Вступ
Критики, вiдзначаючи недостатню соцiальну значимiсть його творiв, писали, наприклад, що у бiльшостi своїх романiв (“Чарiвна гора”, “Йосип i його брати”, “Доктор Фаустус”) Томас Манн залишається в колi культурно-iсторичних i психологiчних проблем. Фiлософським i естетичним спорам, що ведуть його герої, письменник прагне надати епiчного розмаху, не зважаючи на те, що доля iсторiї формується не тут, не в цьому вузькому свiтi, де люди не дiють, а мiркують. Але письменник щиро й чесно прагне розiбратися в тому, що вiдбувається, вiн болiсно шукає вiдповiдей на животрепетнi питання сучасностi й у першу чергу на питання про долi культури. У цьому цiннiсть його творчих пошукiв.
Томас Манн ввiйшов у лiтературу в тi часи, коли в нiй переважав декадентський вплив, коли значне мiсце посiла антигуманiстична проповiдь Нiцше, коли оспiвували смерть, тримали орiєнтацiю на реалiзм i висували на перший план “чисте мистецтво”.
Його iнтерес до психоаналiзу, романтизму, навiть до мистецтва та музики, були окремiшнiми моментами на тлi його служiння бюргерству. Бюргерство - основна тема його творчостi. І якщо часом у його творчостi бюргер i художник вступали мiж собою в конфлiкт, кiнцева правда для Томаса Манна була на боцi бюргера, справжньої iнтелiгентностi. Саме в той рiк, коли молодий автор писав першi свої новели, вiн познайомився з творами Нiцше, i знайомство це виявилось дуже важливим i взагалi для його духовного розвитку, i зокрема для тематики й стилю раннiх його новел.
Фiлософiя Нiцше приваблювала Манна тим, що протестуючи проти брехливої моралi буржуазного суспiльства та проти немiчного, позбавленого значних iдей декадентського мистецтва, вона сама була махровою квiткою декадансу, отруйною, як показав досвiд двадцятого столiття, квiткою, що була позбавлена позитивної, цiлiсної iдеї, називаючи iстину, справедливiсть усього лише втiшливими iлюзiями людства, убачала єдине виправдання для життя, котре не визнає моралi i є безжалiсним, утiм, представляючи собою явище естетичне. Протестом, але не тiльки цим. Людинi, котра побачила на прикладi своєї родини, що ланцюг бюргерських чеснот не такий уже й непорушний, iмпонувала рiшучiсть, з якою ця фiлософiя протиставляла мораль i життя. А крiм того, для юнака, уже, судячи з його перших новел, який зiштовхнувся з жорстокiстю життя в сферi, що посiдає у свiдомостi людей його вiку особливо велике мiсце, одкровенням було саме це переконане протиставлення моральностi iдеї вищої, безжалiсної “правоти бутя”. Але любов молодого Томаса Манна до фiлософiї Нiцше була, при всiй її проникливостi, любов’ю без довiри. “Я майже нiчого не приймав у нього на вiру, - писав вiн, згадуючи про тi часи, - i саме це надавало моїй любовi до нього глибини”. Змiст цього визнання, як ми побачимо згодом, яснiшає при знайомствi з першими кроками Томаса Манна в лiтературi - новелами, написаними в дев’яностих роках, хоча iменi Нiцше в цих новелах ми не знайдемо. Т Манн вiдкрив себе ще ранiше, нiж Нiцше, i це вiдiграло найважливiшу роль у формуваннi його уявлень про зразок художньої форми.
елементами iронiї та емоцiйнiстю.
розумового художника оперувати iдеями, показувати їх образно, через конкретнi ситуацiї, вiдкриваючи читачевi глибокi психологiчнi взаємозв’язки iдей, - це пiдвищена чутливiсть Томаса Манна саме до їхнiх взаємозв’язкiв, його умiння побачити часом хитку межу мiж красою i жорстокiстю, мистецтвом i варварством, щирим поривом i низькою демагогiєю.
Школа, що її пройшов письменник, допомогла йому рано, задовго до того, як Гiтлер прийшов до влади в Нiмеччинi, побачити, який небезпечний, згубний для Європи, для людства є дурман фашистської iдеологiї i вiдстала пасивнiсть, що потурає цiй iдеологiї. У цьому сенсi його “лабораторний метод” загартував письменника для боротьби проти фашизму.
У своїх творах Манн показував кризовий стан свiту i людей XX столiття, що втратили стiйкiсть традицiйних орiєнтирiв, долю культури i європейської цивiлiзацiї, їх несумiснiсть з усiма формами диктату. Головний сюжет романiв Манна — моральнi, духовнi i iнтелектуальнi пошуки європейського iнтелiгента, природа сучасної iндивiдуалiстичної свiдомостi (з комплексом нiцшеанських проблем), що загрожує небезпекою трагiчної замкнутостi.
здобуткiв класичної лiтератури XIX столiття. З цього боку на твори молодого письменника суттєво вплинули Лев Толстой, Іван Тургенєв i представники французького натуралiзму — Емiль Золя та iншi. Друга тенденцiя полягала у наслiдуваннi модерної доби, основою для чого стали творчостi трьох iнших нiмецьких письменникiв i фiлософiв — Артура Шопенгауера, Ваґнера та Фрiдрiха Нiцше. Зовнiшнi впливи та власнi прiоритети Серед зовнiшнiх чинникiв, що вплинули на розвиток Т. Манна-письменника, слiд насамперед згадати спiлкування iз старшим братом - автором таких вiдомих романiв, як «Вiрнопiдданий», «Молодi роки Генрiха IV», «Зрiлi роки Генрiха IV» та iн. Попри те, що взаємини братiв iнколи були доволi напруженими i навiть вiдверто конфлiктними, Генрiх вiдiграв значну роль у мистецькому становленнi Томаса, особливо на початку його письменницької кар’єри. Утiм, ще важливiшим, мабуть, був життєвий приклад Генрiха, який, прислухавшись до свого мистецького покликання, покинув звичний для роду Маннiв «свiт торгiвлi» i приєднався до «свiту мистецтва». І пiзнiше, з гiднiстю подолавши кризу взаємин, брати постiйно пiдтримували творчi та людськi взаємини.
улюбленими митцями. Однак головним кумиром був Й. В. Ґете, з яким Т. Манн, за власними словами, вiдчував «мiстичну спорiдненiсть». Ґетевська спадщина була одним iз найпотужнiших джерел його натхнення.
Значний вплив на письменника справили й традицiї iнших нацiональних лiтератур XIX ст. Багато чого вiн навчився у французьких натуралiстiв — братiв Ґонкурiв, Е. Золя. Ще бiльший вплив справили на нього росiйськi прозаїки, з-помiж яких вiн особливо видiляв Л. Толстого. Знайомство з творами цього генiя, за словами Т. Манна, заряджає iстинний талант «силою, свiжiстю, органiчною радiстю, здоров’ям». Як i Толстой, вiн у своїх творах обстоював моральнi засади життя. Як i Толстой, вiн тяжiв до створення широких епiчних картин, до багатих i пластичних описiв матерiального свiту. Прагнучи вiдтворювати реалiстичну правду й точнiсть фактiв, Манн переносив у твiр «фрагменти» життя, яке спостерiгав безпосередньо навколо себе, а також свiдчення, узятi з газет, енциклопедiй, особистого листування.
Вiдомо, що, описуючи побут родини Будденброкiв у першому своєму романi, Т. Манн звернувся до матерi з проханням дати йому рецепт традицiйної сiмейної страви. Надiслана нею iнформацiя майже без редагування увiйшла до художнього тексту. Так само i щемлива сцена хвороби Ганно Будденброка була, за словами автора, художньою обробкою статтi про тиф, яку вiн «переписав» iз енциклопедичного словника. У приватних архiвах письменника збереглися дагеротипи та фотографiї купцiв i промисловцiв, надрукованi у рiзних часописах останньої третини XIX - початку XX ст. На них, як з’ясували дослiдники, письменник здебiльшого й спирався, створюючи у «Будденброках» портрети бюргерiв.
Настанова митця на «наслiдування» життя iнколи призводила до курйозiв, а iнодi й навiть скандалiв. Неодноразово знаходилися люди, якi, «впiзнавши» себе у маннiвських творах, обурювалися чи ображалися. Один iз найяскравiших випадкiв трапився зi знаменитим австрiйським композитором А. Шенберґом. Довiдавшись, що описанi у романi «Доктор Фаустус» новацiї у музичнiй творчостi головного героя надто прозоро перегукуються iз його власним мистецтвом Шенберґ був розлючений.
Однак з боку Т. Манна такi художнi «вправи» у жодному разi не були продиктованi бажанням фотографiчно копiювати дiйснiсть. Пiд поверхневу «реалiстичнiсть» подiй та образiв у його творах здебiльшого пiдводився символiчний пiдтекст, збагачений тонко розробленою системою лейтмотивiв. На рiвнi художньої форми це вiдрiзняло його твори вiд спадщини вiдомих реалiстiв XIX ст. Вiдрiзняла їх i зовсiм iнша проблематика, що концентрувалася навколо питань мистецтва, культури, духовного життя європейця за умов кризи гуманiзму, тобто вiдповiдала духовi модернiстської доби.
Були у внутрiшньому життi Т. Манна й проводирi нового свiтосприймання. Це три його великих спiввiтчизники - фiлософи А. Шопенгауер i Ф. Нiцше та композитор Р. Ваґнер. Твори цих уславлених синiв Нiмеччини доносили до свiдомостi молодого письменника найважливiшi питання життя й мистецтва на межi столiть. Це i популярна за декадентської доби iдея «занепаду» життя (особистостi, європейської культури), пiд якою розумiли складне поєднання «послаблення» життєвої енергiї та зростання духовної витонченостi, а також хворобливий потяг до смертi. Це i поривання людини до досконалого, концепцiя протистояння «етики» та «естетики» у мистецтвi, а також спроба замiнити релiгiю мистецтвом. Багато з iдей, що його зачаровували у юнацтвi, Манн згодом критично переосмислив. Утiм, свiтлоносний слiд сузiр’я Шопенгауер – Вагнер – Нiцше проходив через усю його творчiсть.
Отже, провiднi теми творчостi Т. Манна - це взаємини художника i бюргера (тобто проблема протистояння мистецтва та свiту банального життя); осмислення кризи гуманiстичної культури й напружений пошук засобiв її подолання та iн.
Провiднi жанри художньої творчостi - роман i новела. Цi класичнi для захiдної лiтератури жанри зазнали пiд пером Т. Манна суттєвого оновлення. Зокрема, у новелах наголос був перенесений зi змалювання зовнiшнiх подiй на внутрiшнє життя, з характеру героя - на уособлену в ньому духовну проблему; великого значення набули iнакомовний план сюжету, пiдтекст, символiчнi деталi й лейтмотиви, оповiдний ритм. Те ж саме здебiльшого стосувалося й романiв письменника, в яких, окрiм того, значно збiльшилося iнтелектуально-фiлософське навантаження.
Висновки
Письменницька спадщина Манна залишається в центрi свiтового лiтературного життя. Вiн класик роману XX столiття, який зумiв розширити рамки жанру й наситити його новим соцiально-фiлософським змiстом. Використовуючи традицiйнi форми роману, Томас Мани поглиблював i перетворював їх. Вiн надав оповiданню особливої гармонiйної полiфонiйностi, синтезуючи авторську мову та мову персонажiв, сучаснiсть i минуле, рiзнi шари дiйсностi, рiзнi форми її сприйняття, нарештi, конкретнiсть зображення i фiлософську глибину проблематики. Саме його твори були сприйнятi багатьма нiмецькими письменниками XX столiття i навiть цiлими поколiннями письменникiв за деяку точку вiдлiку, за приклад, що визнавався чи заперечувався, за основну данiсть, у порiвняннi з якою яснiшою ставала мета i напрямок власної творчостi.
До кращих творiв Томаса Манна належать новели “Трiстан” (1903), “Тонiо Крегер” (1903) та iн., у яких з великою психологiчною глибиною змальованi взаємини людей мистецтва зi свiтом буржуазної практики, у них поєднується iронiя з проникливою лiричнiстю. Приступаючи до роботи над оповiданням “Смерть у Венецiї” в 1911 роцi, автор ще не знав, що воно буде пiдсумковою оцiнкою нового, глибокого аналiзу проблем. У 1924 роцi вийшов роман Томаса Манна “Чарiвна гора”, у ньому подана картина iдейного життя буржуазного суспiльства в переддень Першої свiтової вiйни 1914-1918 рокiв.
Антифашистськими iдеями перейнята новела “Марiо i чарiвник”, 1930), а також iсторична тетралогiя на бiблейську тему – “Йосип i його братии”.
Тетралогiя “Йосип i його братии” (1933-1943) складається з самостiйних романiв “Історiя Якова”, “Юнiсть Йосипа”, “Йосип у Єгиптi” i “Йосип-годувальник”. Крiм того, цим романам передує передмова автора “Пекельний шлях”, що коротко викладає iсторико-мiфологiчнi та фiлософськi концепцiї книги.
Манн казав, що в цiй тетралогiї вiн прагнув показати мальовничий, iлюзорно-пластичний свiт стародавностi. Роботу над цими романами вiн назвав “зухвалою грою”. За допомогою арсеналу художнiх засобiв Манн вирiшив оживити стародавнiсть, ґрунтуючись на легендах, мiфах, пiснях i сказаннях. Для цього письменник у 1930 роцi вирушив до Палестини та Єгипту, мiсць, що збирався описати. Гуманiзуючи мiф i показуючи його конкретнi соцiально-iсторичнi джерела, Манн виступив тут проти характерних для фашизму спроб возвеличити мiф i взагалi iнтуїтивний iррацiоналiзм за рахунок рацiонального людського мислення.
Перехiд до широкого зображення iсторичної та сучасної дiйсностi i висування масштабних, репрезентативних героїв дозволили авторовi бiльш безпосередньо i повно висловити найсуттєвiшу проблематику епохи.
Письменницька спадщина Манна залишається в центрi свiтового лiтературного життя. Вiн класик роману XX столiття, який зумiв розширити рамки жанру й наситити його новим соцiально-фiлософським змiстом. Використовуючи традицiйнi форми роману, Томас Манн поглиблював i перетворював їх. Вiн надав оповiданню особливої гармонiйної полiфонiчностi, синтезуючи авторську мову та мову персонажiв, сучаснiсть i минуле, рiзнi шари дiйсностi, рiзнi форми її сприйняття, нарештi, конкретнiсть зображення i фiлософську глибину проблематики. Саме його твори були сприйнятi багатьма нiмецькими письменниками XX столiття i навiть цiлими поколiннями письменникiв за деяку точку вiдлiку, за приклад, що визнавався чи заперечувався, за основну данiсть, у порiвняннi з якою яснiшою ставала мета i напрямок власної творчостi.
Тематична багатограннiсть творчої спадщини Т. Манна вiдбилася у широкому спектрi науково-дослiдницьких студiй, у яких аналiзується його творчий доробок. Вивчення праць Т. Манна здiйснюється не лише у рiзних ракурсах, а й у рiзних ланках європейської культури: естетики, фiлософiї, лiтературознавства, мовознавства, психологiї, мистецтвознавства тощо.
К. Гюбнер, В. Етте, Г. Курцке, Д. Пратер, М. Райх-Ранiцкий, К. Харппрехт) i поєднують детальний розгляд творiв письменника з висвiтленням загальних тенденцiй та закономiрностей лiтературного процесу, дослiджують особливостi роману ХХ ст. (Ю. Абушева, В. Адмонi, С. Апт, Г. Варакiна, Н. Какабадзе, Л. Кецба, М. Кургiнян, Я. Кучинський, Л. Мальчуков, Т. Мотильова, А. Русакова, Т. Сiльман, Б. Сучков, А. Федоров).
Варто вiдзначити, що критична лiтература про Т. Манна у декiлька разiв перевищує його лiтературний спадок, а вiн нараховує понад десять тисяч сторiнок. Поява нової критичної лiтератури у першу чергу пов’язана з сенсацiєю останнiх десятирiч – вiдкриттям щоденникiв Т. Манна, якi утворили корпус нових матерiалiв. Це записи 1918–1921, 1933–1934 а також 1940–1955 рокiв. Цi нотатки являють сумiш особистих зiзнань, психологiчних самоспостережень, сублiмацiй внутрiшнiх проблем.
Вершиннi романи Т. Манна давно увiйшли до скарбницi лiтературної класики XX ст. Звiсно, читати їх нелегко, адже вони порушують складнi духовнi проблеми. Але не зважаючи на це, це твори, якi вартi нашої уваги.
Список використаних джерел
1. История немецкой литературы. / Под ред. Доронина Д. Ю. – М.: Просвещение, 1986.
2. Зарубежная литература XX века: Учеб. для вузов / Андреев Л. Г., Карельский А. В., Павлова Н. С. и др., Под ред. Андреева Л. Г. – 2-е изд., испр. и доп. – М.: Высш. шк.: 2003.
4. Курс лекций по истории зарубежной литературы XX века. Под. Ред. проф. Елизаровой М. Е. и доц. Михальской Н. П. – М.: Высшая школа, 1965.
5. Хандогiна Л. Л. Нiмеччина Томаса Манна: соцiокультурний аспект у фiлософсько-естетичному дослiдженнi // Вiсник Київського нацiонального унiверситету iменi Тараса Шевченка. Серiя: Фiлософiя. Полiтологiя. – Випуски 56-57. – К., 2003.
|
