Витоки української культури

Витоки української культури Реферат на тему: Витоки української культури План 1. Історичнi передумови виникнення української культури. 2. Культура дохристиянської Русi. 3. Вплив християнства на культуру Київської Русi. 4. Культура Галицької-Волинської Русi. 1. ІСТОРИЧНІ ПЕРЕДУМОВИ ВИНИКНЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ КУЛЬТУРИ В умовах розбудови суверенної Української держави, вiдродження нацiональної культури особливе значення має об'єктивне висвiтлення етногенезу українського народу, визначення мiсця даного етносу в колi слов'янських народiв, його зв'язкiв з найдавнiшими етапами iсторiї. З проблемою етногенезу слов'ян тiсно пов'язана проблема прабатькiвщини українського народу. Існують двi протилежнi теорiї: мiграцiйна i автохтонна. Перша з них побудована на визнаннi руху як керiвної засади етногенетичного процесу. Згiдно з даною теорiєю, слов'янство виникло в Прибалтицi, яка мала би бути першою батькiвщиною слов'ян. Потiм вони рушили на пiвдень у вiслянський басейн, а пiзнiше — на схiд у басейн середнього Днiпра. Внаслiдок слов'яни подiлилися на захiдних i пiвденно-схiдних. Друга теорiя — автохтонiзму стверджує, що слов'яни були незмiнними жителями тiєї самої територiї з часiв неолiту. Змiнювались культури, але етнос залишався той самий. Отже, слов'яни — це автохтони-аборигени, а їх прабатькiвщиною було межирiччя Одри i Вiсли, або середнє Надднiпров'я. Тут слiд згадати, що «Повiсть временних лiт» виводить праукраїнськi слов'янськi племена з-над Дунаю. Тезу про «дунайську епоху» в життi праукраїнських слов'ян висунув ще М. П. Драгоманов у 70-х роках XIX ст., а М. С. Грушевський називає добу українського розвитку (IV—IX ст. н. е.) «чорноморсько-дунайською». Висувалася також, як компромiсна, гiпотеза про прабатькiвщину слов'ян мiж Днiпром i Вiслою. Ю. Кухаренко, І. Русанова вважали, що вона — на захiдному Полiссi; І. Ляпушкiн — на Прикарпаттi; І. Вернер — у верхiв'ях Днiпра, Десни й Угри; А. У визначеннi українцiв як частини загальнослов'янського масиву визначну роль вiдiграв вiдомий український археолог В. В. Хвойка (1850—1914 рр.). У своєму епохальному дослiдженнi «Поля погребений в среднем Поднепровье». (1901 р.) вiн виступив з твердженням про етнiчну тотожнiсть слов'ян Київської Русi та неолiтичної людностi середнього Надднiпров'я, зокрема носiїв трипiльської культури, Його теорiю прийняли з рiзними iнтерпретацiями i доповненнями такi авторитетнi дослiдники праiсторiї та етногенезу українцiв, як В. М. Щербакiвський, Я. Пастернак, М. Д. Брайчевський, В. М. Петров[2] . Це пiдтверджують науковi данi антропологiв, якi встановили, що на територiї iсторичного слов'янства на початку нашої ери в основному були поширенi тi самi європеоїднi расовi типи, як i в епоху пiзнього неолiту[3] . Приблизно в ІІІ тис. до н. е. на всiй Українi, де розгорталася трипiльська культура, появились новi поселенцi. За рiвнем культури вони стояли нижче вiд трипiльцiв, але були бiльш войовничi й пiдкорили їх. Пришельцi вмiли обробляти мiдь (мiдний вiк на Українi датується 3300— 2800 рр. до н. е.), згодом до неї почали додавати олово i одержали бронзу – метал мiцнiший за мiдь (бронзовий вiк на Українi датується 2800—1200 рр. до н. е.). Мистецтво епохи бронзи представлене численними золотими виробами у формi дiадем, стилiзованих фiгурок хижакiв, де помiтний вплив трипiльського мистецтва. Змiнюється також керамiка: поряд зi шнуровим орнаментом з'являються геометричнi форми: трикутники, кола, зиґзаґи якими прикрашали посуд. На кiнець бронзового вiку на Українi припадає поява у Пiвнiчному Причорномор'ї кiммерiйцiв - першого народу на українському теренi, iм'я якого зберегла iсторiя. Хронологiчно культура кiммерiйцiв охоплює перiод з 1500 по 700 рр. до н. е. Вони мали укрiпленi городища. У кiммерiйцiв були складнi ритуальнi обряди: вони ховали небiжчикiв i мали некрополi. Кiммерiйцi характеризуються табунним скотарством, високою культурою бронзи та керамiки з кольоровими iнкрустацiями. Їх культуру слiд вважати продовженням трипiльської. подальше вдосконалення засобiв виробництва. Тодi ж постають численнi городища, окопанi ровами й обнесенi валами. З iранських племен, що побували в Українi у VIII - II ст. до н. е., найбiльше культурних пам'яток залишили пiсля себе скiфи. У пiвденнiй право- i лiвобережнiй Українi знайденi величезнi кургани, де хоронили скiфських царiв. Скiфське мистецтво було своєрiдним i вiдiграло важливу роль у формуваннi слов'янської культури i житлового будiвництва. Тут слiд згадати i скiфську керамiку, прикрашену заглибленим геометричним узором, i скiфське декоративне мистецтво, основою якого є зображення тварин. наших днiв i є нацiональною формою виробiв української керамiки. степiв України. розвивалася жвава торгiвля. Вплив грецьких колонiй на мiсцеве населення позначився передусiм на виробництвi посуду, ювелiрних виробiв, предметiв домашнього вжитку, будiвельнiй технiцi. У формах архiтектури античного перiоду Причорномор'я переважає iонiйський стиль, а згодом, в еллiнiстичнiй добi - дорiйський та корiпфський. Пам'ятки мистецтва грецьких, колонiй, дiйшли до нас у формi скульптур, численних теракотових фiгурок, настiнних розписiв, ювелiрних виробiв, надгробних рельєфiв, мармурових рiзьблених саркофагiв та iн. Отже, грецькi колонiї вiдiграли велику роль в iсторiї України, поширюючи серед населення високу культуру Еллади. Значний вплив на розвиток української культури мали античнi традицiї Риму. Цi впливи, зокрема, помiтнi в І – II ст. н. е., коли кордони Римської iмперiї наблизились до українських територiй. В той час мiж Україною i Римом встановилися тiснi торговельнi й культурнi зв'язки. В римських скарбах з II ст., знайдених на Українi, крiм монет i металевих прикрас зустрiчається також скляний посуд римського походження i римськi емалi. Наближення римлян до українських територiй стало причиною популяризацiї тут християнства. На початку III ст. н. е. Пiвденну Україну захопили германськi племена готiв (ост-готiв), пiдкоривши собi як тубiльцiв, так i сарматсько-скiфське населення. Готи засвоїли скiфсько-сарматську i грецьку культури, прийняли християнство. Вони мали, вплив на слов'ян, особливо в дiлянцi вiйськової органiзацiї. З IV ст. починається велика мiграцiя народiв зi сходу. Через Україну проходять тюркськi племена гуннiв, якi розгромили Готську державу у 375 р. Схiднi слов'яни, що жили на територiї, сучасної України, починаючи з IV ст., об'єдналися в державну формацiю антiв. Слiд зазначити, що готський iсторик Йордан усiх слов'ян називає венедами, якi дiляться на склавiнiв (пiвденно-захiдна група) i антiв[4] . Отже, антiв можна назвати предками українцiв, якi, на думку М. Чубатого, «створили союз племен, до якого пiвнiчнi сусiди нiколи не належали»[5] . Культуру, типову для антiв, вперше вiдкрито в могильниках бiля с. Зарубинцi на Київщинi i названо зарубинецькою (II ст. до н. е. - II ст. н. е.). Продовженням її була вiдкрита бiля с. Черняхова (теж на Київщинi) черняхiвська культура, яку археологи датують II - V ст. н. е. Обидвi культури характеризує передусiм керамiка. Керамiку зарубинецької культури виробляли вручну з чорної глини, а черняхiвської - з сiрої глини з допомогою гончарного круга. На землях мiж Днiпром, Карпатами i Дунаєм археологи вiдкрили сотнi поховань, бiльшiсть яких належала до антської доби. Причому вони були двох видiв: тiлопальнi i поховання в ямах. З розкопок цiлих десяткiв антських селищ i городищ видно, що правобережна. Україна була густо заселена праукраїнськими племенами. Знахiдки черняхiвської культурної верстви свiдчать про високу культуру наших предкiв у добу антiв. Держава антiв проiснувала три сторiччя - вiд кiнця IV до початку VІІ ст. Вона впала пiд навалою тюркських племен аварiв. Однак в серединi VII ст. слов'яни почали звiльнятися з-пiд влади завойовникiв. У процесi розкладу первiснообщинного ладу серед схiдних слов'ян формуються племiннi союзи. Автор «Повiстi временних лiт» називає такi племена, вiд яких походять українцi: поляни жили на правому березi Днiпра, бiля Києва; сiверяни - над Десною i Сеймом; древляни - мiж Тетеревом i Прип'яттю; дулiби або бужани - вздовж Бугу (їх називали також волинянами); уличi - над Днiстром i Бугом; тиверцi - мiж Бугом i Прутом; бiлi хорвати - на Пiдкарпаттi[6] . Серед усiх українських племен провiдне значення набувають поляни з центром у Києвi, на яких у VII ст. вперше поширюється назва «Русь». У питаннi походження етнонiма «Русь» iснує багато гiпотез. З них найважливiшi двi: варязька i автохтонна. Перша базується на припущеннi, що «руссю» фiнни називали одне з племен норманiв - шведiв. Але М. С. Грушевський довiв, що у Скандiнавiї нiколи не ототожнювали варягiв з «руссю». Русь для них була чужою землею. Навпаки, iснує багато пiдстав, щоб вважати, що назва «Русь» мiсцевого походження. Це доводять арабськi джерела. Зокрема, сирiйський письменник «псевдо-Захарiй» вже у 555. р. згадує про «русь», «як рослий могутнiй народ», що жив приблизно в Приднiпров'ї. Жодне схiдне джерело не ототожнювало русiв iз скандiнавами. І в грецьких джерелах, з приводу нападу Русi на Царгород у 860 р., їх названо росами або скiфами, а не варягами, яких греки добре знали. Назви рiчок в Українi (Рось, Роска та iн.) також свiдчать, що назва «Рось» мiсцевого походження. Пiзнiше, в XI - XII ст., термiн «Русь» був синонiмом Київського князiвства. Таким чином, стародавня слов'янська культура на українських землях формувалася протягом тривалого часу, i в даному процесi значну роль вiдiгравали, з одного боку, традицiї автохтонних народiв - передусiм антiв, з iншого - культурнi зв'язки з сусiднiми народами. Ця культура характеризується цiлiснiстю й самобутнiстю. На її основi виникла культура Київської Русi. Культура, як вiдомо, є визначальним фактором формування i розвитку етносу. Саме у народнiй культурi (традицiйному способi життя i виробництва, системi духовних, естетичних i етичних цiнностей, мовi тощо) знаходиться «генетичний код» етносу. Український етнокультурний масив iснував у складi давньоруського народу як суперетнiчної спiльноти вже вiд початку утворення Київської держави i зберiгав свої особливостi протягом усього часу її iснування[7] . Процес формування українського етносу зi своєю свiдомiстю та етнодиференцiйними ознаками прискорюється у другiй половинi XII ст., коли внаслiдок феодальної роздробленостi послаблюються доцентровi сили Київської держави та поглиблюються етнокультурнi вiдмiнностi мiж Пiвденною та Пiвнiчною Руссю. Пiд 1187 роком в Іпатiївському лiтописi мiститься перша згадка про Україну. 2. КУЛЬТУРА ДОХРИСТИЯНСЬКОЇ РУСІ В ІХ - Х ст. у Схiднiй Європi сформувалася ранньофеодальна держава - Київська Русь, яка вiдiграла важливу роль в iсторiї не лише схiдноєвропейської, але й захiдноєвропейської цивiлiзацiї. Полiтичне об'єднання схiднослов'янських i деяких неслов'янських племен сприяло їх етнiчнiй консолiдацiї, формуванню єдиної древньоруської народностi, її культури. В лiсовiй зонi населення перейшло до орного землеробства, а в лiсостеповiй - до дво- i трипiлля. У цей час виникають мiста як центри ремесла i торгiвлi. Вже у ІХ ст. Русь називали за її межами «Гардарiкою», тобто «країною мiст». з кольорових металiв i скла, якi вiдносяться до цiєї епохи. Великих масштабiв досягло видобування залiзної руди, що дало змогу руським ковалям виготовляти високоякiснi вироби iз залiза. Слiд пiдкреслити, що змiни в соцiально-економiчнiй i полiтичнiй сферах, якi супроводжувались посиленням князiвської влади, неминуче викликали змiни i в духовнiй сферi, насамперед, у релiгiї. Вiдомо, що в епоху воєнної демократiї у схiдних слов'ян значного поширення набула язичницька релiгiя - полiтеїзм (багатобожжя). Спочатку слов'яни приносили жертви «злим» i «добрим» духам («упирям», берегиням), пiзнiше - Перуну - богу блискавки, Дажбогу - богу сонця. Жертви приносилися також озерам, рiкам, колодязям, оскiльки слов'яни вiрили в очисну силу води. У вереснi особливо урочисто святкувалося свято Рода на честь завершення всього циклу землеробських робiт, на якому пробували «дари природи» - сир, мед, кашу тощо. На честь бога Велеса (Волоса) - покровителя худоби на початку сiчня випiкали печиво у виглядi домашньої худоби, одягали маски тварин. Щороку 30 липня стародавнi слов'яни вiдзначали свято Перуна, якому приносили в жертву бикiв, баранiв, когутiв. Стародавнi слов'яни глибоко шанували Дажбога, бога неба Сварога та його сина - бога вогню Сварожича. З посиленням соцiальної та майнової диференцiацiї в середовищi населення Київської Русi язичницька релiгiя перестає виконувати об'єднуючу функцiю мiж рiзними соцiальними угрупованнями. Тому постало питання про замiну язичництва - християнською релiгiєю, пройнятою iдеями монотеїзму, iєрархiї святих, посмертної винагороди. Вона була запозичена з Вiзантiї та офiцiйно запроваджена князем Володимиром у 988 р. Прийняття Руссю християнства стало важливою вiхою в iсторiї давньоруської культури, витоки якої сягають у глибоку давнину. зародки театралiзованих вистав тощо. Виникнення писемностi у схiдних слов'ян, як i в iнших народiв, було зумовлене об'єктивними причинами, необхiднiстю задовольняти потреби у спiлкуваннi (торговельнi, дипломатичнi, культурнi зв'язки). Торгуючи з греками предки слов'ян застосовували предметнi спроби передачi повiдомлень («черти» i «рези»), про якi пiзнiше згадуватиме болгарський чорноризець Храбр в оповiданнi «Про письмена». Арабський письменник Ібн-Фадлан записав у своїх подорожнiх нотатках (початок Х ст.), що бачив написи по-руськи на окремих уламках дерева. Араб Ібн-ан-Надiма згадує, що руси десь у IX ст. мали письмена, якi вирiзували на деревi. У «Паннонському житiї» Константина Фiлософа (Кирила) (827—869 рр.) повiдомляється, що пiд час поїздки в Хазарiю вiн бачив «Євангелiє» i «Псалтир», написанi руськими письменами. Ряд вчених припускають, що це була глаголиця - стародавнiй слов'янський алфавiт, що змiнив “рези” i “черти”. Свiдченням загального поширення писемностi у Київськiй Русi є знахiдки берестяних грамот, зокрема у Звенигородi (Львiвська область) . У Новгородi вони iснували ще до середини Х ст. У бiльшостi з них йдеться про господарськi. питання, а також сiмейнi вiдносини. Тексти на берестяних грамотах видавлювали при допомозi спецiального iнструменту - стилоса (по-давньоруськи - писала). Величезною скарбницею духовної культури Київської Русi була усна народна творчiсть: перекази, билини, пiснi, приказки, казки, байки, загадки, легенди, заклинання тощо. Просякнутий iдеями гуманiзму, любовi до батькiвщини, почуттями дружби, милосердя, справедливостi, вiрностi в коханнi, епос схiдних слов'ян був виявом не тiльки поетичної культури, але й полiтичної свiдомостi народу, виявом розумiння свого мiсця в iсторiї. Ще в дохристиянський час склалися перекази, якi пiзнiше були включенi в «Повiсть временних лiт»: про Кия, Щека, Хорива i сестру їх Либiдь, про помсту княгинi Ольги деревлянам за вбивство її чоловiка - князя Ігоря, про одруження Володимира з полоцькою княжною Рогнедою, про «вiщого» Олега та iншi. М. С. Грушевський, характеризуючи цi перекази, зокрема, зазначав, що «вiщий» Олег «запав глибоко в пам'ять народну». До нашого часу збереглися народнi старовиннi обряди, пов'язанi з трудовою дiяльнiстю, весiльнi обрядовi пiснi, поховальнi плачi, купальськi звичаї тощо. Колядками, весiльними пiснями схiдних слов'ян захоплювалися чехи, румуни, поляки, якi частково переносили їх у свiй побут. З давнiх-давен дiйшли до пас старовиннi загадки, казки (наприклад, про царя Свiтозара, про три царства), перекази про ковалiв-змiєборцiв, iгри («А ми просо сiяли-сiяли» та iншi). Народнi традицiї жили також в мистецтвi дохристиянської Русi. Стародавнi русичi були неперевершеними майстрами дерев'яної скульптури та архiтектури. Наприклад, на початку Х ст. у Новгородi був споруджений з дуба Софiївський собор з 9 високими та 4 меншими зрубами. У «Повiстi временних лiт» згадується про iснування у 945 р. в Києвi, кам'яного князiвського палацу Святослава. Розкопки фундаменту палацу, проведенi в 1981—1982 рр., свiдчать, що його стiни були прикрашенi фресковим розписом, мозаїкою, iнкрустацiями з рiзнокольорових пород порфиру, вапняку, мармуру. Виняткової витонченостi досягли ювелiри Київської Русi у VІ—ІХ ст. У басейнi рiчки Рось знайдений скарб речей з VI—VII ст., серед яких особливо видiляються срiбнi фiгурки коней з золотими гривами та копитами i срiбнi фiгурки чоловiкiв у типовому слов'янському одязi з вишивкою на сорочцi. Мистецьким шедевром IX - початку Х ст. є туровi роги-ритони з Чорної Могили, що пiд Чернiговом (ритонами називався стародавнiй посуд для вина у виглядi рогiв з невеликими отворами). На них зображенi у технiцi карбування фантастичнi звiрi з крилами, орли, грифони, вовк, пiвень, битва двох драконiв тощо. Далеко за межами Київської Русi - в Скандiнавiї, Болгарiї, Вiзантiї славилися витвори давньоруських майстрiв - браслети, каблучки, кораловi намиста, виготовленi з допомогою технiки чернi та сканi. Складну композицiю має скульптура кам'яного Збруцького iдола, знайдена у 1848 р. в гирлi р. Збруч на Тернопiльщинi, землях колишнiх стародавнiх бужан. Скульптура роздiлена на 3 яруси: внизу - бог пiдземного свiту тримає в руках землю, посерединi - фiгурки жiнок i чоловiкiв, а на верхньому ярусi вирiзьблений бог Перун, богиня родючостi Мокош, а голова iдола, що вiнчає стовп, на думку вчених, зображує верховного бога Рода. Скульптура має бiльше двох з половиною метрiв i важить близько тонни. Дослiдження показали, що скульптура Збруцького iдола була частиною унiкальної язичницької споруди - святилища бiля гори Богит у с. Городниця. У 983 р. князь Володимир на пагорбi Теремного палацу звiв каплицю, де стояли дерев'янi скульптури Перуна, Хорса, Дажбога, Стрибога, Сiмаргла та Мокошi. Популярним в Київськiй Русi було музичне мистецтво. Арабськi, вiзантiйськi, скандiнавськi автори розповiдали, що у схiдних слов'ян в давнi часи були рiзноманiтнi музичнi iнструменти - гудки, свiрелi-сопелi, гуслi, бубни, флейти тощо. Вiдомими виконавцями танцiв, пiсень були скоморохи. Отже, духовна культура дохристиянської Русi не була «примiтивною», як iнодi стверджують богослови. Вона вбирала специфiчнi риси своєї епохи i пiзнiше чимало її досягнень були запозиченi християнством: рукодiлля, витвори декоративного мистецтва, елементи старої дерев'яної архiтектури в кам'янiй, старi орнаменти в книгах тощо. Навiть деякi обряди, заклинання, свята з язичницької релiгiї перейшли до християнства (Івана Купала - Іоанн Хреститель, Перун - Ілля-Пророк, Велес - Власiй, Сварог - святi Кузьма та Дем'ян тощо). 3. ВПЛИВ ХРИСТИЯНСТВА НА КУЛЬТУРУ КИЇВСЬКОЇ РУСІ Запровадження християнства на Русi сприяло змiцненню державностi, розповсюдженню писемностi, створенню визначних пам'яток лiтератури. Пiд його впливом розвивалися живопис, кам'яна архiтектура, музичне мистецтво, розширювалися i змiцнювалися культурнi зв'язки Русi з Вiзантiєю, Болгарiєю, країнами Захiдної Європи. Разом з християнством на схiднослов'янських землях були запровадженi, церковний вiзантiйський календар, культ «чудотворних» iкон, культ святих. Християнство внесло позитивнi змiни у свiтогляд людей. Якщо в основi полiтеїстичних релiгiйних вiрувань стародавнiх слов'ян лежав страх перед стихiйними силами природи, ворожими i пануючими, то християнство плекало надiю на порятунок, почуття захоплення навколишнiм свiтом. церковнi канони поступово пристосовувалися до особливостей давньоруського етносу. Водночас слiд зазначити, що у боротьбi з «поганством» християни знищили безцiннi пам'ятки мистецтва стародавнього язичницького свiту, зокрема шедеври дерев'яної скульптури, забороняли старовиннi танцi, скоморошi дiйства тощо. Разом з тим християнство справило великий вплив на розвиток духовної культури Київської Русi. Як вiдомо, iз його запровадженням лiтературною, мовою на Русi стала церковнослов'янська мова, створена приблизно за сто рокiв до прийняття християнства болгарськими просвiтителями Кирилом i Мефодiєм. З нею поширювалась освiта також на Балканах i в Моравiї. Коли християнство стало державною релiгiєю Київської Русi, виникла потреба ознайомити вiруючих з Бiблiєю, житiями святих, проповiдями, а також з iсторiєю християнства та його свiтоглядом. Першим кроком на шляху створення давньоруської лiтератури було перенесення з Вiзантiї та Болгарiї культової лiтератури. - Святе Письмо, Трiодi, Октоїхи, Мiнеї, Требники тощо; житiя святих - агiографи, патерики - збiрники коротких розповiдей про ченцiв, аскетiв; кормчi книги - пам'ятки церковного права, церковнi статути; фiлософськi твори типу «Шестодневу»; iсторичнi хронiки; гомiлетика - урочистi «слова» на церковнi свята. Важливi полiтичнi та iсторичнi проблеми висвiтлювалися у творах оригiнальної руської лiтератури, що грунтувалася на досвiдi усної дохристиянської культури. Вченi пiдрахували, що в десяти тисячах церков i монастирiв, якi були побудованi на Русi з кiнця Х до початку XIII ст., знаходилось близько 85 тис. перекладних та оригiнальних книг. Специфiка релiгiйного змiсту, можливостi доступу, до досягнень свiтової культури сприяли тому, що, в основному, першими руськими письменниками були священнослужителi: київський митрополит Іларiон, митрополит Климент Смолятич, монах-лiтописець Нестор, єпископи Кирило Туровський та Лука Жидята, дяк Григорiй, iгумен Печерського монастиря Феодосiй, iгумен Сильвестр та iншi. Основним джерелом викладу фiлософських, соцiальних та морально-етичних проблем на Русi була Бiблiя, особливо Новий Завiт. З бiблiйних книг найчастiше перекладалися Євангелiє, Апостол («Дiї Святих апостолiв» i «Послання апостолiв»), Псалтир, П'ятикнижжя Мойсеєве, Буття. Збереглося чимало спискiв Євангелiй, але лише два з них складають тетра-Євангелiя, тобто усi чотири Євангелiя (вiд Матвiя, Марка; Луки, Іоанна) разом. Перший руський список Євангелiя був виконаний дяком. Григорiєм у 1056 - 1057 рр. на замовлення новгородського воєводи i посадника Остромира, родича великого князя Ізяслава. Звiдси i назва - "0стромислове Євангелiє». Деякi дослiдники вважають, що форма письма цього твору свiдчить про його київське: походження, а дяк Григорiй, можливо, був з духовенства, що приїхало з Києва до Новгорода. Іншим важливим джерелом древньоруської християнської фiлософсько-лiтературної думки була вiзантiйська лiтература, зокрема, патристична - твори так званих «отцiв церкви»: Василiя Великого, Григорiя Богослова, Іоанна Дамаскiна, Іоанна Златоуста, Афанасiя Александрiйського, Єфрема Сiрина iнших, а також матерiали перших Вселенських соборiв (325—787 рр.). В них обгрунтовувалися основнi догмати християнства. Найдавнiшою пам'яткою писемностi Київської. Русi є «Ізборник Святослава», укладений 1073 та 1076 рр. для київського князя Святослава Ярославича. Поряд з творами церковно-релiгiйного характеру, зокрема уривками з патристичної лiтератури, вiн мiстить публiцистичнi твори давньоруських письменникiв, в яких роз'яснюються норми поведiнки людини за рiзних побутових обставин. В «Ізборнику» 1073 р. був поданий перший «Індекс книг iстинних i хибних», в якому мова йшла про тi книги, якi слiд читати i якi пiдлягають заборонi (так званi «вiдреченi», апокрифiчнi книги). В «Ізборнику 1076 р. згадувався автор — «грiшний Іоанн», розповiдалося, якими джерелами користувався укладач книги, коли була закiнчена робота, хто замовив «Ізборник» тощо. Данi публiкацiї були першими на Русi бiблiографiчними довiдниками. Для характеристики епохи виникнення оригiнальної лiтератури Київської Русi найкраще пiдходить афоризм з «Євангелiя вiд Іоанна»: «Спочатку було слово». «Словами» називалися тодi твори церковно-повчального характеру. Сюжетом для їх написання могла служити iсторична подiя, злободенна суспiльна проблема, постановка моральної теми. визначної пам'ятки вiтчизняної писемностi - церковно-богословського твору «Слово про закон i благодать», написаного мiж 1037 i 1050 рр., в якому вiдзначив велич руського народу, руської землi, руської церкви. Необхiдно зауважити, що пiд «Законом» стародавнi письменники розумiли Старий Завiт - першу частину Бiблiї (iудаїзм), а пiд «Благодаттю» - Новий Завiт - Другу частину Бiблiї (християнство). Митрополит Іларiон поставив перед собою складне iсторико-фiлософське завдання — довести iдею рiвностi всiх народiв, пiдвести читачiв до iдеї включення древньоруського народу у всесвiтню iсторiю, показати, що руська земля «славиться в усiх чотирьох кiнцях Землi». Автор акцентує увагу на вiльному i самостiйному виборi релiгiї князем Володимиром,- що повнiстю вiдповiдало полiтичному курсу — «правдивого, славного та мужнього». Вiн. першим на Русi обґрунтовує iдею княжої влади, яка дана вiд Бога, вiдстоює принцип прямого престолонаслiдування. Як церковний дiяч, митрополит Іларiон, безумовно, на перше мiсце ставить «божественну мудрiсть». але й видатнi лiтературнi твори, сказання, билини, народнi перекази, посольськi нотатки, легенди. На даний час збереглося близько ,1500 лiтописних спискiв, якi є величезним надбанням культури схiднослов'янських народiв. Найвидатнiшим iсторичним твором Київської Русi i найвидатнiшим вiтчизняним лiтописом серед збережених часом є зводи та рiзнi доповнення, зробленi як самим Нестором, так i його попередниками. У «Повiстi» вперше зроблено спробу визначити мiсце Київської Русi в загальноiсторичному процесi, пов'язати її iсторiю зi свiтовою. В центрi полiтичної iсторiї епохи Нестора актуальним залишалося питання про незалежнiсть Русi вiд Вiзантiї, її культурну самобутнiсть. Цiнною пам'яткою староукраїнського письменства є «Повчання Володимира Мономаха своїм дiтям», написане на початку XII ст. Князь Володимир Мономах.— одна з найвизначнiших постатей княжих часiв, син високо освiченого князя Всеволода, який славився знанням п'ятьох мов. Вiд батька Володимир перейняв велике захоплення до книжок i до освiти. На київському престолi вiн був у 1113— 1125 рр. У «Повчаннi...» можна видiлити три окремих частини. В першiй частинi автор вiд iменi князя Ярослава Мудрого звертається з посланням до його синiв, закликає їх жити у мирi, злагодi та любовi, не переступати кордонiв. «Якщо будете жити у ненавистi та в роздорах, — говориться у посланнi, — то самi загинете та загубите землю батькiв i дiдiв своїх, придбану їх власною працею». У другiй частинi твору автор говорить про обов'язки щодо ближнього та повинностi доброго господаря. Вiн наказує допомагати бiдним, брати в опiку вдовиць i сирiт. Забороняє карати смертю: «Нi невинного, нi винного не вбивайте й не кажiть убивати». В третiй частинi «Повчання» Володимир Мономах розповiдає про рiзнi пригоди та небезпеки у своєму життi, з яких вiн вийшов цiлий i здоровий. Причиною того, на його думку, є те, що без волi Божої у свiтi нiщо не вiдбувається. Таким чином, у «Повчаннi» простежується свiтський, хоча i запозичений з Псалтиря, варiант християнської моралi. мiж добром i злом. Видатним фiлософом i лiтератором Стародавньої Русi був Даниїл Заточник (кiнець XII—початок XIII ст.), гаданий автор «Слова Даниїла Заточника» (в iншiй редакцiї — «Моленiє Даниїла Заточника»). Вiн високо цiнує розум i мудрiсть людини, часто посилається на притчi царя Соломона зi «Старого Завiту», використовує афоризми античних фiлософiв — Плутарха, Демокрiта, Дiогена, Геродота, Арiстотеля, Пiфагора та iнших. Пiсля запровадження на Русi християнства з'явився новий вид лiтератури— житiя святих (агiографiя). У цих релiгiйно-бiографiчних творах розповiдалось про життя мученикiв, аскетiв, церковних i державних дiячiв, оголошених церквою святими: Іоанна Златоуста, Афанасiя Александрiйського, князiв Бориса i Глiба, вбитих своїм братом Святополком, засновника Києво-Печерського монастиря Антонiя Печерського. У Житiях вiдбивалися iсторичнi подiї тих часiв, моральнi, фiлософськi, естетичнi уявлення, вони є досить цiнними iнформацiйно-iсторичними джерелами. Так, наприклад, у «Житiї Феодосiя Печерського» яскраво вiдображенi монастирський побут кiнця XI ст., норови, звичаї тощо. временних лiт», зокрема розповiдi Нестора лiтописця про печерських монахiв Дамiана, Єремiю, Ісаакiя, Матвiя, а також описуються деякi iсторичнi подiї: про взаємовiдносини князiв, феодальнi мiжусобицi, торгiвлю Києва з Галичем, Перемишлем, похiд руських князiв на половцiв. Справжнiм шедевром, своєрiдною перлиною древньоруської лiтератури є «Слово о полку Ігоревiм», створене невiдомим автором близько, 1187 р. За своїм художнiм рiвнем цей твiр не має аналогiв у вiзантiйськiй та європейськiй лiтературах. Важливим джерелом для цього лiтературного шедевру стала усна народна творчiсть, що вiдображала цiлий пласт художньої культури русичiв. «Слово...» присвячене опису невдалого походу руських князiв пiд проводом новгород-сiверського князя Ігоря Святославича проти половцiв у 1185 р. Автор «Слова...» яскравими фарбами змальовує образи князiв Ігоря, Романа, Мстислава, Всеволода, Святослава, Ярослава Осмомисла та iнших. Звертаючись до них, нащадкiв Ярослава Мудрого, вiн закликає їх «вкласти в пiхви мечi», помиритися мiж собою. також у Чернiговi, Переяславi-Залеському, Луцьку, Холмi, Овручi. У них вивчали письмо, читання, арифметику, iноземнi мови, риторику, навчали спiву, давали деякi вiдомостi про поетику, а також з географiї, iсторiї. Навчання велося церковнослов'янською мовою,, що «прийшла» разом з церковними книгами з Болгарiї, цiєю мовою перекладалася й iноземна лiтература. Головними науками, що мали поширення на той час, були богослов'я, фiлософiя, iсторiя. Вiдомостi з природознавства й космологiї черпалися з перекладних книг: «Фiзiолог», «Шестоднев», «Християнська топографiя» Козьми Індикоплава. Знання з iсторiї подавали вiзантiйськi хронiки Іоанна Малали й Георгiя Амартола. Як правовi джерела широко використовувались «Статут Володимира Мономаха» та збiрка норм давньоруського права — «Руська правда», При княжих дворах, Печерському та Видубицькому монастирях створювалися книгосховища. У знаменитiй бiблiотецi князя Ярослава Мудрого були книги багатьма мовами. Приватнi бiблiотеки мали правнук Ярослава Мудрого Микола-Святоша, волинський князь Володимир Василькович, чернець Григорiй (середина XII ст.). Одночасно з бiблiотеками виникли i першi архiви. Вважається, що найдавнiшим сховищем рукописних документiв була церква св. Іллi у Києвi. Запровадження християнства на Русi справило великий вплив на. розвиток кам'яної архiтектури. Першою кам'яною церквою на Русi була Десятинна церква, побудована у Києвi в 989—996 рр. Це був хрестовокупольний храм з трьома нефами, оточений галереями, прикрашений мозаїкою, фресками, коштовними чашами, iконами. На утримання церкви князь Володимир дав десяту частину своїх доходiв, тому й назвали її Десятинною. У серединi XI ст. з'явилися перлини давньоруського зодчества — Софiйськi собори у Києвi, Новгородi, Полоцьку. Вони поєднали в собi вiзантiйський i мiсцевий типи будiвель, елементи розпису балканських художникiв i давньоруської дерев'яної архiтектури, деякi романськi традицiї, наприклад, наявнiсть двох веж на захiдному фасадi. Вiд вiзантiйських майстрiв древньоруськi майстри запозичили технiчнi прийоми цегляної i кам'яної кладки стiн. Риси самобутнього древньоруського мистецтва яскраво проявилися у Софiйському соборi у Києвi — найвидатнiшiй архiтектурнiй спорудi Київської Русi, що збереглася до нашого часу. За величчю художнього образу, досконалiстю архiтектурних форм, внутрiшнiм оздобленням «руська митрополiя», закладена у 1037 р., належить до видатних мистецьких пам'яток стародавностi. За розмiрами собор перевищував вiзантiйськi храми, його мозаїка мала 177 вiдтiнкiв, що створювало багатий колоритний ансамбль. На стiнах Софiйського собору було багато фресок зi сценами мирського життя: полювання на диких звiрiв, народнi гуляння, iгри скоморохiв тощо. Процес поширення i утвердження християнства на Русi супроводжувався формуванням нових традицiй у образотворчому мистецтвi. В мiру того як давньоруський конопис набував самостiйного розвитку, традицiї вiзантiйської iконографiї послаблювалися, створювалися самобутнi, яскравi шедеври церковного живопису. Першими вiтчизняними живописцями були ченцi Києво-Печерського монастиря Алiпiй (Алiмпiй) i Григорiй, якi навчалися iконописного мистецтва у вiзантiйських майстрiв. Особливо славилися роботи Алiпiя (близько 1050—1114 рр.), який, за свiдоцтвом Печерського Патерика, «iкони писати хитр був зело». З його iменем окремi дослiдники пов'язують iкони «Печерської Богородицi» i так званої Великої Панагiї. В кiнцi XI ст. склалася київська iконописна школа. В XII ст. виникають художнi школи у великих удiльних князiвствах: Галицько-Волинському, Володимиро-Суздальському тощо. Високого рiвня у ХІ—ХШ ст. сягнуло ювелiрне мистецтво древньоруських майстрiв: виготовлення срiбних браслетiв, колтiв з рiзноманiтними емалями, перснiв, намист та iнших прикрас. Київська Русь славилась мистецтвом виготовлення зброї, особливо мечiв. На мечах з великою майстернiстю зображувалися спiралi, пiдкови, кола, хрести тощо. Так, на лезi, датованому XI ст. i знайденому в мiстечку Хвощевате в Українi, чiтко читається напис «коваль» та iм'я цього майстра «Людота» або «Людоша». Це один з найбiльш стародавнiх мечiв за пiдписом. Високою майстернiстю вiдзначаються мiнiатюри в окремих рукописних книжкових творах того часу. Найбiльш стародавнi збереглися в «Остромировому Євангелiї» (1056—1057 рр.) — це фiгурки трьох євангелiстiв. Яскраве орнаментальне оточення фiгур i велика кiлькiсть золота роблять цi мiнiатюри подiбними на ювелiрний вирiб. Переписавзi староболгарського оригiналу та оформив «Остромирове Евангелiє» диякон Григорiй. Із запровадженням християнства на Русi пiсенне мистецтво стало складовою частиною. богослужiння. Церковний спiв прийшов на Русь iз Вiзантiї, руська християнська церква перейняла грецьку богослужбову традицiю. Вивчення iсторiї пiсенного мистецтва свiдчить, що першi церковнi наспiви на Русi записувалися спецiальними грецькими знаками, якi називалися знаменами. Незважаючи на наявнiсть грецьких текстiв церковного спiву, присутнiсть чужоземних музикантiв, у грецькi церковнi наспiви поступово проникали елементи народної руської пiснi, тiсно пов'язаної у слов'ян iз землеробством i сiмейно-побутовою сферою. Спочатку церковнi iєрархи намагалися чинити опiр народним пiсенним мотивам, але згодом на Русi утвердився такий церковний спiв, в основi якого був вiдомий київський знаменний розспiв, тiсно пов'язаний з мотивами народних обрядових пiсень. скорботи, надiї, тривоги, страху тощо. Говорячи про розвиток духовної культури Київської Русi, слiд зазначити, що вже в XI—XII ст. на Русi з'явились свої вченi-природодослiдники. Наприклад, київський монах Агапiт займався медициною. В «Києво-Печерському патерику» зазначається, що Агапiт-лiкар лiкував не лише заможних людей, зокрема князiв, але й простих, незаможних. Вiн зцiлював запалення, шкiрянi хвороби, широко використовуючи при цьому вiдвари з трав i коренiв. Вiдомi iмена i свiтських лiкарiв Іоанна Смереки, Петра Сирiанина, Февронiї, Євпраксiї Мстиславiвни. Монгольська навала XIII ст. зруйнувала древньоруськi мiста i села, пам'ятки архiтектурної майстерностi — палаци, монастирi, а також твори живопису i лiтератури. Вiд Києва — «матерi руських мiст» через 6 рокiв пiсля Батиєвого погрому залишилося усього 200 будинкiв. Ординцями були знищенi такi шедеври архiтектури, як Десятинна церква та церква Богородицi у Києвi, мiста-фортецi Колодяжненське та Райковецьке на Житомирщинi та багато iнших. Тисячi талановитих древньоруських майстрiв: художникiв, архiтекторiв, ювелiрiв були фiзично знищенi або забранi у полон. На пiвстолiття припинилося кам'яне будiвнитво через вiдсутнiсть матерiальних засобiв i майстрiв-будiвникiв. монастирi, вiдроджував кращi традицiї культури минулого. Закономiрним полiтичним i культурним спадкоємцем Київської держави, послабленої І спустошеної внаслiдок золотоординської навали, стала Галицько-волинська Русь, що утворилася в результатi об'єднання Галичини та Волинi у 1199 р. князем Романом. Найбiльшої могутностi вона досягла у 30 - 60-тi рр. XIII ст. за часiв правлiння князя Данила Галицького (1201—1264 рр.), який у 1254 р. дiстав вiд римського папи титул короля. Вигiдне географiчне становище давало можливiсть Галицько-Волинськiй Русi встановити тiснi економiчнi, полiтичнi та культурнi зв'язки з країнами Захiдної Європи, зокрема Нiмеччиною та Італiєю. Важливими осередками духовної культури Галицько-Волинської Русi були мiста Галич, Луцьк, Звенигород, Во. лодимир-Волинський, Перемишль, Холм i, особливо, Львiв. Саме через Львiв проходив торговельний шлях з Нiмеччини, Чехiї i Польщi до Києва i мiст Волинi, а також до гирла Днiстра, Сурожа (Судака) та Кафи (Феодосiї) в Криму. подiї полiтичного i культурного життя Галицько-Волинської Русi вiд 1201 до 1291 року. Лiтопис складався при дворi Данила Галицького, а згодом його племiнника Володимира Васильковича. Одним iз авторiв першої частини лiтопису вважають княжого печатника Кирила. У канцелярiї князя Данила працювали писарi, що вели дипломатичне листування, готували тексти грамот, стиль яких у наступнi часи закрiпився у Великому князiвствi Литовському. Грамоти князя Юрiя II, боярина-правителя Дмитра Детька, львiвського воєводи Якшi Блотишевського написанi виразним письмом, їх текст складений за всiма. середньовiчними правилами, що регламентували написання документiв. До пам'яток писемностi Галицько-волинської Русi XII—XIV ст. належать Христинопiльський апостол, Бучацьке, Галицьке, Холмське Євангелiя, переписанi ченцем Васильком при дворi Лева Даниловича. У Галичi працював "мудрий книжник» Тимофiй, книжник i фiлософ волинський князь Володимир Василькович сам переписував книги, мав велику бiблiотеку, близько 36 книг заповiдав церквам Волинi. У м. Володимирi-Волинському була складена нова редакцiя Кормчої книги — збiрки церковних та свiтських правових норм, що поширювалися на Українi та в Бiлорусiї. Центрами переписування книг були Онуфрiївський та Святоюрський монастирi у Львовi. Зростанню ролi церкви у поширеннi освiти сприяло утворення в 1303 р. Галицької митрополiї, яка, незважаючи на її неодноразовi скасування та вiдновлення, iснувала протягом XIV ст. поясiв тощо. На жаль, архiтектурних пам'яток перiоду Галицько-Волинського князiвства збереглося небагато. З монументальних будiвель Львова можна назвати Миколаївську хрестовокупольну церкву з пiвкруглою апсидою, П'ятницьку церкву, згодом перебудовану, а також костьол Хрестителя. Традицiйно вважається, що його будував князь Лев Данилович для своєї дружини — угорки Констанцiї. До княжого перiоду належать i такi шедеври архiтектури Галичини та Волинi, як бiлокам'янi храми в Перемишлi, церква Пантелеймона в Галичi (близько 1200 р.), Святоiванiвський собор у Холмi, Спаський монастир поблизу Самбора, (тепер Старий Самбiр). Видатними пам'ятками образотворчого мистецтва XIV ст. є iкони «Юрiй Змiєборець» зi с. Станилi поблизу Дрогобича та «Архангел Михаїл в дiяннях», створена у селi Сторонна[8] . Для них характернi пластичнiсть форм, вiдчуття простору, нахил до асиметричної побудови композицiї, багата кольорова гама. Про високий рiвень живопису Галицько-волинської Русi свiдчать мiнiатюри, що збереглися в окремих рукописах того часу. Колористична вишуканiсть притаманна мiнiатюрам Галицького Євангелiя (кiнець XII ст.), якi, на думку дослiдникiв, за майстернiстю виконання не поступаються вiзантiйському малярству доби Палеологiв. феодалами, культурнi традицiї Галицько-волинської Русi вiдiграли iстотну роль у збереженнi нацiональної культури, сприяли формуванню iдеологiї визвольної боротьби українського народу проти iноземних поневолювачiв. Лiтература 1. Грiненко Г. В. Хрестоматiя по iсторiї свiтової культури. - М.: Юрайт, 1998. - 669с. 2. Грушевський М. С. Нарис iсторiї українського народу. - ДО.:Лыбидь, 1991. -398 з. 3. Гуревич А. Я. Категорiї середньовiчної культури. - М.: Мистецтво, 1984. -350 з. 5. Історiя Древнього свiту. У 3-х тт. - М.: Наука, 1983. 6. Історiя мистецтва зарубiжних країн. - М.: Мистецтво, 1980. - 384 з. 7. Історiя середнiх вiкiв. - В 2-х тт. / Пiд ред. Сказкина С. Д. - М.: Вища школа, 1977. 8. Історiя Францiї. - В 3-х тт. - : Наука, 1972. -360 з. 10. Iсторiя української лiтератури ХХ ст. - У двох книгах. /за ред. В. Г. Дончика. - ДО.:Лiбiдь, 1994. 11. Iсторiя української культури /За загал. ред. I. Крип'якевича. - ДО.:Лiбiдь, 1994. - 656 з. [1] Див.: Український етнос (Виникнення та iсторичний розвиток). К., 1992. С. 11—12. [2] Семчишин М. Тисяча рокiв української культури. К., 1993. С. 4. [3] Історiя України: У 2 т. К., 1992. Т. 1. С. 53. [4] Крип'якевич І. П. Історiя України. Львiв, 1990. С. 29. [5] Див.: Семчишин М. Тисяча рокiв української культури. С. 13. [6] Грушевський М. С. Ілюстрована iсторiя України: Репринтне вiд­творення вид. 1913 р. К., 1990. С. 36. [7] Макарчук С. А. Український етнос: Виникнення та iсторичний розвиток. С. 27. [8] Див.: Свенцiцька В. І; Сидор О. Ф. Спадщина вiкiв. Львiв, 1990;