"Quo vadis": проекцiя на сучаснiсть
Мiнiстерство освiти i науки
Львiвський нацiональний унiверситет iменi Івана Франка
Кафедра театрознавства i акторської майстерностi
нацiональний вiдродження лiтература дискусiя
Есе на тему "Quo vadis": проекцiя на сучаснiсть»
"Quo vadis": (Куди пiдемо?) Чи звертати «назад» - до спiльного минулого iз Росiєю та Бiлоруссю, чи крокувати «вперед» - до «свiтлого майбутнього» у iнтеграцiйному процесi з Європою?
Звичайно, що провладнi ж сили говорять, що нашiй державi нiяк не можна поривати зi своїм пiвнiчним сусiдом, адже Україну iз Росiєю об'єднує дуже багато де чого: мова бiзнесу, спiльнi кордони (бiльш 1000 км), близькiсть менталiтетiв, спiльне радянське минуле, наявнiсть значної росiйської дiаспори в Українi, схожiсть iнфраструктур, приблизно однаковий технiчний потенцiал пiдприємств i т. д. А, бiльшiсть опозицiйних полiтичних сил навпаки, роз’яснюють своєму електорату доцiльнiсть на євроiнтеграцiї України на розiрвання усiх договорiв з Росiйською Федерацiєю, як спадкоємицi тоталiтарного свавiлля, у котрiй свобода волi людини, навiть на сьогодення нiвелюється у угоду владi, i це пояснюється тим, що вона є прямою наступницею iмперської iдеологiї - спочатку Росiйської iмперiї, а вже потiм СРСР. Справдi, у дечому можна погодитися iз ультраправими силами на Українi, адже iмперська Росiя, як i СРСР, були замкнутими системами. Контакти з рештою свiту, в тому числi з Заходом, були для простих громадян досить обмеженi, i це сформувало особливий менталiтет значної частини громадян, особливiстю якого є повне неприйняття всього захiдного. Власне, росiйська громадкiсть протягом всiєї своєї iсторiї чинила опiр своїй елiтi, котра намагалась впровадити будь-якi захiднi iнновацiї, а саме: книгодрукуванню, будiвництву залiзниць, вiдкриття унiверситетiв, картоплярства, генетицi, лiбералiзацiї i впровадження ринкової економiки. Однак згодом всi цi iнновацiї все ж впроваджувалися у Росiї, але за них була завжди заплачена висока цiна – кровi власного народу, i як наслiдок знищення Росiйської iмперiї, повалення царизму та прихiд до влади бiльшовикiв, утворення СРСР, а згодом масовi терори 1930-х рр. Звичайно, що було втрачено багато часу i країнi доводилося весь час наздоганяти. Справдi, усi замкнутi системи нiколи не можуть бути ефективними, згадаємо хоча б для прикладу Японiю ХІХ ст. З цього приводу гарно сказав У. Черчiлль: "Сталiн довiв, що така величезна країна, як Радянський Союз, може iснувати незалежно, але розвиватися ефективно в таких умовах вона не може".
лiтература теж не стоїть осторонь вiд правого дiла, адже насправдi вона вже давно вичерпала ресурси кращих лiтераторiв, i зараз, нажаль на лiтературнiй нивi працюють справжнi писаки, котрi, як кажуть у народi «недо складу, не до ладу злiплять до купи декiлька слiв», проте усi вони критики i знають куди i iти власному народу. Цi, люди, нажаль далекi вiд геополiтики та економiчної стратегiї i мислять «законами анти логiки», якщо так це можна назвати. Вони, згадуючи iм’я Миколи Хвильового, постiйно наголошують, що вiн був справжнiм українським патрiотом, котрий намагався розвалити Союз, забуваючи при тому, що вiн був «iстинним», щирим комунiстом – троцькiстом. А, чим Троцький «чистiший» вiд Сталiна? Чим не Лейба Бронштейн приймав участь у масових розстрiлах, чи не з його згоди в Одесi здiйснювалися зачистки «контри». Та, i який Хвильовий українець, це вiн змiнив своє прiзвище Фiтiльов на Хвильовий. Можливо так, зручнiше я не знаю.
Тому на мою думку потрiбно, вiдмежувати вiд заангажованого образу Хвильового, як лiдера передового українства, не забуваючи проте, що власне передове, я би сказала «українство», було знищене або ж замiщене ще у 1921 р., тими ж таки комунiстами.
Звичайно, що тодiшня лiтература, кiнця 1920 рр. переживала свiй розквiт як раз у часи НЕПу та коренiзацii, що постiйно перекреслювалося компартiєю, тому говорити про суперечливу "полiтику в галузi лiтератури", я не буду, проте пiдкреслю, що саме у той час тому сформувалась тенденцiя до нацiонального вiдродження початку XX ст., i саме тодi українська мова набуває нового звучання – вона стає атрибутом вже не села, а й мiста. Тому в такiй, дуже суперечливiй ситуацiї лiтературна дискусiя 1925-1928 рр. була неминучою. «Вона, - думку І. Дзюби, - не тiльки сконцентрувала в собi потужну енергiю полемiчних збурень, а й оголила головне питання, бути чи не бути українськiй лiтературi, культурi нацiї?» Хвильовий розпочав ту дискусiю на сторiнках "Культури i побуту", що є додатком газети "Вiстi ВУЦВК", надрукувавши у ньому 30 квiтня 1925 р. критичний памфлет пiд "дине зрозумiлою" назвою: "Про" сатану в бочцi ", або про графоманiв, спекулянтiв та iнших" просвiтян " Згодом з'явилися ще твори цього викривально-сатиричного жанру, незабаром опублiкованi як окремi видання "Камо грядеши" ("Куди йдеш") i "Думки проти течiї"), окресливши програму українського нацiонального вiдродження.
Власне, згiдно вiдомостей пiдручника Української iсторiї за 11 клас, сама дискусiя проходила в три етапи:
1) вiд 30 квiтня 1925, що почалася статтею Г. Яковенка "Про критикiв i критику в лiтературi", вiдповiддю йому М. хвильового "Про сатану в бочцi...", участю С. Пилипенко (оприлюднив п'ять статей), Г. Епiка, Б. Коваленко та iн до публiкацiї памфлету "Аполегети писаризму" (1926) Хвильового, який сформулював центральнi проблеми дискусiї i накреслив пропозицiї щодо їх реалiзацiї;
2) вiд 26 квiтня 1926, лист Й. Сталiна "Тов. Л. М. Кагановичу та членам полiтбюро ЦК КП (б) У" до розпуску ВАПЛІТЕ i диспуту "Шляхи розвитку сучасної лiтератури" в Будинку iменi В. Блакитного, що вiдбувся 18 - 21 лютого 1928 на ньому були присутнi бiльше 800 чоловiк i взяли участь представники всiх лiтературних органiзацiй Києва. Тут виступали О. Дорошенко (голова), Ю. Меженко (доповiдач), М. Зеров, В. Десняк, В. Пiдмогильний, С. Щупак, М. Могилянський, П. Филипович, Б. Антоненко-Давидович, Іван Ле, М. Івченко, В. Нечаiвська, І. Жигалко, М. Рильський та iн Неокласики, представники "Ланки" розвивають тези Хвильового, доповнюють їх, ведуть розмову в площинi естетики, по-справжньому дбаючи про духовнi цiнностi й високо художнi твори, а пролетарськi - грубо пiдмiнюють розмову полiтичними гаслами, перетворюють своїх опонентiв на "iдейних супротивникiв", "агентiв iмперiалiзму", "нацiоналiстiв";
теза про "загострення класової боротьби", затверджується сталiнiзм: письменникам навiшуються ярлики, причому партiйнi опоненти виголошували їх вiд iменi Компартiї i народу. У 1934 - 1937 рр. Радянськi каральнi органи за участь митцiв у дискусiї їх арештовували й фiзично знищували.
Саме тодi, Хвильовий порушив важливе питання, котре вiдразу привернуло увагу його сучасникiв, адже мовилося про вiдповiднi критерiї творчостi та оцiнки художнiх явищ, несумiсних з "масовiзму" ("червоної освiти"), та з будь-якою вульгаризацiєю мистецтва, котре виявлялося поширенiй практицi iмiтацiї лiтератури, небезпечної iнерцiї провiнцiального, котре сам вiн неодноразово називав "хуторянством", "малоросiйщиною" (епiгонства), i водночас протиставляв, як альтернативу орiєнтацiя на Європу не територiальну або iсторичну, а "психологiчну", духовну, з її "фастiвського волею" до життя, а не на пролеткультiвську комунiстичну лiтературу радянської Росiї. Проте, все ж таки основним питанням було бути або не бути українськiй лiтературi самобутнiм мистецьким явищем у контекстi свiтового духовного розвитку. На його погляд, повинен настати кiнець iмперської, великодержавної гегемонiї. Вiн роздумував: "Росiя самостiйна держава? Самостiйна! Так i Україна самостiйна! Українське мистецтво має розвиватися самобутньо. Воно має свою концепцiю - iдею вiтаїзму (вiд латинського слова vita - життя), романтики вiтаїзму, активного романтизму або" азiатського ренесансу ".
зайвi думки гарантований розстрiл? Або принаймнi репутацiя «класового ворога»? А, Хвильовий, у 1920-х рр., займав високу посаду у лавах партiї УРСР i дискутував досить довго, аж до приходу Сталiна. Дiйсно, виникають думки, що Хвильовий або «блаженний патрiот», або провокатор тодiшньої системи.
Звичайно, що до закликiв Хвильового поставилась негативно комунiстична влада. Й. Сталiн, прочитавши з "Апологети писаризму", знайшов тамзаклик "Геть вiд Москви! Як зазначає Іван Дзюба: «В тенденцiйно полiтичному сенсi i негайно направив лист (26 квiтня 1926) Л. Кагановичу, генеральному секретарю ЦК КП (б) У, сприйняв цей лист як обов'язкову директиву, у лiтературну дискусiю активно втрутилися партiйнi функцiонери вищого рангу. Одразу, розмова перенеслась iз естетичної площини в полiтичну. Враз вiдбулася груба замiна понять. Комунiсти керувалися твердим намiром оволодiти ситуацiєю, що виникла, надалi не допускати подiбного недогляду. І вони свого добилися. Лiтературна дискусiя "захлинулася". її учасники були дискредитованi, а перегодом фiзично знищенi. Хвильовий наклав на себе руки».
Як, же вiдповiла на трагедiю свого провiдника його лiтература, котра покликана захищати iнтереси народу? А нiяк! Деморалiзована бiльшовицькою реальнiстю, вона втратила не тiльки естетичнi критерiї (мистецькi канони визначення мистецтва), але i принцип народностi, з яким вона утверджувалася в невдячних для творчостi умовах XIX ст. Саме тодi, у 1920-х рр. росiйський ЛЕФ (Лiвий фронт), РАПП, пiдтримуванi компартiєю, вплинули й на українськi органiзацiї, впроваджували антиестетичнi тенденцiї, нiгiлiстично ставилися до українських традицiй та мови.
Адже, тодi за привабливою ширмою широкої пропаганди проведених перших п'ятирiчок, котрi будувалися на вмiло використав чистому ентузiазмi працiвникiв i рабськiй працю "архiпелагу ГУЛАГ", наступ на творчу нацiональну iнтелiгенцiю супроводжувався лiквiдацiєю українського народу як давньої землеробської нацiї. Цю роль виконав штучно створений комунiстичною владою голодомор, наслiдки вiдчутнi навiть у сучасностi: катастрофiчне падiння демографiї.
Прямий виконавець волi компартiї П. Постишев з гордiстю пояснював результати цього бiльшовицького "експерименту", спланованого тоталiтарним режимом злочину: "У 1933 роцi ми, висловлюючись образно, наступили ногою пролетарської диктатури на осине гнiздо нацiоналiстичної контрреволюцiї".
Власне тому, можна справедливо констатувати, що саме у таких складних умовах пошуку українського лiтературного шляху виникла творча думка, котра пiзнiше сформувалась у лiтературну дискусiю 1925 - 1928 рр., в ходi якої пiднiмався багато питань: ставлення до класичної спадщини, яке пролеткультiвцi вiдкидали, прикриваючись лiвацькими (марксистськими) фразами, проблему традицiй i новаторства, шляхiв розвитку нового мистецтва, що спровокувало у 1930-х рр. наступ компартiї на духовно-нацiональне вiдродження.
Проте, потрiбно вiдiйти вiд лiтератури i звернути увагу на «справи насущнi», тобто про геополiтику, про векторне спрямування нашої держави чи на Схiд чи на Захiд. Справдi, усi свiтовi, європейськi, росiйськi, українськi ЗМІ ряснiють публiкацiями про євроiнтеграцiйнi процеси на просторi колишнього СРСР. Цiй проблемi присвячено багато праць в економiчнiй лiтературi. Це випливає з багатьох причин i стосується усiх, тих полiтичних процесiв, що вiдбуваються на територiї Європи.
Насправдi євроiнтеграцiя, як i для України, так i для Росiї не є метою. У ЄС можливо i не входити (приклад Швейцарiї, Норвегiї, Андорри), але бути повноважним партнером європейських держав в край необхiдно. Без переходу на євростандарти в Українi немає майбутнього. Адже, прогрес i розвиток будь-якої країни залежить вiд його вмiння спiвпрацювати з iншими державами.
За 20 рокiв української незалежностi сформувалися принциповi вiдмiнностi мiж росiйською i українською економiкою, якi можуть квалiфiкуватися як вiдмiнностi сутнiсного характеру:
● Вiдомо, що експортна орiєнтацiя Росiї – це природничi ресурси. Власне, свiтовий досвiд вказує на зворотну залежнiсть мiж експортно-ресурсним потенцiалом i можливостями високотехнологiчного розвитку.
Одначе, вони ще раз пiдтверджують, що українська економiка є бiльш конкурентоспроможною, нiж росiйська. Як, пишеться у економiчному журналi "Експерт": "Розвиток за рахунок орiєнтованих на експорт сировинних галузей не можна назвати зростанням, що гарантує розвиток. Росiйська економiка значно дорожче. Це через розмiри територiї РФ".
Справдi, у РФ iз розрахунку на одну людину є дорожчим утримання iнфраструктури, опалення житла, вища собiвартiсть сiльськогосподарських перевезень одиницi вантажiв тощо.
● Росiя i Україна розходяться у протилежних напрямах у своїх бiзнес-циклах. Рiзнi i джерела накопичення: у Росiї - це нафтодолари, у нас - потенцiал росту економiки. Провiдна галузь у Росiї, що забезпечує розвиток економiки - нафтогазовий комплекс. В Українi- аграрна промисловiсть i машинобудування.
І, Росiя не зацiкавлена у виконаннi своїх iнтеграцiйних функцiй на пострадянському просторi, їй це економiчно невигiдно. Тому всi угоди про ЄЕП, якщо навiть i будуть пiдписанi, працювати не будуть.
"експерименту". На всiх iсторичних етапах свого розвитку вона була занадто консервативною, а отже, не могла оперативно реагувати на свiтовi iмпульси економiчної модернiзацiї. Таким чином, Росiя (i Україна як її складова) в таких iсторичних умовах весь час були країнами "повiльного старту".
● Росiйська цивiлiзацiя формувалася i розвивалася на протилежних захiдноєвропейської цивiлiзацiї принципах. Основою її економiчного устрою стали так званий азiйський принцип виробництва i добре вiдома громада росiян.
Потрiбно зауважити, що азiйський принцип виробництва та громада - це не продукт Київської Русi. Вони, привнесенi у Росiю монголами. Натомiсть на українських землях, а саме на Галичинi довший час (до XVIII ст.) пануючими залишалися способи господарювання, близькi до європейських, наприклад магдебурзьке право у мiстах. Ця позицiя пiдтверджується i росiйською наукою: "Азiйське в нашому економiчному устрої, - зазначають вченi - географи, М. Конотоп i С. Сметанiн, - не є продуктом географiчного розташування, а особливiстю iсторичного розвитку».
Впровадження азiйського способу виробництва, в якому основною галуззю стало общинне землеволодiння, мало доленосний вплив для видiлення росiйської парадигми цивiлiзацiйного розвитку.
або дух капiталiзму», культ наполегливої працi, дисциплiна i самообмеження, якi розглядалися не тiльки як джерело iндивiдуального успiху i збагачення, але i як моральний обов'язок, здiйснення людиною божественного велiння, то росiйська ментальнiсть увiбрала в себе багато в чому протилежнi ознаки. Тому, вiдсутнiсть стимулiв до iндивiдуальної iнiцiативи i вiдповiдальностi породжували зрiвнялiвку, пасивнiсть i фаталiзм, заперечували дух пiдприємництва, господарську роботу на землi.
Якщо, вiдсторонитися, вiд лiтературної позицiї Хвильового, а власне звернути увагу на його девiз: "Геть вiд Москви!", котрий в "Апологетах писаризму" i радив українським митцям орiєнтуватися не на московську комунiстичну культуру: "Вiд росiйської лiтератури, вiд її стилiв українська поезiя повинна якомога швидше тiкати... Наша орiєнтацiя - на захiдно-європейське мистецтво, на його стиль, на його прийоми... Москва сьогоднi є центром всесоюзного мiщанства", i трошки переписати його текст на сучасний манер - пiдмiнити слово лiтература на економiка, що власне є бiльш актуальним у наш сумбурний час, то вийде приблизно такий текст: «Геть вiд Москви! Вiд рос. економiки, вiд її засилля. Наша орiєнтацiя на ЄС, на його життєвий рiвень. Москва сьогоднi є центром кримiногенну i олiгархiї». Тодi, сучасним українцям цей текст буде бiльш прийнятний, i водночас бiльш зрозумiлий тому, що усi хочуть гарно жити, однiєю мовою та лiтературою краян не нагодуєш.
"азiатський ренесанс" як гасло єднання вiдроджень усiх країн Сходу, якi позбавлялися колонiальної залежностi, з традицiєю класичного Ренесансу, власне головного єднання, мiсiю скрiплювала культур мала виконувати Україна, котрiй волею долi призначено бути географiчним i психологiчним перехрестям мiж двома континентами, тому лiтератор, говорячи вiд iменi свого поколiння, переповнювався творчою енергiєю, названої ним "романтикою вiтаїзму".
пристосуватися до азiйського способу виробництва? Добре вiдомо, що усi цi перелiченi мною роблять все, щоб зберегти свою цивiлiзацiйну iдентичнiсть i одночасно багато запозичують iз Заходу. Цi країни - активнi учасники глобального цивiлiзацiйного процесу в усiх його проявах, зокрема в економiчнiй сферi. Свiт вiд цього тiльки виграє.
особистим. Для української нацiї характерний iндивiдуалiзм i саме цей компонент пов'язує нас з Європою. Українська ментальнiсть значною мiрою вiдрiзняється вiд азiйської, iншими компонентами, а саме ставленням до влади.
стратегiї.
Для України євроiнтеграцiя - це шлях вiдтворення нацiональної iдентичностi українського народу. Власне, це є шляхом входження нашої держави у процес глобалiзацiї, з усiма його позитивами i негативами, котрий на радiсть постiйно прискорюється, що змушує нашу нацiю долати цивiлiзацiйнi злами, вести пошук i знаходити консенсус з усiх основних питань розвитку людства.
Зближення України i Заходу за збереження прiоритетностi завдань, що стосуються вiдродження української iдентичностi, - це нормальний геополiтичний процес, в якому об'єктивно повинна бути обидвi сторони. Звичайно, що не усi захiднi тенденцiї ми маємо приймати, наприклад торгiвля органами, ефтаназiя, гомосексуалiзм, ювенальна юстицiя i це ще не повний перелiк проблем захiдного свiт, головною з яких є втрати власних нацiональних позицiй, що спричинило локальнi утворення етнiчних груп на територiї Францiї (алжирцi), Іспанiї (марокканцi), Нiмеччини (турки). Звичайно, ви менi скажете, що нашi заробiтчани теж утворюють у Європi свої общини, а входження в ЄС на дасть змогу годувальникам повернутись у власнi сiм`ї, проте це не вирiшить ситуацiю, люди повертаються туди, де їх чекають, а у нашiй країнi вони не потрiбнi, тай там вони вже звикли, а досить страшно змiнити свою долю, навiть в очiкуваннi кращого.
Тому, сьогоднi, для України вiдбувається найбiльш вiдповiдальний iсторичний перiод - перехiд вiд тоталiтаризму до суспiльства, що базується на принципах демократiї та ринкової економiки. Це одночасно i перiод подолання самоiзоляцiї, перiод iнтеграцiї країни в структури сучасного цивiлiзацiйного процесу, у свiтове спiвтовариство демократичних держав.
"стати самим собою" - це не є полiтикою самоiзоляцiї, навпаки, це найсильнiша полiтика, що має на метi завойовувати справжню повагу до себе у свiтової спiльноти. Саме, цей пiдхiд повинен стати домiнуючим у стосунках iз Росiєю та Заходом. Адже, перебуваючи на перехрестi складних геополiтичних iнтересiв, Україна має тiльки один вектор виживання - вiдродження нацiональної iдентичностi, тобто змiцнення своєї державностi та економiчного суверенiтету.
|
