Бiблiя як памятка духовної культури
на тему:
“Бiблiя як пам’ятка духовної культури”
ПЛАН
ВСТУП
1. ІСТОРІЯ НАПИСАННЯ БІБЛІЇ, ЇЇ СТРУКТУРА
Вступ
тривалий час (з 1926 по 1956 р.) у колишньому Радянському Союзi Бiблiя була забороненою. Лише починаючи з 1968 року, право видавати Бiблiю дiстала Московська Патрiархiя. За кiлькiстю видань Бiблiя не має собi рiвних у свiтi. Наприклад, у 1989 роцi тираж Бiблiї перевершив 40 мiльйонiв примiрникiв. Нового Завiту — 60 мiльйонiв. Називають Бiблiю Святим Письмом, Словом Божим, Одкровенням, Книгою Книг, Книгою спасiння. Найпостiйнiша ж назва — Бiблiя — утвердилась серед християн з IV ст. Вперше назвав її так Іоанн Златоуст, константинопольський патрiарх. А його сучасник, перекладач Бiблiї латинською мовою — Ієронiм — вживав вислiв “божественна бiблiотека”, бо ж складається Бiблiя з рiзних за формою та змiстом релiгiйних та свiтських творiв — окремих книг: 50 iз них входять до Старого Завiту, а 27 — до Нового. Маємо на увазi канонiчну Бiблiю. У протестантiв Старий Завiт складається з 39 книг, у католикiв — iз 47, у православних — iз 50. Книги цi виникли в рiзний час i вiдрiзняються одна вiд одної. Творили їх представники шiстдесяти поколiнь. Автори Бiблiї, а було їх бiльше сорока, займали рiзне соцiальне становище. Так, Мойсей був вихований у знатнiй єгипетськiй сiм’ї. Петро був рибалкою, Соломон — царем, Матвiй — митником, Павло — рабином. А нещодавно з’явилась версiя, що частина Старого Завiту написана жiнкою — 40-лiтньою аристократкою, що була придворною дамою царя Соломона.
1. Історiя написання Бiблiї, її структура
(так зване П’ятикнижжя Мойсеєве) у пустелi, Єремiя писав у в’язницi. Лука — пiд час подорожей, Іоанн — на островi Патмос, а деякi автори писали пiд час вiйськових походiв. Так, пiд час вiйни була написана частина книг Давида, а книги Соломона писалися у мирний час. І створювалися книги Бiблiї у XII ст. до н. е. — II ст. н. е.
про створення свiту й людини, про рай, потоп, обрання Богом єврейського народу як народу Божого. Тут розповiдається про найдавнiшу iсторiю єврейського народу. Другу частину Старого Завiту становлять iсторичнi книги: Ісуса Павина (так звана Книга Єгошуї), Суддiв; Книги Рут, двi Самуїловi Книги, двi Книги царiв, двi Книги хронiк. Книги Ездри, Неемiї та Естер. У цих iсторичних книгах знайшла продовження розповiдь про iсторичнi долi єврейського народу. Третя частина Старого Завiту складається з книг повчально-поетичного характеру — Йова, Псалмiв (Псалтиря), Приповiстей Соломонових, Екклезiястової. Пiснi над пiснями. Останню частину Старого Завiту становлять Книги пророцтв — Книги великих пророкiв (Ісаї, Єремiї та Єзекiїля) та Книги малих пророкiв (Даниїла, Осiї, Йоiла, Амоса, Овдiя, Йони, Михея, Наума, Авакума, Софонiї, Огiя, Захарiя, Малахiї). У книгах Старого Завiту багато сюжетiв, що стали популярними у свiтовiй лiтературi, образо-творчому мистецтвi. Пригадаймо знаменитi твори дiячiв Вiдродження: Рафаеля, Мiкеланджело, Леонардо да Вiнчi, Рембрандта, Веласкеса, Мурiльйо, Боттiчеллi, Тiцiана, Тiнторетто, Веронезе, Дюрера. Звернiмось i до знаменитої серiї малюнкiв Т. Шевченка “Притча про блудного сина”, картини “Явлення Христа народу” С.Іванова. Послухаймо музику на церковнi псалми Д. Бортнянського, П. Чайковського чи Д. Вердi... Подумаймо, чому український Сократ, Григорiй Сковорода назвав Бiблiю своєю “возлюбленою невъстою”, пiдкресливши, що саме в духовному “шлюбi” з Книгою книг i народилися найкращi його твори. Можливо, розгадка притягальної сили Святого Письма криється й у словах Григорiя Сковороди про те, що Бiблiя сильна не так iсторiями, в нiй розказаними, як духовним змiстом, що тi iсторiї наповнює. Як тут не згадати даних Богом народовi на горi Сiнай заповiдей: “Шануй батька свого i матiр свою — довго житимеш на землi”, “Не вбивай!”, “Не кради!”, “Не свiдчи неправдиво проти ближнього свого!” та iн.
Отже, Старий Завiт побудовано за чiтко продуманою структурою, що надає йому властивостей унiверсальної книги. Новий Завiт є самостiйним художнiм явищем, недаремно його часто видають окремою книжкою. До Нового Завiту всi християнськi церкви (за винятком Ефiопської та Коптської) зараховують 27 книг. Складається Новий Завiт з чотирьох Євангелiй (вiд св. Матвiя, св. Марка, св. Луки, св. Івана); з однiєї iсторичної книги “Дiї святих апостолiв”; з 21 послання апостолiв та Апокалiпсиса, або Одкровення Іоанна Богослова. В Євангелiях описано життя Ісуса Христа, його вчення. Саме слово “євангелiє” означає “добра звiстка”. Книги Нового Завiту оформились остаточно в єдине цiле у II ст. н. е., а канонiзував їх (остаточно ствердив) Лаодикiйський церковний собор 364 р.
церков. Пророк же говорить про книгу, яку вiн бачить за сiмома печатями. Ангел знiмає їх одну за одною, i пiсля кожного зняття печатi на землю приходить нещастя. Потiм з’являються сiм ангелiв з трубами. Пiсля звуку кожної труби на землi коїться лихо. Вiдтак з’являються сiм ангелiв з чашами гнiву i по черзi виливають їх на землю. І тiльки пiсля цього приходить Ісус Христос, який карає грiшникiв, а вiруючих забирає до раю. Про зiрку Полин йшлося, коли затрубив третiй ангел. Цей трагiчний образ дав поштовх до створення десяткiв художнiх як прозових, так i поетичних творiв на чорнобильську тематику: “Марiя з полином у кiнцi столiття” В. Яворiвського, “Чорнобильська мадонна” І. Драча, поетичний цикл Є. Гуцала з промовистою назвою “Крематорiй нацiї”, приурочений до 800-рiччя мiста Чорнобиля*. Інший апокалiпсичний образ — образ дикого звiра, що “мав два роги”, немов агнець, а говорив, як “дракон” — постає в романi В. Барки “Жовтий князь” образом-символом страхiтливого лиха для українського народу — штучно створеного голодомору 1932–1933 рр. До слова, саме В. Барцi належить один iз останнiх перекладiв Апокалiпсису українською мовою: у 1988 р. письменник пiдготував “Одкровення св. Іоанна Богослова” для україномовного видання Бiблiї. У названих творах ми зустрiчаємося з алегоричним, а не буквальним тлумаченням образiв Бiблiї. У часи найдавнiшi, коли Бiблiя вперше прийшла на українську землю, сприйняття Її було iншим: авторитет її був незаперечним. Бiблiя стала вiдразу однiєю з найбiльш шанованих в Українi книг i почала дiйово впливати i на свiтогляд людей, i на культуру, мистецтво, лiтературу, а з часом, як справедливо зазначив Валерiй Шевчук1, — книгою, начебто написаною самими українцями.
2. Бiблiя на українськiй землi
Було це ще до Київської Русi. Вiдомо, що слов’янський просвiтитель Кирило бачив у Криму в одного русина книгу, перекладену руською мовою. А в часи Київської Русi Бiблiя потрапила до нас як кирило-мефодiївський переклад. Незабаром ми матимемо нагоду ознайомитись iз факсимiльним виданням нашої Першокниги, прочитавши точну копiю Пересопницького євангелiя. Саме його вважають українцi своєю Першокнигою: у 1561 роцi у мiстi Пересопниця (у лiтописах воно згадується з XII ст., а знаходилось поблизу мiста Рiвне) архiмандрит мiсцевого монастиря Григорiй переклав Євангелiє з мови церковнослов’янської на тодiшню письмову староукраїнську мову, i українцi, отже, здобули можливiсть читати i спiлкуватися з бiблiйною книгою своєю рiдною мовою. Ознайомте з нашою Першокнигою i своїх молодших братiв та сестричок, прочитавши їм оповiдання про неї О.Єфiмова у збiрнику “Дванадцять мiсяцiв. 1992” (К., 1991). Повне видання Бiблiї українською мовою здiйснив видатний мовознавець, iсторик церкви, митрополит Іван Огiєнко. Перекладена ним на українську мову Бiблiя вперше вийшла за межами України в 1962 р. i з того часу неодноразово перевидавалася.
Перший переклад повної Бiблiї власне українською мовою здiйснили Пантелеймон Кулiш, Іван Нечуй-Левицький та Іван Пулюй. Книга вийшла у 1903 р. у Вiднi. Український першодрукар Швайпольт Фiоль серед перших книг видав i Псалтир — у 1491 р. Багатою на українськi елементи є копiя вiд 1543 р. Псалтиря Ф. Скорини, поширеного не лише на бiлоруських землях, а й в Українi. Не можна не згадати i знаменитого заблудiвського Псалтиря з Часословцем, якi видав у Заблудовi 1569 р. росiйський емiгрант І. Федорович при сприяннi Г. Хоткевича*. А вже починаючи з XVII ст., Псалтир видається регулярно i аж до XIX ст. вiн залишається однiєю з найпотрiбнiших книг для школи та церкви. Сама назва Псалтир походить вiд слова псалма (або пiсня) — Псалтир i складається iз 150 (а в грецькiй та слов’янськiй Бiблiї — iз 151) пiсень, або псалмiв. Псалми спiвалися з музичним супроводом, i на це є вказiвки в самому Псалтирi. Автором Псалтиря вважають бiблiйного царя Давида. До певних мiсць у Псалтирi є позначки, що це псалом Давидiв. Переспiви псалмiв знаходимо у М. Максимовича, С. Руданського, І. Франка, П. Кулiша, Лесi Українки, П. Гулака-Артемовського, Т. Шевченка, Лiни Костенко. А перший вiршований переспiв 42 псалмiв українською мовою зберiгся ще вiд 1642 р. І знайдено його в книзi Житомирського мiського суду, де вiн записаний латинськими лiтерами. А трохи згодом — 1680 р. — видав свою “Римотворну Псалтирю” Симеон Полоцький, праця якого стала дуже популярною i посiла особливе мiсце в iсторiї української духовностi. За наказом царiв Івана та Петра “Римотворну Псалтирю” було покладено на ноти. А на церковнiм спiваннi українцiв — i це визнано в свiтi — вiдбились народнi українськi пiснi. “... Прислухайтесь до Лаврського спiву, — писав І. Огiєнко, — i ви там розпiзнаєте мотиви i наших народних пiсень, i наших старих козачих дум. От чому спiви в наших церквах ще за давнi вiки завше тягли до себе чужинцiв”*. Той же С. Полоцький розповiдав про те, як у Росiї, в самому градi царському Москвi полюбили наше “сладкое й согласное пънiе”, тому й запозичили там нашi спiви, запросили до себе українцiв-спiвакiв, якi й навчали росiян цього “сладкого пънiя”. А згодом Самовидець у своєму лiтопису напише, що цар Федiр Олексiйович велику любов до народу нашого мав, тож i “нашим напъвом по церквах й по монастырахъ отправовати приказалъ”*. Тож українське церковне спiвання дуже швидко розповсюдилося по всiй Росiї. Українських спiвакiв часто кличуть до царського та патрiаршого хору, до придворних капел, та й просто значнi люди московськi запрошують до себе на службу українцiв-музикантiв, щоб вони навчали їх музицi та спiвам. Спiваком при дворi в Петроградi був i юний Григорiй Сковорода. Пiснi ж бо нашi — це “тихий рай, це привабливi чари, тi чари, що всiм свiтом признано за ними”*. Всьому свiтовi вiдомi й українськi “старi думи козачi”, як називає їх І. Огiєнко, вказуючи, що вони справили й справляють величезне враження на чужинцiв: “Не дурно ж ними зацiкавилась навiть церква i спiв старих дум перенесла й до свого спiву”. На жаль, ми небагато знаємо сьогоднi про тих багатьох освiчених українцiв, якi щиро вiддавали сусiдам свої знання та вмiння. На церковнiм, науковiм, лiтературнiм грунтi українцi завжди були першими в Москвi. Протягом XVII ст., яке позначене розквiтом української культури, науки, мистецтва, книгодрукування, освiти, саме українцi, як справедливо зауважує І. Огiєнко, пiдготували грунт для реформ Петра І. У XVIII ст. українцями була закладена в Москвi слов’яно-греко-латинська академiя на зразок Київської. На всiх вищих духовних посадах — митрополитами, архiєпископами, єпископами та iгуменами — були по всiй Росiї теж українцi; в працях дослiдника М. Петрова наводяться довгi їх списки. А 1747 р. цариця Лизавета запросила для роботи київських професорiв Варлаама Лащевського та Гедеона Слонимського, бо лише вони налагодили справу видання нової Бiблiї, яку цариця — не без допомоги українських вчених — прагнула видати без помилок. Вiдомо, що в московських церковних книгах була сила-силенна помилок. Тож нашi земляки звiряли цi тексти з українськими зразками i правили, — читаємо у Івана Огiєнка. Бiлоруси Ф. Скорина та С. Будний послiдовно вiдстоювали iдею, що Святе Письмо має бути доступним i зрозумiлим простому народовi. Для широкої пропаганди Бiблiї Ф. Скорина активно використовував передмови, якими супроводжував кожне своє видання, вважаючи, що цю унiверсальну книгу повиннi знати навiть тi, хто “коханнє имаши” у вiйськовiй справi”*.
3. Бiблiя – як духовне джерело людства
Сьогоднi, пiсля тривалої неуваги до Бiблiї, негативного до неї ставлення, якими позначався ще вчора атеїстичний напрям нашої освiти, пильнiше, уважнiше маємо вчитатися в Книгу Книг i ми з вами. Адже у долi нашого народу, в iсторiї його культури, лiтератури, освiти Бiблiя займає особливе мiсце. Недарма ж “зоряною, бiблiйною й пишною” величав землю рiдну поет Богдан-Ігор Антонич. Вiд найдавнiших часiв мистецтво, живопис, скульптура, графiка, лiтература черпають iз Святого Письма теми, сюжети, мотиви, образи, переробляючи їх, переосмислюючи вiдповiдно до животрепетних проблем свого часу. З давнiх-давен бiблiйна мiфологiя зрослася з мiфологiєю слов’янською: легенди та мiфи про перших людей, про мудрого Соломона, про євангелiйних героїв (у першу чергу про Ісуса Христа та Богородицю, про апостолiв Петра та Павла) увiйшли в народну свiдомiсть. Щоб пересвiдчитись у цьому, погортаймо уважно збiрники “Легенди та перекази” (К., 1985), “Прислiв’я та приказки” (К., 1989, 1990, 1991) або хоч тi, що увiйшли до хрестоматiї (с. 142–157). Переконаємося, що особи, якi в Святому Письмi дiяли цiлком природно, у народнiй фантазiї набули мiфологiчних рис. Так, творять чудеса апостоли Петро i Павло, перемагає змiя святий Георгiй. Образ Богородицi, як пiдкреслює Валерiй Шевчук, походить вiд мiфологiчних образiв Богинi-землi й Богинi-матерi.
У “Повiстi минулих лiт” знайшли вiдголоски бiблiйнi легенди, наприклад, легенда про Самсона: княгиня Ольга палить мiсто Іскоростень так само, як спалив поле фiлiстимлян Самсон. Особливого значення для християнської мiфологiї набуває культ святих, виникає житiйна лiтература, яка розповiдає про життя святих, їх подвижництво, аскетизм i поширюється у формi окремих бiографiчних оповiдань або у складi спецiальних збiрникiв, таких, як “Четьї Мiнеї”, “Прологи”, “Патерики”. За хрестоматiєю або збiрником “Дерево пам’ятi” (К., 1990. — Т. 1) ви ознайомитесь iз анонiмними “Житiєм Ольги” та “Оповiданням про святих князiв Бориса та Глiба”, з “Житiєм Володимира” Димитрiя Туптала. Святе Письмо позначилося й на творах ораторсько-проповiдницької прози. Українськi письменники-полемiсти спиралися на Бiблiю, вiдстоюючи переваги вiри православної. Так, знайомлячись на наступних заняттях iз посланнями Івана Вишенського — першого “публiциста у великiм стилi”, за словами Івана Франка, — ми знайдемо сотнi цитувань Святого Письма, зокрема Нового Завiту i послань апостола Павла. Та й самi послання Вишенського за стилем нагадують послання апостола Павла. Бiблiя була для Вишенського непорушним, незаперечним авторитетом, вiн ставив Її вище за працi мислителiв античностi Арiстотеля та Платона, в той час як сучасники Вишенського зверталися до їх фiлософських трактатiв все частiше й частiше. Бо ж i тодi вже помiчено було чимало логiчних суперечностей у багатьох бiблiйних положеннях — сьогоднi їх, наприклад, американський пастор Сендерленд нараховує близько 10 тисяч*. Поступово образи Святого Письма починають трактуватися в лiтературi не буквально, а алегорично. Григорiй Сковорода, в творчостi якого Бiблiя посiдає найповажнiше мiсце, першим розмiрковує про символiчне, а не буквальне розумiння її образiв, мотивiв, тлумачень. Український мислитель вважав, що в Бiблiї є чимало суперечностей, тому недоцiльно сприймати її догматично. Глибше знайомлячись iз творчiстю Сковороди, звернiмо увагу на його неоднозначний погляд на Книгу Книг, яка для нього є плоттю i духом, божевiллям i мудрiстю, морем i гаванню. Висмiюючи “iсторiальний вздор” її, український Сократ разом з тим спонукає бачити у Бiблiї багатющий свiт символiв, за допомогою вдумливого осмислення яких людина спроможна глибше пiзнати i навколишнiй свiт, i саму себе в цьому свiтi. На бiблiйнiй символiцi побудована переважна бiльшiсть прозових, драматичних i поетичних творiв давнього письменства. В останнiх традицiя цитування бiблiйного тексту отримала назву “вiзерунки”. Сьогоднi завдяки ряду нових видань давньої української поезiї маємо змогу простежити багатство i розмаїття переосмислення мотивiв Святого Письма у вiршах Г. Сковороди, І. Величковського, Л. Барановича, І. Максимовича, С. Климовського та багатьох iнших. Звернiмо увагу на те, що бiблiйною образнiстю багата не тiльки духовна лiрика, а й iсторичнi вiршi, свiтськi, панегiричнi.
на українську культуру (лiтературу)
образiв, тем та прямої обробки бiблiйних текстiв. Активнiше переосмислено бiблiйну образнiсть у творах поетичних, з якими ви ознайомитесь, вивчаючи творчий доробок І. Франка, Т. Шевченка, П. Кулiша, Лесi Українки, П. Тичини, І. Драча. Рiдкiсним, але плiдним є звернення до бiблiйних мотивiв у творах прозових (наприклад, “Авiрон” Г. Хоткевича), драматичних (“Цiна кровi” С. Черкасенка) чи художньо-публiцистичних (“Перебудова Вавилонської вежi” Є. Сверстюка*, “Молитва до мови” К. Мотрич* або ж “Вавилонська вежа i змiшання мов” М. Трубецького)*. За багато столiть бiблiйнi образи стали органiчною ознакою художнього мислення. Звичним, наприклад, став вираз “бути записаним на скрижалi iсторiї”, що означає здобути безсмертя, добру пам’ять нащадкiв. Рядок “високих дум святi скрижалi” з вiрша М. Вороного, присвяченого І. Франку, ми не вiдразу спiввiдносимо з бiблiйною першоосновою. За легендою, на кам’яних плитах-скрижалях були написанi заповiдi, якi Бог дав Мойсеевi на горi Сiнай. Не вiдразу, можливо, пригадується бiблiйний сюжет, коли чуємо вираз “за часiв Адама”, що означає сиву давнину. Знаменитий Шевченкiв вислiв: “Усi на сiм свiтi — i царята, i старчата — Адамовi дiти”, нагадуючи про спiльний корiнь роду людського, проголошує рiвнiсть усiх людей. Мотив грiхопадiння, вигнання перших людей з раю — один iз найпопулярнiших у мистецтвi рiзних часiв i народiв. Давайте бодай пунктирне простежимо його динамiку в українськiй поезiї i побачимо, як по-рiзному, вiдповiдно до злободенних суспiльних, нацiональних, моральних проблем, iнтерпретовано його рiзними авторами, кожен iз яких зумiв через загальновiдоме сказати водночас i щось нове, привернувши увагу читача до гармонiйних чи драматичних, комiчних або й трагiчних вимiрiв давно зужитої, здавалось би, теми.
Зауважимо життєствердний, притаманний народному свiтобаченню гумор, яким вiдзначається цей дiалогiчний каламбур. Та й iм’я Єва означає життя, жива. Звучить вiн i в цiлому рядi апокрифiчних творiв про те, як Бог створив Адама та Єву, про їхнi пригоди. Так, в одному iз офольклоризованих апокрифiв розповiдалось про те, як Бог, виганяючи Адама та Єву з раю, дав Адамовi дерев’яну лопату i звелiв йому копати землю i сiяти хлiб, а Євi дав кужiль i веретено, щоб пряла. Давньоукраїнськi автори, творцi гумористичних та пародiйних вiршiв зводять поважне, канонiзоване церквою до рiвня буденного, комiчного. Так, у бурлескному творi XVIII ст. — “Вiршi, говоренi гетьману запорожцями на свiтлий празник воскресенiє Христово 1791 года” про Єву та Адама говориться так:
Бiдна Єва
Вирвала кисличку, —
Збула властi,
Сiла прясти
На гребенi мичку.
Бiдний Адам
Землю копать,
Цiпом махать
Бiг з раю пропудив...
Заточника”, писаного до князя Ярослава Володимировича. Ви, певно, вже ознайомились iз незвичайною iсторiєю народження цього твору, читаючи “Дванадцять мiсяцiв”. 1993. Це був вiдомий на Русi твiр. Данило Заточник звертався до бiблiйних сюжетiв як до джерела духовної iстини, а вiдштовхуючись вiд слiв апостола Павла (“Хрест — голова церквi, а муж — жонi своїй”), розвинув думку про згубний вплив злих жiнок, серед них i Єви, з вини якої “прадiд наш Адам з раю вигнаний був”*. Загалом же цей мотив виведення родоводу жiночого зла вiд першої грiшницi Єви не став традицiєю. Вже у XII ст. в “Поученнi” дiтям своїм Володимир Мономах мудро зауважив: властi жiнцi над собою не давайте, але любiть її i шануйте. Ця двоєдина позицiя афористично звучить у вiршi І. Франка, де поет назвав Єву першою вчителькою, бо ж “в доброму порiвно, як i в злому, жона для мужа вчителька була”*. Кожна епоха народжує свiй мотив, i пройдуть вiки, перш нiж пролунає утвердження радощiв, “народжених з проклять”, — через заперечення бiблiйних iстин, як то ми бачимо у вiршi В. Симоненка “Покара”:
Адам ходив насуплений, мов хмара,
У розпачi кривила Єва рот.
У поемi “Казка про любов” у шкiльному театрi І. Драч мовби розвиває основну думку поезiї В. Симоненка, в деталях розробляючи конфлiкт Адама та Єви з Богом. Як i В. Симоненко, І. Драч iнтерпретує покару перших людей на землi як несподiване, непередбачене Богом щастя — давати життя, вирощувати урожай, радiти красi земнiй. Бог не просто карає людей вигнанням iз раю, а й мстить їм за те, що вони не хочуть навчити Всемогутнього любовi: вiдбирає в людей молодiсть, силу, а потiм i життя. Та сила Божа, образно розвиває цю думку в поемi І. Драч, мiзернiє перед красою людини в її натхненнiй любовi, вiрностi i пам’ятi серця. Тричi вiдвiдує Бог Адама та Єву, аби переконатись у слабкостi людськiй, у скороминущостi любовi, не пiдозрюючи, що “ще могутнiша i вже неосягненна краса людська” в любовi помножується, стає непiдвладною навiть Йому:
І геть пiшов з землi на небо.
З тих пiр людина стала Богом на землi*.
можливостi. Дiалогiчне вiдштовхування вiд Бiблiї ми знаходимо i в поезiї наступних перiодiв, але помiчаємо, що сили в нiй набирають уже драматичнi та трагiчнi обертони, особливо ж у творах так званого чорнобильського циклу. Ось як докорiнно переосмислюється поняття раю, що став вiд смертоносної чорнобильської радiацiї пеклом, у вiршi О. Пахльовської “Сучасне дерево пiзнання”:
Навiть побiжний погляд на еволюцiю найпоширенiшого бiблiйного сюжету засвiдчує багатство i неоднозначнiсть рiзних iнтерпретацiй, у свiтлi яких виразнiше проступає суспiльна оцiнка ролi жiнки, матерi на рiзних етапах iсторичного розвитку, за якою можна судити про духовний статус, моральне здоров’я i рiвень культури суспiльства. Бiблiйнi мотиви, як ми можемо пересвiдчитись, звернувшись i до iнших сюжетiв та їх художнiх трактувань, не лише збагачують образнiсть, поглиблюють пiдтекст творiв, а й постають морально-етичним стимулом для осмислення найболючiших проблем. Значної еволюцiї зазнав i образ райського саду, який вiддавна став поетичною алегорiєю. Смислове навантаження цього образу теж неоднозначне. Щоб переконатись у цьому, звернiмось до поетичної збiрки Григорiя Сковороди “Сад божественних пiсень” та вчитаймось у сторiнки роману Івана Багряного “Сад Гетсиманський”. Побачимо багатство i глибину вiдмiнних вiд первiсного значення переосмислень поняття раю, яке в перекладi з грецької означає “Закритий сад”. Розмiщувався вiн на землi, в країнi Едем. Едем — означає: приємний, нiжний, делiкатний.
на нашiй виставцi.
А якщо уважнiше придивитися i до робiт iталiйського художника Сальвадора Роза, i до працi Рембрандта, i до серiї картин Т. Шевченка, помiтимо вiдступ вiд первiсного змiсту притчi про блудного сина*. Ця притча потрапила на нашу землю ще в часи Київської Русi у складi Євангелiя вiд Луки у рукописних списках. Протягом ряду столiть вiдбувалася складна трансформацiя канонiчного сюжету. Це простежив письменник Валерiй Шевчук, виявивши у рядi творiв чимало глибоко iндивiдуальних розробок теми життя людини, яка, вирвавшись iз дому, живе безтурботно, весело, та згодом, зазнавши страждань та скрути, туги за рiдним краєм, повертається до батька i старшого брата*. Традицiйною була подача незмiнного тексту цiєї притчi, а нового змiсту художньому творовi надавало оригiнальне авторське тлумачення. Образи притчi уже тодi сприймалися символiчно: батьком вважалася церква, а блудним сином — вiдщепенець вiд неї. Поети та письменники XVI–XVII ст. не тiльки по-новому тлумачать притчу про блудного сина, а й створюють на її основi новi твори. Наприклад, Іван Вишенський у своєму “Позорищi мисленному” зображує блудного сина позитивним героєм, а брата-домочадця — негативним. Письменник-полемiст, сам вигнанець, не приховує свого спiвчуття до блудного сина. Вiн надiляє його мiсiєю заступника рiдної землi перед Богом — тут ми угадуємо автобiографiчний мотив, який пов’язує долю героя з долею самого автора. Повернення блудного сина до рiдної домiвки Вишенський взагалi опускає. Тiльки один мотив з притчi розробляє i письменник-проповiдник Антонiй Ради-виловський у творi “Огородок Марiї-Богородицi”, створюючи iсторiю, вiдмiнну вiд канонiчної. А Симеон Полоцький у п’єсi “Історiя, чи Дiя євангельської притчi про блудного сина, творена в лiто вiд Р. Х. 1685” не тiльки докладно розробляє бiблiйну тему, а й супроводжує свiй твiр циклом гравюр. Вiд iменi блудного сина веде розповiдь поет XVII ст. Ілля Бачин-ський у “Пiснi свiтовiй”. На основi притчi про блудного сина в нiй народжується сирiтська тема, надзвичайно популярна у давнiй поезiї, згодом — у творах Т. Шевченка.
Історiєю про блудного сина цiкавився i Г. Сковорода, який сам провiв своє життя в мандрах. Звернiмося хоча б до його байки “Про безногого i слiпого” iз “Розмови п’яти подорожнiх про iстинне щастя в життi”, щоб переконатись, наскiльки оригiнальною є переробка первiсного сюжету: в мандри вирушає не один, а два сини. Тяжко покалiченi життєвими пригодами, вони рятують один одного: слiпий бере на плечi безногого i обидва сини повертаються в обiйми свого батька. Найбiльшу ж кiлькiсть розробок цього сюжету в українськiй лiтературi залишив Т. Шевченко, у якого тема вiдходу з рiдного краю i повернення до нього, тема пригод на чужинi блукальця, тема каяття й повернення — одна з наскрiзних у поезiї*. Мотиви життя людини, що силою рiзних обставин була викинута з рiдного краю, з отчого дому, розробляються Шевченком у певнiй залежностi вiд поворотiв його власної долi. Так, вони стають домiнуючими у раннiй творчостi поета, посiдають значне мiсце i в час важкої для Шевченка осенi 1845 р., i в час ув’язнення та роки заслання. З гiркотою i болем говорить поет про свою самотнiсть у вiршi “Вiтре буйний, вiтре буйний”, у творi “На вiчну пам’ять Котляревському”, у вiдомiй поезiї, яку ви знаєте з дитинства як пiсню “Думи мої, думи мої”, у заспiвi до “Мар’яни-черницi”, що вражає образом перекотиполя, з яким асоцiюється доля вигнанця:
Коли нема щастя, нема талану,
Нема кого й кинуть, нiхто не згадає,
Не скаже хоть на смiх: “Нехай спочиває,
для рiдного краю пророком, прагнучи допомогти рiднiй землi i гинучи далеко вiд неї, в муках i каяттi, яке приходить до нього, як i до блудного сина з євангельської притчi. Самостiйно ви опрацюєте i названi твори, i умовно визначену групу наступних творiв (“Сон”, “Кавказ”, “Саул”, “Не нарiкаю я на Бога”), у яких Кобзар звертається до iншої євангелiйної притчi — про сiяча (Євангелiя за Матвiєм, за Лукою). Ця притча користується великою популярнiстю в українських письменникiв, що пояснюється просвiтительським призначенням красного письменства, прагненням митцiв слова показати своєму народовi його життя в усiй повнотi й протирiччях, пробудити свiдомiсть народу, як це бачимо у творах Ю. Федьковича (“Нива”, “Дикi думи”, “Думи мої, дiти мої”), М. Старицького (“На Новий рiк”, “Нива”), В. Самiйленка (“Ой добрий я сiяч, нiвроку!..”), І. Франка (“Грiє сонечко!..”, “Ходить туча по голiй горi”) тощо. “Сiвачем зерен плодючих” називає Іван Франко Михайла Павлика у вiршi “На смерть М. Павлика. Дня 26 сiчня 1915 р.”, змальовуючи в алегоричному образi сiяча вiдомого просвiтителя, науковця, гуманiста. Ремiнiсценцiю притчi про сiяча знаходимо й у творах Лесi Українки, зокрема в її драмi “Адвокат Мартiан”. Ставлення Лесi Українки до Бiблiї було неоднозначним, та поетеса (за свiдченням її чоловiка) нiколи з Святим Письмом не розлучалась. Загалом же їй належить бiльше п’ятдесяти творiв, у яких вона звертається до Старого i Нового Завiтiв, трансформуючи бiблiйнi сюжети у зв’язку з болючими нацiональними та загальнолюдськими проблемами. “Вавилонський полон” Лесi Українки вважають вершиною художнього переосмислення бiблiйних мотивiв, ставлячи його поряд iз поемою “Мойсей” І. Франка, творами “Марiя”, “Давидовi псалми”, “Пророк”, “Неофiти”, “Саул” Т. Шевченка.
авторитетним суддею, духовним Всесвiтом.
Висновки
Одкровенням, Книгою Книг, Книгою спасiння. Найпостiйнiша ж назва — Бiблiя — утвердилась серед християн з IV ст. Вперше назвав її так Іоанн Златоуст, константинопольський патрiарх. А його сучасник, перекладач Бiблiї латинською мовою — Ієронiм — вживав вислiв “божественна бiблiотека”, бо ж складається Бiблiя з рiзних за формою та змiстом релiгiйних та свiтських творiв — окремих книг: 50 iз них входять до Старого Завiту, а 27 — до Нового. Маємо на увазi канонiчну Бiблiю. У протестантiв Старий Завiт складається з 39 книг, у католикiв — iз 47, у православних — iз 50.
Бiблiю зараз увесь цивiлiзований свiт сприймає не лише як основну релiгiйну книгу християн та iудеїв, а й одну з найвизначнiших пам’яток свiтової лiтератури. Тому знати її має кожна освiчена людина.
ЛІТЕРАТУРА
· Брайчевський М. Ю. Утвердження християнства на Русi. — К., 1989.
· Дорошенко Д. Короткий нарис iсторiї християнської церкви. — Вiннiпег, 1970.
· Історiя православної церкви в Українi: Збiрка наукових праць. — К., 1997.
· Сулима В. Бiблiя i українська лiтература. — К., 1998.
· Фрезер Д. Фольклор в Ветхом Завете. — М., 1986.
· Бетко І. Бiблiя як джерело iдей у творчостi Лесi Українки //Слово i час. —
·
· Бетко І. Бiблiйнi сюжети i мотиви в українськiй поезiї ХІХ — початку ХХ столiття. — Зелена Гура — Київ, 1999.
·
|
