно служили аж до Коперника. Їх використовували Колумб i Америго Вiспуччi. Пiзнiше таблицi якийсь час використовувалися навiть для розрахункiв по гелiоцентричнiй моделi.
Регiомонтан також запропонував метод визначення довготи по рiзницi табличного i мiсцевого часу, вiдповiдного заданому положенню Мiсяця. Вiн констатував розбiжнiсть юлiанського календаря з сонячним роком майже на 10 днiв, що примусило церкву задуматися про календарну реформу. Така реформа обговорювалася на Латеранськом соборi (Рим, 1512-1517) i була реалiзована в 1582 роцi.
Коперниканська революцiя
До XVI столiття було ясно, що система Птоломея неадекватна i приводить до неприпустимо великих розрахункових помилок. Для пiдвищення точностi розрахункiв положень планет деякi астрономи пропонували ввести додатковi епiцикли, але i вони не рятували положення. Микола Коперник став першим, хто запропонував альтернативу, що детально пропрацювала, причому засновану на абсолютно iншiй моделi свiту.
Головна праця Коперника - «De Revolutionibus Orbium Caelestium» (Про обертання небесних сфер) - був в основному завершений в 1530 роцi, але тiльки перед смертю Коперник зважився опублiкувати його. Втiм, в 1503-1512 роках Коперник поширював серед друзiв рукописний конспект своєї теорiї («малий коментар про гiпотези, що вiдносяться до небесних рухiв»), а його учень Ретiк опублiкував ясний виклад гелiоцентричної системи в 1539 роцi. Очевидно, чутки про нову теорiю широко розiйшлися вже в 1520-х роках.
По структурi головна праця Коперника майже повторює «Альмагест» в дещо скороченому виглядi (6 книг замiсть 13). В першiй книзi також приведенi аксiоми, але замiсть положення про нерухомiсть Землi помiщена iнша аксiома - Земля i iншi планети обертаються навкруги осi i навкруги Сонця. Ця концепцiя детально аргументується, а «думку стародавнiх» бiльш менш переконливо спростовується. Коперник згадує як своїх союзникiв тiльки античних фiлософiв Фiлолая i Никетаса.
З гелiоцентричних позицiй Коперник без працi пояснює поворотний рух планет. Далi приводиться той же матерiал, що i у Птоломея, лише трохи уточнений: сферична тригонометрiя, зоряний каталог, теорiя руху Сонця i Мiсяця, оцiнка їх розмiрiв i вiдстанi до них, теорiя прецесiї i затьмарень.
В книзi III, присвяченому рiчному рухи Землi, Коперник робить епохальне вiдкриття: пояснює «передування рiвнодень» зсувом напряму земної осi. В книгах V i VI, присвячених руху планет, завдяки гелiоцентричному пiдходу стало можливо оцiнити середнi вiдстанi планет вiд Сонця, i Коперник наводить цi данi, досить близькi до сучасних.
Система свiту Коперника, з сучасної точки зору, ще недостатньо радикальна. Всi орбiти круговi, рух по них рiвномiрний, так що епiцикли довелося зберегти - правда, замiсть 80 їх стало 34. Механiзм обертання планет збережений колишнiм - обертання сфер, до яких прикрiпленi планети. Але тодi вiсь Землi в ходi рiчного обертання повинна повертатися, описуючи конус; щоб пояснити змiну пiр року, Копернику довелося ввести третє (зворотне) обертання Землi навкруги осi, перпендикулярнiй еклiптицi, яке використовував також для пояснення прецесiї. На межу свiту Коперник помiстив сферу нерухомих зiрок.
Строго кажучи, модель Коперника навiть не була гелiоцентричною, оскiльки Сонце вiн розташував не в центрi планетних сфер.
спантеличило i охолодило її захоплених прихильникiв. Та все ж в цiлому модель свiту Коперника була колосальним кроком вперед i нищiвним ударом по архаїчних авторитетах.
Католицька церква спочатку вiднеслася до вiдродження «пiфагорiйця» благодушно, окремi її стовпи навiть протегували Копернику. Тато Климент VII, стурбований уточненням календаря, доручив кардиналу Вiгманштадту прочитати вищому клiру лекцiю про нову теорiю, яка i була з увагою вислухана. З'явилися, проте, серед католикiв i ярi супротивники гелiоцентризму. Проте вже з 1560-х рокiв в декiлькох унiверситетах Швейцарiї i Італiї почалися лекцiї за системою Коперника. Математична основа моделi Коперника була дещо простiше, нiж у Птоломеєвої, i цим вiдразу скористалися в практичних цiлях: були випущенi уточненi астрономiчнi («прусськi») таблицi (1551, Е. Рейнгольд).
З iнших подiй бурхливого XVI столiття вiдзначимо, що 5 жовтня 1582 року була проведена давно запланована календарна реформа (5 жовтня стало 15-м). Новий календар був названий григорiанським на честь тата Григорiя XIII, але справжнiм автором проекту був iталiйський астроном i лiкар Луїджi Лiллiо.
Винахiд телескопа. Галiлей
Великий iталiйський вчений Галiлео Галiлей систему Коперника прийняв з ентузiазмом, причому вiдразу вiдкинув фiктивний «третiй рух», показавши на досвiдi, що вiсь дзиги, що рухається, зберiгає свiй напрям сама собою. Для доказу правоти Коперника вiн вирiшив застосувати телескоп.
Шлiфованi склянi лiнзи були вiдомi ще вавiлонянам; найстародавнiша iз знайдених при розкопках лiнз вiдноситься до VII столiття до н. е. В 1608 роцi в Голландiї була винайдена зорова труба; дiзнавшися про це влiтку 1609 роки, Галiлей самостiйно побудував значно вдосконалений її варiант, створивши перший в свiтi телескоп-рефрактор. Збiльшення телескопа спочатку було триразовим, пiзнiше Галiлей довiв його до 32-кратного.
Сенсацiйнi результати своїх дослiджень Галiлей висловив в серiї статi «Зоряний вiсник» (1610), викликавши серед учених справжнiй шквал оптичних наглядiв за небом. Виявилося, що Чумацький шлях складається з скупчень окремих зiрок, що на Мiсяцi є гори (заввишки до 7 км, що близьке до iстини) i западини, на Сонце є плями, а у Юпiтера - супутники (термiн «супутник» ввiв пiзнiше Кеплер). Особливо важливим було вiдкриття, що Венера має фази; в системi Птоломея Венера як «нижня» планета була завжди ближче до Землi, нiж Сонце, i «повновенерiсть» було неможливе.
Галiлей вiдзначив, що дiаметр зiрок, на вiдмiну вiд планет, в телескопi не збiльшується, а деякi туманностi, навiть в збiльшеному виглядi, не розпадаються на зiрки; це явна ознака, що вiдстанi до зiрок колосальнi навiть в порiвняннi з вiдстанями в Сонячнiй системi.
Галiлей знайшов у Сатурна виступи, якi прийняв за два супутники. Потiм виступи зникли (кiльце обернулося), Галiлей порахував свiй нагляд iлюзiєю i не повертався бiльш до цiєї теми; кiльце Сатурна вiдкрив в 1656 роцi Християн Гюйгенс.
Елiпси Кеплера Галiлей не прийняв, продовжуючи вiрити в круговi орбiти планет. Причиною цього, можливо, стало надмiрне захоплення Кеплера мiстичної нумерологiєю i «свiтовою гармонiєю». Галiлей визнавав тiльки позитивне знання i не поважав пiфагорiйця. Особисто Кеплера вiн високо цiнував i вiв з ним жваве листування, проте нiде в своїх роботах про нього не згадував.
Зображення в телескопi Галiлея було не дуже чiтким, в основному унаслiдок хроматичної аберацiї. По цiй i з iнших причин повiдомлення про вiдкриття Галiлея викликало у багато кого недовiр'я i навiть насмiшки. Галiлея також, що було куди неприємнiше, звинуватили в єресi. Вiн неодноразово був вимушений їздити до Рима, особисто i письмово пояснюватися з вищим духiвництвом i iнквiзицiєю.
Стверджувати, що Сонце стоїть нерухомо в центрi свiту - думка безглузда, помилкова з фiлософської точки зору i формально єретичне, оскiльки воно пряме суперечить Св. Писанню.
Стверджувати, що Земля не знаходиться в центрi свiту, що вона не залишається нерухомою i володiє навiть добовим обертанням, є думка така ж безглузда, помилкова з фiлософською i грiховне з релiгiйної точки зору.
Книга Коперника була включена в Індекс заборонених книг «до її виправлення».
найголовнiшi системи свiту» (1632 сiчень-лютi), хоча i дозволений папською цензурою, викликав лють iнквiзицiї i самого тата Урбана, який запiдозрив, що саме його вивели в книзi пiд iм'ям простака Симплiчiо. Не дивлячись на демонстративно нейтральну позицiю автора, доводи коперниканця Сальвiатi в книзi явно переконливiшi, нiж його супротивникiв. Мало того, в «Дiалозi» мiстилися припущення про нескiнченнiсть Всесвiту i множинностi жилих свiтiв.
Вже в серпнi того ж 1632 року «Дiалоги» були внесенi в горезвiсний «Індекс», недбайливого цензора звiльнили, книгу вилучили з продажу, а в жовтнi 69-рiчного Галiлея викликали в римську iнквiзицiю. Спроби тосканського герцога добитися вiдстрочення процесу зважаючи на погане здоров'я вченого i чумного карантину в Римi успiху не мали, i в лютому 1633 року Галiлей був вимушений з'явитися до Рима.
Процес Галiлея тривав до червня 1633 року. По вироку, Галiлей був визнаний винен в тому, що вiн пiдтримував i поширював помилкове, єретичне i осоружне Св. Писанню навчання. Ученого примусили публiчно покаятися i вiдректися вiд «єресi». Потiм його направили у в'язницю, але декiлька днiв опiсля тато Урбан дозволив вiдпустити Галiлея пiд нагляд iнквiзицiї. В груднi вiн повернувся на батькiвщину, в село поблизу Флоренциi, де i провiв залишок життя в режимi домашнього арешту.
Закони Кеплера
До середини XVI столiття астрономiчнi нагляди в Європi були не дуже регулярними. Першим проводити систематичнi нагляди почав данський астроном Тихо Бразi, використовуючи спецiально для цього обладнану обсерваторiю Уранiборг в Данiї (острiв Вен). Вiн спорудив крупнi, унiкальнi для Європи iнструменти, завдяки яким визначав положення свiтил з небувалою ранiше точнiстю. До цього часу не тiльки «Альфонсинськiє», але i бiльш новi «Прусськi таблицi» давали велику помилку. Для пiдвищення точностi Бразi застосовував як технiчнi удосконалення, так i спецiальну методику нейтралiзацiї погрiшностей нагляду.
Бразi першим змiряв паралакс комети (1577) i показав, що це не атмосферне, як вважали ранiше (навiть Галiлей), а космiчне тiло. Тим самим вiн поруйнував уявлення, що роздiляється навiть Коперником, про iснування планетних сфер - комети явно рухалися у вiльному просторi. Довжину року вiн змiряв з точнiстю до 1 секунди. В русi Мiсяцi вiн вiдкрив двi новi нерiвностi - варiацiю i рiчне рiвняння, а також коливання нахилу мiсячної орбiти до еклiптики. Бразi склав уточнений каталог для 1000 зiрок, з точнiстю 1'. Але головна заслуга Тихо Бразi - безперервна (щоденна), протягом 15-20 рокiв, реєстрацiя положення Сонця, Мiсяця i планет. Для марса, чий рух самий нерiвномiрний, нагромадилися нагляди за 16 рокiв, або 8 повних оборотiв марса.
Бразi був знайомий з системою Коперника ще по «Малому коментарю», проте вiдразу вказав на її недолiки - у зiрок немає паралакса, у Венери не спостерiгається змiна фаз (телескопа тодi не було!) i iн. Разом з тим вiн оцiнив обчислювальнi зручностi нової системи i в 1588 роцi запропонував компромiсний варiант, близький до «єгипетської моделi» Гераклiда: Земля нерухома в просторi, обертається навкруги осi, Мiсяць i Сонце обертається навкруги неї, а iншi планети - навкруги Сонця. Частина астрономiв пiдтримала такий варiант.
Іоганна Кеплера. Наступного року Тихо Бразi помер, i Кеплер зайняв його мiсце.
Кеплера бiльш привертала система Коперника - як менш штучна, бiльш естетична i вiдповiдна тiй божественнiй «свiтовiй гармонiї», яку вiн убачав у Всесвiтi. Використовуючи нагляди марсiанської орбiти, виконанi Тихо Бразi, Кеплер намагався пiдiбрати форму орбiти i закон змiни швидкостi марса, що найкращим чином узгоджуються з досвiдченими даними. Вiн бракував одну модель за iншою, поки, нарештi, ця настирна робота не увiнчалася першим успiхом - були сформульовано два закони Кеплера:
Кожна планета описує елiпс, в одному з фокусiв якого знаходиться Сонце.
Кожна планета рухається в площинi, що проходить через центр Сонця, причому секторна площа, що замiтається її радiус-вектором, пропорцiйна часу обiгу.
Другий закон пояснює нерiвномiрнiсть руху планети: чим ближче вона до Сонця, тим швидше рухається.
Основнi iдеї Кеплера вiн висловив в працi «Нова астрономiя, або фiзика неба» (1609), причому, обережностi ради, вiдносив їх тiльки до марса. Пiзнiше в книзi «Гармонiя свiту» (1619) вiн розповсюдив їх на всi планети i повiдомив, що вiдкрив третiй закон:
Квадрати часiв обiгу планет по орбiтi вiдносяться як куби їх середнiх вiдстаней вiд Сонця.
до Сонця.
Кеплер видав свої астрономiчнi таблицi, присвяченi iмператору Рудольфу («Рудольфiнськiє»).
Через рiк пiсля смертi Кеплера (1631) Гассендi спостерiгав передбачене їм проходження Меркурiя по диску Сонця.
Вже сучасники Кеплера переконалися в точностi вiдкритих ним законiв, хоча їх глибинне значення до Ньютона залишалося незрозумiлим. Нiяких серйозних спроб реанiмувати Птолемея або запропонувати iншу систему руху бiльше не було.
Іншi вiдкриття XVII столiття
1612: вiдкриття Туманностi Андромеди. Сiм рокiв опiсля вiдкрита туманнiсть Орiона.
1647: докладна карта Мiсяця (Ян Гевелiй).
1655: Гюйгенс вiдкриває супутник Сатурна Титан, а наступного року - кiльця сатурна.
1657: перший виклад системи Коперника на росiйськiй мовi - Епiфанiй Славiнецкий, «Зеркало вся Вселенния»; ця книга була перекладом «Введення в космографiю» І. Блеу.
1666: разом з паризькою Академiєю наук заснована i паризька обсерваторiя. Кассинi стає першим директором цiєї обсерваторiї. З його досягнень на новому посту (сумiсно з Же. Рiше) - перше достатньо точне визначення (1671-1673) паралакса Сонця (9. 5") i астрономiчної одиницi (140 млн км), вiдкриття «щiлини Кассинi» в кiльцi сатурна (1675).
1675: оцiнка швидкостi свiтла (Ремер), що уточнила уявлення про вiдстанi до планет.
Лаплас.
В iсторiї науки Галлей знаменитий понад усе своїми дослiдженнями комет. Обробивши багаторiчнi данi, вiн обчислив орбiти бiльше 20 комет i вiдзначив, що декiлька їх появ, у тому числi комета 1682 року, вiдносяться до однiєї i тiєї ж комети (названої його iм'ям). Вiн призначив новий вiзит своєї комети на 1758 рiк, хоча самому Галлею не судилося переконатися в точностi свого прогнозу.
1687: Ісаак Ньютон формулює закон тяжiння i виводить з нього всi 3 закони Кеплера. Іншим найважливiшим слiдством теорiї Ньютона стало пояснення, чому орбiти небесних тiл трохи вiдхиляються вiд кеплеровського елiпса. Цi вiдхилення особливо помiтнi для Мiсяця. Причиною є вплив iнших планет, а для Мiсяця - також i Сонця. Облiк цього дозволив Ньютону вiдкрити в русi Мiсяцi новi вiдхилення (нерiвностi) - рiчне, паралактичне, заднiй рух вузлiв i iн. Ньютон вельми точно обчислив величину прецесiї (50" в рiк), видiливши в нiй сонячну i мiсячну складовi.
Ньютон вiдкрив причину хроматичної аберацiї, яку вiн помилково вважав неусувною; насправдi, як пiзнiше з'ясувалося, вживання декiлькох лiнз в об'єктивi може iстотно ослабити цей ефект. Ньютон пiшов iншим шляхом i винайшов дзеркальний телескоп-рефлектор; при невеликiй величинi вiн давав значне збiльшення i вiдмiнне чiтке зображення.
1718: Едмонд Галлей знайшов власний рух зiрок (Сiрiус, Альдебаран i Арктур). Галлей також звернув увагу на «туманнi зiрки», обговорювали їх можливу структуру i причини свiчення. Галлей склав їх каталог, пiзнiше доповнений Дерхемом; вiн включав близько двох десяткiв туманностей.
"), i факт руху Землi одержав пряме досвiдчене пiдтвердження.
життя; книга Уїстона «Нова теорiя Землi.» (англ. А New Theory Earth) одержала схвальнi вiдгуки Ісаака Ньютона i Джона Локка. Великий Жорж Бюффон теж привернув комету, але в його моделi (1749) комета впала на Сонцi i вибила звiдти струмiнь речовини, з якої i утворилися планети. Хоча обурена церква примусила Бюффона письмово вiдректися вiд цiєї гiпотези, його трактат викликав великий iнтерес i навiть в 1778 роцi був перевиданий. Катастрофiчнi гiпотези з'являлися i пiзнiше (Фай, Чемберлiн i Мультон, Джiнс i Джеффрiс).
Надзвичайно цiкавi думки мiстилися в книзi Р. Бошковича «Теорiя натуральної фiлософiї, приведена до єдиного закону сил, iснуючих в природi» (1758) - структурна нескiнченнiсть Всесвiту, динамiчний атомiзм, можливiсть стиснення або розширення Всесвiту без змiни фiзичних процесiв в нiй, iснування взаємнопроникаючих, але взаємно неспостережуваних свiтiв i iн.
1755: фiлософ Іммануїл Кант публiкує першу теорiю природної космогонiчної еволюцiї (без катастроф). Зiрки i планети, по гiпотезi Канта, утворюються з скупчень дифузної матерiї: в центрi, де матерiї бiльше, виникає зiрка, а на околицях - планети. Математичну основу гiпотези пiзнiше розробив Лаплас.
втiм, допускав, що центрiв може бути бiльш одного). Райт, а також Сведенборг i пiзнiше Кант розглядали туманностi як видаленi зорянi системи.
1757: перше визначення мас планет, що не мають супутникiв (А. Клеро). Дж. Долланд створює перший ахроматичний (трьохлiнзовий) об'єктив, спростувавши скептицизм Ньютона в цьому вiдношеннi.
1766: Іоганн Тiциус вiдкриває нез'ясовний дотепер закон планетних вiдстаней; закон здобув широку популярнiсть пiсля робiт Іоганна Бодi (1772).
1771: експедицiя Пiтера Симона Палласа знаходить в Сибiрi «Палласово залiзо».
Телескоп Гершеля
користувався. Гершель вiдкрив сьому планету - Уран (1781) i його супутники (1787), що обертаються не «в ту сторону» (1797), декiлька супутникiв сатурна, знайшов сезоннi змiни полярних шапок марса, пояснив смуги i плями на Юпiтерi як хмари, змiряв перiод обертання сатурна i його кiлець (1790). Вiн вiдкрив, що вся Сонячна система рухається у напрямку до сузiр'я Геркулеса (1783), при вивченнi спектру Сонця вiдкрив iнфрачервоне промiння (1800), встановив кореляцiю сонячної активностi (по числу плям) i земних процесiв - наприклад, урожаю пшеницi i цiн на неї. Але головним його заняттям за всi тридцять рокiв наглядiв було дослiдження зоряних свiтiв.
Вiн зареєстрував понад 2500 новi туманностi. Серед них були подвiйнi i кратнi; деякi були сполученi перемичками, що Гершель тлумачив як формування нових зоряних систем. Втiм, тодi на це вiдкриття не звернули уваги; взаємодiючi галактики перевiдкритi вже в XX столiттi.
Гершель першим систематично застосовував в астрономiї статистичнi методи (введенi ранiше Мiчелом), i з їх допомогою зробив висновок, що Чумацький шлях - iзольований зоряний острiв, який мiстить кiнцеве число зiрок i має сплюснуту форму. Вiдстанi до туманностей вiн оцiнював в мiльйони свiтлових рокiв.
В 1784 роцi Гершель вiдзначив, що свiт туманностей має великомасштабну структуру - скупчення i пояси («пласти»); зараз найбiльший пояс розглядають як екваторiальну зону Метагалактики. Рiзноманiтнiсть форм скупчень i туманностей вiн пояснив тим, що вони знаходяться на рiзних ступенях розвитку. Деякi туманностi круглої форми, iнодi iз зiркою всерединi, вiн назвав планетарними i прочитав скупченнями дифузної матерiї, в яких формується зiрка i планетна система. Насправдi майже всi вiдкритi ним туманностi були галактиками, але по сутi Гершель мав рацiю - процес зореутворення вiдбувається i в нашi днi.
До кiнця XVIII столiття астрономи одержали могутнi iнструменти дослiдження - як наглядовi (вдосконаленi рефлектори), так i теоретичнi (небесна механiка, фотометрiя i iн.). Продовжувався розвиток методiв небесної механiки. У мiру збiльшення точностi наглядiв виявилися вiдхилення руху планет вiд кеплерових орбiт. Теорiя облiку обурень для задачi багатьох тiл була створена зусиллями Ейлера, А. Клеро, Лагранжа, але перш за все – П'єра Симона Лапласа, що дослiдив найскладнiшi випадки, включаючи найяснiшу задачу - стiйкiсть системи. Пiсля робiт Лапласа вiдпали останнi сумнiви в тому, що законiв Ньютона достатньо для опису всiх небесних рухiв. Крiм iншого, Лаплас розробив першу повну теорiю руху супутникiв Юпiтера з урахуванням взаємовпливу i обурень вiд Сонця. Ця проблема була дуже актуальною, оскiльки лежала в основi єдиного вiдомого тодi точного методу визначення довготи на морi, а складенi ранiше таблицi положення цих супутникiв застарiвали дуже швидко.
На початку XIX столiття було ясно, що метеоритна речовина має космiчне походження, а не атмосферне або вулканiчне, як думали ранiше. Були зареєстрованi i класифiкованi регулярнi метеорнi потоки. В 1834 р. Берцелiус знаходить в метеоритi перший неземний мiнерал - троїлiт (FeS). До кiнця 1830-х рокiв метеорна астрономiя сформувалася як самостiйна область науки про космос.
Окрiм дрiбних метеорiв, в Космосi виявилися вiдносно крупнi астероїди (термiн запропонував Гершель). Першої стала Церера (1801, Пьяцци) - помiчена випадково, зарахована до комет i вiдразу втрачена; на щастя, молодий, але вже великий Карл Гаусс якраз в цей час розробив метод визначення орбiти за трьома спостереженнями, i в 1802 роцi Г. Ольберс вiдшукав спочатку Цереру, а потiм вiдкрив ще двi малi планети мiж марсом i Юпiтером, Палладу (1802) i весту (1807). Четвертий астероїд, юнона, був знайдений К. Хардингом (Нiмеччина) в 1804 роцi.
1802: В. Волластон (Англiя) винаходить щiлистий спектроскоп. В спектрi Сонця знайдено 7 темних лiнiй.
1811: Араго винаходить поляриметр i з його допомогою доводить, що сонячна фотосфера - розжарений газ. Тiло ж Сонця багато учених ще продовжували вважати твердим i навiть холодним.
Фраунгоферовi лiнiї
1814-1815: Й. Фраунгофер знаходить 576 темних лiнiй в спектрi Сонця. Лабораторна лiнiя натрiю спiвпала з темною сонячною. Незабаром з'являється спектральний аналiз.
1837: засновник Пулковської обсерваторiї В. Я. Струве нарештi упевнено знайшов рiчний паралакс у зiрки (0. 12" у Веги); в 1838 роцi Бессель знайшов i дуже точно змiряв паралакс у 61 Лебедя, а Т. Гендерсон - для Альфи Центавра. До кiнця XIX столiття було змiряне бiля пiвсотнi зоряних паралаксiв.
1839-1840: в астрономiї починає застосовуватися фотографiя (Дагерр i Араго одержали знiмки Мiсяця). 1842: фотографування Сонця, 1850: перша фотографiя зiрки (Веги). 1858: перший фотопортрет комети.
1843: Г. Швабе першим вiдкрив перiодичнiсть в змiнi числа сонячних плям i оцiнив перiод приблизно в 10 рокiв. В 1852 р. цю закономiрнiсть перевiдкрив Р. Вольф, який дав бiльш точну оцiнку (11 рокiв) i встановив, що зростання числа плям викликає геомагнiтнi обурення. Зв'язок сонячних плям iз земними процесами, помiчена Гершелем, починає яснiшати.
1845: вступив в лад гiгантський рефлектор iрландського астронома У. Парсонса, графа Роса. Вiдразу виявилася помилка Гершеля - бiльшiсть «планетарних» туманностей виявилася зоряними скупченнями. В тому ж роцi було зроблено видатне вiдкриття - спiральну структуру туманностi M51, а незабаром i у десятка iнших туманностей.
- берлiнський астроном Галлi. Планета була знайдена всього в 52' вiд вказаного розрахунками мiсця. Майже негайно У. Лассел (Англiя) вiдкриває i супутник Нептуна - Тритон.
1851-1852 - лабораторне вимiрювання швидкостi свiтла; iдея Араго, виконання - Фуко i Фiзо.
атмосфери.
1862: вiдкритий передбачений ще Бесселем невидимий супутник сiрiусу (Сiрiус-B).
1867: змiщенi спектри зiрок в поєднаннi з принципом Доплера використанi Хаггинсом для визначення променевих швидкостей небесних свiтил.
1868: Н. Локер вiдкрив в спектрi Сонця лiнiю, не вiдповiдну нiякому з вiдомих тодi хiмiчних елементiв, i назвав цей новий елемент гелiєм. Пiзнiше гелiй знайшли i на Землi. Локер знайшов змiну спектру сонячних плям протягом 11-рiчного циклу сонячної активностi, а в 1873 р. виказав здогадку, що в надрах Сонця вiдбувається розпад хiмiчних елементiв.
Карта Марса Скiапареллi
1877: два вiдкриття на марсi: Асаф Хол (США) вiдкриває Фобос i Деймос, а Скiапареллi - марсiанськi «канали».
1879: Дж. Х. Дарвiн публiкує гiпотезу приливного походження Мiсяця (вiдриву її вiд Землi). С. Флемiнг (Канада) пропонує роздiлити Землю на годиннi пояси. В 1884 р. поясний час введений в 26 країнах; одночасно прийнято мiжнародну угоду про вибiр грiнвiчського меридiана як нульового i проходження лiнiї змiни дат.
1898: У. Г. Пикеринг вiдкриває Фебу, супутник сатурна, i його дивну особливiсть - зворотне обертання по вiдношенню до своєї планети.
XX ст.
1908: У першого позаземного об'єкту - Сонця - знайдено магнiтне поле (Дж. Хейл, США).
1908-1916: вiдкриття пряме пропорцiйнiй залежностi мiж перiодом i видимою зоряною величиною у цефеїд в Малiй Магеллановiй хмарi (Р. Лiвiтт, США). Керуючись цим вiдкриттям, Герцшпрунг i Шеплi розробили метод визначення вiдстаней по цефеїдам.
1913: знайденi надзвичайно великi червонi зсуви у спiральних туманностей (В. М. Слайфер, США).
1914-1919: теорiя пульсацiї цефеїд (Шеплi, Еддiнгтон).
1916: вiдкрита зiрка Барнарда, що «летить» (Е. Е. Барнард, США).
1918: модель Шеплi структури Галактики, виведена з наглядiв; правильно визначенi дiаметр i положення центру; несподiвано для всiх з'ясувалося, що Сонце знаходиться на краю Галактики.
1919: створення Мiжнародного астрономiчного союзу.
1923: вiдкриття 22-рiчного циклу магнiтної активностi Сонця i змiни знака полярностi плям (Дж. Хейл, США). Встановлення залежностi «маса-свiтимiсть» для зiрок - Герцшпрунг (Данiя), Рессел (США), Еддiнгтон (Англiя).
1924-1926: теорiя променистої рiвноваги зоряних надр (Еддiнгтон).
1925-1934: вiдкриття вуглекислого газу на Венерi (Адамс, Сент-Джон i Данхем, США).
1926-1927: на основi аналiзу руху зiрок Б. Линдблад i Я. Оорт встановлюють обертання Галактики.
1927: Ж. Леметр публiкує свою гiпотезу розширення Всесвiту.
1929: встановлений закон Хаббла.
1930, 19 лютого: вiдкритий Плутон (До. Томбо, США).
Початок 1930-х рр.: Цвiкки робить висновок про iснування у Всесвiтi прихованої маси.
1934: Паренаго i б. В. Кукаркин передбачають, що незабаром вибухне зiрка T Пiвнiчної Корони; це дiйсно вiдбулося в 1946 роцi.
1942: Мейолл i Оорт з'ясовують, що Крабовiдная туманнiсть - залишок вiд вибуху найновiшої 1054 роки. Складена перша радiокарта неба (Ребер).
1945: червоний зсув пiдтверджений i в радiодiапазонi (М. Райл, Англiя).
1950: гiпотеза Оорта про iснування на краю Сонячної системи (100-150 тис. а. е.) сферичного шару комет - «хмари Оорта».
1951: доведена спiральна структура нашої Галактики.
1955-1956: реєстрацiя радiовипромiнювання Венери, Юпiтера i комети Аренда-Роллана.
1957: початок космiчної ери. З'явилася можливiсть запуску космiчних лабораторiй. Значення цих досягнень астрономiї важко переоцiнити. Запуск штучних супутникiв Землi. (1957, СРСР), космiчних станцiй (1959, СРСР), першi польоти людини в космос (1961, СРСР), перша висадка людей на Мiсяць (1969, США), - епохальнi подiї для всього людства. За ними послiдували доставка на Землю мiсячного ґрунту, посадка апаратiв на поверхнi Венери i марса, що спускаються, посилка автоматичних мiжпланетних станцiй до бiльш далеких планет Сонячної системи.
1958: вiдкриття радiацiйних поясiв Ван-Аллена. Н. А. Козирєв вiдзначає в мiсячному кратерi Альфонс ознаки вулканiчної дiяльностi.
1959: радiолокацiя Сонця (США). Станцiя Мiсяць-2 не знаходить у Мiсяця магнiтного поля. Одержанi першi фотографiї зворотної сторони Мiсяця.
1961-1964: радiолокацiя Меркурiя, Венери, марса, Юпiтера (СРСР i США). Уточненi величина а. о. i перiод обертання Венери навкруги Сонця, визначенi перiод осьового обертання Венери (виявився зворотним), температура i фiзичнi характеристики поверхнi планет.
1965: вiдкриття релiктового випромiнювання. Першi фотографiї поверхнi марса (Марiнер-4).
1967: дослiдження атмосфери Венери з апарату Венера-4, що спускається.
1969: висадка Аполлона-11 на Мiсяцi.
1971: перша м'яка посадка на марс (Марс-3).
1974: сенсацiйний висновок С. Хокинга про можливiсть «випаровування» чорних дiр.
1975: фотографiї Фобоса, Деймоса i поверхнi марса (Вiкiнг-1, 2).
1977: вiдкриття кiлець Урану. Запуск Вояджера-2, що передав неоцiниму iнформацiю про зовнiшнi планети: Юпiтер (1979, знайденi кiльця), Сатурн (1981), Уран (1986, 10 нових супутникiв), Нептун (1989).
1986: дослiдження комети Галлея АМС Вега-1, 2 i Джотто.
| 
