РЕФЕРАТ
На тему:
Інтонацiя. Інтонацiйно-виразнi засоби мовлення
Висока мовна i голосова технiка дозволяє оратору правильно iнтонувати промову. Пiд iнтонацiєю слiд розумiти ритмiко-мелодiйну побудову промови, яка передає її смисл i почуття за допомогою висоти тону, сили звуку, темпу мови i тембру голосу. За допомогою тонального забарвлення слiв складаються протилежнi за змiстом речення: чи то пiд-несено-урочистi, чи то доброзичливi, чи то наказовi, чи то грубi, чи то зневажливi i т. ш. Поза iнтонацiєю немає анi побутового, анi художнього, анi наукового слова.
виступу. Інтонування мови пiдкреслює також перехiд вiд однiєї думки до iншої, вiд питання до питання, вiд проблеми до проблеми.
Емоцiйно забарвленi iнтонацiї передають слухачам рiзноманiтнi почуття оратора. Крiм голосу, технiку характеризують темп i ритм мовлення.
Темп мовлення — це швидкiсть, з якою оратор вимовляє слова, речення, весь текст у цiлому. Вiн залежить вiд iндивiдуальних особливостей промовця, його темпераменту, вiд теми та змiсту промови, а також вiл умов, за яких виголошується промова, та особливостей аудиторiї. Тому, звiсна рiч, одна й та ж промова повинна бути викладена рiзним темпом в аудиторiях, що вiдрiзняються за рiвнем освiти, статi, вiку, професiї i т. iн.
Ритм промови має за основне змiну певних частин промови за довжиною звучання, а також чергування мови, що звучить, та пауз. Розрiзняють декiлька типiв пауз залежно вiд того, за якої причини i з якою метою переривається виголошення промови. Фiзiологiчнi паузи викликанi необхiднiстю вдихнути повiтря. Як правило, вони збiгаються з iншими паузами — граматичними, логiчними i психологiчними.
зi
змiстом, логiкою промови. За їх допомогою оратор здiйснює роздрiбнювання потоку слiв на змiстовнi частини. Це нiбито подiл або поєднання слiв у мовнi такти. Мовний такт — вiдрiзок фрази, цiлiсний за значенням, об'єднаний iнтонацiйно i вiдокремлений з обох бокiв паузами. Зауважимо ще раз: логiчна точнiсть i виразнiсть мови досягається постановкою логiчних наголосiв. Логiчний наголос — пiдкреслена вимова етапних речень у промовi (тези, висновки), а також найзначнiших слiв i словосполучень у фразах.
Щоб набути навичок логiчно виразного звучання мови, необхiдно спочатку навчитися розбивати фрази на мовнi такти, швидко визначаючи в них основне за змiстом. Тут можна скористатися порадою К. С. Станiславського: «Берiть частiше книжку, олiвець, читайте i розмiчайте прочитане за мовними тактами... Розмiчування мовних тактiв i читання по них необхiднi тому, що вони змушують аналiзувати фрази i доходити до їх сутi. Без цього не скажеш правильно фрази.
Щоб розмiтити логiчно наголошенi слова i вислови, необхiдно в першу чергу вибрати зi всiєї фрази одне найважливiше слово i видiлити його наголосом. Потiм треба зробити те ж саме з менш важливими словами, але з такими, якi теж необхiдно видiлити. Неголовнi, другоряднi слова особливо наголосом не видiляються. Зрозумiло, що iснує цiлий комплекс наголосiв: сильних, середнiх, слабких — їх розподiляють залежно вiд змiсту промови та її мети.
Якi ж прийоми технiки мовлення допоможуть пiдкреслити, пiдсилити звучання логiчно наголошених слiв i фразi
З-помiж таких прийомiв вiдрiзняють: змiну сили або регiстру звучання голосу, уповiльнення темпу мови i паузи. Завдяки цьому промова стає рельєфною, передає слухачам ставлення оратора до окремих фрагментiв i положень у виступi як до найважливiших. Бiльше того, це впливає на формування у слухачiв їх ставлення до проблем, яких оратор торкається у промовi.
Крiм згаданих прийомнi (варiацiя сили звучання голосу, логiчних наголосiв, що залежать вiд ступеня важливостi предмета розмови, рiзноманiтностi темпу, що вiдтiняє значимiсть окремих думок), виразностi звучання мови надає змiна висоти тону. (Звернiть увагу: логiчну побудову тексту не можна ототожнювати з логiчнiстю промови, тобто послiдовнiстю, несуперечнiстю, аргументованiстю, доведенiстю).
з паузою логiчною: «В той час, як логiчна пауза механiчно формує такти, цiлi фрази i саме цим допомагає виявити їх сенс, психологiчна пауза дає життя цiй думцi, фразi i тексту, намагаючись передати їх пiдтексти. Якщо без логiчної паузи мова безграмотна, то без психологiчної вона нежиттєздатна. Логiчна пауза пасивна, формальна, недiйова; психологiчна, — безперечно, завжди активна, багата внутрiшнiм змiстом. Логiчна пауза слугує розуму, психологiчна — почуттю.
Крiм голосу, iнтонацiї, певне значення для промовця має його мiмiка i жести.
Вираз обличчя оратора, його поза i жести —додатковий засiб виразностi. Публiчна мова — це результат складного духовного i фiзичного процесу. У мозку i у тiлi людини виникає безперервний потiк емоцiй, почуттiв, iдей, фiзичнi рухи. Жести нерозривно пов'язанi з ходом думок i змiною почуттiв оратора, їх ритмiчний збiг з iнтонацiєю, наголосом i паузами допомагає зосередити увагу слухачiв на тих чи iнших важливих частинах виступу промовця, показати його ставлення до висловлених положень та збудити у слухачiв схоже ставлення. За умов правової реформи, формування правової держави це має неабияке значення.
Традицiї вiтчизняного ораторського мистецтва щодо жестiв доволi суворi i вимагають стриманостi. Згадаємо видатного оратора Феофана Прокоповича, професора риторики Києво-Могилянської академiї. Його правила красномовства були першою спробою регламентувати публiчнi виступи. Серед iнших правил стосовно технiки мовлення знаходимо такi: «Бездумнотворя тораторы, которые брови свои поднимают и движением рамен [плечей] являют гордое величие, и в слове нечто такое проговаривают, от чего можно познать, что сами себе удивляются... Не подобно оратору шататься вельми, будто в судне веслом гребет. Не надобно руками всплескивать, в бока упираться, подскакивать, смеяться или рыдать, ибо все это лишнее и слушателей возмущает». Навiть при бурхливому темпераментi ораторовi слiд стримуватися вiд надмiрної жестикуляцiї. Вона вiдвертає увагу, заважає слуханню, сприйняттю думки. Важко дати поради щодо застосування жестiв. Тут виявляється iндивiдуальнiсть кожного оратора, проте iснують певнi загальнi вимоги. Жести не можна «запозичувати», вони повиннi виражати темперамент, почуття самого оратора, вiдповiдати особистостi, думцi виступу. Вони мають бути стриманими, економними, природними.
Мiмiка оратора вiдбиває його духовний стан. На обличчi оратора слухачi бачать i радiсть, i сум, i подив, i блаженство тощо. Байдуже обличчя промовця породжує байдужiсть i у слухачiв.
досвiдченого юриста П. С. Пороховщикова (П. Сергеїча).
Йому належить теза про те, що неправильно взятий тон може цiлковито згубити промову або зiпсувати її окремi частини. Вiн наводить вiдповiднi приклади з виступiв юристiв. Доречно процитувати один з них. «Тихенько й тихенько робота усерединi комори продовжується... Осьуже диму стiльки, що його назовнi тягне; потягнулися струмки через вiконнi щiлини на повiтря, стали бродити над подвiр'ям фабрики, потягнулися за вiтром на сусiднiй двiр» (з виступу С. О. Андрєєвського у справi братiв Келеш). Самi слова вказують i силу голосу, i тон, i мiру часу. Як ви це прочитаєте? Так само, як i «Облога! Приступ! Злi хвилi, як вони, лiзуть у вiкна», як «Полтавський бiй» чи як «Чи вибачиш менi ревнивi мрiї?» Не думаю, щоб вам це вдалося. А сучасним ораторам вдається.
Прочитайте наведенi слова, подумайте хвилину i повторiть їх вголос: «Любов не тiльки вiрить, любов вiрить слiпо, любов буде ошукуватися, коли вiрити вже не можна».
Прокурор нагадав присяжним останнi слова пораненого юнака: «Що я йому зробив? За що вiн мене убив?» Вiн сказав це скоромовкою. Треба було сказати так, щоб присяжнi почули того, хто вмирає.
Дiйсно, справжня промова — це гармонiя духовного стану оратора iз зовнiшнiм проявом цього стану; в думцi i серцi мовця є певнi мiркування, певнi почуття; якщо вони передаються точно i до того ж не тiльки у словах, але й в усьому зовнiшньому виглядi особи, що говорить, її голосi i рухах, людина промовляє як оратор.
голосу. У нас у судi майже без винятку здебiльшого сумнi крайнощi; однi промовляють зi швидкiстю тисяча слiв за хвилину; iншi болiсно шукають їх або витягують iз себе звуки з такими зусиллями, що здається їх душать за горло; тi мурмочуть, цi кричать. Оратор, що безперечно посiдає перше мiсце в рядах сьогоднiшнього зрiлого поколiння, промовляє, майже не змiнюючи голосу i так швидко, що за ним важко простежити (схопити думку). Якщо прислухатися до сучасних промов, не можна не помiтити в них дивовижну особливiсть. Істотнi частини речень здебiльшого промовляються незрозумiлою скоромовкою або нерiшучим мурмотанням, а всi слова, що засмiчують мову, такi, як «за всяких умов загалом, а в даному випадку особливо; життя — це дорогоцiнне благо людини; крадiжка — це таємне викрадення рухомого майна» тощо — промовляються голосно, чiтко.
вода ллється, дзюрчить, лопотить i ковзає по мозку слухачiв, не лишаючи слiду. Щоб запобiгти стомливiй одноманiтностi, треба скласти промову в такому порядку, щоб кожний перехiд вiд одного роздiлу до iншого потребушiн змiни iнтонацiї. І як зауважував А. Ф. Конi, «говорити слiд чiтко, голосно, не монотонно, по можливостi виразно й просто. В iнтонацiї мас бути впевненiсть,переконанiсть, сила. Неповинно бути вчительського тону, бридкого й непотрiбного».
Лiтература
1. Томан Іржi. Мистецтво говорити. – К., 1998.
2. Дейл Карнегi. Учись виступати публiчно i впливати на широке коло людей. – К., 2000.
3. Культура ведення дебатiв. – Харкiв, 1988.
4. “Історiя свiтової культури” Л. Т. Левчук. – Київ: “Либiдь”, 1994 р. – ст. 168-192, всього 310 ст.
5. С.І. Радциг «Історiя Давньогрецької лiтератури», Москва, у «Вища школа», 1999 р.;
6. М. Гаспарова, В. Борухович «Ораторське мистецтво древньої Грецiї», Москва, «Художня лiтература», 1985 р.;
7. «Антична лiтература», м. Москва, у «Освiту», 1986 р.
8. Історiя красномовства. – к., 2000.
9. Українська та зарубiжна культура. Пiдручник. – к., 1999.
|
