Історичнi етапи розвитку психологiї як науки
Реферат на тему:
Історичнi етапи розвитку психологiї як науки
Психологiя як наука має давнє корiння, ще в стародавньому свiтi вже були першi паростки психологiї.
Так у Арiстотеля вже можна знаходити першi психологiчнi роздуми. Саме Арiстотель уособлює той iсторичний момент, коли протилежнi тенденцiї у розвитку поглядiв на душу i психiку утворюють тотожнiсть, унаслiдок чого породжуються протилежностi якiсно нового рiвня. Тому не дивно, що вчення Арiстотеля панувало в психологiї протягом всього Середньовiччя i шанується донинi.
Бурхливий розквiт природничих наук у XVI ст. створив передумови для послiдовного наукового вивчення природи людської душi, природи психiки на пiдставi спостережень i дослiдiв. Так, зокрема, вважав видатний англiйський фiлософ Ф. Бекон (1561— 1626) щодо чуттєвої душi, вiддаючи розумну душу на вiдкуп теологiї як науцi про вiру. На його думку, чуттєва душа є тiлесна субстанцiя, що мiститься в мозку. Вона настiльки розрiджена, що її не видно. Рухається вона по нервах i артерiях. Вiдчуття, за Беконом, — матерiальний процес, що породжується зовнiшнiми предметами. Можна припустити, що iдеї Бекона дали поштовх розвитку наукових уявлень про вищу нервову дiяльнiсть як матерiальний субстрат психiки.
В цьому ж напрямi формувалося уявлення англiйського фiлософа XVII ст. Т. Гоббса (1588— 1679), який вважав, що носiєм мислення
Слiд зазначити, що поняття душа рiдше зустрiчається в текстах вiдомих фiлософiв i природознавцiв цього перiоду. Його мiсце займають поняття психiчного, свiдомостi, мислення, розуму — того, що не несе на собi явного релiгiйного «навантаження».
Сучасник Гоббса — французький фiлософ Р. Декорт (1596— 1650) стверджував, що iснування душi й тiла — двi рiзнi й незалежнi субстанцiї. Декарт, на вiдмiну вiд Арiстотеля, «оживлює» тiло, проголошуючи iдею рефлекторної дуги. «Оживлення» тiла, як i одночаснi пошуки натуральних механiзмiв дiї душi, створювали певний грунт для вивчення природи людини на основi принципу антропологiчної цiлiсностi.
окремо вiд тiла, а утворює з ним певну єднiсть. Якщо тiло не зазнає впливу зовнiшнiх предметiв, душа нiяким чином їх не сприймає. Принцип детермiнiзму, розроблений у психологiї Спi-нози, з одного боку, заперечує свободу волi, з iншого — включає душу в систему причинного пояснення природних явищ.
Одного року iз Спiнозою народився вiдомий англiйський фiлософ-сенсуалiст Дж. Локк (1632— 1704), який вважав, що всi iстиннi знання можна одержати лише в досвiдi. Знання про психiчне дає внутрiшнiй досвiд i вiдповiднi методи — самоспостереження, iнтроспекцiї, суб'єктивного експерименту тощо. Оскiльки ж внутрiшнiй досвiд дає лише знання про окремi психiчнi стани чи процеси, остiльки саме вони, а не абстрактна душа мають бути предметом психологiї.
У XVIII ст. фундаментальнi розробки у з'ясуваннi природи психiки були здiйсненi французькими фiлософами Ж. Ламетрi, Д. Дiдро, К. -А. Гельвецiєм, П. -А. Гольбахом. Душа, на їхнiй погляд, є нiчим iншим, як тим же самим тiлом, але розглянутим стосовно його певних функцiй i властивостей. Так, Ламетрi (1709—1751) вважав, що пiд душею треба розумiти лише здатнiсть тiла вiдчувати й мислити. Вона є тiльки принципом руху або чуттєвою матерiальною частиною мозку, який можна розглядати як головну пружину всiєї машини, стверджував вiн, порiвнюючи дiяльнiсть людського тiла з годинниковим механiзмом.
у сприйманнi). Чуттєве тiло є тiльки комплексом таких якостей або iдей, якi не iснують окремо вiд сприймання їх розумом.
Д. Юм (1711—1776), продовжуючи розробку iдей свого попередника, доходить висновку, що не тiльки матерiя не виступає субстанцiєю, а й сам дух е лише сукупнiстю станiв, що сприймаються.
У цей же перiод свої погляди на природу душевних явищ викладає вiдомий український фiлософ i психолог, професор Києво-Моги-лянської академiї Г. Кониський (1717— 1795). Вiд розвитку анатомiї та функцiонування живого тiла через визначення душi рослинної, вiн переходить до опису тiлесностi, оживленої чуттєвою нерозумною душею, який завершує аналiзом тiла, оживленого рацiональною душею. Вiдповiдаючи на запитання, що передусiм вiдрiзняє одушевлене тiло вiд неживого, вiн вдається до кiлькiсного критерiю (численнi дiї душi) й до якiсного (тiло саме не може бути причиною дiй, такою причиною виступає душа).
й iншi рiзновиди душi, зокрема, «бажальну» й «рухову», зауважуючи, однак, що цей подiл є штучним i що треба мати на увазi єдину душу, що має певнi властивостi, потенцiї.
Прогресивною виявилася позицiя Кониського щодо визнання активного характеру вiдображення органами чуття предметного свiту. Визнаючи необхiднiсть «згоди» мiж душею i тiлом, вiн вважає, що головними властивостями рацiональної душi є її нематерiальнiсть i безсмертя.
У цей же перiод входить в iсторiю України i в свiтову iсторiю своєю феноменологiєю самопiзнання як пiзнання найглибшого в буттi, як вихiдної позицiї для пiзнання свiту Г. Сковорода (1722— 1794). Значення творчостi Сковороди полягає в тому, що вона привертає увагу людини до пiзнання себе як мiкрокосмосу, який є образом i подобою макрокосмосу: через самопiзнання своєї сутi пiзнати суть свiту. Самопiзнання як пошук самого себе у творах Сковороди ще не переходить у самопiзнання через i заради самот-ворення, хоч iдея спорiдненої дiяльностi, дiяльнiсного самовизначення виводить до iдеї самоздiйснення як смислового мотиву iснування людини у свiтi. Пiдтвердженням тому є життєвий шлях фiлософа, його власний емпiричний досвiд мислителя-мандрiвника.
Емпiричнi пiдходи до наукового розгляду проблем, намагання вивести психологiю за межi метафiзики, щоб не вирiшувати питань, якi принципово вирiшити не можна, залишаючись у межах емпiрико-чуттєвих засад (К. К. фон Крейц, Й. Г. Крюгер), все ж вiдступали пiд тиском вiчно актуальної для фiлософiї i психологiї проблеми про природу душi. До цiєї проблеми звертається І. Кант (1724— 1804). На його думку, у випадку, коли душа й тiло визнаються двома специфiчними вiдмiнними субстанцiями, взаємодiя яких становить людину, жодна фiлософiя не може вирiшити, чи не втратила б душа всiлякi уявлення (споглядання, вiдчуття та мислення), якби одну з цих субстанцiй було вiдокремлено вiд iншої. За Кантом, люди не можуть пiзнати окремо природу душi поза тiлом, адже для цього слiд було б спробувати вiдокремити душу вiд тiла ще за життя, а така спроба була б схожа на те, якби хтось став перед дзеркалом iз заплющеними очима й на запитання, чого вiн хоче цим досягти, вiдповiдав: «Я хочу дiзнатись, який у мене вигляд, коли я сплю».
Шлях проходження душею своїх формоутворень, що наближає її до абсолюту, до злиття з ним, ствердження принципу iсторизму в iнтерпретацiї свiдомостi, стає одним з основних предметiв фiлософсько-психологiчних пошукiв у творчостi Г. В. Ф. Гегеля (1770— 1831). Генiальним було вiдкриття Гегелем того, що свiдомiсть формується в дiяльностi. Психологiї вiн вiдводив мiсце одного з роздiлiв учення про суб'єктивний дух (iндивiдуальну свiдомiсть).
iстоти, визнання прiоритету переживань, почуттiв, що йдуть вiд серця, над розумом, вичленення особистiсного «сущого», яке переводить те, що може бути (iдею), в те, що є (дiйснiсть), спроба поєднати сутнiсть та iснування, гносеологiчний та аксiо-логiчний аспекти у вивченнi людини вiдрiзняють наукову позицiю Юркевича вiд поглядiв Гегеля i набагато випереджають iдеї представникiв таких фiлософсько-психологiчних напрямiв початку XX ст., як фiлософiя життя, екзистенцiалiзм, персоналiзм та iн.
Новим кроком у поясненнi психологiєю природи людської душi, свiдомостi, життєдiяльностi загалом стало вчення К. Маркса про iсторичний розвиток суспiльства як основу розвитку людського духу в рiзних формах його iснування.
Ось як сьогоднi пояснює саму iсторичну необхiднiсть виникнення марксової концепцiї людської свiдомостi вiдомий росiйський психолог М. Г. Ярошевсьтй. На той час, пише вiн, гострим став конфлiкт мiж механiстичним детермiнiзмом i принципом активностi суб'єкта у фiлософiї Канта (критичного перiоду). За Кантом, речi впливають iззовнi на пасивно сприймаючий субстрат, але все знання про речi, починаючи вiд їх просторово-часових параметрiв, конструюється самим суб'єктом. Нiмецькi iдеалiсти — Й. Фїхте, Ф. Шеллiнг, Гегель — спробували повнiстю звiльнитися вiд механiстичного детермiнiзму, вiд усякої подiбностi влади зовнiшнiх предметiв над свiдомiстю. У Фiхте «He-Я» (зовнiшнiй свiт) породжується активнiстю суб'єкта. Шеллiнг проголосив тотожнiсть суб'єкта й об'єкта. Гегель засвоїв шеллiнгiвський принцип тотожностi, але осмислив його як дiалектичний саморух абсолютної iдеї, що породжує iз себе всю багатоманiтнiсть об'єктивного й суб'єктивного буття i досягає в людському дусi повної самосвiдомостi. Активнiсть свiдомостi набула тим самим не тiльки предметну змiстовнiсть (викривлено зображену), а й iсторичну спрямованiсть. Маркс взяв за вихiдний пункт реальний, а не iдеальний свiт i реального iндивiда, а не чисту свiдомiсть, але взаємодiя мiж ними була розкрита принципово iнакше, а саме як предметна дiяльнiсть, що перетворює i зовнiшню природу, i саму людину.
У XIX ст. емпiрична психологiя набуває вже виразної самостiйностi й залишає в iсторiї чимало оригiнальних теорiй, в яких продовжується дискусiя щодо природи душi, психiки, свiдомостi, насамперед у напрямi розв'язання психофiзичної проблеми.
Так, згiдно з теорiєю психофiзичного паралелiзму фiзiологiчнi й психiчнi процеси протiкають незалежно один вiд одного: матерiальнi явища в органiзмi й психiчнi явища у свiдомостi збiгаються у часi. Пояснювалося це «установленою гармонiєю» з боку божественного начала.
Теорiя психофiзичної взаємодiї, навпаки, виходила з того, що мiж психiчними явищами й матерiальними процесами iснує певна взаємодiя: психiчнi процеси впливають на фiзiологiчнi, i навпаки. Проте з позицiй дуалiзму, що стверджував лише протилежнiсть душевного й тiлесного, ця теорiя, як i попередня, не мала перспективи.
У процесi розв'язання психофiзичної проблеми, широких емпiричних дослiджень виникають рiзнi науковi напрями, школи, розробляються «авторськi» концепцiї психiчного та його окремих механiзмiв.
зв'язкiв пiдпорядковується певним законам (наприклад, закон сумiжностi). Г. Спенсер (1820— 1903), якого традицiйно вважають яскравим представником асоцiанiзму, зазначав, що коли два психiчних стани йдуть один безпосередньо за одним, то у процесi вiдтворення першого виявляється тенденцiя до того, що другий також обов'язково має вiдтворюватися. Проте вже сам Спенсер починає згодом ставити асоцiацiю в залежнiсть вiд причин i факторiв, закладаючи основи еволюцiйної психологiї.
якої лежать iмпульсивнi чуття, об'єднанi в комплекси емоцiйних переживань. Вундт, вiдштовхуючись вiд асоцiанiзму, вiдстоює iдею «психiчної причинностi». Воля, за Вундтом, має причину в собi самiй. Не детермiнована нiякими зовнiшнiми впливами, вона набуває значення суб'єкта.
Психологiя як вчення про iнтенцiональнi акти свiдомостi була започаткована Ф. Брентано (1838— 1917). Психiчнi явища, на його думку, вiдрiзняються своєю iманентною «об'єктивнiстю», в кожному психiчному актi присутнiй i його об'єкт, тобто психiчний акт завжди iнтенцiональний, включає суб'єктивну вiднесенiсть до чогось, що не є суб'єктом. Тому психологiя визначається як наука про психiчнi акти.
Наприкiнцi XIX — на початку XX ст. формуються рiзнi за своєю науковою iдеологiєю психологiчнi школи.
Школу структуральної (iнтроспективної) психологiї започаткував у США Е. Лтченер (1867— 1927), який вважав, що предметом психологiї мають бути елементи й структури свiдомостi. Свiдомiсть як така не розкривається простому самоспостереженню, а має свою власну структурну органiзацiю, свiй прихований змiст. Самоспостереження дає вiдомостi лише про об'єкти. Інтроспекцiя вiдкриває можливiсть вивчати самi психiчнi явища: вiдчуття, образи й почуття, що викликаються цим об'єктом.
Альтернативною до тих пiдходiв, якi орiєнтувалися на суб'єктивне, на свiдомiсть як предмет психологiї, стала школа бiхевiоризму — науки про поведiнку. Дж. Уотсон (1878— 1958), наприклад, вважав, що предметом психологiї мають бути не психiчнi процеси, а поведiнковi реакцiї, дiї та вчинки, якi можна спостерiгати й об'єктивно дослiджувати. Психiчнi процеси при цьому визначалися лише як епiфеномени, тобто явища, причинно не пов'язанi з реальними, дiйсними феноменами, що мають матерiальну природу.
(у власному розумiннi цього слова), а й того, що в психiчнiй природi людини лежить за її межами, тобто несвiдомого, пiдсвiдомого, надсвiдомого як детермiнант, що по сутi визначають i загальний змiст свiдомостi людини, i прояви її поведiнки.
У межах цiєї ж традицiї будував свою школу глибинної психологiї i К. Юнг (1875— 1961), який розглядав психiчне буття як складну єднiсть рiзних систем: «Я», «Маска», «Тiнь», «Анiма» — образ душi, а також «особистiсне-несвiдоме» з рiзноманiтними комплексами й «колективне несвiдоме» з архетипами. Всiх їх об'єднує «самiсть», iнтеграцiя якої з «Я» є актом «iндивiдуацiї» — кiнцевої мети розвитку особистостi.
Тенденцiям диференцiацiї свiту психiки на структурнi елементи, компоненти, рiвнi, спробам «анатомiювання» психiчного протиставила себе гештальтпсихологiя. Термiн «гештальт» означає форму, структуру i вводиться для позначення принципової залежностi елементiв вiд цiлого, неможливостi виведення цiлого з суми елементiв. При цьому цiлiснiсть визнається iманентною для психiки, є «чистою» психiчною сутнiстю. Вихiдною для гештальтпсихологiї стала феноменологiя Е. Гуссерля (1859— 1938).
На початку XX ст., у зв'язку з процесами iнтеграцiї у суспiльствi особливий науковий iнтерес почали викликати проблеми, пов'язанi iз впливом соцiального оточення на розвиток i поведiнку окремої людини, проблеми групової динамiки (У. Мак-Даугалл, Г. Тард, С. Си-геле, Г. Лебон, Ф. Олпорт та iн.).
Подiляючи спочатку iдеї гештальтистiв, новий оригiнальний для психологiї напрям i нову школу започатковує КЛевiн (1890— 1947). Центральним моментом його наукової концепцiї було поняття про динамiку поведiнки людини в її «життєвому просторi», введення категорiї поля у вчення про особистiсть i мотиви її поведiнки в умовах соцiального оточення.
А. Вамон (1879— 1962), з'ясовуючи перехiд вiд дiї до думки.
Онтологiчний i аксiологiчний аспекти психологiчного дослiдження бiльшою мiрою представленi у феноменологiчнiй психологiї Гуссерля та його послiдовникiв (проблема психiчного буття, iснування трансцендентної сфери значень, iнтенцiональних станiв свiдомостi, проблема «чистої» психiки та iн.) та в екзистенцiальнiй психологiї (А. Камю, Ж. Сартр, К. Ясперс), головною проблемою, в якiй виступає проблема цiнностi й смислу людського iснування.
З моменту виникнення i до нинiшнього часу кожна iз зазначених психологiчних шкiл зазнала iстотних трансформацiй, зробила чимало поступок одна однiй, орiєнтуючись на критерiй iстинностi як основний. Проте й iнновацiйнi форми всесвiтньо вiдомих психологiчних теорiй (неофрейдизм, необiхевiоризм та iн.) зберiгають певною мiрою свою прихильнiсть до ортодоксального варiанту на рiвнi найбiльш загальних принципiв.
Використана лiтература:
1. Психологiя / За ред. Трофiмова Ю. Л. – К., 2000.
2. Романець В. А. Історiя психологiя. – К., 1990.
3. Ярошевуский М. Г. История психологии. – М., 1985.
|
