Історія медицини в епоху Відродження

Історiя медицини в епоху Вiдродження “Історiя медицини в епоху Вiдродження” людську природу, її органiзм, лiкування. догму. У результатi багато наївних i умоглядних представлень Галена (Гален вважав, що кров утвориться в печiнцi, розноситься по тiлу i там цiлком поглинається, що серце служить для утворення в ньому “життєвої пневми”, що пiдтримує теплоту тiла; пояснював процеси, що вiдбуваються в органiзмi, дiєю особливих нематерiальних “сил”: сили пульсацiї, завдяки до-рiй пульсують артерiї, i iн.) перетворилися в анатомо-физиологич. основу М. В атмосферi середньовiччя, коли молитви i святих мощiв вважалися бiльш ефективними засобами лiкування, чим лiки, коли розкриття трупа i вивчення його анатомiї визнавалися смертним грiхом, а замах на авторитети розглядалася як єресь, метод Галена, . допитливого дослiдника й експериментатора, був забутий; залишилася тiльки придумана їм “система” як остаточна “наукова” основа М., а “ученi” лiкарi-схоласти вивчали, цитували i коментували Галена. iзоляцiя заразних хворих. Хрестовi походи, що супроводжувалися мiграцiєю величезних людських мас, сприяли спустошливим епiдемiям i обумовили в Європi поява карантинiв; вiдкривалися монастирськi б-ци i лазарети. Ще ранiше (7 в.) у Вiзантiйськiй iмперiї виникли великi лiкарнi для цивiльного населення. У 9—11 вв. центр наукової мед. думки перемiстився в країни арабського Халiфату. Вiзантiйської й арабський М. ми зобов'язанi збереженням коштовної спадщини М. Древнього Свiту, до-рої вони збагатили описом нових симптомiв, хвороб, лiкарських засобiв. Велику роль у розвитку М. зiграв уродженець Середньої Азiї, рiзнобiчний вчений i мислитель Ібн-Сина (Авиценна, 980—1037): його “Канон лiкарської науки” був енциклопедичним зводом медичних знань. У давньоруськiй феодальнiй державi поряд з монастирською М. продовжувала розвиватися народна М. Розповсюдженi лiкувальники мiстили ряд рацiональних наставлянь по лiкуванню хвороб i побутовiй гiгiєнi, травники (зельники) описували лiкарськi рослини. лiкар Парацельс виступив з рiшучою критикою галенiзму i пропагандою нової М., що ґрунтується не на авторитетах, а на досвiдi i знаннях. Вважаючи причиною хронич. захворювань розлад химич. перетворень при травленнi й усмоктуваннi, Парацельс ввiв у леч. практику рiзнi химич. речовини i мiнеральнi води. Тодi ж повстав проти авторитету Галена засновник сучасної анатомiї А. Везалий; на пiдставi система-тич. анатомування трупiв вiн описав будiвлю i функцiї тiла людини. Перехiд вiд схоластич. до механiко-математичного розгляду природи дуже вплинув на розвиток М. Англ. лiкар У. Гарвей створив навчання про кровообiг (1628), заклавши таким чином основи сучасної фiзiологiї. Метод У. Гарвея був уже не тiльки описовим, але й експериментальним, iз застосуванням математичного розрахунку. Яскравий приклад впливу фiзики на медицину — винахiд збiльшувальних приладiв (мiкроскопа) i розвиток мiкроскопiї. В областi практичної М. найбiльш важливими подiями 16 в. були створення iтал. лiкарем Дж. Фракасторо навчання про контагiознi (заразних) хворобах i розробка перших наукових основ франц. лiкарем А. Парi. До цього часу хiрургiя була пасербицею європейської М. i займалися нею гл. обр. цирюльники, на к-рих дипломованi лiкарi дивилися свисока. Зростання промислового виробництва привернув увагу до вивчення проф. захворювань. На рубежi 17—18 вв. iтал. лiкарем Б. Рамаццини (1633—1714) був покладений початок вивченню промислової патологiї i гiгiєни працi. В другiй половинi 18 i першiй половинi 19 в. були закладенi основи вiйськової i морської гiгiєни. Роботи росiйського лiкаря Д. Самойловича про чум, опублiкованi в другiй половинi 18 в., дозволяють вважати його одним з основоположникiв епiдемiологiї. Умови для теоретич. узагальнень в областi М. були створенi прогресом фiзики, хiмiї i бiологiї на рубежi 18—19 вв.: вiдкриття ролi кисню в горiннi i подиху, закону збереження i перетворення енергiї, початок синтезу органич. речовин (1-я половина 19 в.), розробка навчання про повноцiнне харчування, вивчення химич. процесiв у живому органiзмi, що привело до виникнення бiохiмiї” i т. д. Серед багатьох видатних iмен в iсторiї меди­цини Вiдродження залишив Едвард Дженнер (1719-1823), якому людство зобо­в'язане введенням у широку практику як запобiжного способу щеплення коров'ячої вiспи. Епiдемiї вiспи були страш­ним лихом для людства, особливо у перiод Вiдродження. В цей час у Європi хворiло на вiспу щороку до 12 мiльйонiв чоловiк, з них вмирало 1,5-2 мiль­йони, значна частина тих, що перехворiли, втрачала зiр. Велика смертнiсть (до 90-95 %) спостерiгалась у країнах, куди її за­носили вперше. Такi нищiвнi епiдемiї були в Сибiру в XVII ст. Європейськi завойовники i першi переселенцi в Америцi штучно поширювали вiспу мiж iндiйцями для знищення їх. Здавна суто емпiрично було помiчено, що тi, хто перехворiв навiть i на легку форму вiспи, набувають стiйкої несприйнятливостi до хвороби. Але щеплення — варiоляцiя — iнколи викликали дуже тяжке, а то й смертельне захворювання. Особа, якiй зробили щеплення, крiм того, могла стати джерелом зараження для довколишнiх. Едварду Дженнеру належить велика iсторична заслуга вве­дення в медичну практику запобiжних щеплень коров'ячої вiспи (вакцинацiя) замiсть небезпечних щеплень вiспи вiд людини. Дженнер по одержаннi медичної освiти працював iнтерном у Дж. Гунте­ра, пiзнiше — лiкарем сiльських общин. У процесi роботи вiн довiдався, що, за переконанням селян, особи, якi перехворiли на коров'ячу вiспу (соwpox), не хворiють на людську вiспу. Про це Дженнер повiдомив Гунтеровi, який по­радив йому пильно вивчати цю справу. Дженнер протягом 20 рокiв, просте­живши за рядом осiб, що перехворiли на коров'ячу вiспу, змiг пересвiдчитись в їхньому iмунiтетi пiд час нерiдких у тi часи вибухiв епiдемiй натуральної вiспи. Вiн вивчив, якi щеплення, з яких саме висипних захворювань у корiв, вiдомих пiд загальною назвою сотурох, дають iмунiтет i в який перiод за­хворювання цi щеплення найбiльш дiйовi. Маючи вже такий досвiд, Дженнер 14. У. 1796 р. дозволив собi прищепити вмiст вiспяної пустули з руки служ­ницi сусiднього фермера, що хворiла на коров'ячу вiспу, хлопчиковi Джонсо-вi Фiпсу, якому пiзнiше було прищеплено натуральну вiспу, що не спричини­лось до захворювання. Лише через два роки Дженнер опублiкував свої спо­стереження англiйською мовою. Запропонована ним запобiжна вакцинацiя швидко набула поширення в рiзних країнах на рiзних континентах. Пiсля ко­роткого перебування в Лондонi для популяризацiї вакцинацiї Дженнер по­вернувся на попереднє мiсце сiльського лiкаря, де й прожив усе своє жит­тя, незважаючи на численнi почеснi запрошення з рiзних країн. Вiн не забував Джонса Фiпса, побудував йому будинок i посадив навколо нього розарiй. Запропонований Дженнером спосiб вакцинацiї не дiстав у Англiї пiдтримки i не був навiть опублiкований Лондонським «Королiвським товариством». У другiй половинi XIX ст. в Англiї було органiзовано навiть противакцинацiйну лiгу, яка добилася скасування обов'язкового щеплення вiспи, внаслiдок чого в Ан­глiї спостерiгалися великi спалахи вiспи навiть у порiвняно недав­нi часи. Використана лiтература: Історiя медицини. – К., 1986. Українська та зарубiжна культура. – К., 2000.