Xристиянство, особливостi його вiровчення
X
ристиянство, особливостi його вiровчення
Християнство являє собою бiльш складне вчення, нiж його дуже часто зображають навiть в релiгiєзнавчих працях. Спрощена подача християнства, яка вiднiмає у нього деякi суттєвi риси, з одного боку, дозволяє багатьом своєрiдним апологетам цього вчення зближувати або навiть ототожнювати християнство з iншими релiгiями, уявляючи його в ролi деякого зразку релiгiї, а з другого, дозволяє деяким критикам християнства виставляти його у виглядi майстерного поєднання елементiв iнших релiгiй (мiтраїзму, iудаїзму, гностицизму i т. д.), заперечуючи його новiтнiй i оригiнальний характер. Тим не менш християнство є окрема, надзвичайно своєрiдна, суттєво визначена i дуже вiдмiнна вiд багатьох iнших релiгiй, до того ж релiгiя достатньо складна. Необхiдно мати на увазi, що християнство мiстить в собi такi концептуальнi елементи, яких немає бiльше нi в однiй релiгiї (наприклад, вчення про трiйцю, вчення про «неподiльне» i «незлиттєве» поєднання божественної i людської особистостi в Ісусi Христi i т. д.).
Його смерть i наступне воскресiння з мертвих змiнило долю всього людства. Його проповiдь започаткувала нову європейську цивiлiзацiю. Для християн же найбiльшим чудом було не слово Ісуса, а Вiн сам. Головною справою Ісуса було його буття з людьми, буття на хрестi.
Божої волi, - i учинила провину, яка вплинула на подальшу долю людства. Людина порушила Божу заборону, забажавши самою стати «як Бог». Це замiнило сему її природу: втративши благу, безсмертну сутнiсть, людина стала доступною до страждань, хвороб i смертi, i в цьому християни бачать наслiдок первородного грiху, що передасться з поколiння в поколiння.
Ним народу - iудеям. Бог неодноразово вiдкривався пророкам, заключав союзи (заповiти) зi «Своїм» народом, дав йому Закон, який мiстив правила праведного життя, обiцяв спасiння вiд влади зла. Згiдно Священного Писання Бог уклав з людьми п'ять заповiтiв-договорiв, союзiв. Перший такий заповiт був укладений з Адамом i був ним порушений. За це Бог його вигнав з pаю. Другий заповiт - з Ноем i, таким чином, була дана можливiсть вiдродити людство пiсля Всесвiтнього потопу. Заповiт з Авраамом знаменував появу боговибраного народу (євреїв). Четвертий заповiт був укладений з Моiсеєм, що знаменувало повернення єврейського народу на шлях iстинний. З цiєю метою Бог дає їм десять заповiдей (Декалог). На п'ятому заповiтi, укладеному во Христi зi всiм людством, засноване християнство. Першi чотири заповiти характеризують вiдношення Бога i людини на основi Закону. П'ятий заповiт (Новий Заповiт) заснований на Любовi. Це важливiша вiдмiннiсть християнства вiд всiх ранiше iснуючих релiгiй i складає першу особливiсть нової релiгiї. Тобто змiнюється саме розумiння Бога, котрий, за словами апостолiв, «є Любов».
первородний грiх всього людства - минулого i майбутнього. Воскресiння Христа знаменує для християн перемогу над смертю i знову надану надiю на "можливiсть вiчного життя з Богом.«Бог олюдянiвся, щоб людина обожнилась», - говорив св. Афанасiй Великий. В цьому полягає друга характерна риса християнства.
Ведучи мову про наступну особливiсть, необхiдно звернути увагу на те, що християнство, як нi одна iнша релiгiя, засноване на таємницi. Розум людини не вмiщає уявлення про єдиного Бога, iснуючого в трьох iпостасях: Бог-отець, Бог-син i Бог-Дух святий.
Трiйця християнського Бога базується на логiцi сенсу людського буття. Однак в християнствi ця логiка визначається вирiшенням проблеми спiввiдношення необмеженої божественної влади i договору мiж Богом i людьми: на що людина повинна надiятися в своєму життi на договiр, котрий в будь-якому випадку буде витриманий i над яким навiть не власна воля Бога, або на волю Бога, який в любий момент може проiгнорувати те чи iнше положення договору. Якщо середньовiчний iудаїзм вирiшив цю проблему на користь договору, перетворивши його у всесвiтнiй закон, що обмежував волю Бога, то християнство пiшло протилежним шляхом, визнаючи, що Бог не тiльки може, але й вважає за необхiдне переступити договiр. Питання в тому, в чому полягає ця необхiднiсть, якими мотивами керується Бог, коли вiдступає вiд свого договору з людиною. В залежностi вiд iнтерпретацiї вiдношення Бога з людиною називаються три ведучi мотивацiї.
По-перше, в своїй святостi Бог настiльки перевищує свої творiння, що яким би не була велика i свята людина, вона завжди буде абсолютно нiкчемною в порiвняннi з Богом. Тому н точки зору Бога всяка праведнiсть людини, її вiдданiсть договору мiзерна, не дивлячись нi на якi свої зусилля людина залишається грiховною i низькою iстотою.
людини умовам договору з Богом но тiльки не роблять людину варту покарання, але в очах Бога людина залишається гiдною будь-якої, дуже високої, божественної нагороди.
По-третє, Бог, який перебуває в своїй абсолютнiй повнотi i не має потреби нi в чому, окрiм самого себе як вищого блага, настiльки вищий всього, що вiдбувається на землi, що його не цiкавить вiдданiсть людини договору з Ним; практично нi якi зусилля людини не можуть похитнути Володаря Всесвiту. Тому з точки зору Бога людина не може бути гiдною за договором нi покарання, нi заохочування; сам же договiр подарований людям як природнiй закон їх життя, що найкращим чином регулює людськi вiдношення.
Кожна з трьох названих мотивацiй формує окрему особистiсть, однак Бог в своїй сутностi може об'єднати три особистостi - Отця, Сина i Духа святого.
Таємницею в християнствi є також поєднання Божественной людської природи во Христi, таємницю Боголюдини. У всi епохи iсторiї було легше прийняти протилежну iдею - людинобога. Імператори, котрим приносили жертви, схiднi аскети i «посвяченi» рiзних окультних груп, якi вважали, що пробудили в собi божество або якось спричинили його вселитися в них, тобто «стали живими богами» за своїм бажанням i основному своїми силами, - все це знала iсторiя до Христа.
Схожi iдеї знаходять немало послiдовникiв i в нашi днi. Але Христос не стає Богом. Бог втiлюється u людину (олюднюється) завдяки любовi до людей, при цьому зовсiм не принижує нi. Божественної, нi людської природи. Ісус Христос - справжнiй Бог та справжня людина.
Таємницею в християнствi є також факт народження Сина Божого вiд Пречистої Дiви Марiї.
Недосяжною для рацiонального розуму є можливiсть воскресiння пiсля смертi i те, що смерть однiєї людини (i одночасно Бога) рятує вiд смертi все людство. Незрозумiле з точки зору буденної логiки одне з головних таїнств християнства - причастя, засноване на євхаристiї (перетворення хлiба i вина в Тiло i Кров Христовi) i залучення вiруючих через її Божественнi Дари до Бога.
Четверта особливiсть християнства акцентує увагу на тому, що таємницi цi можна осягнути тiльки повiривши. Господь, як вважають християни, просвiтлює розум людини та перетворює всю Тi сутнiсть даючи можливiсть безпосереднього бачення духовної реальностi, розумiння i виконання волi Бога.
Ще одна (5-а) характерна особливiсть християнства як релiгiї заключаєтеся в тому, що воно може iснувати тiльки в формi Церкви. Церквi може розглядатися як форма християнської вiри (iснування рiзню конфесiй). Крiм того є поняття Земної церкви, що об'єднує всiх християн i поняття Небесної церкви - iдеальної божественної побудови свiту. Є i iнше тлумачення: Небесну церкву складають святi i праведники, як закiнчили земне життя i там, де Земна Церква слiдує заповiтам Христа вона перебуває в єдностi з Небесною.
Особливостi соцiально-економiчного i iсторичного розвитку Римське iмперiї^е зародилось християнство, на початку нашої ери полягали перш за все в тому, що(вiдбувалися якiснi змiни в суспiльних вiдносинах, в тому числi i в релiгiйних поглядах. Внутрiшня ситуацiя в Римi була дуже напруженою. Соцiальне становище бiдноти було вкрай важким. Намагання змiнити ситуацiю на краще не мали успiху. Повстання рабiв в 104-105 pp. до н. е. i громадянська вiйна, розпочата Спартаком в 74-71 pp. до н. е. були жорстоко придушенi. Це породило настрої вiдчаю, безсилля, призвело до пошукiв втiхи.
Дуже важким було становище поневолених народiв провiнцiй Риму, особливо схiдних. Римська державна влада, пiдтримувана нацiональною релiгiєю, була ненависна як рабам, так i пiдданим.
i смертi, способiв спасiння. Вiдповiдi на цi питання намагалися знайти i багаточисельнi фiлософськi школи, якi iснували в І ст. Але i вони не змогли запропонувати шлях до спасiння, котрий був би прийнятний всiм, хто в цьому мав потребу. Тим бiльш, що популярними залишились релiгiйнi методи вирiшення соцiальних проблем. Справа полягала тiльки в тому, якi релiгiйнi методи найбiльш ефективнi та реальнi, їх пошуки в кiнцевому результатi приводять до формування нової релiгiї - християнства.
В схiдних провiнцiях Римської iмперiї виникають рiзноманiтнi секти, кожна з яких претендувала на iстиннiсть своїх iдей. В результатi найбiльш стiйкою виявилась течiя, прибiчники якої сповiдували вiру в прихiд Месiї - Ісуса, який нiби-то вже вiдбувся. Особливiстю цiєї течiї була вiдкрита пропаганда нових iдей, що свiдчило про вiдсутнiсть замкненостi релiгiйних общин. Саме з активної мiсiонерської дiяльностi починало своє iснування християнство в якостi можливої свiтової релiгiї.
Якi ж iдеї християнства стали найбiльш популярними i привабливими? По-перше, християнство розглядало всiх людей рiвними в первородному грiху. По сутi, це було спецiфiчним вiдображенням" бажаної соцiальної рiвностi. Ця iдея була спiвзвучна настроям народiв Римської iмперiї І столiття i тому її проповiдь приносила успiх перш за все серед бiднякiв.
По-друге, християнство зробило переворот в областi культу. Воно вiдмiнило всяку обрядовiсть, а це зробило можливим вступ християнськi общини рiзних соцiальних категорiй людей. Таке нововведення стало вирiшальною умовою для успiху мiсiонерської дiяльностi.
всiх без рiзницi: "«Всi ми одним духом хрестились в одне тiло, iудеї або еллiни, раби або вiльнi» (1 Кор. 12:13).
Процес формування християнства подiлявся на три етапи:
2. Ранне християнство (сер. II ст. - поч. 14 ст.).
3. Церковне (пiзнє) християнство (поч. ІУ ст. - У ст.).
На цьому етапi християнськi общини складалися з бiдноти, серед якої найбiльш популярною стає iдея спасiння. Умовою його досягнення була вiра в месiю i ця вiра робила всiх рiвними перед богом. Яким уявлявся месiя людям того часу? Незвичайну вiдповiдь дає старо-заповiтний пророк: той, хто прийде, буде лагiдним i смиренним серцем. Всемогутнiсть Божа може являтися i в слабкостi, а велич - в смиренностi. Цi парадокси пiдводили до християнського розумiння спасiння людини i свiту як чуда.
Первiсне християнство не було однорiдним, її ньому iснувало ряд течiй, течiй дуже часто суперечливих одна однiй. В цей час визначилось двi основнi течiї в християнствi:
І. Палестинська, яка захищала iнтереси i погляди рабiв, вiльних бiднякiв i якiй був притаманний радикальний i демократичний характер, тому що вимагала встановлення Царства Божого на землi.
2. Паулiнська (пов'язана з проповiдницькою дiяльнiстю апостола Павла i названа його Ім'ям) вiдрiзнялась примиреннiстю по вiдношенню до iснуючого суспiльного i полiтичного порядку.
Згодом цi двi течiї злились i стали основою формування офiцiйного християнства.
Основними джерелами, за якими ми можемо уявити дiяльнiсть перших християн, особливостi їх практичної дiяльностi І змiсту, є Дiяння апостолiв. Саме завдяки ним ми знаємо, що розповсюдженням християнства займалися апостоли i їх учнi. Це поколiння проповiдникiв Євангелiя, бiльшiсть з яких закiнчили життя мучениками, за традицiєю називають «мужами апостольськими». Серед них, наприклад, особливою шаною церкви завжди вiдзначався священномученик Клiментiй третiй єпископ Риму, вiдiсланий за свою вiру в часи правлiння iмператора Траяна до Криму, в м. Херсонес. Тут святий мученик був затоплений в морi.
І все-таки, не дивлячись на гонiння, число послiдовникiв християнств швидко зростало. Адже Римська iмперiя, жорстока гнобителька християн, об'єднувала багато народiв, що значно полегшувало проповiдь Євангелiя в межах греко-римського свiту.
Спочатку римська влада не вбачала рiзницi мiж iудеями i християни ми. І тi i iншi вiдмовлялися приймати участь в жертвоприношення мiсцевим богам i римському iмператору, який вважався за законам iмперiї рiвний богам. Таким чином, iудеї i послiдовники Христа стали порушниками всегромадянського законодавства.
вiдрiзняти вiд iудеїв. Потiм християн стали сприймати як небезпечну секту, i Рим вже вимагав вiд них вiдмовитися вiд Десяти заповiдей. Шанувати римських богiв християни не могли i, як тiльки влада зрозумiла почались гонiння.
В доносах на християн часто зустрiчались посилання на християнську образнiсть i символiку. Наприклад, образ Христа, Сина Божого, який приносить себе в жертву, та причастя тiлу i кровi Спасителя хлiбом i вином давали привiд для страшних розповiдей, нiби-то християни на своїх зiбраннях приносять в «жертву немовлят i п'ють їх кров». Те, що зiбрання були таємними (на них могли бути присутнiми тiльки тi, хто прийняв або готувався прийняти хрещення), робили цi чутки доказовими для римської Влади. Християнську общину вважали однiєю з темних сект з жорстокими магiчними ритуалами i вiдповiдно боролися з нею жорстокими методами. Для християн же загибель i муки ставали актом вдячностi, євхаристичним поєднанням з Христом.
Першi масовi гонiння християн розпочав iмператор Нерон (54-68 pp.). Пiд час його правлiння пожежа знищила бiльшу частину Риму, а коли невдоволення народу тираном посилилось i Нерона почали обвинувачувати в пiдпалi, вiн переклав провину на тих, в кого була найбiльш пiдозрiла Репутацiя серед населення - на християн. Репресiї почалися в 65 р. i продовжувалися три роки, їх жертвами стали тисячi римських християн. Для задоволення натовпу на них натравлювали в цирках диких звiрiв, спалювали живцем i розпинали на хрестах.
себе християнином, то вона пiдлягала смертнiй карi як ворог iмперiї.
Раннє християнство
В цей перiод вiдбувається поступове об'єднання християнських сект i одночасно формується з християнського оточення клiр в основному за рахунок мiсiонерiв. В II ст. вже мало хто очiкував близького кiнця свiту - в уявi вiруючих вiн вiдiйшов на невизначений час. Все менше прислуховувалися вони до страшних пророцтв бродячих проповiдникiв. Навпаки, в їх очах вирiс авторитет тих, хто пiклувався про розбудову земного життя общини. Поступово починає зростати роль єпископiв, якi були «покладенi» (тобто посвяченi) апостолами, а тi, в свою чергу, пiсланi Ісусом Христом. Значить, як вважає Церква, влада єпископiв походить вiд Бога. І якщо в І - поч. II ст. єпископи очолювали колегiї пресвiтерiв, то з середини II ст. християнська церква складалася з общин, керованих повновладними єпископами (архи-пастирями). По вiдношенню один до одного архипастирi в той час були ще рiвними, а вплив в християнському свiтi предстоятеля тiєї чи iншої церкви повнiстю залежав вiд його особистих якостей.
Особливе положення починав займати римський єпископ. Очолювана ним столична община була значно багатiша i багаточисельнiша за iншi. Якщо деякi провiнцiальнi церкви складалися лише з декiлькох десяткiв або сотнi прихожан, то римська церква на початку III ст. налiчувала десятки тисяч вiруючих i була в змозi утримувати пiвтори тисячi убогих. Величезна римська община потребувала багаточисельний штат службовцiв, тому тут ранiш, нiж в iнших церквах, ускладнився склад клiру (священнослужителiв), з'явилися додатковi церковнi посади - лектори, iподiакони (помiчники дiакона). В мiру необхiдностi вводили їх у себе i iншi церкви, копiюючи при цьому римськi порядки.
Крiм того, серед християн Риму були люди, якi користувалися величезним впливом при iмператорському дворi. Інодi вони надавали своїм браттям по вiрi немалу допомогу. Вiдомий випадок, коли через християнку Марцiю, коханку iмператора Коммода (180-192 pp.) столичний єпископ домiгся визволення християн, якi мучилися на копальнях.
Вселенської церкви. Вона включала n себе сукупнiсть рiвноправних общин.
В кiнцi II ст. єднiсть християнських общин посилилась. Починаючи з 160 р. єпископи тiєї чи iншої провiнцiї, областi або навiть цiлої країни наприклад, Пiцнiзнрї Африки, Малої Азiї, Галлiї, почали збиратися для вирiшення хвилюючих церкву питань. Такi з'їзди отримали назву помiсних соборiв. Авторитет соборних рiшень був дуже високий i не погодитися з ними означало протиставити себе всiй Церквi.
В кiнцi III ст. християн можна було зустрiти вже на всiх ланках римського суспiльства, в тому числi i в iмператорськiй гвардiї. Збiльшення нових членiв вимагало створення нових парафiй i єпископiй.
Серед єпископiв визначились предстоятелi найбiльш значних общин, їх возвеличення iнколи було пов'язане з особистими якостями пастирiв, але частiше з економiчною i полiтичною важливiстю тих мiст, в яких вони займали кафедри. (Кафедрою називалось крiсло єпископа в храмi, потiм вираз «єпископська кафедра» став синонiмом «єпархiї», позначаючи також i головну посаду церковного округу). Старшого єпископа провiнцiї почали називати папою (грец. - «отець»), або примасом (лат. - «первенствуючий»), а в бiльшостi схiдних областей iмперiї - митрополитом (грец. «столиця») .
В перiод раннього християнства завершується iсторiя християнських гонiнь драматичною сутичкою з iмператором Дiоклетiаном (284-305 pp.). Першi 19 рокiв свого правлiння iмператор вiдносився до християн терпляче. В iмператорськiй гвардiї було чимало людей, вiдкрито сповiдуючих вiру в Ісуса Христа, християнами були i близькi родичi Дiоклетiана. Єпископат навiть розглядав питання про навернення в християнство самого iмператора Дiоклетiана. Однак в 303 -304 pp. один за одним вийшли чотири iмператорських укази, котрi проголосили християнству вiйну. Найбiльш страшним був указ 304 p., який дозволяв катування i муки з метою вiдмови християн вiд своєї вiри. Церковне майно конфiсковувалось, богослужбовi книги i храми - знищувались. Клiрикiв i мирян заарештовували i у випадку вiдмови приносили жертви перед статуєю iмператора, страчували або посилали на копальнi. Розмах i жорстокiсть переслiдувачiв перевершили всi попереднi гонiння.
правителiв i була страчена пiсля катувань.
своєї ІІертi, вiн видав едикт, котрий надавав християнам свободу вiросповiдування за умови, що вони будуть молити свого Бога про здоров'я свого iмператора.
Пiзнє(церковне) християнство
Релiгiйна полiтика римського iмператора Костянтина І Великого не тiльки возвеличила Церкву, але i покладала на неї важливi державнi обов'язки, За задумом iмператора християнство повинно було стати офiцiйною iдеологiєю Римської iмперiї, здатною об'єднати суспiльство i перешкодити розпаду держави. Церква зайняла положення духовного наставника держави, котра здавна звикла жити, пiдкоряючись ясним i чiтко сформульованим законам. Тому виникла необхiднiсть чiтко викласти основнi принципи християнського вiровчення, причому на мовi грецької фiлософiї, звичної для iнтелектуалiв iмперiї.
З цiєю метою був скликаний перший Вселенський собор, тобто з'їзд духовенства, який вiдбувся в 325 р. у Нiкєї (Мала Азiя); Скликання собору означало створення єдиної християнської церкви, бо в особi вселенських соборiв духiвництво iмперiї отримало свiй вищий керiвний центр, Хоча вселенськi собори скликалися порiвняно рiдко (з ІУ по Уст. було скликано всього 7), все ж вони вiдiгравали важливу роль: об'єднували зусилля духовенства, регулювали церковне життя, сприяли виробленню єдиної iдеологiї та обрядовостi.
Християнське вiровчення i культ
Основнi положення християнського вiровчення (догмати) складалися протягом декiлькох столiть. Вони сформульованi у Бiблiї та у постановах християнських вселенських соборiв, їхня суть викладена в 12 пунктах Символу вiри, прийнятого на перших соборах у 325 р. (Нiкея) та 381 р. (Константинополь).
«Символ вiри» - це стислий переклад основних догматичних положень християнства, який мав об'єднати єдиним вiровченням розрiзненi християнськi громади.
1. Вiра в єдиного Бога: Бога-отця, Бога-сина, Бога-духа святого.
2. Догмат боговтiлення: Ісус Христос, залишаючись Богом, став людиною. Цей догмат покликаний надати всiм євангельським повчанням авторитету, божественних iстин.
5. Догмат вознесiння: земне життя нiкчемне порiвняно з вiчнiстю.
6. Вiра в безсмертя душi.
7. Вiра и потойбiчне життя - рай i пекло.
9. Вiра в єдину, соборну i апостольську Церкву.
10. Необхiднiсть хрещення на вiдпущення грiхiв.
11. Майбутнє воскресiння з мертвих.
12. Прихiд Царства Небесного.
Окремо вiд «Символу вiри» християнська iдеологiя мiстить також iдеї, погляди та уявлення про навколишнiй свiт (християнська картина свiту), про походження людини, про соцiальний устрiй, про сiм'ю i шлюб, про жiнку, про працю та безлiч iнших проблем людського життя.
Християнство сформувало також цiлу систему догматiв - догматику. Догматами прийнято називати найбiльш важливi вiросповiдальнi твердження, в котрих коротко викладена суть даної релiгiї. Людина, яка не визнає хоча б один догмат якої-небудь конфесiї, не може вважатися її послiдовником, 3 точки зору християнських богословiв, вiд iнших релiгiйних правил, тверджень i установлень догмати вiдрiзняються тим, що вони богооткровеннi, церковнi i не пiдлягають обговоренню. Це означає, що вони виражають саму суть християнського вiровчення, мають не конкретний, а вiдхилено-теоретичний характер, по-скiльки викладають вчення про Бога, їх джерело - богодуховнi книги Священного Писання, або ж Священний Переказ, вони сформульованi Вселенською церквою в найбiльш зрозумiлiй для вiруючих формi, i, нарештi, вони виражають безперечну iстину, тому повиннi неухильно прийматися на вiру всiма членами церкви.
Паралельно становленню вiровчення i iдеологiї християнства вiдбувалося формування християнського культу: сукупностi особливих ритуалiв, обрядiв i дiй. У наслiдок цього процесу в християнствi склалася досить розгалужена система рiзноманiтних свят, постiв, жертвоприношень, поклонiнь, молитов, богослужiнь, таїнств, релiгiйних потреб тощо, обгрунтованих та регламентованих вiровченням, церковними канонами.
Найважливiшими з християнських обрядiв, є сiм таїнств: хрещення, миропомазання, покаяння, причащання, або євхаристiя, шлюб, священство, або ординацiя, маслосвяття, або соборування.
Важливим елементом християнського культу є також богослужiння - сукупнiсть церемонiй та обрядових дiй, звернених до Бога з метою отримати вiд нього милiсть. Центральним мiсцем богослужiння с лiтургiя (обiдня, меса).
Християнськi свята посiдають важливе мiсце в культовiй практицi. Вони подiляються на головнi, великi та престольнi. Це днi вiдзначення подiй церковної iсторiї, християнської мiфологiї, пам'ятнi дати.
Головнi свята (дванадесятi, тобто їх 12):
1. Пасха, або Великдень.
2. Рiздво Христове (7 сiчня або 25 грудня).
3. Трiйця, або П'ятидесятниця.
4. Стрiтення Господнє (2 лютого).
8. Вознесiння Господнє.
11. Благовiщення (7 квiтня).
12. Успiння Богородицi, або перша Пречиста (28 серпня).
Великi свята: Покрова (14 жовтня); Рiздво Івана Хрестителя (7 липня), Обрiзання i Найменування Господнє (14 сiчня); Свято святих Апостолiв Петра i Павла (12 липня); Вiдсiкання голови Івана Предтечi.
Престольнi, або храмовi свята, свята" на честь святих установленi церквою на вшанування християнських святих, Богородицi, чудодiйних iкон та iнших подiй, iм'ям яких названо мiсцевий храм, або день у церковному календарi.
У християнському культi iснують також пости, тобто утримання вiд їжi чи обмеження щодо страв тваринного походження протягом певного часу. Кiлькiсть пiсних днiв в окремих християнських церквах досягає 200.
Серед культової практики у християнствi досить поширенi молитви, тобто звернення вiруючих до Бога [їх образiв чи святих предметiв) iз проханням послання їм блага та вiдвернення зла. Молитва - це своєрiдна форма заклинань у формi прохань та благань, якими супроводжуються майже всi релiгiйнi церемонiї. Вони бувають колективнi (груповi) або iндивiдуальнi.
Бiблiя - збiрник давнiх iдеологiчних, iсторичних та лiтературних пам'яток, що вважається Святим письмом у послiдовникiв християнства. Спираючись на Бiблiю, християнство виробляло свiй погляд на свiт, на мiсце людини в цьому свiтi, на дiяльнiсть вiруючої людини задля досягнення Царства небесного. Цим релiгiйна свiдомiсть якiсно вiдрiзняється вiд iнших форм суспiльної свiдомостi, жодна з них не може протиставити себе релiгiї. Необхiдно також мати на увазi, що Бiблiя - це не виклад вiровчення i не iсторiя людства, це розповiдь про те, як Бог шукав людину. Це промова Бога, звернена до людей, а також розповiдь про те, як люди слухали (або не слухали) свого Творця. Цей дiалог продовжувався пiвтори тисячi рокiв.
Бiблiя складається iз двох основних частин - Старого i Нового заповiтiв.
Релiгiя Старого заповiту починається з середини II тисячолiття до н. е. i продовжується до Рiздва Христа (Р. Х.). Бiльшiсть книг Старого заповiту складена з VII по III ст. до Р. Х.
Старий заповiт займає 4/5 усього тексту Бiблiї i вiдомий у двох варiантах. Масоретський текст (Танах) прийнятий в iудаїзмi i написаний давньоєврейською. Вiн складається з 39 книг, об'єднаних в три великi групи: П'ятикнижжя, Пророки, Писання.
Старий заповiт, перекладений на грецьку мову (Септуагiнта), мiстить 50 книг. До них ставлення християн рiзне: протестанти визнають 39 книг, а православнi - доданi 11 книг вважають неканонiчними, католики - 11 книг визнають другоканонiчними.
Івана; Дiянь i Послань апостолiв i Одкровення Івана Богослова (Апокалiпсис).
Аналiзуючи змiст Бiблiї, слiд зазначити, що християнство являло собою релiгiю, що вiдображала новий етап у розвитку суспiльства. Однак багато елементiв своєї iдеологiї християнство запозичило з iнших релiгiй i фiлософсько-iдеалiстичних вчень.
Суттєво християнство пов'язане з iудаїзмом. Воно зародилось як одна з релiгiйних сект iудаїзму i запозичило у iудеїв Танах, назвавши його Старим заповiтом. Іудейський бог став, по сутi, i християнським богом. Іудейське вчення про месiю стало основою версiї про земне життя Ісуса Христа.
Християни використали уявлення схiдних релiгiй про народження вiд земної жiнки страждаючого, вмираючого i воскресаючого Бога. З релiгiй Давнього Сходу християнство перейняло також iдею про загробне життя. Уявлення про «непорочне зачаття» iснувало задовго до виникнення християнства в багатьох релiгiях, в тому числi в брахманiзмi, буддизмi, а також в давньоiранському мiтраїзмi, який був значно поширений в Римськiй iмперiї, де виступав суперником християнства в першi вiки нашої ери. Можна стверджувати, що християнство взяло в мiтраїзмi його центральну iдею про боротьбу в свiтi двох начал: свiтла i темряви, добра i зла. Ця iдея виступає в християнствi в образi Христа, який уособлює сили добра, i Сатани, котрий являє собою сили зла. З мiтраїзму взятий також символ восьмиконечного хреста.
Треба вiдзначити, що християнство - це перша релiгiя в Європi, яка свiдомо включила в свою iдеологiю фiлософiю. Наприклад, з вчення неоплатонiка Фiлона Александршського християнство взяло iдею про божественний Логос, як про посередника мiж Богом i свiтом. Вчення про Логос християнство трансформувало в образi боголюдини Ісуса Христа.
У Фiлона християнство запозичило також вчення про природжену грiховнiсть людей i про двоїсту природу людини, яка має тiло i душу.
На вченнi римського стоїка Сенеки про долю, рок, якi виступають у формi божества, засновано християнську мораль. До аскетизму, покiрностi долi, смирення, терпiння, до непротивлення злу закликав фiлософ. У Сенеки християнство запозичило iдеї класового миру, рiвностi всiх перед Богом. У кiнникiв християнство взяло iдею iндивiдуалiзму, утилiтаризму, принципової рiвностi всiх людей та iдею космополiтизму.
Все це не означає, що християнство повнiстю запозичило свою iдеологiю. Воно лише вiдiбрало для себе елементи багатьох релiгiй i вчень, трансформувавши їх у вiдповiдностi до нових умов суспiльного життя, привело усе до визначальної системи, доповнило їх новими, суто християнськими догматами i тим самим виступило як нова релiгiя, що знайшла своє оформлення у Новому заповiтi, зокрема в Євангелiях. Саме вони були дуже важливим кроком в духовному розвитку людства - iдея майбутнього злилась з iдеєю нової людини, котрої ранiш не було, якою християнин повинен стати за прикладом Христа («Новий Адам», тобто чоловiк протиставляється в Євангелiях старозаповiтньому).
| 
