Реферат/сочинение: "Боротьба за Українську Помісну Православну Церкву"

Реферат з релiгiєзнавства

Боротьба за Українську Помiсну Православну Церкву

Коли ми шукаємо причини суспiльно-економiчних негараздiв i бiдностi у потенцiйно багатiй Українi, тодi оглядаємо переважно поле полiтичних i економiчних подiй. І хоча аналiз подiй у цiй сферi дає змогу дiйти важливих i слушних висновкiв, їх глибина все одно є недостатньою, оскiльки не враховує суттєвих iнтересiв у сферi духовнiй. А ця сфера надзвичайно далека вiд однозначностi.

Історiя свiдчить, що всi держави мали в своїй основi духовнi цiнностi, свою нацiональну iдею, свою мову. Носiєм цих цiнностей була нацiональна незалежна церква. За участi нацiональних церков поставали новi мiцнi держави, i навпаки — без церковної пiдтримки державотворчий процес залишався незакiнченим. Бiльше того, такi держави зникали з карти свiту, а такi народи розчинялися серед iнших. Історiя може навести багато вельми показових прикладiв.

Створення окремої вiд Ватикану англiканської церкви сприяло перетворенню Великої Британiї на свiтову iмперiю, перехопивши iнiцiативу у Іспанiї — оплоту римського католицтва в Європi.

Наявнiсть власних церков у грузинського та вiрменського народiв стала вирiшальним фактором, котрий зiрвав намагання чужих iмперiй розчинити їх та асимiлювати. Болгарський народ взагалi зобов'язаний церквi своїм фiзичним виживанням. Саме ченцi пiдняли народ на повстання, котре, врештi-решт, завершилося звiльненням Болгарiї з-пiд османського поневолення. І навпаки: саме сприйняття частиною сербiв i хорватiв у складi Османської iмперiї iсламу призвело до появи на Балканах цiлком нового народу — "мусульман" (себто боснiйцiв).

Не менш значну роль вiдiграла церква в iсторiї українського народу. Християнство торувало собi шлях до наших земель через князiвську верхiвку суспiльства: останнi Києвичi, княгиня Ольга, князь Ярополк i, нарештi, Володимир Великий. Єднiсть вiри повинна була сприяти етнiчнiй консолiдацiї рiзних племен навколо Києва. Спершу покладалися надiї на реформу язичницької релiгiї, створення єдиного пантеону богiв. Проте цi надiї не справдилися, оскiльки язичництво не мало очiкуваної об'єднувальної сили. Тому в 988 р. було запроваджено християнство за православним обрядом, котре стало головною iдеологiчною ланкою у формуваннi iз окремих племен руського (українського) народу. Недарма вже в IX ст. поняття "руський" i "православний" для лiтописцiв стали фактично синонiмами. Пiзнiше, за литовсько-польської доби, приналежнiсть до руських, русинiв визначалася насамперед їх вiдношенням до православ'я. Нацiональна церква була джерелом сили для народу, допомагаючи пережити скрутнi часи. І сьогоднi Україна залишається найбiльшою православною країною свiту, де чисельнiсть вiруючих усiх гiлок православ'я сягає 30 мiльйонiв.

насправдi вiдбувається зовсiм протилежне: криза в суспiльствi поглиблюється, поширюючись i на духовну сферу. І пов'язане це з боротьбою українцiв за право мати власну церкву.

розумiв, що держава може бути незалежною i могутньою лише тодi, коли в нiй буде незалежна церква. Ще одна спроба мала мiсце, коли митрополитом Київським став Климент Смолятич. Проте спроби утворення власної Помiсної Церкви не увiнчалися успiхом, оскiльки заважали iнтересам Вiзантiйської iмперiї. Татаро-монгольський погром поклав остаточний край змаганням за Помiсну Церкву.

козацтва митрополит Київський Петро Могила мрiятиме про створення Київського Патрiархату. На початку XX ст. разом з боротьбою за Українську державу вiдродився i автокефальний рух, тобто боротьба за Помiсну Українську Православну Церкву. Але тодi не судилося. Знову про неї заговорили у 1960-тi рр. з появою митрополита Київського Фiларета. В цей час Україну очолював П. Шелест, з iнiцiативи котрого вiдбулися деякi позитивнi зрушення в українському нацiональному життi. Зокрема, тодi порушили питання видавництва Бiблiї, Молитвослова та iншої богословської лiтератури українською мовою. Головним перекладачем був сам Фiларет.

Однак всi цi спроби зазнали невдачi, оскiльки перешкоджали iнтересам iмперiй, до складу котрих входила Україна. Утворення будь-яких помiсних церков завдавало удару по iмперському пануванню, зважаючи на великий вплив церкви в суспiльствi. Тому державна влада послiдовно знищувала нацiональну церкву, аби поставити пiд свiй контроль духовне життя українцiв. Однак вiдсутнiсть такої церкви сьогоднi, на десятому роцi незалежностi України, коли вже немає чужої влади, виглядає дивним i незрозумiлим. Так само, до речi, як i активна дiяльнiсть в Українi церкви з колишньої метрополiї. Йдеться про Росiйську Православну Церкву (РПЦ) та її єпархiї в Українi, котрi прикриваються назвою "Українська православна церква" i "канонiчне" пов'язанi з московською патрiархiєю.

* * *

влада скасувала московську патрiархiю, натомiсть утворивши напiвсвiтський синод. Як уже зазначалося вище, iмператор Микола ІІ навiть не вважав чимось незвичайним запропонувати себе — монарха — в предстоятелi РПЦ. Мовляв, було б цiлком природнiм, якби самодержець для повноти своєї влади в iмперiї очолив ще й церкву. Бiльшовики не бачили принципової рiзницi мiж РПЦ i царатом, тому зруйнували церкву разом iз Росiйською iмперiєю.

пiдкорятися. Найбiльш скандальний з них — так зване "Авiньйонське полонення пап" (березень 1309-сiчень 1377 рр.). Агенти французького короля Филипа IV захопили замок Папи Римського Бонiфацiя VШ, i той помер пiд арештом. Пiд тиском короля новим Папою обрали французького архiєпископа Бордо — Папу Климента V. Починаючи з нього протягом 70 рокiв французькi королi утримували всiх римських пап у Авiньйонi, щоб тi були слухняними марiонетками в королiвських руках. Згодом тривала залежнiсть пап вiд Габсбургiв пiдштовхнула англiйський парламент у 1534 р. прийняти Акт про супрематiю, що започаткував незалежну вiд Риму англiканську церкву,

"життєвого простору", перебували католицький i лютеранський священики. У молитвах перед боями та при панахидах по загиблих вони не забували весь час повторювати: "В iм'я фюрера, народу i рейху! Амiнь".¹ Фактично це було повторенням слiв самого фюрера з партiйних зборiв нацистiв. Але спробували б священики цього не сказати. У нацистськiй службi безпеки SD iснував окремий вiддiл III-с, котрий збирав вiдомостi у релiгiйних колах. 12 травня 1941 — в момент найбiльшого загострення боротьби проти церкви — до цiєї "роботи" пiдключилося i гестапо. Вiддiл гестапо ІV-в "вiдповiдав" за дiяльнiсть церков, релiгiйних сект, франкмасонiв, а також за "остаточне вирiшення" єврейського питання у Європi.²

Не вiдставав вiд Гiтлера i сталiнський режим. Московська патрiархiя з моменту свого вiдновлення у 1943 р. разом iз своїми статутами, положеннями, ритуалами iснувала не бiльше як сценiчна бутафорiя, повнiстю пiдпорядкована державi. Фактично РПЦ була фiлiєю ЦК КПРС у церковних справах, забезпечуючи владу партiї на цьому "фронтi". Лише з дозволу КДБ i ЦК КПРС священнослужитель мiг отримати сан. Сталiн навiть нагороджував деяких "служителiв культу", а черницi з Києва в подарунок рiдному вождю вишили його портрет.

"радянської" РПЦ Олексiй I у 1950-60-х рр. слухняно виконував побажання голови Ради в справах РПЦ при Радi Мiнiстрiв СРСР генерала держбезпеки Г. Карпова. Ще не встигали мiжнароднi органiзацiї широко оприлюднити заяви-протести про порушення свободи совiстi в Радянському Союзi, як тут же з оперативнiстю iдеологiчного вiддiлу ЦК отримували гнiвну вiдповiдь з патрiаршої резиденцiї. Тiльки-но в релiгiйному середовищi з'являлися паростки iнакодумства, як усi причетнi до цього позбавлялися кафедр, суворо каралися першоiєрархом. Останнiй патрiарх "радянської" РПЦ Олексiй II пiд час свого сходження на духовний престол в 1990 р. у виступi на сторiнках газети "Правда" радив не допускати розколу в лавах КПРС(!).

Особливi вiдносини РПЦ з державою не припинилися й пiсля розпаду СРСР. Патрiарх Олексiй II на п'яту рiчницю свого патрiаршества 7 червня 1995 р. в присутностi кесаря Б.Єльцина заявив про те, що церква "рука об руку з державною владою буде вести Росiю до величi та могутностi". Пiсля приходу президента В. Путiна Олексiй II пiдтвердив завдання РПЦ "соработничать" з державною владою у справi побудови Великої Росiї. РПЦ навiть включена до нової росiйської державної програми патрiотичного виховання громадян. Патрiарх особисто увiйшов до керiвництва Нацiонального вiйськового фонду, де акумулюються кошти для рiзних патрiотичних й соцiальних потреб вiйськовослужбовцiв. Також патрiарх наказав усiм росiйським єпархiям, монастирям, приходам встановити тiснi зв'язки з вiйськовими частинами. У своєму нещодавньому новорiчному зверненнi до православних вiруючих Олексiй II говорив про майбутнє вiдродження Великої Росiї, хоча як мiнiмум половина з них є громадянами зовсiм iнших держав. Не зрозумiло, яким чином Олексiй II може пiсля цього бути для них духовним наставником?

"РПЦ приближается к тому, чтобы занять нишу государственной религии. Де-юре это невозможно. Де-факто православная религия, кажется, перестает быть частным делом?"³

полiтиками. Патрiарх також затвердився в першiй частинi рейтингу провiдних росiйських полiтикiв. На державних урочистостях завжди знаходиться праворуч вiд президента, немов комiсар поряд з командиром. Серед вищого духовенства РПЦ розповсюджена точка зору про необхiднiсть участi церкви в соцiально-економiчних i полiтичних справах держави. Мовляв, тiльки церква здатна протистояти конфлiктам. Зокрема, про це стверджував дуже впливовий в РПЦ митрополит Смоленський i Калiнiнградський Кирил на Мiжрелiгiйному миротворчому форумi в листопадi 2000 р.

Насправдi участь церкви у свiтських справах найчастiше призводить до загострення конфлiктiв. Церква не розв'язала жодного з них, але саме релiгiйнi гасла стимулюють їх розвиток. Зважаючи на це, росiйська влада активно використовує можливостi РПЦ задля поширення свого полiтичного впливу на православнi країни. І РПЦ торує шлях росiйським iнтересам.

держави. Виконуючи полiтичне замовлення Кремля, РПЦ намагається посилити вплив на українське православ'я. Все, що працює на возвеличення Росiї, "вiковiчної дружби" з нею, всiляко заохочується i пiдтримується. Аби в українцiв при цьому не виникало зайвих пiдозр, московською патрiархiєю робиться це не напряму, а руками її мiсцевої фiлiї. Йдеться про начебто окрему i автономну Українську Православну Церкву (УПЦ), а насправдi звичайну митрополiю РПЦ на чолi з митрополитом Київським i всiєї України Володимиром.

"церкви" УПЦ (МП) досить рiзноманiтнi. На попереднiх президентських виборах її священнослужителi вiдкрито закликали голосувати за окремих кандидатiв, вигiдних Москвi. Черницi Днiпропетровської єпархiї роздавали мирянам листiвки з статтею В. Карабулiна "Закат Украины — самостийничество как идеология национального уничтожения". Але апофеозом полiтиканiв з УПЦ (МП) стала "робота" Союзу православних братств, котрий активно пiдтримував голову Комунiстичної партiї України П. Симоненка. Повiдомлялося, що Симоненко "предоставит равенство для свободного развития украинской и русской равноправных культур", "в школы вернет нормальные программы", "восстановит Родину". І все це можна було зустрiти в листiвках, розповсюджуваних у головному храмi Києво-Печерської лаври — Трапезнiй церквi.

А починалося все з того, що напередоднi виборiв iнформацiйно-аналiтичний центр Союзу православних братств iз скрупульознiстю спецслужби пiдготував на 23 сторiнках "аналiз виборчої ситуацiї по партiях" для першоiєрарха УПЦ (МП). Визначивши, що немає нiяких євангельських догматичних, канонiчних заперечень для участi у виборах, православнi "iнформацiйнi аналiтики" накреслили завдання:

"Нам необхiдно забезпечити зовнiшнi умови iснування Церкви, бо, на жаль, ми не живемо в iмператорський перiод i єпископа зовнiшнiх справ у Церквi немає, нi Костянтина Великого, нi царя".

"аналiтики" прийшли до парадоксального висновку: пiдтримати КПУ. Мовляв, хоча комунiсти й "не пiдстроюються пiд Церкву", однак "в них залишилась якась принциповiсть, можливо неправильна, як заблужденiе (так в текстi — авт.), а все ж принциповiсть". Зате в усiх iнших партiях лiдери i члени були комунiстами, але зрадили цю iдею.

Дивна логiка. А як же бiльшовицькi злочини проти людства i переслiдування Церкви? А фiзичне знищення православних i руйнування храмiв? Тим бiльше, що сучаснi комунiсти в жодному документi не вiдмовляються вiд тiєї полiтики, котру вони проводили у 1920-1980-х рр. Але "iнформацiйнi аналiтики" УПЦ (МП) згоднi на їх повернення до влади:

"Це буде iснування як в радянськi часи. Зате такi штучнi утворення, як КП, УАПЦ розлетяться як картоннi домiвки, а УГКЦ буде затиснута в Галичинi... Буде одне стадо i один пастир" <...> Покажемо разом "како может Православных вера".

Отже, ладнi терпiти новi комунiстичнi гонiння, аби лише за допомогою їх влади вiдновити духовну монополiю Московського Патрiархату. І разом з цим реанiмувати СРСР.

Наостанок зауважимо, що створення цього Союзу наводиться як одне з досягнень першоiєрарха УПЦ (МП) Володимира у виданнях на честь його 65-рiччя.⁴ Проте деякi моменти в дiяльностi "православних братчикiв" викликають сумнiви щодо справжнього їх керiвника. Зокрема, центр Союзу православних братств знаходиться у Москвi (вул. Даниловський вал, 13-А), а вiд єпархiй України до нього входять органiзацiї з чiтким iдеологiчним спрямуванням:

"Русская община Ивано-Франковской области", "Всероссийская партия монархического центра" (м. Київ), братство Преподобного Серафiма Саровського донських козакiв (станиця Луганська Луганської областi), "Одесское Черноморское казачество" та iншi. Навiть серед власне релiгiйних органiзацiй Союзу переважають такi, що нiчим не пов'язанi з українським православ'ям: "Русское Богословское общество Святого Праведника Иоанна Кронштадского" (м. Одеса), "Братство Святого Благоверного князя Александра Невского" (Луганська обл.), "Братство Святых Новомучеников и исповедников Российских" (м. Київ), "Братство Казанской иконы Божией Матери" (м. Київ)... Усi вони прикривають свою полiтичну сутнiсть церковними образами. Значно вiдвертiшi у своїх цiлях росiйськi учасники цього Союзу православних братств. Із звiту про дiяльнiсть братства з Санкт-Петербургу:

"Наше братство носит название "Державной иконы Божией Матери". Брошюру "Покровительство Божией Матери над Россией" составил Н. К. Симаков, мы ее раздаем по храмам и соборам".⁵

Складається враження, що у своїй дiяльностi в Українi Союз православних братств керується прямими настановами Москви, а не першоiєрарха УПЦ (МП). Саме тому дискредитацiя української державностi посiдає провiдне мiсце серед їх цiлей. Та й що говорити про черниць i "православних братчикiв", коли навiть вище духовенство УПЦ (МП) не обирає засобiв у боротьбi за об'єднання православних вiруючих в однiй iмперiї. 13 вересня 1998 р. новопризначений єпископ Кiровоградський i Олександрiвський УПЦ (МП) Пантелеймон у Свято-Покровськiй церквi м. Олександрiї заборонив хору спiвати духовний гiмн "Боже Великий Єдиний, нам Україну храни", а також виголошувати проповiдi українською мовою. Мiж iншим, формально кожен прихiд вiльний сам обирати мову служiння. Найбiльш одiозна особа в iєрархiї — митрополит Одеський Агафангел у своєму виступi в газетi "Русь православная" у вереснi 2000 р. взагалi назвав українське населення в Одеськiй областi "переселенцами". Отож, українцi стали переселенцями на власнiй землi!

При цьому всьому московська патрiархiя разом iз своєю "українською фiлiєю" УПЦ претендує на монополiю в органiзацiї духовного життя в Українi, "вiщаючи" з позицiй росiйських iнтересiв. Якби нам хтось розповiв, що, наприклад, у сувереннiй Болгарiї православна церква перебуває пiд владою Московського Патрiархату, безкарно веде антиболгарську й антидержавну пропаганду, пропагує розвал болгарської держави i возз'єднання з державою "старшого православного брата" в iм'я могутностi православного панславiзму, то ми подумали б, що маємо справу з божевiльною людиною. Але РПЦ продовжує "працювати" в Українi, залишаючись на пострадянських теренах однiєю з найвпливовiших сил щодо реанiмацiї СРСР у виглядi Великої Росiї.

І не лише в Українi. Тiльки-но комунiсти перемогли на виборах у Молдовi, як Олексiй II разом iз росiйським президентом Путiним мав розмову з лiдером молдавських комунiстiв Вороновим. Пiсля цього новообраний президент Молдови Воронов проголосив намiри приєднати свою країну до державного союзу Росiї та Бiлорусi.— основи нового СРСР.

"троянського коня" росiйської великодержавної полiтики Кремль не залишає без уваги проблем щодо полiпшення матерiального забезпечення церковного керiвництва, влаштування їх побуту. Патрiарху Олексiю II за наказом Єльцина видiлити охоронцiв, кремлiвський спецзв'язок i два "членовози" — броньованих урядових ЗІЛи. Зокрема, особисту охорону патрiарха в поїздках за кордон складають вiсiм представникiв департаменту по боротьбi з тероризмом ФСБ Росiї. Мiж iншим, у 1950-х рр. генерал Г. Карпов так само пiклувався вiд iменi держави та партiї про патрiарха Олексiя І:

"... бажано, щоб патрiарх Олексiй якомога довше перебував на чолi Православної Церкви, i тому рада просила 4-е управлiння при Мiнiстерствi охорони здоров'я СРСР придiляти бiльше уваги нагляду за станом його здоров'я".⁶ Як бачимо, спадкоємнiсть виражена яскраво.

* * *

Чи не найважливiшим напрямом "соработничества" мiж РПЦ i державною владою Росiї здавна була боротьба з Українською церквою (дивися додаток №2). Адже вона завжди була безпосереднiм учасником iсторичного процесу, впливала на багато важливих i значимих у життi народу подiй, дбала насамперед про духовнi потреби нацiї, її єднiсть i монолiтнiсть. У найтяжчi для українського народу часи розрухи i бездержавностi саме духовнi провiдники, видатнi дiячi української церкви, допомагали зберегти в душах пастви прабатькiвську вiру, а з нею — i свою нацiональну iдентичнiсть. Тому невипадково, що наступ на українськi права завжди розпочинався з наступу на церкву. РПЦ тягнулася до своєї духовної монополiї хоча б у межах слов'янського православного свiту i Росiйської iмперiї. Вiдкидалися будь-якi згадки про змагання України за державнiсть, її окремiшну iсторiю, культуру, а вiдтак — церковне життя. Спецiальнi настанови по церквi видавалися для усунення не те що української мови, а навiть вимови, котра вiдрiзняється вiд "чистого российского слога". Московська синодальна цензура розгорнула переслiдування в церквi всього українського з таким масштабом, нiби виганяла "єресь" iз православ'я.⁷

"вiкова боротьба українського православ'я за автокефалiю, яка набула особливо виразних форм у XX ст., була водночас i боротьбою за нацiональну незалежнiсть України".⁸

Якщо наприкiнцi 1926 р. Українська Автокефальна Православна Церква (УАПЦ) нараховувала 2 800 парафiй, 10 657 священикiв, 35 єпископiв, то вже у 1931 р. вiд неї залишалося 200 священикiв, а на початку 40-х — лише кiлька осiб.⁹ й помер в 1934 р. у психiатричнiй лiкарнi в Ленiнградi. У сiчнi 1930 р. пiд тиском влади було скликано "Надзвичайний собор", який ухвалив резолюцiю про контрреволюцiйнiсть УАПЦ та її "самолiквiдацiю". При цьому слiд зазначити, що шалена антирелiгiйна боротьба велася бiльшовиками проти всiх церков i релiгiй. Але тiльки Українську церкву вони прирiвнювали до контрреволюцiйних полiтичних органiзацiй та повнiстю фiзично винищили:

"Возглавляемое петлюровцами, ее духовенство маскировалось мнимой непричастностью к политическим партиям и сеяло националистический дурман среди трудящихся, морально и материально поддерживало врагов Советской власти. <...> Органы Советской власти приняли меры к пресечению ее контрреволюционной деятельности".¹⁰

греко-католикiв своєму марiонетковому синоду РПЦ. Згодом уособленням українського сепаратизму в очах Росiї був митрополит Галицький i архiєпископ Львiвський Андрiй Шептицький. Вже в перший тиждень перебування росiйської влади у Львовi в 1914р., коли генерал-губернатор О. Бобринський виголосив програму русифiкацiї Галичини, митрополит почав виступати з проповiдями, де закликав українцiв твердо i непохитно стояти у своїй вiрi й народностi.

Репресiї проти УГКЦ не примусили себе чекати. Шептицький потрапив до росiйської в'язницi (i не востаннє). Але справдi цiлковитого розгрому УГКЦ зазнала за радянських часiв. Якщо марiонеткову РПЦ комунiсти ще терпiли, то УГКЦ офiцiйно вважали "зрадницькою" i намагалися повнiстю лiквiдувати. На 1941 р. УГКЦ мала 3 040 парафiй, 4 400 церков i каплиць, богословську академiю, 127 монастирiв, 5 духовних семiнарiй, 2 школи, 9 газет i часописiв, митрополита i 10 єпископiв, 2 950 священикiв, 1 610 ченцiв, 540 студентiв, 4 159 004 мирян. Українцi складали серед греко-католикiв 91,8 %.¹¹ Церкву формально об'єднали з РПЦ, вiдiбрали у неї все майно i репресували духовенство — близько 2,5 тисяч осiб, враховуючи весь єпископат i митрополита.

пробачить за великий розмiр цитування, проте воно того варто):

"Стремясь вырвать из-под ног повстанцев религиозно-идеологическую почву, с марта 1946 г. Москва повела открытую борьбу с греко-католической церковью. Ее цель состояла в принуждении униатского духовенства к переходу в православие. В результате жестокого идеологического прессинга Центра, а также серии репрессивных мер в отношении "непокорных", к середине года (того ж 1946 — авт.) 997 из 1 270 униатских священников приняли решение воссоединиться с Православной Церковью, о чем было официально объявлено на Львовском соборе греко-католического духовенства и мирян. Фактически упразднялась Брестская уния 1596 г., что вызвало резкое недовольство Ватикана. Проведением кампании непосредственно руководил первый секретарь ЦК КП(б)У Н. Хрущев, который на все действия запрашивал санкции лично у И. Сталина. Именно Н. Хрущев докладывал в Москву, что за короткое время около 3 тыс. приходов влились в Русскую церковь. Были ликвидированы 230 "непокорных" приходов и 48 греко-католических монастырей. Аресту подверглись 344 униатских священника и монаха, отказавшихся от перехода в православие.

"меры" в отношении униатов отчасти подорвали влияние католицизма на местах. Однако они нанесли ощутимый вред общему примирению в регионе. Силовое вмешательство государства в церковные дела объективно оттолкнуло часть униатского населения от православия, привело в ряды повстанцев новых бойцов, объединенных идеей "борьбы с москалями" во имя спасения собственной религиозной конфессии. Греко-католическая церковь перешла на нелегальное положение. Проблема была загнана вглубь. Сопротивление оуновцев вплоть до начала 60-х годов во многом объясняется именно религиозным фактором. Греко-католическое вероучение (не без "помощи" Москвы) явилось своеобразной идеологической базой сопротивления".¹²

У цих словах є все: i причини переслiдувань УГКЦ, i методи її "возз'єднання" з РПЦ, i навiть закамуфльоване визнання марiонеткового стану РПЦ перед комунiстичною владою. Інакше чого б це влада так пiклувалася про "перехiд" греко-католикiв до РПЦ? Пiсля 18 рокiв ув'язнення живим вийшов лише один єпископ УГКЦ — майбутнiй кардинал Йосип Слiпий. У концтаборах загинула бiльшiсть священнослужителiв, сотнi тисяч мирян були депортованi. На сорок рокiв церква пiшла у пiдпiлля.

Тiльки в серединi 1980-х рр. з iнiцiативи Папи Римського, президента США Р. Рейгана та Андрiя Сахарова розпочалася поступова легалiзацiя УГКЦ. Керiвництво СРСР реагувало на це дуже нервово. Виконуючи його директиву щодо викорiнення активностi греко-католикiв, Рада у справах релiгiї при Радi мiнiстрiв УРСР пiдготувала доповiдну записку "Про так звану Українську католицьку церкву та заходи по подоланню релiгiйно-нацiоналiстичного сепаратизму". Цей документ рекомендував скористатися можливостями РПЦ:

— зареєструвати громади РПЦ у населених пунктах, де вiдчувається сильний вплив унiатiв;

"Православний вiсник", видання православних книг українською мовою тощо.

ЦК КПУ пiдтримав цi заходи. Однак СРСР незабаром перестав iснувати, й залишена без державної силової пiдтримки РПЦ почала втрачати набутi таким чином приходи в Захiднiй Українi. УГКЦ поставила питання про повернення вiдiбраних у неї храмiв. Не маючи змоги протистояти цьому процесовi, московська патрiархiя зчинила ґвалт. Втрату свого панування в Захiднiй Українi вона намагається представити як переслiдування православ'я в цiлому. Хоча насправдi йдеться лише про владу саме московської патрiархiї, котра, як вiдомо, трималася там на багнетах радянського карального апарату. Тим не менше вона безупинно кричить про "преследования православных со стороны греко-католиков в Западной Украине" (тобто реституцiю конфiскованого у 1946 р. за допомогою НКВС на користь РПЦ майна греко-католикiв). І навiть сам патрiарх Олексiй II говорить про стурбованiсть станом справ РПЦ у Захiднiй Українi.

було накладено анафему на Патрiарха Київського i всiєї Русi-України Фiларета, аби дискредитувати саму iдею окремої української церкви та привнести розкол до лав українських вiруючих. Анафеми завжди були в руках синоду РПЦ лише зброєю проти противникiв його влади. І можна говорити не тiльки про декабристiв, Гришку Отрепьева, Омеляна Пугачева чи Івана Мазепу, котрi нiколи анi словом, анi справою не виступали проти Бога. Тому жодна з iнших православних церков свiту не визнала цих анафем. Гетьман Мазепа взагалi був одним з найбiльших в українськiй iсторiї меценатiв церкви. Через це iмператор Олександр ІІ потрапив у незручне становище, коли пiд час свого перебування в Києвi вiдвiдав заснований Мазепою вiйськовий Микiльський собор. Сором був такий, що з наказу iмператора Синод РПЦ у 1869 р. тихо зняв анафему з українського гетьмана. Щоправда, i до цього чин анафеми на Мазепу двiчi перероблявся, аби якось приховати її цiлком полiтичний пiдтекст. Можна пригадати також iм'я видатного росiйського письменника Льва Толстого, котрий ставив пiд сумнiв особливе значення церкви як промiжної ланки мiж вiруючим i Богом, за що синодом РПЦ був вiдлучений вiд церкви.

По-друге, коли стало зрозумiло, що об'єднання українських вiруючих в межах єдиної церкви, визнаної Вселенським православ'ям, стає реальним, Московський Патрiархат iнiцiював заходи на зрив переговорного процесу. Найболючiшим ударом стало виведення iз процесу переговорiв УПЦ (МП). Адже без її участi формування Помiсної Української Православної Церкви було б неповним.

По-третє, РПЦ повела масштабну атаку на всiх, хто мiг би сприяти об'єднанню українських церков та визнанню їх канонiчностi. Йдеться, головним чином, про Вселенського Патрiарха Варфоломiя І (Константинопольського), котрий закликав до православних українцiв: "Об'єднайтеся, i Вас визнає весь свiт". РПЦ негайно розпочала пропагандистський наступ проти Варфоломiя І з метою його дискредитацiї. Досить навести хоча б "титулування" Вселенського Патрiарха (першого серед рiвних у свiтовому православ'ї), котрi мiстяться в росiйських православних виданнях:

"стамбульский патриарх, мнящий себя "восточным папой", "троянський кiнь" православ'я... Синод РПЦ пiсля вiдомих "естонських подiй" 2000 р. повiдомив своїм спецiальним визначенням, що патрiарх Варфоломiй І "фактично оголосив вiйну Росiйськiй церквi".¹³ Пiсля недавньої зустрiчi Варфоломiя І з президентом Л. Кучмою, росiйська православна агенцiя "Радонеж" навiть заявила, що "Константинопольський Патрiарх i Український Президент готуються до спiльної атаки на православ'я в Українi".¹⁴"поля осуждения" його дiяльностi нiхто не приховує, її неважко знайти навiть в Інтернетi.

Натомiсть РПЦ пропонує українцям каяття за своє бажання мати власну церкву. Мовляв, iншого виходу iз "греха раскола" не iснує: спершу каяття i об'єднання всiх вiруючих "в одной церковной ограде" (звичайно РПЦ), а потiм порушення питання про статус Української Православної Церкви перед Московським Патрiархатом. І там вже якось воно буде. Тому Московський Патрiархат старанно воює проти Варфоломiя І i всiх, хто мiг би допомогти Українi без участi Москви створити власну канонiчну церкву. Україна — це "канонiчна територiя" РПЦ, i тiльки московський патрiарх надасть (чи не надасть) визнання Українськiй церквi.

"українське питання". Нарештi, влiтку 2000 р. цей собор вiдбувся, але про автономiю для Української церкви попри обiцянки навiть не натякали. Мовляв, УПЦ (МП) про автономiю не просила, бо задоволена своїм сучасним псевдоавтономним статусом "при збереженнi канонiчної єдностi з Московським Патрiархатом".¹⁵

Проте УПЦ (МП) нiколи не звернеться до Москви iз "незручними" для неї проханнями, оскiльки українською вона є лише за назвою. Так би мовити, для маскування. Інакше не можна зрозумiти наявнiсть у її лавах таких єпископiв, як єпископ Тульчинський i Брацлавський УПЦ (МП) Іполiт, котрому належать наступнi слова:

"Якщо очевидною є неприйнятнiсть самої iдеї автокефалiї в Українi, фактичне вiдступництво Константинопольського Патрiарха Варфоломiя, то ми зобов'язанi прямо про це свiдчити. А замiсть цього ми постiйно виправдовуємося, говоримо, що "ми не проти автокефалiї, але тiльки не зараз". Така позицiя є двозначною i тому слабкою... Ми, будучи бiльшiстю, боїмося називати речi своїми iменами, боїмося цих "бандеро-мазепинцiв", якi, по сутi, є тiєю ж сектою, причому аж нiяк не найбiльш численною".¹⁶

І ще:

"Православна сила, до якої я вiдношу i себе, виступає категорично проти самої iдеї автокефалiї в Українi... Ми бачимо Україну яскравою, самобутньою, неповторною, але невiд'ємною частиною росiйського свiту. Найтiснiший союз єдиновiрних i єдинокровних Великої, Малої та Бiлої Русi є єдиним гарантом вiдродження православної цивiлiзацiї у свiтовому масштабi..."17

"незалежнiсть в управлiннi", УПЦ (МП) фактично вiщає українському народовi з позицiй московських iнтересiв. Та й чи може бути iнакше, якщо РПЦ та її "українська фiлiя" УПЦ (МП) настiльки тiсно пов'язанi з росiйською державною владою? Предстоятель УПЦ (МП) митрополит Володимир (Сабодан) — постiйний член Синоду РПЦ. Його портрет завжди на першому мiсцi серед членiв Синоду. Як митрополит УПЦ (МП) вiн виступає лише в Українi, а за її межами "перетворюється" на митрополита Київської митрополiї РПЦ. Саме в такiй якостi Сабодан був представлений в Єрусалимi пiд час вiдзначення 2000-лiття Рiздва Христового, коли разом з iншими московськими попами оточував Єльцина.

"Українськiсть" УПЦ (МП) добре видно з її шанування в якостi святого вiдомого рiзаниною киян в 1169 р. князя Олександра Боголюбського. Свого часу вiн подiлився награбованим у Києвi з росiйською церквою, i та канонiзувала його. Якщо вже УПЦ (МП) проголошується самостiйною українською церквою, то як зрозумiти її участь в канонiзацiї РПЦ останнього росiйського царя? Ікони з його зображенням широко продаються в храмах УПЦ (МП). Переберiть бiографiї iєрархiв УПЦ (МП), i знайдете показову особливiсть: всi навчалися у московських духовних закладах. Тому не дивно, що вони надали одностайну пiдтримку Сабодану, коли той 1997 року офiцiйно вiдмовився вiд претензiй на автокефалiю УПЦ, бо Московському Патрiархатовi незручно втрачати обличчя своєю вiдмовою Українi.

Якщо хтось думає, що їх цiкавить українське каяття, пiсля котрого УПЦ (МП) дiйсно отримає з Москви автокефалiю, то глибоко помиляється. Московський Патрiархат разом iз УПЦ (МП) цiкавляться лише збереженням своєї духовної монополiї на "канонiчнiй територiї" РПЦ, щоб керувати свiдомiстю громадян України. Мовляв, "у законнiй державi повинна бути i законна Церква".¹⁸

А щодо справжнiх українських церков — "незаконних", бо Москва нiколи не хотiла їх визнавати, — то розмова з ними має бути короткою: заборона i розгром. Нiхто не може зазiхати на духовну монополiю РПЦ на пострадянському просторi! Ранiше каральнi органи СРСР забезпечували Московському Патрiархатовi цю монополiю в українських землях. Не бажає РПЦ вiдмовлятися вiд тих методiв i тепер. В Одесi митрополит Одеський УПЦ (МП) Агафангел на своїй прес-конференцiї сказав буквально так (за повiдомленням прес-служби Одеської єпархiї вiд 15 вересня 2000 р.):

"... По вине некоторых политиков, руховцев была создана никем не признанная так называемая церковь "украинская православная церковь Киевского патриархата". А раз она никем не признана, то и решать с ними надо легко... их надо упразднить. И тогда останется только одна поместная каноническая церковь".

зчинили погром у Богоявленському соборi громади Української Православної Церкви Київського Патрiархату. Сам собор, побудований коштом громади, був конфiскований на користь РПЦ. Росiйська влада навiть прийняла новий закон про релiгiї, де фактично забороняється реєстрацiя будь-яких церков, окрiм традицiйних: РПЦ, мусульмани та ще буддiсти в Бурятiї. Так розумiється свобода совiстi на "канонiчнiй територiї" РПЦ.

Мiж iншим, в Московському Патрiархатi якось не дуже люблять згадувати, якими незаконними методами "законна" РПЦ розширювала межi своїх "канонiчних територiй"? Зокрема, згадаємо нещодавнiй конфлiкт навколо однiєї з таких територiй — Естонiї. Московський Патрiархат безмежно обурився з приводу надання Вселенським Патрiархом Варфоломiєм І автокефалiї Естонськiй церквi. Мовляв, Варфоломiй втрутився не на свою територiю i вчинив "безпрецедентний антиканонiчний крок". Тiльки "Церква-Мати", тобто РПЦ, може надавати чи не надавати автокефалiю на "своїй" територiї. Варто нагадати, наскiльки "канонiчним" було пiдпорядкування Естонської церкви (i не лише її однiєї) Московському Патрiархатовi. Нинi розсекреченi вельми красномовнi документи про участь в цьому радянських спецслужб. З доповiдi народного комiсара держбезпеки СРСР В. Меркулова Сталiну про конкретнi заходи щодо пiдкорення прибалтiйських православних церков:

"На территории Латвийской, Эстонской и Литовской республик в настоящее время существуют автокефальные православные церкви во главе с местными митрополитами — ставленниками буржуазных правительств.

<... >

В Эстонской ССР (200 тыс. православных) митрополит Паулус.<. .>

<...>

НКГБ подготовил проведение следующих мероприятий:

1) Через агентуру НКГБ СССР вынести решение Московской патриархии о подчинении ей православных церквей Латвии, Эстонии, Литвы, для чего использовать заявления от местного рядового духовенства и верующих.

2) Для управления епархиями Прибалтийских республик решением Московской патриархии назначить в качестве экзарха (уполномоченного) архиепископа Воскресенского Дмитрия Николаевича (агент НКГБ СССР), воспользовавшись для этого имеющимися в Московской патриархии соответствующими просьбами со стороны местного духовенства...".¹⁹

Православна Церква Чехословаччини з приходом радянських вiйськ була "добровiльно" перепiдпорядкована вiд Сербської церкви Московському Патрiархатовi. Так само зробили з Карпато-Руською православною церквою на Закарпаттi, котра також перебувала в юрисдикцiї Сербської церкви. Там теж фiгурували провокацiйнi заяви-прохання агентiв НКВС пiд виглядом "мiсцевого духовенства", написанi пiд диктат начальника полiтуправлiння Радянської Армiї Мехлiса. Одночасно вони "попросили" Радянську владу вилучити храми УГКЦ на Закарпаттi.²⁰ Однак цього виявилося замало, щоб мiсцевi вiруючi визнали РПЦ своєю новою "материнською Церквою". Тому незгодних вирiшили просто лiквiдувати. Зокрема, Перший секретар ЦК КП(б)У М. Хрущов звернувся тодi до Сталiна з пропозицiєю таємно знищити верхiвку УГКЦ на Закарпаттi, котра аж нiяк не подiляла позицiю провокаторiв й не бажала пiдкорятися Москвi в особi росiйської церковної влади. Сталiн нiчого проти не мав, i архiєпископ УГКЦ на Закарпаттi Т. Ромжа потрапив у "автокатастрофу". В лiкарнi Ужгорода його отруїли. (Дивися також додаток №3).

На цьому тлi стає просто дивним, як це iєрархам РПЦ вистачає сорому називати Захiдну Україну своєю "канонiчною територiєю"? Законною (згiдно церковних приписiв i канонiв) основою для цього мiг би вважатися так званий Львiвський собор 1946 р., котрий розiрвав Берестейську унiю 1596 р. i "возз'єднав" УГКЦ з Московським Патрiархатом. Однак сама ж патрiархiя не ризикує згадувати цей небачений в iсторiї церков "собор". Досить сказати, що 235 його заляканих делегатiв зiбрали у Львовi силами НКВС. "Чекiсти" також сплачувати добовi учасникам дiйства.

"своїми" територiї, де хоча б колись iснувала росiйська чи радянська влада. Вже немає СРСР i радянських спецслужб. Розпалася КПРС, хоча дехто намагається її реанiмувати у виглядi Союзу Компартiй (СКП) колишнiх радянських республiк. Однак РПЦ продовжує демонструвати єднiсть i готовнiсть охороняти священнi рубежi неiснуючої iмперiї. Показовий факт: на десятирiччя сходження Олексiя II на духовний престол iєрархи РПЦ подарували йому панагiю, де на одному боцi зображена Таємна Вечеря, а на зворотному — географiчна карта з необ'ємними кордонами канонiчних територiй. Мотивуючи необхiднiсть їх збереження, Олексiй II пiдкреслював глобальний характер РПЦ. Але московськiй патрiархiї доведеться швидко розлучитися з глобальними примарами, якщо Україна вийде з числа "канонiчних територiй". 30 мiльйонiв православних вiруючих нашої країни, об'єднанi в незалежну вiд Москви УПЦ, одразу вивели б Українську церкву в найбiльшi серед православного свiту.

Щодо глобалiзму РПЦ слiд дещо зауважити. Оскiльки РПЦ слугувала звичним провiдником державної полiтики, то свiтська влада i за Росiйської iмперiї, i за СРСР намагалася розширити вплив РПЦ, тобто свiй власний вплив. Мала мiсце навiть спроба (щоправда невдала) радянських спецслужб перетворити московського патрiарха на своєрiдного православного Папу Московського. З цiєю метою сталiнське МДБ у 1947-1948 рр. намагалося провести Всеправославний собор, на якому московський патрiарх отримав би статус Вселенського, тобто пересунувся з п'ятого мiсця в iєрархiї патрiархiв на перше. Всiх конкурентiв патрiарха за вплив у православному свiтi всiляко усували й обмежували, а найчастiше — пiдгодовували, щоб тi були зговiрливими. Уже згадуваний генерал держбезпеки Карпов доповiдав Сталiну:

"З метою паралiзувати спробу створення православних церков Близького Сходу i обмеження дiй Грецької церкви доцiльне перiодичне надання грошової допомоги православним церквам: Антiохiйськiй, Олександрiйськiй i Єрусалимськiй з боку Руської Церкви".²¹

перспективи появи Помiсної Української Православної Церкви, оскiльки тодi Україна стане найбiльшою православною країною свiту, поховавши глобальнi претензiї Московського Патрiархату. Ось i звернувся Олексiй II до президента В. Путiна з проханням допомогти зупинити розпад "єдиної християнської родини". Тим бiльше, що президент Росiї уже подавав РПЦ допомогу в боротьбi з активними кроками Папи Римського Іоанна Павла II до примирення i порозумiння мiж християнами. У росiйських шовiнiстiв, як вiдомо, здавен в усiх бiдах виннi католики (ну i євреї також).. Олексiй II висловив подяку Путiну за те, що вiн пiд час свого вiдвiдання Ватикану 5 червня 2000 р. не поновив запрошення Папi Римському приїхати до Росiї. Архимандрит РПЦ Тихон (Шевкунов) оцiнив це "як вчинок з великої лiтери".²² А посол РФ в Українi В. Черномирдiн попри дипломатичний протокол єдиним серед iноземних послiв не приїхав зустрiчати Папу Римського (голову держави Ватикан) пiд час його вiзиту до Києва. Росiйський журналiст зауважує з цього приводу:

"В том случае, если только российского посла не сразила внезапная болезнь (от которой он выздоровел на следующий день), его отсутствие явилось фактически дипломатическим демаршем".²³

Зате В. Черномирдiн знайшов можливiсть вiдвiдати Олексiя II, котрий у цей самий час перебував з антипапським вiзитом у сусiднiй Бiлорусiї та зустрiчався там з О. Лукашенком, надаючи йому пiдтримку в передвиборчiй президентськiй кампанiї в республiцi. Як бачимо, позицiя росiйської влади на пiдтримку "своєї" вiрної церкви незмiнна.

Загалом росiйська боротьба проти вiзиту Папи Римського до України не має аналогiв у iсторiї. Ґвалт зчинив цiлий хор заяв про провокацiйнiсть цього вiзиту. УПЦ (МП) особливо застережувала Іоанна Павла П вiд будь-яких контактiв з "розкольниками" (Українською церквою) i особливо з "псевдопатрiархом" Фiларетом. Начебто в цьому криється небезпека загострення мiжконфесiйних конфлiктiв. Але ж Понтифiк не ставив собi на метi покатоличити Київ i всю Україну. "Я прийшов,— сказав Іоанн Павло П,— щоб усiм дiтям цiєї землi, незалежно вiд культурної та релiгiйної приналежностi, висловити свою пошану та щиру приязнь".²⁴

З самого початку було зрозумiло, що вiзит Папи Римського до України вiдбудеться, i жодна зiрка з московського Кремля через це не впаде. Але росiйськi православнi iєрархи вiдчули справжнiй переляк. Адже у звичайних людей незалежно вiд їх конфесiйної приналежностi викликає повагу сила духу та вiри Понтифiка, який попри похилий вiк знаходить можливiсть їхати до вiддалених куточкiв свiту й говорити з людьми про Бога. При цьому Папа завжди просить пробачення за грiхи, котрi вчинила католицька церква, а також звернувся до православних як до братiв по вiрi в Бога:

"Вiтаю всiх громадян України, незалежно вiд релiгiї та культури — всi ви маєте спiльну iсторiю, спiльнi розчарування та надiї, через якi пройшли <...> Найбiльшим бажанням мого серця є те, щоб помилки минулого не повторювалися у майбутньому. Нехай пам'ять про помилки не стане перешкодою на шляху взаєморозумiння, яке є джерелом братства та спiвпрацi".²⁵

І попри вимоги московських iєрархiв Папа особисто привiтав голiв УАПЦ i УПЦ (КП), тим самим привiтавши мiльйони "невизнаних" православних України, стараннями Московського Патрiархату перетворених на iзгоїв, єретикiв. Це був шляхетний, iстинно християнський жест.

"проти супостата", щоб Понтифiка вразила хвороба i вiн скасував свiй вiзит до України! На вiдмiну вiд далекого Риму Синод РПЦ на чолi з патрiархом нiяк не бажає вчити мови братнiх слов'янських народiв. Тому легше почути українську вiд Папи Римського, нiж вiд православних iєрархiв. Вони взагалi сумнiваються, що кияни будуть чекати вздовж дорiг проїзду Патрiарха Московського Олексiя ІІ так само, як вони чекали на можливiсть побачити проїзд Іоанна Павла ІІ. А це, до речi, свiдчить про справжнiй авторитет церкви серед звичайних громадян.

Московський Патрiархат вiдчуває свiй поступовий програш у боротьбi з iншими конфесiями за душi та вподобання вiруючих. Але йому значно легше "держать и не пущать", пильно оберiгаючи свою духовну монополiю, нiж долати кризу православ'я внутрiшнiми реформами. Тому УПЦ (МП) слiдом за Москвою наполегливо протестували проти вiзиту Папи Римського. При цьому iгнорувався той факт, що запросив Папу Римського до України президент i 6 мiльйонiв українських греко-католикiв, якi мали повне право побачити свого пастиря.

Власне, в цьому немає нiчого дивного. З одного боку, iєрархи УПЦ (МП) прислухаються тiльки до думки росiйської влади, а в усiх iнших випадках нагадують про вiдокремленiсть держави вiд церкви. Коли президент України надiслав Архiєрейському собору РПЦ в Москвi прохання розглянути питання про надання УПЦ автокефалiї, Олексiй П заявив, що "свiтська влада не повинна втручатися в церковнi справи".

"всеукраїнського" об'єднання "За союз України, Белорусi та Росiї" (ЗУБР), розповсюдженого в стiнах Верховної Ради України окремими депутатами:

"Приглашение посетить Украину Вселенскому патриарху и Папе Римскому находится в рамках антиправославного заговора. <...> Мы требуем отменить визиты Вселенского патриарха и Папы Римского в Украину, на осуществление которых Украинская православная церковь (тобто УПЦ (МП), "фiлiя" РПЦ — авт.) не давала своего согласия".

* * *

²⁶"За єдину Православну Церкву". Її створення має досягнути свого логiчного завершення i посiсти мiсце серед сучасних 15 Помiсних Православних Церков свiту.

автокефалiя не далася без боротьби й звинувачень у розкольництвi з боку "материнських" церков. Так, Болгарська православна церква була звинувачена Константинополем у розкольництвi ще наприкiнцi XIX ст. i залишалася такою до 1945 р. Юридичне болгари отримали автокефалiю тiльки в 1953 р., тобто майже через 100 рокiв пiсля її фактичного проголошення. Попри опiр Московського Патрiархату вiдновилася Естонська Апостольська Православна Церква. Цьому посприяло естонське керiвництво на вищому рiвнi. Комунiстична влада Польщi хоча й була сателiтом Москви, проте створювала окрему вiд Московського Патрiархату Польську Православну Церкву. І це на 100 тис. православних вiруючих у традицiйно католицькiй країнi! А Україна, маючи 30 мiльйонiв православних, нiяк не може вирiшити питання про автокефалiю. Начебто це зруйнує єднiсть православних слов'янських народiв. Проте надання автокефалiї Грузинськiй Церквi в 1946 р. не зруйнувало православ'я.

Не слiд звертати увагу на звинувачення московської патрiархiї в розкольництвi. Врештi-решт, iншого вiд неї годi було й очiкувати. До того ж звинувачення у розколi можна закидати самiй РПЦ. У 1448 р. Москва самовiльно, проти волi Вселенських Патрiархiв, проголосили автокефалiю Московської митрополiї, створеної, до речi, також розколом Київської митрополiї. За такi дiї на 141 рiк РПЦ була вiдлучена вiд свiтового православ'я. А канонiчнiсть самопроголошеної московської патрiархiї не визнавалася до 1686 р. Це по-перше.

А по-друге, саме приєднання Київської митрополiї до РПЦ в 1686 р. не вiдповiдало приписам церковних канонiв. Тому Вселенськi Патрiархи нiколи це приєднання не визнавали. Отже, не московськiй патрiархiї розкидатися звинуваченнями в розкольництвi й неканонiчностi.

ст. була об'явлена анафема Святителю Іоанну Златоусту, а через 33 роки його канонiзували. У самiй Росiї так було з митрополитом Московським Фiлiпом, преподобним Максимом Греком, митрополитом Ростовським Арсенiєм Мациєвичем та iншими. Час розставить усе по своїх мiсцях. Головне — це не зупинятися на половинi шляху.

Потрiбно якнайшвидше вирiшити питання реабiлiтацiї визнання українських єпископiв, якi були несправедливо репресованi Московським Патрiархатом за свою дiяльнiсть на користь незалежностi Української церкви. Це вiдкриє шлях до скликання, пiд пастирським благословенням Вселенського Патрiарху, об'єднавчого собору Українських православних церков, який також обере Патрiарха Помiсної української Православної Церкви. Канонiчнiсть його рiшень не зможе заперечити нi Московська, нi iншi патрiархiї. Адже не змогла РПЦ iгнорувати результати Собору УГКЦ 23 сiчня 1990 р. Тодi греко-католики вийшли з пiдпiлля, проголосували недiйсними рiшення псевдособору 1946 р., i легалiзували УГКЦ.

Пiсля такого об'єднавчого собору вже самi приходи будуть вирiшувати, до яких з церков їм належати — до Української чи безпосередньо до РПЦ, а не мiфiчних УПЦ (МП). Абсолютна бiльшiсть пiдтримає Українську Церкву. Єдине, що сьогоднi стримує цю пiдтримку, — це надання їй канонiчного статусу.

в Святiй Софiї, в складi якої вiдродити Галицьку митрополiю з центром у Львовi. Створення Єдиної Церкви, шляхом об єднання роздiлених гiлок православ'я, є єдиний iстинний шлях до цiєї мети. До того ж вiн передбачається канонами Вселенського Православ'я.

Лiтература

4 Див: Герук С. Золотая осень митрополита // Православная газета. — 2001.— №1.

5 Вестник Союза православных братств. — 1994.— № 61. — С. 22

6 Цит. за: Войналович В. Що насправдi коїлось у патрiарших палатах // З архивiв ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ. — 1994. — № 1. — С. 153.

7 Див.: Дiяк І. Українське вiдродження чи нова русифiкацiя? — К., 2000. —С. 170-187.

8 Колодний А. Релiгiя i церква в контекстi iсторiї України // Історiя релiгiї в Українi.— Т. 1.— С. 9.

10 История Украинской ССР. — Т. 7. — С. 125-126.

11 Україна: друга половина XX столiття. — К., 1997. — С. 215.

12 Россия (СССР) в локальных войнах и военных конфликтах второй половины XX века. — М., 2000. — С. 124-125.

13 Цит. за: Гудзик К. Бути чи не бути єдинiй Церквi // День. — 2000. — 28 листопада.

14 Цит. за: Зустрiч у Константинополi: нам потрiбна тiльки автокефалiя // Лiтературна Україна. — 2001. — 25 сiчня.

17 Там само.

18 Рiздвянi послання iєрархiв церков. Митрополит Володимир // Президентський вiсник. — 2001. — № 1.

19 Волкогонов Д. Ленин. — М., 1994. — Кн. 2. — С. 223.

20 Див.: Секретно. ЦК ВКП (б), товарищу Хрущову // Чорна книга України.— К., 1998.— С. 62-63.

21 Цит. за: Якунiн Г. Справжнє обличчя московської патрiархiї у минулому // Народна газета. — 1997. — № 5.

22 Луцький О. Екуменiзм чи боротьба за впливи? // Президентський вiсник.— 2000.— №20.

23 Шевченко М. Папа не увидел Черномырдина и митрополита Владимира // Независимая газета.— 2001.— 26 июня

24 Урядовий кур'єр.— 2001.— 26 червня.