Сегодня он играет джаз, а завтра родину продаст. Стиляга - в потенции враг C моралью чужой и куцей На комсомольскую мушку стиляг; Пусть переделываются и сдаются!
50-60тi роки знаменували собою значний переворот в свiдомостi людей Заходу. Оскiльки будь-яка культура розвивається через виникнення та загострення своїх протирiч, що ведуть до кризи, дана культура не стала виключенням. В 50тi намiтились початковi ознаки такої кризи. Однiєю з ознак цього стала поява контркультурних тенденцiй, що перевертали пануючi до цього канони i цiнностi, стверджували новi, що здавались шокуючими, зухвалими. В лiтературi свого роду манiфестом «розбитої генерацiї» (бiтникiв) став роман Джека Керуака «На дорозi», який оспiвував життя американських бродяг, якi вiдкинули загальноприйнятi буржуазним суспiльством життєвi цiнностi, цiлi, норми поведiнки. «Потрiбно, щоб свiт заповнили мандрiвники з рюкзаками, що вiдмовляються пiдкорятись загальнiй вимозi споживання продукцiї, за якою люди повиннi працювати заради привiлею споживати все це барахло, яке їм насправдi зовсiм нi до чого… Передi мною постає грандiозне видiння рюкзачної революцiї, тисячi i навiть мiльйони молодих американцiв мандрують з рюкзаками за спиною, пiднiмаються на гори, пишуть вiршi, що приходять їм в голову, тому що вони є добрими i, коячи дивнi вчинки, вони пiдтримують враження вiчної свободи кожного, кожної живої iстоти…» - Джек Керуак був першим письменником, який сформулював i проголосив тi iдеї, якi одразу ж були взятi на озброєння найреволюцiйнiшим поколiнням Америки ХХ столiття, бiтниками. Батьками «розбитого поколiння» можна вважати окрiм Джека Керуака, також Уiльяма Берроуза i Алена Гiнзберга. Потiм до них примкнув Нiл Кессiдi. Також до бiтникiв можна вiднести письменникiв Кена Кiзi, Олександра Троякi, поетiв Григорi Корсо, Кеннета Рексрота, Герi Снайдера, Лоуренса Ферлiнгеттi. Батькiвщиною «поколiння розбитих» стала Калiфорнiя, мiсто Сан-Франциско перетворилось на культурну столицю Тихоокеанського узбережжя Сполучених Штатiв. В 1953 роцi почав видаватись невеликий журнал пiд назвою «City Lights» («Вогнi великого мiста», редактор Лоуренс Ферлiнгеттi), а через два роки на Коламбус, центральнiй вулицi Сан-Франциско при видавництвi був вiдкритий однойменна книжкова крамниця, де стали продаватись першi книги бiтникiв, найзнаменитiшi з яких – збiрка Керуака «На дорозi» й поема Гiнзберга «Крик» (1955), своєрiдний манiфест руху, який незабаром був заборонений для продажу.
Вiд початку рух бiтникiв сформувався не тiльки як лiтературна чи художня течiя, а й як доволi агресивно (навiть екстремiстськи) налаштована iдеологiчне угруповування, що почувала симпатiї до марксизму, росiйського анархiзму (з цього приводу масово перевидавались Кропоткiн, Бунiн), росiйськiй жовтневiй революцiї i троцькiзму одночасно. Якщо до цього додати протест проти американської зовнiшньої полiтики, американської «суспiльної думки» та «суспiльної моралi», а також проти «найсвятiшого» - американського способу життя, то можна уявити, як привабливо виглядала ця «лiвацька» iдеологiчна мiшанина в очах iнтелектуальної молодi. Джон Чiардi в своїй вiдомiй статтi «Епiтафiя розбитим», пояснював масовий успiх бiтникiв тим, що «у молодi є всi пiдстави для того щоб бунтувати проти нашої американської самозадоволеностi. Кожен день вставати о пiв на сьому, в вiсiм вiдмiчатись у табельника, в п’ять повертатись додому i дивитись куплений в розстрочку телевiзор – такий спосiб життя навряд чи може привабити молоду людину». Молоду людину 50х привабив бунт, звичайно ж бунт. Конформiзм повоєнної Америки, загостренi соцiальнi протирiччя i економiчний пресинг на думку критика Герберта Голда, привели до того, що бiтники «самi себе викинули з суспiльства». Їх «пафос заперечення» досяг по справжньому «маяковських» масштабiв «Геть вашу владу, геть вашу релiгiю, геть вашу любов!».
Отже, протест бiтникiв, з їх iдеями дороги, подорожей, наркотикiв, дзен-будизма, гомосексуалiзму тощо як вiчної втечi вiд цiнностей буржуазного суспiльства, пуританства та ханжества «суспiльної моралi», вiд традицiй «цивiлiзацiї споживання, знайшов своїх послiдовникiв i в подальший час. За бiтниками прийшли так званi «дiти квiтiв», хiпi. Перше використання слова хiпi зафiксовано в передачi одного з нью-йоркських телеканалiв вiд 22 квiтня 1964, де цим словом була названа група молодих людей з довгим волоссям, що протестували проти В’єтнамської вiйни. Початком руху можна вважати 1965 рiк в США. Основним принципом субкультури було ненасильство (ахiмса). Хiпi показали свiту новий ступiнь духовного розвитку, збагатили свiтову культуру. Для розумiння цього достатньо лише перерахувати частину того, що сталось в суспiльствi пiд впливом руху хiпi: сексуальна революцiя, терпимiсть до нетрадицiйних сексуальних орiєнтацiй, одностатевi шлюби, легалiзацiя ПАВ в багатьох країнах, терпимiсть до расових вiдмiнностей, вплив на моду, популяризацiя здорового харчування та вегетарiанства, антивоєнний рух (пацифiзм), рух за альтернативну службу в армiї, екологiчнi рухи, вiльнi подорожi (автостоп), альтермондiалiзм. І рух бiтникiв, i хiпi знайшли своє певне вiдображення не тiльки в Сполучених Штатах, але й по всьому свiтi.
Отже, а до чого власне тут радянськi субкультури 50х-60х та власне явище стиляг?
Про феномен стиляжництва багато писалось з точки зору культури: якими вони були, як їх переслiдували, що вони любили. Розквiт стиляжництва приходиться на перiод хрущовської вiдлиги, але першi стиляги з’явились в СРСР на заходi сталiнської епохи, на початку 1950х рокiв. Стиляги були явищем чисто радянським, хоча з’явились вони в результатi впливу захiдної культури. В 60тi роки, як було описано вище, Захiд сколихнула хвиля бурхливих молодiжних виступiв. У США, Францiї, Захiднiй Германiї молодь бунтувала, вона була незадоволена умовами життя, її безперспективнiстю. Їх виростило суспiльство споживання, яке вперше за свiтову iсторiю пiдняло матерiальний добробут на небувалий рiвень. Однак, на думку молодої генерацiї, десь на шляху до цього була втрачена i духовнiсть. Молодь почала шукати замiни, в країнах Заходу починаються заворушення, демонстрацiї. Радянська преса, пишучи про заворушення, розписуючи та смакуючи їх, порiвнювала становище молодi в капiталiстичному свiтi зi спокiйною впевненiстю радянської молодi у завтрашньому днi, з її прагненням вiддати всi свої сили справi побудови комунiзму. Однак за фасадом звичайних хвастощiв приховувалась зовсiм iнша дiйснiсть. 60тi роки для радянської молодi також були часом пошукiв, активного незадоволення режимом та с активними виступами проти нього. До того ж полiтична ситуацiя цiєї доби плюс радянська культура взагалi складали вельми плiдний грунт для такого роду «шукань».
лiбералiзацiя суспiльного життя хоча i носили досить неповний характер, але граючи на контрастi зi сталiнською епохою справляли враження справжньої «вiдлиги» - весни, що прийшла вслiд за суворою зимою. Суттєве, хоча й тимчасове, ослаблення тоталiтарного контролю держави, загальна демократизацiя способiв управлiння культурою значно пожвавили культурнi процеси в СРСР, роблячи можливим те, що десятирiччям ранiше могло вважатись квитком на ешафот. Вiдiгравали свою роль i загальнi психологiчнi настрої епохи – деяка розгубленiсть, невпевненiсть i разом з тим карколомнi неймовiрнi проекти хрущовської епохи (опанування космосу, природи взагалi тощо), загальне розслаблення та надiї на майбутнє пiсля сталiнського жахiття. До того ж пiсля Другої Свiтової радянське суспiльство деякий час зберiгало вiдкритiсть по вiдношенню до Заходу. Мiльйони радянських солдат повернулись додому, в їх розповiдях фiгурували враження про iнше, європейське життя. Люди ще носили речi, присланi по ленд-лiзу, а в радянських кiнотеатрах йшли «трофейнi» захiднi кiнострiчки. Особливим успiхом користувались «Серенада сонячної долини», «Сто чоловiкiв i одна дiвчина», «Облава», «Джордж iз Дiнкi-джаза», «Тарзан», «Дiвчина моєї мрiї», «Доля солдата в Америцi», кiнострiчки за участю Дiни Дурбiн.
люди. Молодь ходила по десятку раз на той самий фiльм, заворожена сценами з iншого життя, i немає сумнiвiв, що саме звiдси найчастiше копiювались хода, танець, зачiски, одяг – стиль iншого свiту. Це було наслiдування, а не копiя, бо копiювання було неможливим через полiтичну ситуацiю – залiзна завiса на той час вже повстала всерйоз i надовго. І все ж таки молодь 50х всiма силами намагалась бути схожими на людей iз того яскравого свiту, який вони могли спостерiгати на екранах кiнотеатрiв. В клубах i будинках культури все в той же час iнодi грали джаз, «Караван» Дюка Веллiнгтона був на вершинi своєї популярностi, молодь активно записувалась в гуртки фокстроту. Улюбленими танцями крiм фокстроту були також бугi-вугi, а пiзнiше – твiст та шейк. Причому, радянськi стиляги на обмежувались доволi небагатими знаннями в цiй областi та вигадували власнi варiацiї на тему модного танцю (бугi-вугi), так, iснували «атомний», «канадський» або «трiйний Гамбурзький» стилi. Першi два мало чим вiдрiзнялись один вiд одного i були певною варiацiєю на тему танцiв джiттер баг, лiндi хоп i бугi-вугi. «Трiйний Гамбурзький» був повiльним танцем, що був схожий на слоу-фокс. Меломани наловчились виготовляти саморобнi пластинки iз старих рентгенiвських знiмкiв – це називалось «музика на ребрах». Отже, таким чином в кiнцi 40х серед любителiв джазу, танцiв та захiдних фiльмiв з’явився новий тип мiського модника – стиляга
. Це слово було не самоназвою, а винаходом офiцiйної преси. Вперше воно виникло в сатиричному нарисi Д. Бєляєва «Стиляга», що був надрукований в журналi «Крокодил» в 1949 роцi в рубрицi «Типи, що йдуть у минуле». В фельєтонi описувався вечiр в студентському клубi, де з’являється безглуздо виряджений на закордонний манер, зухвалий, неосвiчений юнак, що хизується своїм строкатим одягом i навичками в закордонних танцях. І всi цi навички, за словами автора, викликають смiх та бридливу жалiсть в iнших студентiв. В тому ж випуску, до речi, була опублiкована стаття про «безродних космополiтiв», що стало сигналом для початку кампанiї проти захiдних впливiв, i с тих пiр стиляг не тiльки регулярно висмiювали в пресi, але й «проробляли» на комсомольських зiбраннях, а ретивi дружинники переслiдували їх на вулицях. Але про це, напевне, пiзнiше. Тим не менш, стиляги виявились типами, що йдуть не в минуле, а скорiш в майбутнє, вони проiснували протягом 50х рокiв i благополучно дотягнули до 60х, правда пiзнiше вони стали називати себе вже не стилягами, а «штатниками».
Портрет перших стиляг кiнця 40х частково дiйшов до нас завдяки нарисам сатирикiв: «В дверях з’явився юнак. Вiн мав дивно безглуздий вигляд: спина куртки яскраво помаранчева, а рукава та поли зеленi; таких широких штанiв канарейково-горохового кольору я не бачив навiть в роки знаменитого кльошу; черевики ж на ньому являли собою хитромудру комбiнацiю iз чорного лаку та червоної замшi. Юнак сперся об косяк дверей i якимось на рiдкiсть розв’язним рухом закинув праву ногу на лiву, пiсля чого з’явились шкарпетки, якi слiпили очi, до того вони були яскравi..».
Їх новi жести: закинута назад голова, зарозумiлий погляд зверху вниз на оточуючих, особлива «розгвинчена» хода – свiдчили про приналежнiсть до богеми. Схожi прийоми застосовували i дендi ХІХ столiття, навмисно розтягуючи слова i тренуючись повiльно ходити. І, звичайно, пластика в деякiй мiрi диктувалась костюмом: «Небувалий одяг змушував по-iншому рухатись, iнакше танцювати. Скорiш за все в музицi, в нових ритмах ховалась потреба iнакше одягнутись, якось позначити себе», - зазначає Р. М. Кiрсанова.
пiджак, капелюх iз широкими крисами, немислимих кольорiв шкарпетки, горезвiсна краватка «пожар в джунглях». Пiзнiше зовнiшнiй вигляд стиляги перетерпiв значних змiн: з’явились знаменитi брюки-дудочки, збитий «кок» на головi, елегантний пiджак з широкими плечима, вузька краватка «оселедець», яка зав’язувалась на мiкроскопiчний вузол, парасолька-тростинка. Актуальними у стиляг вважались светри «з оленями», в наслiдування героям фiльмiв «Серенада Сонячної Долини» и «Дiвчина моєї мрiї». В якостi взуття в середовищi стиляг вiтались гостроносi черевики на високiй каучуковiй пiдошвi (так звана «манна каша»). Лiтом мали велику популярнiсть яскравi сорочки в «гавайському стилi» - рiзнобарвнi, з квiтковими та iншими малюнками. Таким чином образ стиляги еволюцiонував вiд епатажу до елегантностi.
удачi. Один з модникiв тодiшнього Невського згадував як вiн чудом купив «для рекламного броска» швейцарське, до щиколоток пальто небесно-блакитного кольору. Весною та восени стиляги носили плащi, якi найчастiше шили самi з брезенту. «Багато з цих речей робились цiною неймовiрних зусиль – це був так званий «самострок»: брюки шились з того ж наметового брезенту, пiдошви з мiкропорки замовлялись в майстернях з ремонту взуття, дещо поступало з братських соцiалiстичних країн: «драконячi» краватки – з Китаю, гавайськi сорочки – з Куби». Модники купляли захiднi тканини в комiсiйних магазинах i замовляли костюми та плащi приватним портним, деякi з яких були вiртуозними новаторами. В кiнцi 50х з’явились першi фарцовщики. Бiльшiсть з них були пiдпiльними комерсантами. Але i деякi стиляги почали «утюжити» iноземцiв з метою отримати жаданi «фiрмовi» речi.
Для дiвчини, щоб бути вiдомою як стиляга, було достатньо яскраво фарбуватись i носити зачiску «вiнець миру» (навколо голови завивали волосся й укладали в формi вiнця). Особливим шиком вважались вузькi спiдницi, що тiсно обтягали стегна. Копiюючи фасони з соцiалiстичних або прибалтiйських модних журналiв, вони носили спiдницi з розрiзами, жiночi брюки, шовковi блузи з квiтами, черевики з подовженими носами. Однак «стиляжнi» дiвчата не сформували чiткого стилю. Щонайменше вiдхилення вiд стандарту i присутнiсть «нерадянської» деталi в одягу – цього було достатньо, щоб дiвчину затаврували в якостi стиляги i «проробили» на комсомольському зiбраннi. Навiть спроби дотримуватись дiєти заради хорошої фiгури вже вважались чимось пiдозрiлим, тим, що порушує соцiалiстичнi принципи «скромностi», «простоти», «почуття мiри». Так писали про жiнок-стиляг тодiшнi ревнителi «хорошого тону»: «По-модному виснажено-худа, блiда, на стомленому обличчi її темнi очi тонули в густiй чорнiй тiнi. Пишне волосся було збите високо вверх. Сукня – в матово-чорних розводах, також наче прокреслених тушшю… Повiяло вiд цiєї жiнки, нiби тiльки-но перенесенiй з картинки захiдного журналу, смородом того гниючого свiту, де людина не вмiє поважати людину. Нi, ця бридка манера розмальовувати обличчя не пiдходить нашим життєрадiсним, прямодушним, чесним, хорошим жiнкам!».
В середовищi стиляг були популярнi своєрiднi предмети розкошi – трофейнi запальнички та портсигари, американськi гральнi карти з напiвголими дiвчатами в стилi pin-up, не розповсюдженi в той час авторучки.
Звичайно, в цiлому ансамбль одягу радянських стиляг вiдрiзнявся великою мiрою еклектики, його можна порiвняти з iншими варiантами альтернативної моди, популярної в той час на Заходi. Очевидна паралель – костюм англiйських «теддi»: на початку 50х рокiв в Англiї з’явились teddy boys – юнаки з околиць пiвденного Лондону, що почали носити вузькi брюки, краватки-метелики i подовженi пiджаки з оксамитовими обшлагами, замшевi туфлi на товстiй пiдошвi. Волосся над лобом укладалось в «кок», обличчя обрамлялось бакенбардами. Ідолом теддi був британський монарх Едуард VII, що мав репутацiю завзятого дендi. Отже, трохи перебiльшуючи вишуканий неоедвардiанський стиль, цi молодi люди з мiських околиць грали в джентльменiв, розбавляючи свiй пародiйний ансамбль американiзмами. Англiйська буржуазна публiка була не в захватi вiд поведiнки теддi (iнодi досить асоцiальної), хоча потiм їх стиль став впiзнаваємою класикою вуличної моди i в наступнi десятирiччя не раз повертався знову.
Аналогiчнi молодiжнi рухи розвивались в 50тi i на iнших континентах: в Австралiї в центрi уваги були Bodgies – попередники сучасних байкарiв. Вони носили брюки-дудочки i чорнi шкiрянi куртки, а їх подруги Widgies висвiтлювали волосся, робили високi начiси, хизувались вузькими спiдницями. Не вiдставали i японськi модники Tayozoku – зовсiм як радянськi стиляги вони захоплювались брюками-дудочками, гавайськими сорочками i чорними окулярами. Проголошуючи «культ сонця», вони виражали в своєму костюмi програмну празднiсть, курортну розслабленiсть на вiдмiну вiд трудових буднiв нудного дорослого свiту. Очевидно, строката несерйознiсть гавайських сорочок i краваток з мавпами спрацьовувала як провокацiя зi схожими мотивами i в радянському союзi.
Загальне, що спорiднює рiзнi нацiональнi варiанти альтернативної молодiжної моди 50х рокiв – поєднання високого i низького стилю, iронiя i нонконформiзм: якщо смокiнг, то рожевий i з сомбреро, якщо швейцарське пальто, то блакитне i зi стетсонiвським капелюхом. Це були спроби iгрового смаку, весела вiйна проти закам’янiлих стереотипiв.
Гленна Мiллера, не дивлячись на те, що цей музикальний колектив вже припинив своє iснування: Мiллер загинув (по iншим даним – пропав без вiсти) в 1944 роцi. Пiсня з кiнострiчки «Серенада Сонячної Долини», пiд назвою «The Chatanooga Choo-Choo» стала своєрiдним гiмном стиляг:
Pardon me, boy Is that the Chatanooga Choo-Choo Track twenty nine, Boy, you can give me a shine. Якщо розглядати це з психологiчної точки зору (хоча на мою думку це порiвняння є надто надуманим), образ потягу, що їде в невiдому i недоступну Чаттанугу, став для стиляг основним ескапiстським символом, що дозволяв хоча б подумки «поїхати» в таку бажану для них Америку. Також були дуже популярними композицiї Беннi Гудмена i Дюка Веллiнгтона, нiмецькi фокстроти i танго (в тому числi у виконаннi Марiки Рекк i Лале Андерсон). В цiлому ж, стиляги тяжiли до джазової музики: багато з них були знайомi з джазменами або самi грали на рiзноманiтних музичних iнструментах. Коли на Заходi постала мода на рок-н-ролл, стиляги сприйняли i цю музику i танець. Популярнi композицiї Бiлла Хейлi (особливо “Rock around the clock”), Елвiса Преслi, Чака Беррi, Лiттл Ричарда, Баддi Холлi. Однак грампластинки з записами модних виконавцiв в СРСР були рiдкiстю. У зв\'язку з цим дефiцитом став популярним «рок на кiстках», про який вже було сказано ранiше – записи виконувались на рентгенiвських знiмках (iснувала ще одна неформальна назва таких «пластинок» - «скелет моєї бабусi»). Тiльки з появою магнiтофонiв на ринку товарiв «рок на кiстках» втратив свою актуальнiсть.
i те, як танцюють. Це була дивна сумiш концтабору з першим балом Наташi Ростової. Танцi, ствердженi в РОНО, та й манери були з минулого столiття – падекатр, падепатинер, падеграс, полька, вальс. Фокстрот або танго були не те щоб забороненими, але не рекомендованими. Їх дозволяли iнодi заводити один раз за вечiр, але не завжди, все залежало вiд думки та настрою присутнього директора школи або старшого пiонервожатого. При цьому дивились, щоб нiяких там спроб танцювати фокстрот «стилем» не було. Як тiльки хто-небудь з учнiв робив щось не так, в радiорубки миттєво подавався сигнал, пластинку знiмали i далi нiчого крiм бальних танцiв вже не ставили».
можна навести: Бродвей (Брод) – як правило, центральна вулиця мiста, яка слугувала мiсцем зустрiчi для стиляг. В Москвi «Бродвеєм» була вулиця Горького, в Ленiнградi – Невський проспект, в Баку – вулиця Торгова. Свої «Бродвеї» були в кожному мiстi i навiть iнодi в кожному мiському районi. Кинути брек означало – пройтись з метою «на людей подивитись i себе показати», хиляти – ходити, фланiрувати тощо.
«безродних космополiтiв»: в країнi йшла запекла боротьба з «низькопоклонством перед Заходом». Стиляги з їх пiдвищеним iнтересом до захiдноєвропейської та американської поп-культури, стали однiєю з головних мiшеней партiйно-комсомольських функцiонерiв. З iдеологiчної точки зору «стиль» був далекою, ворожою культурою. Сам термiн «стиляга» як пропагандистський троп вперше з’явився в ходi кампанiї по боротьбi з космополiтизмом в кiнцi 1940х, коли будь-яка асоцiацiя з iноземною культурою була пiдозрiлою i будь-яке виявлення ентузiазму по вiдношенню до неї сприймалось як дещо потенцiйно образливе. Першими, кого називали «стилягами» (або – часто – «золотою молоддю»), були дiти елiти i положення батькiв захищало їх вiд справжнiх переслiдувань. Але звичайнi люди, звинуваченi в «низькопоклонництвi перед Заходом», нерiдко пiддавались гонiнням. Термiн «стиляга» вирiс на грунтi гнiву, обурення i – особливо – страху широких шарiв радянських людей. Це звичайно залишається на совiстi iдеологiчно-пропагандистської державної системи. Те, що цей термiн (i в тому числi в бiльш широкому сенсi, сама iдея несхожостi на iнших i асоцiацiя мiж молоддю та iноземною культурою) був тiсно пов’язаний саме з такими емоцiями очевидно з свiдчень про бiльш пiзнi конфлiкти навколо молодi. Протягом 50х та 60х рокiв молодi люди, якi «видiлялись» з натовпу, мали всi шанси бути пiдданими переслiдуванням з боку розгнiваних спiввiтчизникiв. Згiдно з iсториком Марком Аделе (який спирається здебiльшого на тексти Козлова), в кiнцi 50х в моду увiйшов бiльш «прилизаний» вид, який не так кидався у вiчi, тому стильнi молодi люди були вже не такими вразливими перед нападками натовпу. Однак ясно, що навiть в порiвняно лiберальнiй атмосферi хрущовської епохи достатньо було зовсiм трохи видiлятись, щоб викликати на себе пiдозри i, в бiльшостi випадках, гнiв керiвництва.
жалiлись в «Юнiсть», що наставники ганьблять їх та називають стилягами за те, що вони ходять на роботу в брюках. В 1957, коли в одному з гуртожиткiв МГУ студенти-фiзики збудували великий пiдсилювач, щоб в коридорах гримiв джаз, iншi студенти почали жалiтись, що їм заважають вчитись; пропозицiї щодо заборони стилягам входу в студентськi клуби, кафе та лекцiйнi зали були зустрiнутi аплодисментами.
бригади сприяння мiлiцiї – «брiгадмiли») пильно пантрували «порушникiв суспiльного порядку» всiх мастей. На практицi поняття «порядок», рiвно як i його «порушники», виявлялось в великiй мiрi розмитим i змiнним: дружинники самi вирiшували, кого вважати «стилягою», «хулiганом», «дармоїдом», «тунеядцем». Тих, на кого клеїли цi ярлики, очiкували рiзноманiтнi покарання. «Хулiганство» i «тунеядство» були забороненi законом i карались суворо, аж до позбавлення волi. Стиляжництво в кримiнальному кодексi звiсно не значилось i розглядалось скорiш як «антисуспiльнi прояви в побутi». Але i тих, кого презирливо називали стилягами, найчастiше все одно тягли в комiтет комсомолу чи вiддiлок мiлiцiї, насильно стригли, вiдбирали чи псували одяг, фотографували для розгромних статей в пресi i стендiв типу «Вони ганьблять наше мiсто». До того ж в головах у керiвничої верхiвки границя мiж стиляжництвом i справжнiм правопорушенням була дуже хиткою, що, як i варто було очiкувати, не йшло на користь звинувачуваним.
Теоретично добровiльнi народнi дружини були формою виявлення соцiальної активностi, одним з виражень популiстської програми Хрущова по оновленню соцiалiзму в СРСР (загальнонародна держава в дiї). Однак, як жалiвся в 1965 роцi на зборах, скликаних ЦК ВЛКСМ, один керiвник патрульної бригади дружинникiв, такi бригади повсюдно створювались по випадковому принципу i поведiнка багатьох молодих дружинникiв було далеко вiд зразкової. Ставалось це, за його словами так: «Викликає начальник цеха i говорить, щоб ти був дружинником, начальник дружини збирає з усiх фотографiї та видає посвiдчення». Проблема, стверджував вiн, була в тому, що «у нас в дружини включають за примусовим методом, а не з числа найкращих»; тому дружинники найчастiше ведуть себе так само як тi, кого вони зобов’язанi закликати до порядку, навiть гiрше. В радянськiй пресi з’являлись статтi з протестами проти жорстокостi та свавiлля дружинникiв. Одну мiську дружини звинувачували в тому, що вона вела так званi «альбоми жiнок легкої поведiнки», тобто альбоми з фотографiями мiсцевих дiвчат, «чиї одяг або зачiска не сподобались начальнику штаба»; дружинники перiодично здiйснювали нiчнi рейди по квартирам цих дiвчат, перевiряючи чи ночують вони вдома. Були навiть повiдомлення про вбивства дружинникiв з помсти – злочин, за якi пропонувалась смертна кара. Але, не дивлячись на перевищення своїх повноважень, сваволю i насильство, радянськi ЗМІ намагались пiдтримувати авторитет дружинникiв як захисникiв суспiльства, що зовсiм не йшло на користь клiмату у суспiльствi i молодiжним субкультурам в тому числi.
Окрiм дружинництва стиляг зачiпила також масова кампанiя проти тунеядства, розпочата на початку 1960х: небажання працювати сприймалось як вiдмова бути радянською людиною, представником радянського суспiльства. Потiм Хрущовська реформа освiти, яка була призвана укрiпити полiтичне здоров’я студентства i захистити достоїнство трудового класу, фактично привела за собою анти елiтарну пропаганду: студенти зображувались як бiлоручки, зманiженi сноби, якi звисока дивляться на роботяг. Таким чином, в цьому дискурсi студент, як i стиляга, перетворювався на антирадянський, антисуспiльний персонаж.
ж це не допомагало, непокiрних вiдчислювали з ВНЗ, виключали з рядiв ВЛКСМ, а в СРСР це було рiвносильно позбавленню людини права на достойне iснування в суспiльствi. Якщо взяти до уваги також те, що на стиляг влаштовували справжнє полювання дружинники, а в провiнцiйних мiсцях це розправа над стилягами вже зовсiм виходила за рамки цивiлiзованої «боротьби з недолiками»: їх ловили, стригли пiд «полу бокс», а вузькi штани пороли та вшивали в них червонi сатиновi клинця, то людей, якi вирiшували таки приєднатись до «стилю» справдi можна було вважати смiливцями.
Подiбне ставлення викликало вiдповiдну реакцiю – стиляги замикались усерединi своїх компанiй i вiд простого захоплення захiдною поп-культурою, переходили до несприйняття радянської дiйсностi. Вищезгаданий музикант Олексiй Козлов говорить: «У стиляг був такий вiдпрацьований вираз очей. Не тому, що ми придурки. Просто, якщо б ми показали свiй погляд, якщо б ми дивились, як ми вiдчуваєм – всi б побачили, як ми їх ненавидимо. За цей погляд можна було поплатитись».
Гаранян, Бахолдiн, Ричков. Цей ансамбль був сенсацiєю фестивалю i потiм користувався нечуваною популярнiстю. Тодi ж були i iншi «прориви»: виставка П. Пiкассо в 1956, приїзд Крiстiана Дiора в Москву в 1959 – його колекцiя викликала фурор. На деякий час «захiдницькi» настрої стиляг потрапили «в струю», але трохи пiзнiше, по завершенню хрущовської вiдлиги, все повернулось на свої мiсця.
та пiдгрунтя. Стиляги 40-60х рокiв стали цiкавим феноменом радянської дiйсностi, який мав захiднi коренi, але тим не менш був дуже своєрiдним та специфiчним. Сплеск «ностальгiї» за добою стиляг спостерiгався в деякiй мiрi в 80х роках, але великого поширення ця iдея не набула.
Список використаної лiтератури
&id=36#vn
3. Вайль П., Генис А. 60-е. Мир советского человека. – М., «Новое литературное обозрение», 1996. – 368 с.
5. Геллер М. Я., Некрич А. М. История России. 1917-1995: Т. 2: Утопия у власти 1945-1985. – М., МИК, 1996. – 432 с.
6. Евтушенко Е. Волчий паспорт. – М., 1990
7. Козлов А. \"Козел\" на саксе. М., 1998
8. Лимонов Э. У нас была великая эпоха. — СПб: 2002.
"молодежной культуры\" в эпоху \"оттепели\"», - http://www.nz-online.ru/index. phtml?aid=25011077
10. Славкин В. Памятник неизвестному стиляге. — М.: 1996.
|
