Биография и литературная деятельность Тараса Шевченко

Биография и литературная деятельность Тараса Шевченко МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ КРЕМЕНЧУЦЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ УНІВЕРСИТЕТ КОНТРОЛЬНА РОБОТА НА ТЕМУ № 30: Т. Г. ШЕВЧЕНКО – ГЕНІЙ НАЦІЇ факультету групи ДЗ-07-1з номер залiкової: 076120 ВИКЛАДАЧ: Лушакова Алла Миколаївна КРЕМЕНЧУК 2010 План 1. Мiсце Т. Г. Шевченка в українськiй культурi. 2. Дитячi та юнацькi роки. 4. Заслання та останнi роки життя. Список використаних джерел Мiсце Т. Г. Шевченка в українськiй культурi Творчiсть Т. Г. Шевченка вiдкрила новий, вищий етап у розвитку української культури. Нею був стверджений критичний реалiзм в українськiй лiтературi, започаткований її революцiйно-демократичний напрям. Ім'я Шевченка вперше стало вiдомим на просторах Росiйської iмперiї, коли пiвтора столiття тому в Петербурзi вийшла невелика книжечка "Кобзар". В iсторiї України автор цього видання був винятковим явищем — вiн вийшов з найглибших надр трудового народу i здобув всесвiтню славу. Але саме походження ще не гарантує вiдданостi людини своїй соцiальнiй природi до кiнця життя. Тарас Шевченко був i залишався вiрним народовi, нiколи не розривав з ним зв'язку i в кiнцi життя з гордiстю писав: "... я по плотi i духу син i рiдний брат нашого безталанного народу". Природа дуже щедро обдарувала юнака — в нього було два покликання: художника i поета. Почав вiн творчий шлях як художник, здобув визнання вже в молодi роки, а в кiнцi життя йому було надано звання академiка. Проте переважало в ньому друге, основне й головне покликання — поета, мало сказати — новатора, а поета особливої, незвичайної сили думки, глибини почуття, могутньої революцiйної пристрастi. Порiвняно недавно стала вiдома одна з перших поетичних спроб Шевченка — вiрш "Нудно менi, що маю робити?". Вiд цих перших рядкiв i до останнього передсмертного вiрша "Чи не покинуть нам, небого..." поет висловлював думи, почуття й прагнення свого народу. Слiдом за "Кобзарем" з'являється альманах "Ластiвка", де також надруковано раннi твори Шевченка, якi не ввiйшли до збiрки, зокрема балада "Причинна". (Тепер цiєю поезiєю вiдкривається "Кобзар".) Уже першi проби пера Шевченка зi своєю народнiстю, емоцiйнiстю були виключно новим явищем в українськiй лiтературi. Прокладаючи новi шляхи в лiтературнiй творчостi, молодий поет не поривав рiзко зi своїми попередниками й сучасниками. Навпаки, вiн пiдкреслював свiй зв'язок, спадкоємнiсть iз тими, хто перший починав нову українську лiтературу. Коли 1838 р. помер автор безсмертної "Енеїди", пiд враженням одержаної звiстки Шевченко пише елегiю "На вiчну пам'ять Котляревському", в якiй навiки визначив вагомiсть його внеску в культуру українського народу i всього людства. Так само високо оцiнював молодий поет i першого прозаїка нової української лiтератури Г. Квiтку-Основ'яненка. Вiн пише письменниковi листа; прочитавши його нарис про А. Головатого, звертається до автора з вiршовим посланням "До Основ'яненка". В. Жуковському присвячено ранню найкращу поему "Катерина", а Є. Гребiнцi — "Перебендю". раз були спроби вказувати на деякi лiтературнi паралелi, залежнiсть, впливи тощо. "Перебендю": "... генiальна натура нашого поета умiла впливи тi щасливо перетопити в одну органiчну i глибоку поетичну цiлiснiсть" — у той сплав, iм'я якому — Шевченко. Весь "Кобзар" нерозривно зв'язаний з народною творчiстю. Це цiлком природно й зрозумiло. Поет вирiс з українського фольклору й нiколи цих зв'язкiв не поривав. Один з iсторикiв української лiтератури ще в дожовтневi часи писав: "З Котляревським до лiтератури увiйшов народ i сiв у нiй на покутi, остаючись там i по сей день бажаним гостем". Якщо про лiтературу до Шевченка ще можна було висловитись в такий спосiб, то з приходом Кобзаря народ в українськiй лiтературi став не гостем, а господарем. Завжди вiдчуваючи нерозривний зв'язок з народом, поет смiливо черпав з усної творчостi iдеї, сюжети, образи, ритмiку. Це не "використання", властиве його попередникам i сучасникам-романтикам, це не стилiзацiя пiд фольклор, до якої вдавалися численнi поети до Шевченка, в часи його i пiсля нього. Елементи усної народної творчостi (певною мiрою й несвiдомо) вплiталися у власнi думи й слова поета. Інколи вiн мiг запозичити з народної пiснi навiть окремi рядки. "Кобзаря" водночас i народним спiвцем (творцем фольклору), i поетом. Автор "Кобзаря" — поет народний у розумiннi безмежної вiдданостi iнтересам народу, але не "простонародно-примiтивний". коли в Росiйськiй iмперiї майже не було справжнього полiтичного життя, часи, про якi В. Бєлiнський писав: "Тiльки в однiй лiтературi, незважаючи на татарську цензуру, є ще життя i рух вперед". У такi похмурi часи тiльки прогресивнi письменники могли своїм словом виявити настрої покрiпачених селян, iнтереси найширших мас населення в боротьбi за елементарнi права. Таким першим виразником насущних народних iнтересiв в українськiй лiтературi став Тарас Шевченко. Уже в раннiх творах поета виявились провiднi риси всiєї його творчостi. Автор "Кобзаря" — передусiм поет сучасностi, який живе iнтересами народу, подiляє його горе й радощi, протестує проти потворних явищ життя, закликає до волi ("Катерина", "Причинна", "Тополя", "Утоплена", "Перебендя", лiричнi поезiї). "Маяк" та альманасi "Молодик", виходять окремими виданнями: "Гамалiя", "Тризна", "Чигиринський Кобзар", "Живописная Украйна". Вiн ще пильнiше приглядається до життя народу, наполегливо шукає нових шляхiв у творчостi, в боротьбi з суспiльним лихом. Шевченко виїжджає на Україну, де не був чотирнадцять рокiв, i постiйно подорожує. У 1845—1846 роках, перебуваючи в мiстах i селах Правобережної та Лiвобережної України з власної iнiцiативи, а також за дорученням Археологiчної комiсiї, вiн замальовує iсторичнi мiсця, старовиннi церкви й монастирi, руїни, могили тощо. Його малюнки архiтектурних пам'яток Переяслава, Чигирина, Суботова, Густинi, Полтави й досi зберiгають не тiльки мистецьку, а й наукову вартiсть. До сприймання й узагальнення своїх спостережень поет був пiдготовлений перебуванням у Петербурзi. Початок сорокових рокiв І. Франко в статтi про Шевченка назвав "добою великого перелому" в думках поета. Вiн нагадав про передову росiйську лiтературу тих часiв (Пушкiн, Грибоедов, Лєрмонтов, Гоголь, Бєлiнський, Герцен), про прагнення показувати дiйснiсть правдиво з усiма її хибами, будити в людей бажання виправляти цi хиби, вселяти вiру в можливiсть їх подолання. І. Франко нагадував про прогресивну захiдноєвропейську лiтературу (Гюго, Жорж Санд, Стендаль, Бальзак, Дiккенс, Теккерей), про перехiд до полiтичного радикалiзму, про порушування суспiльних питань у лiтературi, про поворот до реалiзму. Свої аналiтичнi роздуми над творчiстю Кобзаря цього перiоду Франко завершує вiдомим узагальненням: "Неможлива рiч, аби Шевченко, живучи пiд той час у Петербурзi, не мав також захопитися тою великою хвилею поступового руху, аби його гаряча молода душа не повернулась також у новiм напрямi, тим бiльше, що й власнi його мужицькi симпатiї вiддавна тягли його в той бiк". "... там окрiм плачу нiчого не почую". Але те, що вiн побачив i почув, перевищило всi його побоювання. Страшне всенародне лихо вразило серце поета, й у нього вирвались першi жагучi, пристраснi слова: «Свiте тихий, краю милий, Моя Україно. За що тебе сплюндровано, За що, мамо, гинеш?». "Три лiта", нiби готуючи для прийдешнiх поколiнь. Рiзкого зламу в свiтоглядi Шевченка не сталося — поет був i залишався мужицьким демократом, але демократизм цей набув бiльш чiтких, революцiйних рис. Так само вiн залишався народним поетом, виразником дум i прагнень трудящого люду, але з'являється й дещо нове. Поет i ранiше правдиво показував дiйснiсть з її хибами, але тепер значно розширюється дiапазон його узагальнень. Вiн по-новому переосмислює i минуле, i сучасне, вирiзняє вже не поодинокi хиби, а невилiковнi виразки, страшнi вади, якi годi виправляти. У багатьох творах "трьох лiт" важко вiддiлити iсторичну тему вiд сучасної й навпаки. Все поєднується в один комплекс, в один синтез. Так народжується новий поетичний жанр, про який влучно сказав І. Франко: "Перший Шевченко... в своїх поемах "Сон" i "Кавказ" показав у Росiї образцi полiтичної поезiї, показав також для всiх будущих поетiв полiтичну дорогу, якою слiд ступати на тiм полi, та основу, з якої треба жити". І це цiлком справедливо. Поезiя "трьох лiт" — передусiм поезiя полiтична. Це викриття самодержавства й крiпосництва як системи в усiх без винятку її ланках, в усiх аспектах — державному, полiтичному, соцiальному, нацiональному, морально-етичному. Про друкування цих поезiй в умовах царської цензури годi було й думати. Шевченко охоче читає новi вiршi з альбому "Три лiта", дає їх переписувати. Тому ми маємо численнi списки революцiйних поезiй, якi поширювались протягом кiлькох десятилiть, хоча цей альбом був похований у III вiддiлi. Шевченко сам переписав поему "Кавказ" для Адама Мiцкевича. Цей текст був переданий у Париж через члена Кирило-Мефодiївського товариства М. Савича i вручений поетовi. Вiдомi рiзнi пiдходи до оцiнки творчостi поета цього перiоду, але ясною виглядає думка: Шевченко в цi роки є послiдовним революцiйним демократом, поетом-реалiстом, хоча в його творчостi й тепер, i навiть пiзнiше, зберiгаються значнi елементи романтизму. Далi розвинув Шевченко також й iдею слов'янського єднання, вперше висловлену в раннiх творах. Вiн пише iсторичну поему "Єретик", або "Іван Гус", а до неї — посвяту "Шафариковi", де всупереч панславiстам i слов'янофiлам накреслює широку програму демократичного єднання визволених народiв: «Щоб усi слов'яне стали Добрими братами, І синами сонця правди…». "Оповiдають свiдки, що І. Шафарик, читаючи оце послання Шевченкове, плакав вдячними сльозами". "трьох лiт", Шевченко, як i в раннiй творчостi, залишався нiжним лiриком. І в сатиричних творах, i в поемах, сповнених iнвектив, революцiйного пафосу, є чимало лiричних вiдступiв, у яких виявляється щире серце поета, чистота його почуттiв. Поруч з полiтичною поезiєю Шевченко створює лiричнi шедеври: "Дiвичiї ночi", "Маленькiй Мар'янi", балади ("Лiлея", "Русалка") i нарештi поему "Наймичка". Характеризуючи лiтературнi достоїнства останньої, І. Франко пiдкреслив, що вона "... належить до найбiльших трiумфiв правдивої штуки i мусить уважатися за найкращий доказ великої генiальностi Шевченка". Засланням у солдати в далекi оренбурзькi степи, забороною писати й малювати царат намагався вбити в Шевченковi поета й художника. Незважаючи на суворий присуд можновладцiв, Кобзар пише вiршi i в казематi III вiддiлу, i в Орськiй фортецi, адресуючи свої "захалявнi" книжечки грядущим поколiнням. Поета-громадянина вiдзначала величезна сила переконаностi у правотi своєї благородної справи, вiра й певнiсть у тому, що його "мережання" потрiбне народовi, допоможе його визволенню. Незважаючи на весь тягар заслання, принизливiсть миколаївської солдатчини, революцiйний дух Шевченка не був зламаний: "Караюсь, мучуся... але не каюсь". І вiн пише новi визначнi твори, в яких далi викриває несправедливий крiпосницький лад, але в бiльш типiзованих образах ("Княжна", "П. С"). Новою була поява образiв народних месникiв ("Варнак", "Якби тобi довелося"). Ще з бiльшою пристрастю поет бореться проти царату, закликаючи до вiдплати усiм вiнценосцям ("Царi"). Другий арешт, i друге, ще важче заслання не зламали Шевченка. Вiн не пише поезiй, але з'являються росiйськi повiстi. Вони художньою силою не дорiвнюють поетичним творам, проте лишаються цiнним надбанням у спадщинi Шевченка. нових поемах та iнвективах заяснiв усiма барвами давнiй, уже широковiдомий генiй. Пантелеймон Кулiш надрукував у "Записках о Южной Руси" поему "Наймичка" i першим у пресi назвав Шевченка генiєм: "У його вiршах мова наша зробила той великий крок, який робиться тiльки спiльними зусиллями цiлого народу протягом тривалого часу або чарами генiя, що в своїй особi втiлює вроджену художнiсть рiдного племенi". В iншiй статтi той же автор, пишучи про свiтове значення Шевченка, вже просто називає його iм'я поруч iз Шекспiром, Шiллером, Мiцкевичем, Пушкiним та Гоголем. Тарас Шевченко стає вiдомим поза межами Росiйської iмперiї, передусiм серед своїх краян за кордоном. Уже в сорокових роках твори поета потрапили в Галичину, тут знали про арешт членiв Кирило-Мефодiївського товариства. Через польську пресу Шевченко стає вiдомим у Францiї. Важливим i знаменним фактом є вихiд у Лейпцигу 1895 р. книжечки, в якiй надруковано революцiйнi поезiї: "Кавказ", "Заповiт", "Розрита могила", "Холодний яр" та iн. Творчiсть останнього перiоду життя стала найвищим етапом в розвитку поета. Як i ранiше, жагуча революцiйна пристрасть поєднується в ньому з особливою, надзвичайною нiжнiстю, лiричною емоцiйнiстю ("Посажу коло хати", "Над Днiпровою сагою", "Тече вода з-пiд явора"). Як i ранiше, безцензурнi твори поета поширюються в численних списках, потрапляють за кордон i друкуються там. Безсмертя творчостi Шевченка полягає в тому, що найпередовiшi для того часу революцiйнi iдеї було втiлено в генiально просту поетичну форму. В останнi роки свого життя Шевченко не мiг не вiдчувати, що вагомi зерна, посiянi ним, уже давали паростки ("Орю свiй перелiг — убогу ниву! Та сiю слово. Добрi жнива колись-то будуть!"). Вiн бачив, як росте коло його соратникiв i однодумцiв, читав у пресi про визнання своїх заслуг перед народом. М. Добролюбов у рецензiї на "Кобзар" назвав його першим справжнiм народним поетом, а М. Чернишевський вважав Шевченка непохитним авторитетом, довiв його свiтове значення. Сама смерть Кобзаря i поховання його на Чернечiй горi бiля Канева стали фактором революцiйного руху. Вiн був основоположником нової української лiтератури, нової української культури в цiлому. Але значення Шевченка далеко переросло межi лiтератури й культури. Спадщина поета, яка друкувалася посмертно у вiтчизняних видавництвах i за кордоном, ставала чинником революцiйно-визвольної боротьби в усiй Росiйськiй iмперiї, у країнах слов'янського свiту. Революцiйнi демократи використовували твори Шевченка в боротьбi проти царату, ними захоплювалися учасники польського сiчневого повстання 1863 p., їх переспiвували болгарськi революцiонери — борцi проти турецького ярма. Кобзаря та її визначальний вплив на розвиток української лiтератури, переслiдуваної царським урядом, котра була пiдготовлена для учасникiв Європейського лiтературного конгресу (1878 p.). Високу оцiнку творам поета дали польський поет В. Сирокомля, болгарський поет Л. Каравелов, сербський поет В. Николiч, французькi вченi Е. Дюран i Л. Леже, шведський вчений Л. Єнсен, чеський учений З. Неєдли й багато iнших. У статтi І. Франка "Тарас Шевченко", що була надрукована, крiм української, ще й польською, нiмецькою та англiйською мовами, розкрито велич i генiальнiсть народного поета, рiвного якому ще не знав свiт. До таких висновкiв прийшов i сучасний дослiдник академiк О.І. Бiлецький, який, порiвнявши автора "Кобзаря" з багатьма зарубiжними поетами, писав: "В iсторiї свiтової лiтератури першої половини XIX ст. Шевченко, мабуть, єдиний поет, який цiлком зосередився на iдеї визволення трудящих i висловив цю iдею з незрiвнянною силою поетичного слова". Творчiсть великого Кобзаря належить до вiчно живих явищ, якi не спиняються на тiй точцi, на якiй застала їх смерть, але далi розвиваються вже в свiдомостi суспiльства. Кожна епоха висловлює про них свою думку, i як би вiрно не зрозумiла вона їх, але завжди залишить наступнiй епосi сказати щось нове й вiрнiше, i жодна не висловить усього остаточно. Тарас Григорович Шевченко народився 25 лютого (9 березня н. ст.) 1814 р. в селi Моринцi Звенигородського повiту Київської губернiї (тепер Звенигородський р-н Черкаської обл.). Батько його — Григорiй Іванович Шевченко, (1781 — 1825) — родом з с Кирилiвка, мати — Катерина Якимiвна Бойко (1783 — 1823) — з с. Моринцi. Вони були крiпаками великого магната, нащадка лiфляндських баронiв, генерал-аншефа, згодом дiйсного статського радника, сенатора В. Енгельгардта. Йому належали маєтки в рiзних частинах Росiйської iмперiї, в яких нараховувалося близько 160 тис. десятин землi i понад 50 тис. крiпакiв. Першi вiсiм рокiв пiсля одруження батьки Шевченка жили в Кирилiвцi у хатi дiда Івана. Тут народилися старшi сестри Тараса — Катерина (1804 — бл. 1848) i Марiя (1808 — 1810). Родина була велика: в тiснiй оселi жили тринадцять чоловiк. Тому 1810 р. Григорiй Шевченко з сiм’єю переїжджає у с. Моринцi, де оселяється в садибi засланого у Сибiр крiпака Колесника, прозваного за бунтарство Копiєм. У Моринцях народився старший брат Тараса Микита (1811 — бл. 1870) i майже через три роки — Тарас. Хата ця не збереглася. Коли з сибiрського заслання повернувся власник хати, Шевченки наприкiнцi 1815 р. змушенi були переїхати до Кирилiвки. Оскiльки в хатi дiда жити було дуже тiсно, куплено хату в селянина Тетерюка, де й оселилася сiм’я Григорiя Шевченка. Тут народилися молодшi сестри Тараса: Ярина (1816 — 1865), Марiя (1819 — 1846), яка в три роки ослiпла вiд трахоми, i брат Йосип (1821 — бл. 1878). Село Кирилiвка розташоване в мальовничiй мiсцевостi українського лiсостепу: її хвилясту поверхню перетинають маленькi рiчки, на схилах пагорбiв — вiковi лiси, зеленi долини, байраки. Де-не-де височать могили (кургани), повз якi ще на початку XIX ст. проходив чумацький шлях до Одеси й Криму, тут проминули дитячi лiта майбутнього поета i художника. В однiй iз поезiй вiн згадає хатину «... у гаї Над чистим ставом край села». 1843 р., вiдвiдавши Кирилiвку, Шевченко намалював в альбомi олiвцем хату, в якiй провiв своє дитинство, а в повiстi «Княгиня», написанiй на засланнi, дав докладний опис садиби: «И вот стоит передо мною наша бедная, старая белая хата, с потемневшею соломенною крышею и черным дымарем, а около хаты на прычилку яблуня с краснобокими яблоками, а вокруг яблуни цветник, любимец моей незабвенной сестры, моей терпеливой, моей нежной няньки! А у ворот стоит старая развесистая верба с засохшею верхушкою, а за вербою стоит клуня, окруженная стогами жита, пшеницы и разного, всякого хлеба; а за клунею, по косогору, пойдет уже сад. Да какой сад!.. густой, темный, тихий... А за садом левада, а за левадою долина, а в долине тихий, едва журчащий ручей, уставленный вербами и калиною и окутанный широколиственными, темными, зелеными лопухами...». Очi маленького хлопчика звикали до розмаїтих краєвидiв. Уже тодi в його душi зароджувалася любов до природи рiдного краю. Пiзнiше у своїх творах митець дасть неповторнi художнi образи української природи, в основi яких лежали враження дитячих i раннiх юнацьких лiт. Ще в дитинствi виявилася незвичайна допитливiсть Тараса, намагання розширити свiй кругозiр. У тiй же повiстi «Княгиня» письменник створив автобiографiчний образ селянського «кубiчного бiлявого хлопчика», який починає мислити i запитувати: «А что же там за горою? Там должны быть железные столбы, что поддерживают небо! А что если бы пойти да посмотреть, как это они его там подпирают? Пойду да посмотрю, ведь это недалеко». поета Варфоломiй Шевченко. Батьки тяжко працювали на панщинi, а малих дiтей доглядали їх старшi брати та сестри. На все життя збереглися у Шевченка теплi спогади про нiжну, терплячу няню — Катерину. У згаданому епiзодi першої мандрiвки Тараса за межi села видно особливу її турботу про свого вихованця. Коли чумаки пiдвезли його до садиби, вся сiм’я вечеряла на подвiр’ї. Не вечеряла тiльки Катерина. Зажурена, вона стояла бiля дверей i нiби поглядала на перелаз. «Когда я высунул голову из-за перелаза, то она вскрикнула: Прыйшов! прыйшов! — и, подбежав ко мне, схватила меня на руки, понесла через двор и посадила в кружок вечерять, сказавши — Сидай вечерять, приблудо!». Тарасовi не було дев’яти рокiв, коли Катерина вийшла замiж за крiпака Антона Красицького в сусiднє село Зелену Дiброву. В умовах напiвнатурального господарства батько змушений був чумакувати, а також возити панську пшеницю до Одеси, Києва та iнших мiст. Коли Тарас трохи пiдрiс, батько брав його з собою. Про одну з таких мандрiвок Шевченко згадав пiзнiше в автобiографiчному вiдступi в повiстi «Наймичка», назвавши тi мiста й села, що залишили слiд у його пам’ятi: Гуляйполе (Златопiль), Новомиргород, Дев’ята рота, Дiдова Балка, Грузiвка, Єлисаветград (тепер Кiровоград). Цi подорожi також значно розширювали кругозiр допитливого хлопця. Селяни-крiпаки в масi своїй були неписьменнi. Як виняток поодинокi селянськi дiти вчилися в примiтивних дякiвських школах. Письменним був i батько Тараса. У поемi «Гайдамаки» згадано, як по недiлях вiн читав у сiм’ї вголос Чєтьї-Мiнеї (щомiсячнi читання) — збiрки церковно-релiгiйного змiсту, де на кожний день тижня припадало житiє «святого» або опис пам’ятної подiї. Восени 1822 р. Тараса вiддали в науку до молодого кирилiвського дяка Павла Рубана, якого прозивали в селi Совгирем. Хата дяка збереглася до наших днiв; у 1960 р. над нею зроблено будинок-накриття. Мати Шевченка померла 20 серпня 1823 р., коли їй було лише сорок рокiв. вiдправи звався «часами», звiдси й назва: «Часослов». Третя книжка, освоєна Шевченком, — «Псалтир», або книга псалмiв. Це була частина Старого завiту Бiблiї, що тодi часто видавалася окремо й правила на Русi за пiдручник для читання. Псалми — своєрiднi поетичнi твори, побудованi на метричнiй органiзацiї мови i синтаксичних паралелiзмах. Нам важливо пiдкреслити, що саме з цiєї книжки починається знайомство Шевченка з друкованою поезiєю. Пiзнiше вiн не раз вдавався до переспiвiв псалмiв. Лишившись з малими дiтьми (Катерина тодi вже вийшла замiж), батько Тараса змушений був одружитися з вдовою Оксаною Терещенко, яка мала трьох своїх дiтей. Незабаром, коли Тарасовi ледве сповнилося одинадцять рокiв, 21 березня 1825 р. помер батько. Зовсiм нестерпним стало життя сирiт пiсля смертi батька. Бiографи поета розповiдають такий епiзод. У солдата, поставленого на постiй до Шевченкiв, вкрадено грошi. Як потiм з’ясувалось, украв їх мачушин син Степанко, але звинуватили й тяжко покарали Тараса. Не раз вiн тiкав у бур’яни, куди йому приносила їсти сестра Ярина. Тiкав вiн часом i до сестри Катерини в сусiднє село Зелена Дiброва. Згодом вона пригадувала: «Було оце й невидно, як воно — рип i ввiйде до хати, сяде собi на лавi та все мовчить. Нiчого в свiтi у його не допитаєшся: чи його прогнали вiдтiля, чи його били, чи їсти йому не давали? Було манiвцями ходить, геть попiд дiбровою, та через Гарбузiв яр, та через левади, та могилками. І як прийшло раз воно, то так впало грудочкою i заснуло на лавi...». разом iз наймитом у господарствi, але кiнець кiнцем не витримав тяжких умов життя й оселився у нового кирилiвського дяка Петра Богорського. І тут життя було нелегким — обов’язковi «субiтки», коли учнiв поспiль карали рiзками. І звiдси хлопець не раз тiкав у бур’яни, про якi згадував пiзнiше в Петербурзi у листi до брата Микити: «... тi бур’яни, що колись ховався од школи». У калинових кущах сусiда на прiзвисько Жених вiн мав затишок — постiль, зроблену з дерну, їсти йому приносили сестри Ярина й слiпа Маруся. Окремi бiографи зазначали, що деякий час Шевченко вчився у священика Нестеровського, а потiм повернувся до Богорського, але певних вiдомостей про це нема. Коли терпець Тарасовi увiрвався, вiн уночi втiк вiд дяка в мiстечко Лисянка. листе и на четвертый день бежал». Утiк вiн у село Тарасiвку «к дьячку-маляру, але дяк вiдмовив йому, бо не знайшов у ньому таланту. Тарас змушений був повернутися до Кирилiвки, де пас громадську череду. Пiзнiше в автобiографiчному вiршi «N. N.» («Менi тринадцятий минало») вiн тепло й зворушливо згадав подругу свого дитинства Оксану Коваленко. У ранньому, петербурзькому перiодi творчостi знайомство юного Тараса з сусiдською дiвчинкою Оксаною Коваленко не пройшло безслiдно. Перше ясне й чисте почуття дитячого кохання мало, безперечно, вплив на дальший духовний розвиток юнака. Про це свiдчить присвята поеми «Мар’яна-черниця» — «Оксанi Коваленко. На пам’ять того, що давно минуло», де є такi рядки: «І ти не згадаєш того сироту, Що в сiрiй свитинi, бувало, щасливий, Як побачить диво — твою красоту. Кого ти без мови, без слова навчила Очима, душею, серцем розмовлять». Не випадковим є те, що дорогим iм’ям — Оксана — вiн називав героїнь своїх творiв, зокрема в поемi «Гайдамаки». Хоча складнiший, трагiчний образ Оксани-покритки Шевченко створив на засланнi в поезiї «Ми вкупочцi колись росли», нiякого вiдношення до Оксани Коваленко не має. Цей образ плiд художньої фантазiї. оточення перейняв майбутнiй поет величезну кiлькiсть українських народних пiсень i полюбив їх. Із хвилюванням слухав вiн кобзарiв i лiрникiв, iсторичнi пiснi та думи, з яких вимальовувались героїчнi образи борцiв i месникiв. У нього самого був приємний голос. З пiснею не розлучався вiн усе життя. Сучасники лишили нам спогади, як чудово виконував Тарас Григорович українськi народнi пiснi. Пiзнiше вiн став збирати й записувати їх як досвiдчений фольклорист, мiг безпомилково вiдрiзнити справжню народну пiсню вiд пiснi лiтературного походження. переписаного Кулiшем й авторизованого поетом, є такi рядки: «Из всех пожитков пьяницы дьячка драгоценнейшею вещью казалась мне всегда какая-то книжечка с кунштиками, то есть гравированными картинками, вероятно, самой плохой работы». Батько побачив здiбностi, обдарованiсть Тараса i вирiзнив його серед iнших дiтей. Вмираючи, Григорiй Іванович нiчого не видiлив йому iз своєї спадщини: — вiн не буде абияким чоловiком: з його буде або щось дуже добре, або велике ледащо; для його моє наслiдство нiчого не буде значить, або нiчого не поможе» . Слова батька виявилися пророчими. Тараса Шевченка чекало велике майбутнє. Проте шлях до цих вершин був нелегкий. Якщо про раннi спроби вiршувати майже немає матерiалiв, то чимало спогадiв збереглося про першi спроби малювати. Довго й наполегливо шукав здiбний хлопець учителя малювання. Крiм уже згаданих, деякi бiографи називали стеблiвського маляра. Деякий час Тарас жив у свого брата Микити, допомагаючи йому в господарствi. Нарештi, вiн зробив останню спробу знайти вчителя малювання в навколишнiх селах: пiшов у с. Хлипнiвку до вiдомого в околицi маляра. Прожив вiн тут два тижнi. Маляр упевнився, що в учня є хист, погоджувався його вчити, але зажадав дозволу на це помiщика. Хлопцевi тодi минуло чотирнадцять рокiв, i маляра могли звинуватити в перетримуваннi крiпака. Довелося Тарасовi йти до Вiльшани. разом iз iншими селами Звенигородщини дiсталися в спадщину позашлюбному синовi, П. Енгельгардту, поручику гвардiї, ад’ютантовi вiленського вiйськового губернатора О. Римського-Корсакова. Управителем вiльшанського ключа був Д. Дмитренко, штаб-ротмiстр у вiдставцi, а його помiчником по кирилiвському маєтку — Я. Димовський. За спогадами небожiв Шевченка (по Микитi) Петра й Прокопа, Тарас потрапив спочатку до Димовського. Прокiп навiть вважав, що дiд Іван просив узяти хлопця до панського двору. Справдi, якийсь час вiн був за слугу в неодруженого Димовського i дiстав вiд нього «першi початки елементарної науки». За всiма спогадами Ян Димовський був доброю натурою. Нiчого собi не надбав, помер у богадiльнi при Лисянському костьолi. через Димовського, «бо вiн знає, де я живу». до Вiльно, записали: «Годен на комнатного живописца». Це, властиво, й вирiшило всю подальшу долю Шевченка. Десь восени 1829 р. у валцi Енгельгардта Тарас виїхав з Вiльшани через Київ до Вiльно — мiсця призначення його пана. На довгий час молодий художник, якому минав тодi шiстнадцятий рiк, розлучався з рiдним краєм. Шлях з Києва до Вiльно лежав тодi через Чернiгiв i бiлоруськi мiста: Лоєв, Жлобин, Бобруйськ i Мiнськ. Бiлорусiя вразила Шевченка своєю бiднiстю. Вiльно, куди прибув Тарас, — старовинне литовське мiсто (тепер — Вiльнюс, столиця Литовської РСР). Уже сама своєрiдна архiтектура повинна була вразити молодого художника. У вiршi «У Вiльнi, городi преславнiм», написаному на засланнi, вiн згадав унiверситет, Остру Браму, замок Любськ, передмiстя Закрет, рiчку Вiлiю (Нерiс). У мiстi й околицях тодi жило чимало польського населення. Отже, навколо себе Тарас чув литовську, польську й росiйську мови. Вражень було надзвичайно багато, й все це, безперечно, розширювало його кругозiр. У Вiльно Тарас разом iз своїм товаришем i краянином Іваном Нечипоренком, на дев’ять рокiв молодшим вiд нього, почав виконувати обов’язки козачка. Навчаючись у художника, Шевченко мав змогу бувати в мiстi та на його околицях. У мiстi Тарас познайомився з швачкою — полькою Дунею (Дзюня, повне iм’я — Ядвiга) Гусиковською i полюбив її. Польську мову вiн знав ще на Українi. Правобережну Україну тiльки в кiнцi XVIII ст. возз’єднано з Росiєю, й польська мова була тут досить поширена. З Гусиковською юнак удосконалив своє знання польської мови, мiг читати в оригiналi Мiцкевича. Перший раз Тарас пiзнав зблизька не крiпачку, а вiльну жiнку, й у нього з’явилися новi думки, про якi вiн згодом розповiв І. Сошенковi: «Я в первый раз пришел тогда к мысли — отчего и нам, несчастным крепакам, не быть такими же людьми, как и прочие свободные сословия?». Знайомство це лишило слiд у свiдомостi Шевченка на все життя. На засланнi вiн занотував у щоденнику: «Во сне видел церковь святыя Анны в Вильне и в этой церкви молящуюся милую Дуню, чернобровую Гусиковскую». унiверситетi вчився Мiцкевич, викладав у ньому iсторик, iдеолог польського демократичного руху, учасник повстання Йоахiм Лелевель (1786 — 1861), якого Шевченко згадав у повiстi «Художник» як видатного польського iсторика. українською мовами. з Вiльно етапом. За iншою версiєю його вислали польськi повстанцi, ще й дали на дорогу грошей революцiйними асигнацiями. Найбiльш вiрогiдною є третя: вiн вирушив з панською валкою, але пiшки. Є переказ, що один чобiт у нього був дiрявий, i вiн раз у раз переодягав цiлий чобiт з ноги на ногу, щоб не вiдморозити їх. Недовгий був вiленський перiод у життi молодого художника, але вiн сприяв розширенню й змiцненню свiтогляду смiливої, вiльнодумної людини, чимало дав для розширення його кругозору, певного вдосконалення художньої майстерностi. Т. Г. Шевченко i нацiонально-визвольний рух України мови, що дає змогу українським патрiотам на повний голос сказати про iснування українського народу, а в подальшому i претендувати на створення своєї держави. Мова є виразником нацiональної iдеї кожного народу i Великому Кобзарю вдалося остаточно утвердити її, як мову окремого народу. стала дiяльнiсть поета у Кирило-Мефодiївському товариствi, де вiн стає натхненником революцiйної течiї. Крiм Шевченка, учасниками товариства були: письменник, педагог, видатний громадський дiяч Пантелеймон Кулiш, прихильник iдей Великої Французької революцiї Микола Савич, етнограф i фольклорист Панас Маркович. Провiдна група товариства нараховувала 12 чоловiк, а зв’язки з ним пiдтримували сотнi людей. Окрасою його був генiальний Тарас Григорович Шевченко, син крiпосного селянина, недавно лише визволений з крiпацької неволi. Надрукована у 1840 р. в Петербурзi перша збiрка його поезiй «Кобзар» мала величезний вплив на пiднесення української нацiональної свiдомостi. Ідеологiя Кирило-Мефодiївського братства є продовженням iдей українського нацiонально-культурного вiдродження та поглядiв дiячiв руху слов’янської солiдарностi i єдностi. В iдейних позицiях братчикiв вiдчувається вплив українського автономiзму кiнця XVIII — початку XIX ст., польських революцiйних рухiв тих часiв та декабристських програм. Вiдчутним в дiяльностi товариства було також християнське спрямування, що не лише вiдобразилося в його назвi, а й формi самої органiзацiї, що наслiдувала старi українськi церковнi братства, та у програмному документi — «Книзi битiя українського народу» (iнша назва — «Закон божий»). Головним завданням програма ставила досягнення християнських iдеалiв справедливостi, свободи i рiвностi в поєднаннi з нацiональною незалежнiстю, свободою та демократiєю кожного слов’янського народу. У програмi вiдстоювався месiанiзм українського народу: найбiльш пригноблений i зневажений, а водночас — найбiльш волелюбний та демократичний, вiн звiльнить росiян вiд їхнього деспотизму, а полякiв вiд аристократизму. двi течiї — «помiркована» i «революцiйна». Насправдi, незважаючи на наявнiсть бiльшої чи меншої радикальностi поглядiв, члени братства не протиставляли своїх позицiй, а узгоджували їх, намагались поєднати, шукали спiльних положень. В результатi те, на чому Кулiш наголошував в нацiональному питаннi, Костомаров — в християнськiй i загальнолюдськiй етицi, Шевченко — в соцiальних проблемах, увiйшло в «Книгу битiя українського народу». Соцiальна програма мiстила в собi два пункти: скасування крiпацтва i поширення освiти серед народу. Історичне значення iдей Кирило-Мефодiївського братства стає бiльш зрозумiлим на тлi того, що в 30-х роках росiйський уряд устами свого головного «iдеолога», мiнiстра освiти графа С. Уварова, проголосив нову iдеологiчну основу росiйського царизму: «самодержавство, православ’я, народнiсть». З них першi два були старими i зрозумiлими, а третiй, продиктований пристосуванням до нових вiянь iз Європи, означав не те, що розумiли пiд словом «народнiсть» на заходi, а русифiкацiю народiв Росiйської iмперiї, духовне їх пiдкорення, позбавлення власних нацiональних ознак. Уряд був впевнений, що «малороси», якi займали багато урядових посад, вiдiгравали значну роль в дiяльностi духовної сфери iмперiї, пiдтримають цей процес асимiляцiї. Уваров призначав високоосвiчених молодих «малоросiв» на високi посади, просував їх, нарощуючи їм кар’єру. Костомаров. Офiцiйнi кола вважали українську i росiйську культури складовими єдиного потоку. Доки українська культура не виходила за межi лояльностi iмперiї, царизм вважав її своєю. Однак у 30-40~х роках українська культура вже була чiтко вiдокремленою вiд росiйської, i в цьому велику роль вiдiграли Костомаров, Кулiш i Шевченко. Тим самим дiяльнiсть кириломефодiївцiв поклала початок новiй добi в росiйсько-українських вiдносинах. Це був вiдчутний удар по самодержавству, по його полiтицi й iдеологи, i тому царизм жорстоко вiдреагував на нього, заарештувавши у 1847 р. всiх його членiв за доносом студента О. Петрова. Микола І особисто керував слiдством i винесенням вирокiв членам товариства. Всiх, крiм Шевченка, покарали засланням у вiддаленi райони без права повернення в Україну. Найважче прийшлося Шевченковi, якого вiддано в солдатчину на невизначений строк — пiд суворий нагляд, iз забороною писати i малювати. тогочасної i наступної iнтелiгенцiї, надовго визначили головнi напрями лiнiї українського нацiонального вiдродження. Велика заслуга в розповсюдженнi iдей братства належить творам Т. Г. Шевченка, «думи» якого належали не лише сучасникам, а й «ненародженим». Син крiпака, внук гайдамаки, Шевченко винiс зi своєї батькiвщини, Звенигородщини, глибокi традицiї боротьби за волю i жагуче її бажання. Там, на краю степiв, де живi були ще спомини про козаччину, доживали вiку очевидцi Колiївщини, майбутнiй поет iнстинктивно зрозумiв минуле. Його пристрасна поезiя виходила за межi локального патрiотизму та оплакування героїчного минулого. Вона будила нацiональнi почуття i давала бачення майбутнього українському народу. У 1843-1845 pp. Тарас Григорович написав свої революцiйнi поеми «Сон», «Кавказ», «Великий льох», «І мертвим, i живим...», «Заповiт». Звинувачуючи у поневоленнi України росiйських царiв та iмператорiв, Шевченко вiдкидає iдею нероздiльностi Малої i Великої Росiї та лояльностi до iмператорiв. Нiколи ранiше українськi iнтелектуали так не протестували проти росiйського гноблення України. Всiма своїми творами Шевченко вiдстоював нацiональне i соцiальне визволення українського народу, його державнiсть i незалежнiсть. Увесь наступний український нацiональний рух тiєю чи iншою мiрою пов´язаний з творчiстю поета, а його мученицька доля надихала на боротьбу, багато поколiнь українцiв. Заслання та останнi роки життя Шевченка вiддали в солдати на невизначений строк пiд найсуворiший нагляд iз забороною писати й малювати. У його життi наступила смуга тривалої i тяжкої неволi в пустельнiй окраїнi царської Росiї. Коли поета 30 травня 1847 р. передали в iнспекторський департамент вiйськового мiнiстерства, там його взяли пiд арешт як «секретного арештанта», встановивши спецiальний пост вартового (караульного). ). Водночас черговий мiнiстерства генерал П. Ігнатьев за дорученням вiйськового мiнiстра епергiйно заходився готувати матерiали для вiдправки засланця в Оренбурзький прикордонний корпус. Пiсля того як з’ясувалося, що в директора канцелярiї вiйськового мiнiстерства i в керуючого департаментом вiйськових поселень екстрених паперiв для вiдправки в Оренбург не було, вранцi 31 травня 1847 р. «рядового» Шевченка пiд наглядом фельд’єгера Вiддера вiдправили в розпорядження командира Окремого оренбурзького корпусу В. Обручова. У супровiдному секретному листi повторено вирок i зроблено наголос на необхiдностi найсуворiшого нагляду за Шевченком. Тут же пропонувалося повiдомити, в який конкретно лiнiйний батальйон його зараховано. З реєстру речей та грошей, доданого до секретного пакета при вiдправцi Шевченка з III вiддiлу в розпорядження вiйськового мiнiстерства, довiдуємося, що мiнiстерству передано «разные вещи и деньги триста пятьдесят четыре рубля шестьдесят две копейки серебром, принадлежащие Шевченко». Усе це перед вiдправкою поета в Оренбург йому повернули. Частина речей, зокрема портфель з паперами й малюнками, скринька з фарбами й пензлями, залишилась у київського цивiльного губернатора І. Фундуклея, i Шевченко вже в Оренбурзi, а пiзнiше в Орську просив переслати йому їх, але начальник III вiддiлу О. Орлов, одержавши речi вiд І. Фундуклея, на супровiдному документi наклав резолюцiю: «Оставить под сохранением при деле, такая дрянь, что нечего показывать. Орлов. 7 июля 1847». Вирок над поетом був одночасно вироком над усiєю прогресивною українською культурою. Було розпорядження вилучити з бiблiотек i заборонити продаж виданих ранiше творiв Шевченка, М. Костомарова, П. Кулiша i надалi їх не видавати. Як свiдчать матерiали слiдства, до таких заходiв царат спонукали не стiльки iдеї i дiла кирило-мефодiївцiв, скiльки твори Шевченка. В усiх документах III вiддiлу особливий наголос зроблено на поемi «Сон» та на вiршах, в яких виразно звучать мотиви соцiальної i нацiонально-визвольної боротьби. Не випадково Шевченка, хоч i визнано непричетним до Кирило-Мефодiївського товариства, покарано найсуворiше. Мужнi, смiливi виступи поета проти самодержавно-крiпосницької системи квалiфiкувалися як злочин, вчинений внаслiдок «власної зiпсованостi». 11 червня 1847 р. начальник 23-ї пiхотної дивiзiї генерал О. Толмачов, який тодi заступав командира Окремого оренбурзького корпусу О. Обручова, написав рапорт керуючому вiйськовим мiнiстерством В. Адлербергу про прибуття Шевченка до Оренбурга. У ньому зазначено, що прибув вiн 9 червня об одинадцятiй годинi пiсля полудня (тобто о 23-й годинi). Про перше враження, яке поет винiс вiд Оренбурга, можна почасти дiзнатися з повiстi «Близнецы». У нiй знаходимо чимало деталей про пам’ятнi мiсця й населення мiста, його розташування i природу. Мабуть, є щось автобiографiчне у словах героя повiстi: «На мой взгляд, в физиономии Оренбурга есть что-то антипатичное, но наружность иногда обманчива бывает». колах її сприймали з цiкавiстю i спiвчуттям. Усе те разом створювало атмосферу, яка дещо полегшувала тягар невольничих лiт великого поета. Уже в перший день знайомства з ним Ф. Лазаревський звернувся до свого безпосереднього начальника — голови Оренбурзької прикордонної комiсiї генерал-майора М. Ладиженського i до чиновника особливих доручень при командирi Оренбурзького корпусу пiдполковника Ю. Матвеева з проханням допомогти Шевченковi. Останнiй прихильно поставився до цiєї пропозицiї. Син простого уральського козака, людина гуманна, чула, Ю. Матвеев щиро спiвчував засланцевi й у мiру можливостей допомагав йому. Незабаром вiн запросив його до себе, мав з ним розмову, яка залишила у Тараса Григоровича приємне враження. Через два днi, 11 червня, поет був на квартирi у Ф. Лазаревського i познайомився там ще з одним палким шанувальником своєї поезiї — С. Левицьким. Про зарахування Шевченка рядовим 5-го батальйону першої бригади 23-ї пiхотної дивiзiї йшлося в наказi командуючого корпусом вiд 10 червня 1847 р. Старший ад’ютант командира названої дивiзiї П. Дудар того ж числа на виконання наказу доставив Шевченка до командира першої бригади пiдполковника Г. Чигиря, а той у супровiднiй приписав, що командир 5-го лiнiйного батальйону каштан Д. Мєшков перебуває тепер в Оренбурзi, й розпорядився перепровадити до нього поета-засланця. Документально не встановлено, коли поета вiдправлено з Оренбурга до Орська. Про перше враження, яке Орськ справив на Шевченка, дiзнаємося також з повiстi «Близнецы». У недiлю ввечерi, 22 червня 1847 р., Шевченка доставили в Орську фортецю, а наступного дня наказом командира 5-го лiнiйного батальйону зарахували в третю роту пiд № 191. Зрiст його визначили 2 аршини i 5 вершкiв (близько 165 см). Наступили безпросвiтнi днi солдатської муштри. З Орського перiоду до нас дiйшли два первiснi чорновi автографи — поеми «Княжна» та вiрша «Не грiє сонце на чужинi». Останнi ж або знищенi пiзнiше, або досi не розшуканi. Обставини життя в Орську були настiльки важкими, що Шевченко навряд чи зважився б у першi мiсяцi перебування там заводити спецiальнi книжечки для записування в них вiршiв. Так званi «захалявнi книжечки» розмiром 6×9,8 см, що їх вiн робив на кожен рiк окремо, а потiм об’єднав в одну i вони в оправi М. Лазаревського дiстали назву «Мала книжка», постали пiзнiше. «Москалева криниця» та поезiї «N. N.» («Сонце заходить, гори чорнiють»), «N. N.» («Менi тринадцятий минало»), «Не грiє сонце на чужинi», «Сон» («Гори мої високiї»), «Іржавець», «N. N.» («О думи мої! о славо злая!»), «Ще як були ми козаками», «Чернець», «Один у другого питаєм», «Самому чудно. А де ж дiтись?, «Ой стрiчечка до стрiчечки», «Хустина», «А. О. Козачковському», «То так i я тепер пишу». Їм передують твори казематного циклу, поема «Вiдьма» та балади «Лiлея» i «Русалка», якi Шевченко привiз з собою на заслання. Вiдкривається книжечка вiршем «Думи мої, думи мої, Ви мої єдинi». Така послiдовнiсть записування ще бiльше переконує в тому, що книжечку заведено тодi, коли умови дозволили переписати й твори ранiшого перiоду. Тривожною видалась i перша звiстка про те, що навеснi пошлють на береги Аральського моря в експедицiю. Перший вiрш, яким вiдкривається книжечка за 1848 р., так i називається «А нумо знову вiршувать». Досi, очевидно, була якась вимушена перерва. Редакцiя вiрша у «Малiй книжцi» дає пiдстави припустити, що його написано пiзнiше, десь на берегах Аралу, а записано першим за 1848 р. з огляду на його програмний характер. Шевченко був у Раїмi i в сiчнi — березнi 1849 р., причому протягом принаймнi двох мiсяцiв пiдряд. Його обов’язки збiгалися з велiнням його душi: як художник вiн багато малював не тiльки з того, що видавалося необхiдним для експедицiї, а й з власної iнiцiативи. Збереглися його акварелi цього перiоду: «Укрiплення Раїм. Вид з верфi на Сирдар’ї», «Урочище Раїм з заходу», «Пристань на Сирдар’ї в 1848 роцi», а також сепiї «Шевченко малює товариша», «Портрет невiдомого з гiтарою», «Шхуни «Константин» та «Михаил», «Спорядження шхун». Останньої є два малюнки. На першому iндексний номер «117-87», на другому — «117-133», але сумнiву нема в тому, що обидва вони виконанi протягом стоянки в Раїмi у червнi — липнi 1848 р. Іншої нагоди не було. На засланнi Шевченко створив лiричнi шедеври, якi не тiльки засвiдчили його сходження на новi творчi рубежi, а й дали могутнiй поштовх до розвою всiєї дожовтневої української поезiї. В їх iдейно-тематичному й жанровому розмаїттi вiдбилося прагнення звеличити багатство й красу народної душi, її благороднi поривання. Однiєю з характерних особливостей поезiї Шевченка перiоду Аральської експедицiї є те, що в нiй дуже мало вiдбилися прикмети мiсцевої природи, пейзажу. Муза поета живилася переважно спогадами про Україну. Немало важила й психологiчна настроєнiсть: на засланнi, в «незамкнутiй тюрмi», нiщо не милувало око, не спонукало до поетизацiї баченого навколо. Книжечка на 1849 р. починалася вiршем «Неначе степом чумаки». Протягом сiчня — квiтня 1850 р. Шевченко написав дванадцять поезiй, серед них одну поему — «Петрусь». Переважав тут елегiйний тон. Трагiзм життя у неволi ставав особливо вражаючим, коли згадувалася батькiвщина, її народ, закутий у кайдани. Тiльки сподiвання вирватися на волю, щоб сiяти понад Днiпром «думи тихi, невеселi», та вiра в те, що революцiйне слово дiйде до України, надають сили переборювати невiльницьке лихо i списувати «тихенько бiлiї листи». В 1850 р. Шевченка перевели в Новопетровське укрiплення. Там, як i в Орську, Шевченка оточували солдати — «самое бедное, самое жалкое сословие в нашем православном отечестве. У него отнято все, чем только жизнь красна: семейство, родина, свобода, одним словом, все». Не дивно, що багато з них знаходили хвилинну розраду в горiлцi. Тарас Григорович не вiдокремлював себе вiд солдат, жив просто, навчав декого з них грамоти (звичайно, потайки); але його освiченiсть, вiк, контакти з комендантом та деякими офiцерами не могли не створювати певної дистанцiї. Бачачи в поетовi культурну людину, цiнуючи в ньому людянiсть i товариськiсть, солдати оберiгали його вiд негативного впливу солдатського побуту. М. Савичев свiдчить, що «перед Шевченко солдатик являлся непосредственным, чистым и искренним человеком — по любви и уважению к Шевченко, которое он так же просто и безыскусственно приобрел». Нелегкi, сповненi контрастiв першi роки перебування Шевченка в Новопетровському укрiпленнi були роками певної стабiлiзацiї, коли невiдомий нiкому полiтичний засланець виявив себе рiзнобiчно талановитою, товариською, незвичайно глибокою внутрiшньо людиною, гiдною пошани й приязнi, з якою ставилися до нього комендант Маєвський та деякi офiцери, не кажучи вже про солдатiв. До-/275/сить докладнi спогади про поета — такого, яким вiн був у травнi — червнi 1852 р., — залишив хорунжий Уральського вiйська М. Савичев. Причин було декiлька, i важко сказати, яка з них важлива найбiльше. Це i заборона писати поетичнi твори, i взагалi небезпека писати рiдною мовою, навiть листи, так, принаймнi, вважав Шевченко. Це i необхiднiсть висловитися, передати iншим свiй життєвий досвiд, виразити своє ставлення до пекучих суспiльних проблем, i найболючiшої з них — крiпацтва, проблеми, яка перебувала в епiцентрi тогочасного суспiльного життя. Контський, І. Сосницький. Спектакль склали три комедiї, з них особливим успiхом користувалася п’єса І. Тургенєва «Завтрак у предводителя». Перовского получаешь отставку, с предоставлением избрать род и место жизни». Однак вiн тут же застерiгає: цього паперу не бачив на власнi очi й не певен щодо подробиць. І справдi, йому не було вiдомо, що цар наклав на свою «милiсть» суттєве обмеження: «уволить от службы, с учреждением за ним там, где он будет жить, надзора, впредь до совершенного удостоверения в его благонадежности, с воспрещением ему въезда в обе столицы и жительства в них». 28 травня 1857 р. В. Перовський наказав звiльнити зi служби усiх амнiстованих нижнiх чинiв з тим, щоб вони оселилися в Оренбурзi аж до кiнцевого їх звiльнення на батькiвщину. На час повернення поета до Петербурга його слава, популярнiсть у народi ще бiльше зросли. Передова молодь, студентство високо шанували Тараса Григоровича i як великого поета — красу й гордiсть нацiональної лiтератури, i як видатного громадського дiяча, борця за свободу народу. Ще перебуваючи на засланнi, Шевченко рвався всiма помислами на «сердешну Україну», до рiдного народу. А коли повернувшись з України, Шевченко з повною силою розгорнув поетичну дiяльнiсть. Його художнє слово розкривало сутнiсть подiй, якi вiдбувалися в країнi, пробуджувало в масах полiтичну свiдомiсть, згуртовувало їх на боротьбу проти царату, проти крiпосницько-помiщицького ладу. У листопадi 1859 р. Шевченко закiнчив славнозвiсну поему «Марiя», розпочату ще на Українi, а на початку грудня 1859 р. написав «Подражанiе Ієзекiїлю. Глава 19», в якому переконує народ, що «князi, вельможi, царi» — це хижаки («шулiки», «бiснуватi», «скаженiї звiрi»), вони «жруть» «людей незлобних, праведних дiтей». реформiзму. В 1860 роцi виходить друком «Кобзар», тиражем 6050 примiрникiв. До видання ввiйшло шiстнадцять творiв, що друкувалися в 40 — 50-х роках: «Думи мої, думи мої», «Перебендя», «Тополя», «Утоплена», «Причинна», «Думки» («Тече вода в синє море», «Вiтре буйний, вiтре буйний!», «Тяжко-важко в свiтi жити», «Нащо менi чорнi брови»), «До Основ’яненка», «Іван Пiдкова», «Тарасова нiч», «Гамалiя», «Катерина», «Наймичка», «Гайдамаки», а також вперше повнiсть «Давидовi псалми». Шевченко видав книжку на власнi кошти, якi йому позичив Симиренко, бажаючи пiдтримати друга. Також до «Кобзаря» був доданий портрет Шевченка, написаний М. Микешиним. Книжка мала посвяту: «Марку Вовчковi, на пам’ять 24-го сiчня 1859 року». Оскiльки видання з’явилося на кошти, позиченi П. Симиренком, Тарас Григорович вважав за потрiбне сказати про це на титульнiй сторiнцi: «Коштом Платона Симиренка». В одному з вiдгукiв на «Кобзар» 1860 р. зазначалося: «Чтобы прочесть Шевченко в оригинале, стоит выучиться по-малороссийски». Поява «Кобзаря» 1860 р. вiдiграла, безперечно, значну роль в утвердженнi слави поета, сприяла зростанню популярностi його в найширших колах читачiв. Слiдом за українським «Кобзарем» з’являється у свiт «Кобзарь» Тараса Шевченко в переводе русских поэтов». Упорядником i редактором його був знайомий поета М. Гербель. Росiйське видання було повнiше, нiж українське. Сюди ввiйшли всi твори «Кобзаря» 1860 р. (крiм «Давидових псалмiв» i «До Основ’яненка»; «Гайдамаки» подано в уривках), а також дванадцять нових вiршiв. Крiм поезiй, у книзi передруковано автобiографiю Шевченка, вмiщену в журналi «Народное чтение» за лютий 1860 р. листопада 1860 р. «Букварь южнорусский» дозволено друкувати (дозвiл пiдписали архiмандрит Фотiй i цензор В. Бекетов). Друкувалася книжка на кошти самого автора, досить великим на тi часи тиражем — 10 000 примiрникiв. На початку сiчня 1861 р. Шевченко почав розсилати буквар по Українi. Особливо турбувався вiн про те, щоб книжка потрапила у недiльнi школи, а грошi, вирученi за неї, пiшли на користь цих же шкiл. Буквар Шевченка вiдiграв велику роль у системi загальноосвiтнiх заходiв революцiйної демократiї. Вiн насамперед засвiдчив практичнi кроки передових суспiльних сил щодо освiти народу, їх прагнення пiдтримати школи для простолюду. Немало важило й те, що своїм змiстом книжка нацiлювала писати пiдручники для недiльних шкiл у дусi здорової народної моралi, з залученням кращих зразкiв уснопоетичної творчостi. запрошення Шевченка, як одного з основникiв журналу. У журнал Шевченко передав ряд своїх творiв, а також словниковi й фольклорнi матерiали. В останнi роки життя коло Шевченкових друзiв розширюється. У 1860 р. український поет вперше зустрiвся i познайомився з художником i фольклористом Львом Жемчужниковим, до якого найщирiшi симпатiї виявляв ще в минулi роки, з братами якого зблизився вiдразу ж по приїздi в Петербург. Смерть невблаганно пiдступала до поета... Ще у жахливих умовах каторги-солдатчини вiн набув невилiковну хворобу серця i печiнки як наслiдок ревматизму, цинги, малярiї. У Петербурзi Тарас Григорович зустрiв дружнє, прихильне ставлення до себе кращих людей столицi. Це живило його творчi сили. Проте тяжкi душевнi переживання i тут не залишали митця. отруєне кислотами, що вживалися при гравiруваннi. Дуже негативно позначилися на здоров’ї поета нестатки, вiдсутнiсть сiм’ї, повсякденного догляду, елементарних побутових умов. Давало себе знати й те, що Тарас Григорович ставився до свого здоров’я байдуже, не любив звертати на себе увагу i навiть сердився, коли нагадували йому про це друзi. Життя в Петербурзi — одиноке, тривожне — стало нестерпним. Поет раз у раз рветься на Україну, пiдганяє Варфоломiя Шевченка прискорити купiвлю садиби, побудову хатини «над Днiпром». Тяжко переживав вiн невдалу спробу одружитися; страждав, що його братiв, сестру не щастить визволити з крiпацтва. Зрiдка наступали короткi перiоди послаблення хвороби, i тодi поет оживав, починав навiть творити. 14 — 15 лютого вiн написав (на зворочi офорта автопортрета) останнiй вiрш «Чи не покинуть нам, небого», в якому так потрясаюче реально вiдчувається наближення кiнця («риштувать вози в далекую дорогу»). У нiч з 24 на 25 лютого стався винятково тяжкий приступ грудної жаби. Мучив нестерпний бiль у грудях; поет не мiг лежати i всю нiч кидався на постелi, не знаходячи собi мiсця. А вже в недiлю 26 лютого (10 березня за новим стилем) 1861 р. Шевченка не стало, вiн помер о п’ятiй годинi тридцять хвилин ранку. Пiсля панахиди, тiло померлого найближчi друзi його перенесли в академiчну церкву. Квартира поета була опечатана полiцейською владою. Того ж дня були надiсланi телеграми про цю сумну подiю на Україну — в Київ, Харкiв, Чернiгiв, Полтаву, Кременчук, Одесу, Херсон, Катеринослав та iншi мiста, куди можна було подати звiстку телеграфом. «В ночь с 25-го на 26-е февраля скончался в Петербурге известный малороссийский поэт и художник Тарас Григорьевич Шевченко. Отпеванье назначено сегодня, 28 февраля, в церкви Академии художеств». Похорон вiдбувся 28 лютого на Смоленському кладовищi в Петербурзi. Але останньою волею поета було бути похованим на Українi. І лише у кiнцi квiтня 1861 р. одержано офiцiйний дозвiл на перевезення праху Шевченка на батькiвщину. У виконаннi цього заповiту поета велику наполегливiсть та iнiцiативу виявляв молодий художник Г. Честахiвський, з яким Шевченко познайомився i щиро подружив в останнi роки свого життя. Зранку 26 квiтня на могилу Тараса Григоровича прибули його найближчi друзi й знайомi. Домовину викопано, покладено у спецiальну свинцеву труну i поставлено на траурний ресорний повiз. 27 квiтня останки Шевченка прибули до Москви, а вже 6 травня о 7 годинi ранку домовина Шевченка прибула до Броварiв. У Київ везти труну не можна було без спецiального дозволу. Траурна процесiя зупинилася в Микiльськiй Слобiдцi. У цей час прибули Варфоломiй Григорович та iншi родичi поета. За дозволом до генерал-губернатора поїхали Варфоломiй Шевченко i священик Петро Лебединцев. Князь Васильчиков змушений був дати дозвiл, але наказав запитати у митрополита, в якiй церквi можна поставити труну Тим часом постало питання: де поховати прах поета? Петербурзькi друзi Шевченка цього питання остаточно не вирiшили, лише вказували, що бажано поховати його над Днiпром. Тут же виникло й друге питання: якщо ховати в Києвi, то де саме — на якому кладовищi? Чи у Видубицькому монастирi, чи на Аскольдовiй могилi, чи на Щекавицькiй кручi? Але обов’язково — на горi, бiля Днiпра. Варфоломiй Шевченко був тiєї думки, щоб поховати на Щекавицi, i казав навiть там копати могилу. Коли ж з труною Шевченка прибув Г. Честахiвський, все змiнилося. Честахiвський заявив, що вiн був в останцi години у Тараса i коли спитав, де його поховати, поет вiдповiв: «У Каневi». 7 травня о 4 годинi дня траурна процесiя з Рождественської церкви рушила по узбережжю Днiпра до пароплава, щоб везти прах поета в Канiв. Супроводити прах Шевченка до могили поїхали на пароплавi Тарасовi братiи i сестра, В. Шевченко з сiм’єю, старий приятель поета І. Сошенко, М. Чалий, український поет i друг небiжчика В. Забiла, О. Лазаревський, Г. Честахiвський i чимало студентiв Київського унiверситету. Серед них були: М. Лисенко, М. Старицький, Т. Рильський, П. Житецький та iн. 8 травня о сьомiй годинi ранку пароплав «Кременчук» з домовиною Шевченка вiдбув з Києва до Канева. Того ж дня о четвертiй годинi дня пароплав прибув до мiсця призначення. На березi труну поставили на мари i урочисто понесли в Канiв. Труну поставили у канiвськiй Успенськiй церквi. Тут виникла суперечка мiж Г. Честахiвським i В. Шевченком. Останнiй виявив бажання поховати поета на цвинтарi бiля церкви i навiть найняв людей копати могилу. Але Честахiвський наполягав, щоб поховати на горi згiдно з заповiтом Тараса Григоровича. Вiн заявив народовi, який зiбрався бiля церкви, що передсмертна воля Шевченка — поховати його на тiй землi, де вiн бажав оселитися. Честахiвський вибрав найвищу гору, але Варфоломiй Шевченко сказав, що то земля помiщицька, i вирiшили поховати на Чернечiй горi. 9 травня у Каневi вiдбулася багатолюдна панахида, в якiй взяли участь прибулi пароплавом київськi студенти, населення Канева та навколишнiх сiл. Жалобна процесiя рушила з Канева на Чернечу гору, де вже викопали могилу студенти та iншi шанувальники поета разом з мiсцевим населенням. Тарас Шевченко у своїй творчостi вiдобразив саме тi думки i настрої, якi були важливими в життi українцiв його часу. Про те, що його творчiсть знайшла вiдгук у серцях людей, свiдчить те, що в другiй половинi XIX i на початку XX ст. чи не єдиною книжкою у бiльшостi сiльських хат України був «Кобзар», вiршi з нього вчили напам'ять, за ним училися читати. На той час твори Шевченка об'єднали українськiй народ, особливо жителiв Лiвобережної України. За ставленням людини до творчостi Шевченка вiдразу стає видно, наскiльки людина знайома i як ставиться до життя українського народу XIX ст. В iсторичному розвитку України Шевченко — явище незвичайне як своєю обдарованiстю, так i мiсцем у лiтературi, мистецтвi, культурi. Походженням, становищем та популярнiстю Шевченко — виняткове явище також у свiтовiй лiтературi. З 47 рокiв життя поет пробув 24 роки у крiпацтвi, 10 на засланнi, а решту — пiд наглядом жандармiв. Трагiчно важкий шлях Шевченка до творчих висот визначив в образнiй формi І. Франко: «Вiн був сином мужика i став володарем у царствi духа. Вiн був крiпаком i став велетнем у царствi людської культури. Вiн був самоуком i вказав новi, свiжi i вiльнi шляхи професорам та книжним ученим». Революцiйна творчiсть Шевченка була одним iз головних чинникiв формування нацiонально-полiтичної свiдомостi народних мас України. Впливи Шевченка на рiзнi сторони духовно-нацiонального життя нацiї вiдчуваються до сьогоднi. збiрку поетичних творiв («Кобзар»), драму «Назар Стодоля» i 2 уривки з iнших п'єс; 9 повiстей, щоденник та автобiографiю, написанi росiйською мовою, записки iсторично-археологiчного характеру («Археологiчнi нотатки»), 4 статтi та понад 250 листiв. З мистецької спадщини Шевченка збереглося 835 творiв живопису i графiки, що дiйшли до нас в оригiналах i частково у гравюрах та копiях. Її доповнюють данi про понад 270 втрачених i досi не знайдених мистецьких творiв. Натомiсть у лiтературi про його мистецьку спадщину безпiдставно приписано йому чимало творiв живопису i графiки iнших авторiв (досi зареєстровано 263 такi твори). Уже за першого перiоду лiтературної дiяльностi (1837 — 1843) Шевченко написав багато високохудожнiх поетичних творiв, у яких — поруч версифiкацiйних i стилiстичних засобiв народнопiсенної поетики — було й чимало нових, оригiнальних рис, що ними поет значно розширив i збагатив виражальнi можливостi українського вiрша (складна i гнучка ритмiка, уживання неточних, асонансних i внутрiшнiх рим, використання цезури й перенесення (анжамбеман), майстернiсть алiтерацiй, звукової iнструментацiї та поетичної iнтонацiї, астрофiчна будова вiрша тощо). Новаторство прикметне й для Шевченкових епiтетiв, порiвнянь, метафор, символiв та уособлень. Керуючись власним художнiм чуттям i не оглядаючись на панiвнi тодi лiтературнi канони, Шевченко знаходив вiдповiдну поетичну форму для втiлення нових тем та iдей, якi пiдказувала йому тогочасна дiйснiсть. поезiї. Поетичним вступом до «Кобзаря» (1840) був вiрш «Думи мої, думи мої», у якому, висловлюючи свої погляди на вiдношення поезiї до дiйсностi, Шевченко пiдкреслив нерозривну єднiсть поета зi своїм народом. Із цим вiршем тематично спорiднена поезiя «Перебендя», у якiй вiдобразилися думки молодого Шевченка про мiсце поета в суспiльствi. Особливе мiсце серед раннiх творiв Шевченка посiдає соцiально-побутова поема «Катерина» — хвилююча розповiдь про трагiчну долю української дiвчини, яку знеславив московський офiцер. У розвитку подiй цей лiро-епiчний твiр вiдзначається високою драматичною напруженiстю. Визвольна боротьба українського народу проти загарбникiв i поневолювачiв є основним мотивом у таких раннiх творах Шевченка, як «Тарасова нiч» (1838), «Іван Пiдкова» (1839), «Гайдамаки» (1841), «Гамалiя» (1842). У поемах «Іван Пiдкова» i «Гамалiя» Шевченко оспiвав героїчнi походи українського козацтва проти туркiв. Поеми «Тарасова нiч» i «Гайдамаки» змальовують рiзнi моменти боротьби українського народу проти польського панування. Історично-героїчна поема «Гайдамаки» є вершиною революцiйного романтизму Шевченка. Драма «Назар Стодоля», створена на межi першого i другого перiоду творчостi Шевченка, є новим явищем в українськiй драматургiї. Зображенi в нiй подiї вiдбуваються у 17 столiттi бiля Чигирина. Розвиток дiї подано в романтичному дусi, проте в п'єсi переважають риси реалiстичного вiдтворення дiйсностi. Етнографiчно-побутовi картини увиразнюють iсторичний колорит. Сценiчнi якостi драми забезпечили їй великий успiх, i вона досi входить до репертуару українських труп. На тему Шевченкової п'єси Костянтин Данькевич написав однойменну оперу (1960). По-новому звучать мотиви революцiйної боротьби у творах Шевченка перiоду «Трьох лiт» (1843—1845). Провiвши 8 мiсяцiв в Українi, Шевченко зрозумiв своє iсторичне завдання i свiй обов'язок перед батькiвщиною як прямий шлях безкомпромiсної революцiйної боротьби. Перехiд Шевченка до нового перiоду лiтературної дiяльностi позначився в поемах «Розрита могила» (1843), «Чигрине, Чигрине» (1844) i «Сон» (1844). Поет написав цi твори пiд безпосереднiм враженням вiд тогочасної дiйсностi в Українi. У сатиричному творi «Сон» («У всякого своя доля») автор з їдким сарказмом змалював свавiлля та жорстокiсть росiйського царату i закликав до знищення цiєї деспотичної системи. Поема «Сон» уважається одним з найвизначнiших взiрцiв свiтової сатири. Сатиричнi ознаки також помiтнi в полiтичних поемах Шевченка «Великий льох», «Кавказ», «І мертвим, i живим…» та у вiршi «Холодний Яр» (усi 1845). У поемi-мiстерiї «Великий льох», що складається з трьох частин («Три душi», «Три ворони», «Три лiрники») й епiлогу («Стоїть в селi Суботовi»), Шевченко втiлив свої роздуми про iсторичну долю України в алегоричних образах, що зазнали в лiтературознавствi особливо тенденцiйної iнтерпретацiї (Шевченкова наскрiзь негативна оцiнка Переяславської угоди рiзко суперечить так званим «Тезам про 300-рiччя возз'єднання України з Росiєю»). У творi «Кавказ», що поєднує жанровi ознаки лiрично-сатиричної поеми, полiтичної медитацiї та героїчної оди, Шевченко iз сарказмом виступив проти гнобительської полiтики царської Росiї i закликав пригнобленi народи до революцiйної боротьби. Ця поема Шевченка мала значний вплив на розвиток самосвiдомостi не тiльки в Українi. Шевченкове послання «І мертвим, i живим, i ненародженим землякам моїм…» — вдумливий поетичний аналiз тогочасного суспiльно-полiтичного i нацiонально-культурного життя в Українi, що мала служити дороговказом на шляху нацiонального, соцiального i культурного вiдродження українського народу. У поезiї «Холодний Яр» Шевченко вiдкинув негативний погляд iсторика А. Скальковського на гайдамацький рух i, назвавши Миколу І «лютим Нероном», гостро картав ту частину українського панства, що покiрно плазувала перед росiйським царатом. надаючи старозавiтним текстам зрозумiлу для читача полiтичну спрямованiсть. У вiршi «Три лiта», що дав назву альбомнiй збiрцi автографiв поета, Шевченко змальовує процес свого «прозрiвання» i говорить про змiни, якi сталися за цей час у його свiтоглядi й творчостi. Характерним для нового перiоду творчостi Шевченка є також вiрш «Минають днi, минають ночi». У ньому поет пристрасно засуджує суспiльну бездiяльнiсть i пасивнiсть та закликає до дiї й боротьби. Цикл «Три лiта» завершується «Заповiтом», одним з найдосконалiших зразкiв свiтової полiтичної лiрики. Серед творiв перiоду «Трьох лiт» на iсторичнi теми особливе мiсце посiдає поема «Іван Гус» («Єретик»), написана восени 1845 з поетичною присвятою П. Шафариковi. Поєднуючи iсторичний сюжет (засудження i спалення чеського реформатора Гуса в Констанцi 1415 року) з дiйснiстю свого часу, Шевченко створив поему, яка була сприйнята читачами як алюзiя на адресу росiйського царату. В iсторично-побутовiй поемi «Слiпий» («Невольник») Шевченко гнiвно осудив Катерину ІІ за зруйнування Запорiзької Сiчi та закрiпачення українського селянства. До збiрки «Три лiта» включено також соцiально-побутовi поеми «Сова» (1844) i «Наймичка» (1845). У поемi «Сова» змальовано трагiчну долю матерi-вдови, у якої забрали в солдати єдиного сина. До зображення нового аспекту морально-психологiчної драми матерi-покритки звернувся Шевченко в поемi «Наймичка». Ця тема хвилювала поета протягом усiєї творчої дiяльностi. До неї вiн звертався в раннiй поемi «Катерина», а згодом — у поемах «Вiдьма» (1847), «Марина» (1848) та iнших. Тему трагiчної долi покритки Шевченко розробляв також у вiдмiнних одна вiд одної баладах «Лiлея» та «Русалка» (обидвi 1846). Цикл «В казематi», написаний навеснi 1847 в умовах ув'язнення i допитiв у Петербурзi, вiдзначається глибоким iдейним змiстом i високою художньою майстернiстю. Вiн вiдкриває один з найтяжчих перiодiв у життi i творчостi Шевченка, перiод арешту й заслання (1847 — 57). Чекаючи в тюрмi вироку, поет болiє не за себе, за свою долю, його хвилює доля «окраденої» й замученої московським пануванням України. З потрясаючою силою виявлена любов до України зокрема в поезiях «Менi однаково», «В неволi тяжко» та «Чи ми ще зiйдемося знову», що завершується словами: Свою Україну любiть. В остатню, тяжкую мiнуту За неї Господа молiть! програми та нерозривнiсть свого зв'язку з рiдним краєм i народом. Шевченкова лiрика часiв заслання має широкий тематично-жанровий дiапазон. У нiй дедалi збiльшується i багатство фонiки, i кiлькiсть оригiнальних тропiв, i емоцiйна багатограннiсть лiричних реакцiй поета. Тематично можна видiлити такi групи вiршiв цього перiоду: автобiографiчна, пейзажна, побутова, полiтична, фiлософська лiрика. «Хiба самому написать», «І золотої й дорогої», «Лiчу в неволi днi i ночi» та iншi. Але й у пейзажнiй лiрицi поет, описуючи краєвиди мiсцевостей, де вiдбував заслання, часто висловлює особистi настрої, думки i спогади («Сонце заходить, гори чорнiють», «І небо невмите, i заспанi хвилi» та iншi). Автобiографiчнi мотиви трапляються i в таких поезiях громадсько-полiтичного звучання, як «Сон» («Гори мої високiї») та «Якби ви знали, паничi». Багатством мотивiв вiдзначається побутова лiрика часiв заслання. Тут звучать мотиви дiвочих пiсень i бадьорих юнацьких жартiв, материнства i жiночого безталання, шукання долi й нарiкання на неї, смутку, розлуки й самотностi. Поет часто вдається до жанру народної пiснi й пiсенної образностi, але побутово-соцiальний аспект зображення у багатьох випадках переростає в полiтичнi узагальнення. Поетичний стиль цих творiв вiдзначається простотою вислову, конкретною образнiстю й метафоричнiстю. Зображуваний у них свiт персонiфiкований (вiтер шепоче, доля блукає, думи сплять, лихо смiється). Процес опрацювання фольклорного матерiалу вдосконалюється, збагачується новими формами й методами. Фолькльорнi мотиви й образи набирають у Шевченка ознак нової мистецької якостi. Деякi вiршi Шевченка ще за його життя перейшли в народно-пiсенний репертуар i стали жити самостiйним життям, пiдлягаючи законам фольклорних творiв. («Ще як були ми козаками», 1847) до згоди й братерства українського i польського народiв як рiвний з рiвним. У невеликiй поемi «У Бога за дверима лежала сокира» (1848) Шевченко використав казахську легенду про святе дерево, щоб вiдтворити в алегоричних образах тяжку долю поневоленого казахського народу. Вiдгуком поета на революцiйнi подiї в Захiднiй Європi була сатира «Царi», одна з найзначнiших полiтичних поезiй Шевченка часiв заслання (є 2 редакцiї твору: 1848 i 1858). Вдало поєднуючи елементи зниженого бурлескного стилю з пародiйним використанням урочисто-патетичної лексики, автор створив поему, яка мiстила в собi заклик до революцiйного повалення царату: Бодай кати їх постинали, Отих царiв, катiв людських! Своєрiдне продовження мотивiв поеми «Царi» бачимо у вiршi «Саул» (1860). На засланнi Шевченко написав i декiлька лiрично-епiчних поем, що вiдзначаються новими формами зображення подiй i свiдчать про творчий розвиток поета. Новий образ крiпачки-месницi Шевченко дав у поемi «Марина» (1848). Героїня поеми, ставши жертвою панської сваволi, помстилася за зневагу. У невеликiй поемi «Якби тобi довелося» (1849) поет звеличує мужнiсть хлопця-крiпака, який вступився за честь дiвчини i вбив пана-ґвалтiвника. Образ скривдженого крiпака, який стає народним месником, Шевченко вивiв у поемi «Варнак» (1848). Деякi дослiдники пов'язують цей образ з особою Устима Кармалюка. Поема написана у своєрiднiй формi сповiдi героя, у нiй вiдчувається деякий вплив байронiзму. Морально-етичнi проблеми Шевченко порушив також у поемах «Іржавець» (1847), «Чернець» (1847), «Москалева криниця» (1847 i 1857), «Титарiвна» (1848), «Сотник» (1849) i «Петрусь» (1850). У цих творах iсторичнi рефлексiї поета перегукуються з його суб'єктивними настроями полiтичного засланця. Та найбiльше турбувало i мучило Шевченка страждання уярмленого рiдного народу. Повiстi, що їх Шевченко написав на засланнi росiйською мовою (до нас дiйшло 9), не дорiвнюють своєю мистецькою якiстю його поетичним творам i за життя поета не друкувалися. Вони пов'язанi з традицiями сатирично-викривальної прози М. Гоголя, але в них значне мiсце посiдають позасюжетнi елементи (екскурси в минуле, вставнi епiзоди, авторськi рефлексiї, спогади, коментарi). Щедре використання в їх мовi українiзмiв надає цим творам українського нацiонального колориту. Мемуарно-публiцистичний характер має i щоденник («Журнал») Шевченка, у якому день за днем майже протягом року зафiксованi основнi подiї в життi поета, його враження, спостереження, роздуми, намiри i спогади. Щоденник Шевченка має велике значення для вивчення бiографiї i творчостi поета. Вiн також дуже цiнний для характеристики революцiйних, суспiльно-полiтичних, фiлософських та естетичних поглядiв поета-мислителя i свiдчить про його широку ерудицiю. Десятирiчне заслання вимучило Шевченка фiзично, але не зломило його морально. Пiсля повернення поета на волю починається останнiй етап його творчостi (1857 — 61). Розпочинає його поема «Неофiти», написана в груднi 1857 у Нижньому Новгородi. За iсторичним сюжетом поеми (переслiдування християн римським iмператором Нероном) заховано актуальний сюжет жорстокої розправи росiйських царiв з борцями за нацiональне i соцiальне визволення (аналогiю Миколи І — Нерона Шевченко використав ще до заслання у вiршi «Холодний Яр»). Незакiнчена поема «Юродивий» (1857) — гостра полiтична сатира, спрямована проти росiйського самодержавства в особi Миколи І та його сатрапiв на Українi. Оглянувши пройдений доти життєвий шлях, Шевченко написав лiричний триптих «Доля», «Муза» «Слава» (1858). Тема циклу — самоусвiдомлення поетом своєї творчостi. Повернувшись до Петербурга, змужнiлий i загартований поет, у вiршi «Подражанiє 11 псалму», афористично проголошує гасло всiєї своєї творчостi: Малих отих рабiв нiмих! Я на сторожi коло їх Шевченко й далi пiдпорядковував iдейне спрямування своєї полiтичної i особистої лiрики метi пробудження нацiональної i соцiальної свiдомостi народних мас України. Використовуючи характеристичну для його творчостi мистецьку форму «подражанiя», поет прорiкає у вiршi «Осiї глава XIV» (1859) неминучiсть майбутньої революцiйної розправи над гнобителями України — росiйськими царями. Поема «Марiя» (1859) присвячена однiй з основних тем шевченкової творчостi — темi про страдницьке життя жiнки-матерi. Образ Марiї в поемi Шевченка не має багато спiльного з богословським образам Богородицi. Бiблiйний сюжет служить лише зовнiшнiм приводом для цiлком самостiйних висловлювань поета. У поемi Шевченка мати виховала свого сина борцем за правду, вiддала його людям для їх визволення, а сама «пiд тином», «у бур'янi умерла з голоду». І. Франко вважав цю поему «вершиною у створеннi Шевченком iдеалу жiнки-матерi». Наприкiнцi життя Шевченко почав перекладати «Слово о полку Ігоревiм» (1860), та встиг перекласти лише два уривки — «Плач Ярославни» (2 редакцiї) i «З передсвiта до вечора». Свiй останнiй поетичний твiр, вiрш «Чи не покинуть нам, небого», Шевченко закiнчив за 10 днiв до смертi. Написаний з мужньою самоiронiєю у формi звернення до музи, цей вiрш звучить як поетичний епiлог Шевченкової творчостi i вiдзначається неповторною лiричною своєрiднiстю. У духовнiй iсторiї України Шевченко посiв i досi беззастережно посiдає виняткове мiсце. Значення його творчої спадщини для української культури важко переоцiнити. Його «Кобзар» започаткував новий етап у розвитку української лiтератури i мови, а його живописна i граверська творчiсть стала визначним явищем не тiльки українського, а й свiтового мистецтва. Поезiя Шевченка, при всьому зв'язку з усною народною творчiстю, попередньою українською та європейською лiтературами, була явищем наскрiзь оригiнальним i новаторським. Лiтературознавець О. Бiлецький, редактор академiчних видань творiв Шевченка, справедливо пiдкреслив у нього особливий тип художнього пiзнання, не повторений нiким i не повторюючий нiкого у всiй iсторiї свiтової лiтератури. Творчiсть великого поета внесла в українську лiтературу незнане багатство тем, жанрiв i формальних особливостей. Вивiвши українську лiтературу на шляхи, якими йшов розвиток великих європейських лiтератур, Шевченко надав їй загальноєвропейського, а разом з тим i свiтового значення. Поєднавши у своїх поетичних творах живу розмовну мову з словесно-виразовими засобами книжної мови, Шевченко пiднiс українську лiтературну мову на новий, якiсно вищий ступiнь. У поетичних творах Шевченкова українська мова набула незвичайного багатства барв та вiдтiнкiв, а також можливостей передачi не тiльки найтонших настроїв, почуттiв i думок, а й глибоких фiлософських та полiтично-суспiльних узагальнень. Широко користуючись лексикою рiзних галузей науки й мистецтва, Шевченко заклав основи термiнологiзацiї української лексики, пiдносячи цим самим українську лiтературну мову до рiвня найрозвиненiших мов свiту. Провiдним мотивом творчостi Шевченка, що пронизує також весь його життєвий шлях, була самовiддана любов до України i нерозривно пов'язана з нею ненависть до всiх її гнобителiв. Його революцiйний заклик «… вставайте, кайдани порвiте i вражою злою кров'ю волю окропiте» був зовсiм новим словом не лише в українськiй лiтературi. У розвитку нацiональної i соцiальної самосвiдомостi українського народу творчiсть Шевченка вiдiграла величезну роль. Художня спадщина Кобзаря Художня спадщина Т. Г. Шевченка – твори живопису i графiки, якi виконанi в рiзнiй технiцi протягом усього життя. Збереглося 835 творiв, що дiйшли до нашого часу в оригiналах i частково в гравюрах на металi й деревi вiтчизняних i зарубiжних граверiв, а також у копiях, що їх виконали художники ще за життя Шевченка. Уявлення про художню спадщину Шевченка доповнюють даннi про понад 270 втрачених i досi не знайдених робiт. Живописнi й графiчнi твори за часом виконання їх датуються 1830-1861рр. й територiально пов’язанi з Росiєю, Україною i Казахстаном. За жанрами – це портрети, композицiї на мiфологiчнi, iсторичнi та побутовi теми, архiтектурнi пейзажi й краєвиди. Виконано їх у технiцi олiйного письма на полотнi, а також аквареллю, сепiєю, тушшю, свинцевим олiвцем та в технiцi офорта на окремих аркушах бiлого, кольорового та тонованого паперу рiзни розмiрiв, а також у п’ятьох альбомах. Значну частину художньої спадщини Шевченка становлять завершенi роботи, але не менш цiнними для розумiння творчого шляху й розкриття творчого методу художника є й його численнi ескiзи, етюди, начерки та учбовi студiї. З усiх творiв лише незначна частина має авторськi пiдписи, написи i ще менша – авторськi дати. Вивчення художньої спадщини Шевченка в наш час дало можливiсть встановити максимально точнi дати виконання багатьох його художнiх робiт, визначити основнi етапи розвитку творчостi митця за жанрами, тематикою й формальними ознаками. За часом виконання всi живописнi й графiчнi твори Шевченка можна подiлити на три перiоди: вiд перших робiт до академiчного часу i до заслання (1830-1847рр), твори рокiв заслання (1847-1857рр) i роботи, виконанi пiсля повернення з заслання до смертi художника (1857-1861рр). В межах кожного з цих перiодiв простежуються й коротшi за часом етапи, якi об’єднують твори не тiльки за певною тематикою, а й за художньою вартiстю їх i за технiчними засобами виконання. За свiдченням самого Шевченка, малювати вiн почав з раннього дитинства – "хрестами й вiзерунками з квiтками" (вiрш "А. О. Козачковському") обводив сторiнки в саморобному зошитi (1822-1826рр), а коли був у пана П. Енгельгардта козачком, - перемальовував лубки (1829). З до академiчних робiт збереглися малюнок олiвцем "Погруддя жiнки"(1830), акварельний портрет П. Енгельгардта (1833), "Голова жiнки"(1834), портрети Катерини Абази i Є. Гребiнки (обидва – 1837), серiя композицiй на iсторичнi теми – "Смерть Лукрецiї" (1835), "Смерть Олега, князя древлянського", "Александр Македонський виявляє довiр’я своєму лiкаревi Фiлiппу" i "Смерть Вiргiнiї"(всi - 1836), "Смерть Богдана Хмельницького" (1836-1837) i "Смерть Сократа" (1837). Цi твори незважаючи на несамостiйнiсть частини з них ("Погруддя жiнки" перемальовано з невiдомого оригiналу, а окремi малюнки на iсторичнi теми зроблено на зразок композицiй, рекомендованих для екзаменацiйних робiт вступникам до академiї мистецтв), свiдчать про те, що ще до переїзду в Петербург Шевченко набув значної вправностi в малюваннi олiвцем, а в Петербурзi, очевидно завдяки роботi у В. Ширяєва, порадам І. Сошенка та працi в класах Товариства заохочування художникiв, вiн уперше почав працювати тушшю-пером i особливо успiшно – акварельними фарбами. Це дало Шевченковi змогу пiдготуватися до вступу в Академiю мистецтв. У роботах художника до академiчного перiоду вже яскраво виявився iнтерес до суспiльно вагомих тем. Його композицiї стверджують патрiотизм, людську гiднiсть, виражають протест проти насильства. В них Шевченко вперше звертається до вiтчизняної iсторiї. Художня спадщина Шевченка перiоду вiд вступу до Академiї мистецтв i до заслання (1838-1847рр) становить окрему групу живописних i графiчних творiв, що вiдзначається широкою тематикою, появою нових жанрiв i новим спiввiдношенням мiж ними, значним удосконаленням опанованих технiчних засобiв вираження i звернення до нових. В межах цього перiоду виразно простежуються етапи внутрiшнього розвитку митця. Перший етап припадає на 1838-1843рр (до першої подорожi на Україiну). Значну частину творчостi Шевченка цих рокiв становлять студiйнi роботи – рисунки олiвцем, вуглем та твори, виконанi олiйними фарбами. Серед них – окремi рисунки з гiпсових моделей, а бiльшiсть зображення живої натури (натурщики в рiзних позах та змальовки з натури своїх товаришiв по Академiї). До цiєї групи належить i виконана олiєю композицiя "Натурщик в позi св. Себастiяна" (1840-1841рр). Виходячи за межi суто учбових завдань, Шевченко працює в цей час й над натурою власної "постановки" (акварелi "Жiнка в лiжку"1839-1840; "Натурщиця"1840). Багато уваги придiляв вiн копiюванню творiв свого вчителя К. Брюллова (жанровi композицiї "перерване побачення", "Сон бабусi i онучки" – обидвi 1839-1840). Робота над цими копiями допомогла Шевченковi увiйти в творчу лабораторiю видатного художника, сприяла удосконаленню майстерностi в акварельному живописi. В першi роки перебування в Академiї Шевченко виконував портрети, iсторичнi та жанровi композицiї та iлюстрацiї (олiвець, акварель, олiйнi фарби). Опанування основами рисунка i технiкою живопису позначалося на професiйному рiвнi оригiнальних робiт, а з творчим зростанням митця i його студiйнi малюнки набували високої художньої цiнностi. В портретах, якi художник виконував найчастiше на замовлення, вiн не задовольнявся лише зовнiшньою схожiстю, а прагнув вiдтворити образ людини, риси її характеру. Вершиною в цьому жанрi Шевченка академiчного часу є виконаний олiєю автопортрет (1840), з якого починається галерея автопортретiв. Нечисленнi жанровi композицiї митця цього перiоду є етапними в iсторiї українського мистецтва. Сепiя "Хлопчик з собакою в лiсi"(1840) тематично близька до незнайденої картини "Хлопчик-жебрак, що дає хлiб собацi", яку рада академiї мистецтв 1840 вiдзначила срiбною медаллю 2-го ступеня. Такої ж нагороди удостоєно й композицiю "Циганка-ворожка" (1841). Картина "Катерина" (1842), виконана олiйними фарбами, ввiйшла в скарбницю українського побутового живопису як один з перших творiв критичного реалiзму. iлюстрацiях Шевченка, якi висунули його в число вiдомих iлюстраторiв. У першi роки навчання в Академiї мистецтв Шевченко почав працювати в пейзажному жанрi. Роботи останнього перiоду перебування в Академiї свiдчать про докорiнний злам у творчостi художника. Перша подорож на Україну (квiтень1843 – лютий1844) визначила тематику i характер творiв митця, їхнi жанри i спiввiдношення мiж ними. На Українi Шевченко далi працював над портретом, застосовуючи переважно олiйнi фарби (портрети Маєвської, Г. Закревської, П. Закревського, дiтей В. М. Рєпнiна). Цi твори набагато виразнiшi, глибше, нiж акварельнi портрети попереднього перiоду, розкривають внутрiшнiй свiт портретованих. Вони свiдчать i про успiхи художника в оволодiннi технiкою олiйного живопису. Новий за характером i технiкою виконання (туш, перо-штрих, а не контур, як у композицiях до академiчного перiоду) автопортрет Шевченка 1843. Рисунок тут нiби передував творам, виконаним у технiцi офорта. "Живописной Украины", виконанi олiєю двi картини – "Селянська родина" та "На пасiцi", пейзажi (тепер як провiдний жанр), а також численнi рисунки, серед яких i "Вдовина хата на Українi" та "Хата батькiв Т. Г. Шевченка в с. Кирилiвцi". Всi цi роботи свiдчать про великий iнтерес митця до життя українського народу i його побуту, до природи й iсторичного минулого України, про глибоке соцiальне спрямування творчостi художника. У програмi до "Живописной Украины" вперше в українському мистецтвi проголошено думку про соцiальну роль образотворчого мистецтва, а саме видання поклало початок розвитковi в українському мистецтвi офорта. Творчiсть Шевченка перiоду вiд закiнчення Академiї до заслання характеризують переважно портрет i пейзаж. Вiдомо 17 портретiв цього часу, виконаних олiєю, аквареллю i олiвцем,- свiдчення майстерностi i популярностi Шевченка як портретиста серед широких кiл української iнтелiгенцiї. В пейзажах, виконаних аквареллю та олiвцем, переважає замилування просторами, затишними куточками i особливо деревами з їхнiм вибагливим i складним рисунком. Композицiю тут побудовано на другому планi; пiзнiше, десь з лiта 1845, спостерiгаються першi спроби дати i третiй план. Велике мiсце в творчостi Шевченка в цей час посiдав iсторичний пейзаж, що зумовлено роботою художника в Київськiй археографiчнiй комiсiї, для якої вiн змальовував архiтектурнi пам’ятки й iсторичнi мiсця. В цих творах висока майстернiсть поєднуються з науково-документальною точнiстю. за мистецькою вартiстю доробок художника перiоду заслання. тiльки спiввiдношення мiж жанрами, питома вага кожного з них у загальному доробку митця. Найплiднiше вiн працював у жанрi пейзажу – цьому великою мiрою сприяла участь в Аральськiй i Каратауськiй експедицiях. Особливе мiсце в художнiй спадщинi Шевченка рокiв заслання належить жанровим композицiям, що становлять кiлька окремих тематичних груп. Одна з них призначена побутовi казахського народу (сепiї "Казахи в юртi", "Казахська стоянка на Косаралi", "Казахський хлопчик розпалює грубку", " Казахський хлопчик дрiмає бiля грубки", "Казахи бiля вогню" та акварель "Казах на конi", всi 1848-1849рр). Значної розмаїтостi i соцiальної гостроти казахiв тема набула в другий перiод заслання поета (сепiї "Трiо", 1851; "Пiсня молодого казаха", 1851-1857; "Байгушi пiд вiкном", 1855-1856 i "Казашка Катя",1856-1857). У деякi твори ("Т. Г. Шевченко i байгушi", "Т. Г. Шевченко i казахський хлопчик, що грається з кiшкою" 1856-1857) художник вводить свiй автопортрет. Цим Шевченко пiдкреслює своє глибоке спiвчуття до долi казахського народу. Окрему групу становлять композицiї на iсторичнi, мiфологiчнi, лiтературнi та бiблiйнi теми ("Благословiння дiтей", "Телемак на островi Калiпсо", "Робiнзон Крузо", "Самаритянка", "Казашка", "Нарцiс та нiмфа Ехо", "Мiлон Кротонський", "Св. Себастiан", "Умираючий гладiатор", всi – 1856). Всiм їм властиве глибоке психологiчне трактування образiв. Третя, цiлком самостiйна, група жанрових композицiй це сепiя сепiй "Притча про блудного сина", яку Шевченко мав намiр вiдтворити в гравюрi. Викриття експлуататорського ладу досягає тут найбiльшої гостроти. Портретнi твори Шевченка рокiв заслання виконано переважно сепiєю або iталiйським олiвцем (лише кiлька портретiв в Оренбурзi – аквареллю). Вони досконалiшi щодо композицiйної побудови, глибше розкривають психологiчний стан портретованих i являють собою новий крок у розвитку реалiзму художника. Часто Шевченко вводить портрет у жанровi композицiї ("О. Бутаков i фельдшер О. Істомiн пiд час зимiвлi на Косаралi"1848-1849; "Т. Г. Шевченко серед товаришiв" 1856; "Т. Г. Шевченко малює товариша" 1855-1857). Художня спадщина Шевченка останнього перiоду життя кiлькiсно невелика. В цей час вiн багато працював над офортом i досяг у ньому, порiвняно з офортом 1844, нових успiхiв. Серед пейзажiв переважають етюди й начерки, виконанi 1857 на пароплавi, коли поет їхав з Астраханi до Нижнього Новгорода, та краєвиди, створенi на Українi пiд час третьої подорожi 1859 (винятком хiба що є офорти "Вечiр в Альбано поблизу Рима. Лiс" – за твором М. Лебедєва та "Мангишлацький сад" – за власним малюнком). Усi цi пейзажi незалежно вiд мiри їхньої завершеностi, свiдчать про зрослу майстернiсть Шевченка-пейзажиста в останнiй перiод життя. Це виявляється в пiдкресленнi другого i третього планiв, у побудовi композицiї на широкому обрiї та у перевазi повiтряної перспективи над лiнiйною, в глибокiй лiричностi та емоцiйностi краєвидiв. До жанрових композицiй Шевченко звертався лише повернувшись до Петербурга та його майже виключено в зв’язку з роботами в офортi ("Двi дiвчини","Свята родина","Притча про робiтникiв на винограднику"). Всi-1858\ "Сама собi своїй господi". "Приятелi", "Старец на кладовищi", всi-1859). Особливий iнтерес являють портрети роботи Шевченка останнього перiоду його творчостi. Їх вiдомо 41. Усе це - завершенi твори, крiм невеликого рисунка олiвцем – портрета О. Герцена, спокiйного в Нижньому Новгородi. Портрети виконано iтал. олiвцем i крейдою на тонованому паперi та в технiцi офорта. Для портретiв олiвцем характернi смiлива, соковита лiнiя й соковитий штрих. Шевченко намалював їх на пароплавi пiд час переїзду по Волзi, потiм у Нижньому Новгородi, Москвi, на Українi та в Петербурзi. Вони близькi до портретiв, виконаних у Новопетровському укрiпленнi, але набагато контрастнiшi та виразнiшi щодо внутрiшньої характеристики портретованих, хоч сам рисунок у них значно лаконiчнiший. Цiла галерея офортних автопортретiв (шiсть) i портрети вiце-президента петербурзької академiї мистецтв Ф. Толстого та професорiв академiї Ф. Брунi та П. Клодта й академiка І. Горностаєва є визначним здобутком не лише в мистецькiй спадщинi Шевченка, а й в усьому тогочасному офортi. Шевченко зробив великий внесок у розвиток портрета, побутового жанру i пейзажу. Вiн виступав як один з перших на той час офористiв України й Росiї. Його реалiстична творчiсть сповнена великого соцiально-викривального змiсту й вiдзначається глибокою народнiстю, iнтернацiональними мотивами i гуманiзмом. Твори Шевченка мали вплив на весь розвиток українського мистецтва, вони служать життєдайним джерелом для багатьох поколiнь українських художникiв. Художня спадщина Шевченка визначає його видатне мiсце в iсторiї не лише українського, а й свiтового мистецтва. Це одна з перших спроб Шевченка малювати олiйними фарбами. У творi – романтично пiднесений образ молодого поета-художника. Твiр не завершено. Кiлька автопортретiв Шевченко створив пiд час перебування на засланнi. З портретiв, виконаних пiд час перебування Шевченка в Аральськiй експедицiї (1848-1849), до нас дiйшов лише один (папiр, сепiя, 15,6*12,9, Лвiв. Музей українського мистецтва), що його художник незабаром подарував А. Венгжиновському в Оренбурзi. Шевченко зображає себе у вбраннi, яке носив в експедицiї, - звичайному цивiльному платтi i свiтлому кашкетi з великим козирком, на обличчi – слiди втоми вiд нелегких мандрiв. За часiв перебування Шевченка в Оренбурзi збереглися два автопортрети. Один з них (папiр, сепiя, бiлило, 24,3*18,1, ДМШ) виконано не пiзнiше 29/12 1849 i подарованого Ф. Лазаревському. Шевченко зобразив себе в цивiльному одязi – у свiтлiй куртцi, з-пiд якої видно комiр бiлої сорочки. На обличчi вiдчувається душевний спокiй. В тому, що поет зобразив себе так, певно, мало значення те, що в цей час вiн жив не в жахливих умовах солдатської казарми, а на приватнiй квартирi, серед друзiв i мав змогу малювати. Бiльшiсть автопортретiв, створених у Петербурзi в останнi роки життя, Шевченко виконав технiкою офорта. Працюючи над ними, вiн часто користувався фотографiями. За малюнком, виконаним 1845, що його Шевченко вiдшукав, вiн у травнi 1860 створив автопортрет iз свiчкою (папiр, офорт, акватинта, 16,4*13), в якому майстерно передав ефект освiтлення – боротьбу свiтла й темряви, внаслiдок чого твiр набув символiчного звучання. В цьому автопортретi привертає увагу розмаїтiсть застосованих технiчних прийомiв. Густим плетивом рiзної сили штрихiв, пiдкреслених i об’єднаних шаром акватинти, художник показав, як морок вiдступає перед переможною силою свiтла. Обличчя модельоване прозорими перехресним штрихами, а вбрання зображене сiткою паралельних лiнiй, що iмiтують манеру класичної гравюри рiзцем за фотографiєю. Оостаннiй з цiєї групи автопортретiв – у шапцi й кожусi, створений не пiзнiше 4/12 1860 за фотографiєю А. Деньєра, зробленою 1859, дає узагальнений образ портретованого. Твiр вражає глибиною i цiлiснiстю характеристики. Недаремно сучасники поета вважали його найвдалiшим i найбiльш схожим з усiх прижиттєвих зображень Шевченка, i вiн здобув найширшу популярнiсть. Технiчно портрет виконано бездоганно. Офортний штрих набув тут виняткової експресiї. Штрихуванням вкрито не лише тло навколо голови, а й усе зображення; перегукуючись з енергiйним штрихом, яким передано смушеву шапку й комiр кожуха, воно надає портретовi своєрiдної суворостi. На портретi є авторський пiдпис i дата виконання, а також монограма з облямованих колом лiтер, написаних енергiйним розчерком. Окреме мiсце серед автопортретiв Шевченка посiдають автошаржi, що є в альбомах 1839-1843 та 1846-1850, на берегах деяких рукописiв поета та на копiї малюнка "Хата батькiв Т. Г. Шевченка в селi Кирилiвцi", яку виконала Г. Псьол. Цi автошаржi свiдчать, що властиве поетовi почуття гумору не залишало його й в найтяжчi роки життя. Автопортрети Шевченка – своєрiдна автобiографiя, написана рукою великого художнка-реалiста. Незнайденi мистецькi твори Т. Г. Шевченка – твори художника, про якi є тiльки згадки в його автобiографiї, "Щоденнику", листуваннi, повiстях, архiвних документах i записах його сучасникiв. Через тяжкi обставини життя вкрай несприятливо склалася доля його художньої спадщини. До викупу з крiпацтва Шевченко не мав змоги нi збирати, нi зберiгати свої раннi твори. Багато малюнкiв, виконаних по закiнченнi петербурзької Академiї мистецтв, загубилося пiсля арешту поета 1847. Не розшукано й малюнки рiзних рокiв, що залишилися пiсля смертi поета i були проданi з аукцiону у травнi 1861. Із скупих згадок в автобiографiчних поезiях i з мемуарних джерел вiдомо, що Шевченко захоплено малював у дитинствi. Це були переважно вiзерунки, що ними вiн прикрашав переписуванi книжечки, та зображення солдатiв i коней, якими прикрашав стiни хати. Не збереглися й малюнки, якi Шевченко, працюючи в майстернi В. Ширяєва в Петербурзi, робив бiлими ночами iз скульптур у Лiтньому саду. Не дiйшли до нас й першi Шевченковi спроби в жанрi акварельного портретного живопису, до якого вiн звернувся за порадою І. Сошенка. Не знайдено й картину "Хлопчик-жебрак, що дає хлiб собацi", яку Рада академiї мистецтв 27. 11. 1840 вiдзначила срiбною медаллю 2-го ступеня, як першу Шевченкову спробу живопису олiйними фарбами. який у списку Г. Честахiвського творiв Шевченка, що залишився пiсля смертi поета, значиться як виконаний нiбито в Оренбурзi. Не розшукано й деяких робочих альбомiв з малюнками. Деякi Шевченковi твори дiйшли до нас лише в гравюрах iнших майстрiв. Окремi твори Шевченка тепер вiдомi лише у фотографiях i репродукцiях, вмiщених у рiзних виданнях. про їхнi мистецькi якостi, але й сам перелiк робiт значно доповнює уявлення про художню спадщину Шевченка, про рiзноманiтнiсть його iнтересiв i виняткову творчу активнiсть. 1. Закович М. М. Культурологiя: українська та зарубiжна культура: Навчальний посiбник. – К.: Знання, 2007. 4. Івакiн Ю. Поезiя Шевченка перiоду заслання. – К., 1984. – 236 с. 5. Недiлько Г. Я. Тарас Шевченко: життя та творчiсть. – К., 1988. – 245 с. 8. Кирило-Мефодiївське братство. Т. Г. Шевченко – Історiя України – Електронна бiблiотека / http://www.info-library.com.ua/books-text-1044.html.