Генезис та етапи культурної еволюції

Генезис та етапи культурної еволюцiї Реферат на тему: « У тваринному свiтi є також позагенетичний спосiб передавання досвiду вiд однiєї особини до iншої. Наприклад, дослiди з вищими мавпами свiдчать про те, що їх молена навчити використовувати знаряддя працi i навiть користуватись примiтивною мовою глухонiмих. Мавпа, яка знає мову глухонiмих, може навчити її iнших особин. Це дало пiдставу деяким авторам говорити про iснування у тварин елементарної культури чи пракультури. Тварини мають елементарний засiб передавання досвiду, однак тут вiдсутнi позагенетичнi засоби закрiплення цього досвiду всерединi виду чи популяцiї. У людини з виникненням виробничої дiяльностi з'явились й iншi, крiм статевих клiтин, досвiду кожне нове поколiння, вступаючи у життя, одержало у своє розпорядження матерiалiзований досвiд попереднiх поколiнь, збагачувало його i передавало далi. Виникнення нового засобу фiксування i передавання досвiду мало своїм наслiдком появу особливого матерiального процесу — еволюцiї знарядь. Врештi-решт розвиток знарядь працi приходив у суперечнiсть з морфологiчною будовою органiзму людини i починав вимагати приведення його у вiдповiднiсть з потребами дальшого прогресу. І ця суперечнiсть долалась з допомогою грегарно1 -iндивiдуального добору. Про природний iндивiдуальний добiр не може йти мови, бо здатнiсть до виробничої дiяльностi не давала нiяких бiологiчних переваг iндивiду, та наявнiсть їх в об'єднаннi людей робила всiх членiв колективу, разом взятих, бiльш здатними до пристосування. Специфiка цього добору була в тому, що його спрямування визначалося не особливостями середовища, а особливостями процесу еволюцiї знарядь. Вiдтодi, як виникла еволюцiя знарядь працi, головний напрям розвитку органiзму пiшов по лiнiї не прямого пристосування до середовища, а пристосування його до виробничої дiяльностi i тiльки тим самим до середовища. У силу всього цього даний добiр можна характеризувати як виробничий. Особливостями виробництва визначалось те, що добiр був не iндивiдуальним, тобто та зграя перед людей краще пристосувалась до середовища i виживала, яка мала досконалiшi знаряддя працi. Виробничий прегарно-iндивiдуальний добiр був особливою формою, якiсно вiдмiнною вiд форм природного добору. І спроби поставити його в один ряд з добором, що призвiв до пристосування одного виду тварин до життя у норах, iншого — до життя на деревах, не мають пiд собою ґрунту. Пiд впливом виробничої дiяльностi змiнювалась i сама органiзацiя перед людей — вiд зграї (бiологiчної) до суспiльства (соцiальної)х рухiв, але аж нiяк не розвиток м'язiв. Взаємини, що iснують у зграї на основi сили, з певного моменту зробили фактично неможливим розвиток виробничої дiяльностi. Треба було або вiдмовитись вiд удосконалення знарядь працi, а отже, вiд адаптацiї до оточуючого середовища (що означало б припинення еволюцiї виду i його деградацiю), чи обирати iнший шлях — вийти за межi бiологiчної органiзацiї до соцiальної, де провiдними вiдносинами стають виробничi, якi й визначають особливостi поведiнки людей, передусiм рiвний доступ до їжi. Поступово формуються комуналiстичнi вiдносини, тобто рiвноправний доступ всiх членiв колективу до iснуючої власностi: їжi, знарядь працi, одягу тощо, якi зустрiчаються у народiв, що перебувають у першiй фазi первiсного суспiльства. Велику роль у нейтралiзацiї бiологiчного iндивiдуалiзму i формуваннi суспiльних вiдносин (спочатку як вiдносин рiвноправ'я) вiдiграли табу. Табу становили собою норми поведiнки, що виражались у заборонi якоїсь дiї. Ця норма начебто iз зовнi нав'язувалась суспiльству якоюсь сторонньою силою, з якою не можна було не рахуватись. Так виражала себе громадська воля. Об'єднання, в яких табу порушувалося, зникало з неминучiстю. Суспiльнi вiдносини остаточно утвердились, коли вимоги колективу до iндивiда стали внутрiшньою потребою кожного члена, причому сильнiшою за його бiологiчнi iнстинкти. Це трапилося десь 40—35 тис. рокiв тому. З цього часу культурна еволюцiя почала визначати розвиток людства, який пiшов швидшими темпами, збiльшилося число альтернативних форм поведiнки людини у взаємовiдносинах з навколишнiм середовищем. Вiдзначаючи особливостi культурної еволюцiї, ми пiдкреслювали, що вона грунтується на збереженнi знань, надбаннi нових i передаваннi їх наступним поколiнням. Щоб зберегти i розвинути всю свою нову суспiльну сутнiсть, соцiалiзувати в належному напрямку кожного iндивiда, людству треба було передати йому всю сукупнiсть свого соцiального життя — виробничi здiбностi, принципи взаємин (табу), а також духовний свiт, що почав формуватись: думки, почуття, стани людей. У верхньому палеолiтi (35 тис. рокiв тому) виникла ситуацiя, за якої значна частина суспiльної життєдiяльностi не могла бутизакодована, втiлена i передана iснуючими засобами. Якi ж засоби мала в наявностi культурна еволюцiя на вищезгаданий момент? 2.Існувала мова як засiб спiлкування, щоправда, вкрай примiтивна, нерозвинена. "картинному", образному виглядi. Передмагiя служила засобом практичного впливу на свiт i давала людинi впевненiсть в успiховi передбачуваної справи, передавала досвiд у рiзних сферах життєдiяльностi. Зокрема, дуже ймовiрно, що у первiсних людей полюванню передувала його репетицiя. Ускладнення мисливської дiяльностi неминуче вимагало на певному етапi попереднього вироблення плану дiй. Через крайню конкретнiсть мислення первiсної людини вироблення плану полювання i розподiл ролей могли вiдбуватися лише у виглядi iнсценiзацiї полювання, яка початкове не носила магiчного характеру, але надалi неодмiнно мала перетворитись на обряд, — так виникає магiя. Всi засоби, про якi йшлося вище, зберiгали наявнi соцiальнi вiдносини i духовний свiт людей. Обмеженiсть їх була в тому, що кожен iз цих засобiв мав вузьке поле застосування у соцiальному життi (знаряддя працi — економiку, табу — моральне життя тощо). Вони були факторами зовнiшньої взаємодiї людини i свiту. У первiсному суспiльствi, напевне, досить часто траплялися сплески iндивiдуалiзму, що виявляли себе в рiзних антигромадських проявах, отже, необхiдний був засiб, який, вiдтворюючи суспiльнi цiнностi i "необхiдну модель життя", безпосередньо й непримусово впливав на свiтовiдчуття людини, регулюючи її поведiнку. Духовний свiт особистостi, що ускладнювався, нiякою мiрою не в силi був вiдобразити i зберегти жоден iз названих засобiв. обмеження. Вiдображенню мистецтвом доступнi як матерiальнi, так i духовнi сторони суспiльного життя Мистецтво цiлiсно вiдтворює дiйснiсть: може у вiдбитому виглядi зберегти матерiальну сторону життя i тi людськi стани, тi види людського реагування на дiйснiсть, якi з ними пов'язанi. При художньому сприйняттi вся життєдiяльнiсть, вiдображена в мистецтвi, "оживає" навiть для людини, яка не має в особистому досвiдi чогось подiбного. Завдяки цьому iндивiд виявляється здатним воскрешати, а отже, зберiгати i передавати досвiд, думки, почуття громади. Мистецтво є найдоступнiшою формою засвоєння знань, оскiльки воно сприймається в конкретнiй формi справжньої життєдiяльностi. Величезна роль мистецтва у розвитку людства полягала в тому, що воно сприяло розвитковi творчих засад в iндивiдi. Справа в тому, що первiсний лад був консервативним, вимагалося чiтке додержання табу, нiяких iндивiдуальних тлумачень не дозволялося, що заважало виявленню iнiцiативи, свободi особистостi. Мистецтво ж — за самою своєю природою i характером впливу на сприймача вимагає вiд людей творчостi (добудова вiдкритої моделi, спiввiднесення досвiду того, хто передає i того, хто сприймає; вплив думок i почуттiв, закон уподiбнення, розкрiпачення при сприйняттi). Мистецтво, завдяки ефектовi передаваної iнформацiї у тому, хто сприймає, не консервувало життєдiяльнiсть, а робило її "справжньою" реальнiстю, життям, вiдродженим у думцi, почуттi, станi, спонуканнях. Таким чином, мистецтво виявилось i засобом, здатним найкращим чином передавати суспiльне необхiдну життєдiяльнiсть за допомогою воскресiння її в iндивiдi, i засобом, що сприяє нейтралiзацiї, або навiть певною мiрою зняттю зоологiчного iндивiдуалiзму в поведiнцi. Мистецтво не створює копiю, злiпок свiту (дiйсностi) — в такому варiантi воно було б непотрiбне iндивiду. Предметом його є цiннiсть людського буття, те, що розвиває в iндивiдi його людську сутнiсть. — це самосвiдомiсть культури. Унiверсальнiсть мистецтва як засобу збереження життєдiяльностi з вiками не тiльки не втратилась, а навпаки, зросла, тому що в ньому з'явились новi види i жанри. Стали рiзноманiтнiшими художньо-виражальнi засоби, а це призвело до того, що життя суспiльства, людини стало можливо втiлити у мистецтвi багатограннiше й досконалiше. мистецтво, релiгiя (її перша форма — магiя), змiст яких визначала, "фiксувала" своєрiднiсть поведiнки, свiтовiдчуття людини в епоху верхнього палеолiту. фiлософом Анрi Фергюссоном. У XIX ст. американський етнограф Л. Морган, а потiм Ф. Енгельс пов'язували видiлення кожної з цих епох з певним рiвнем матерiальної культури, з конкретними формами розвитку господарства. Епосi дикостi вiдповiдають такi господарства, що "привласнюють" (збирання, полювання i рибальство), епосi варварства — тi, що виробляють (раннє землеробство i скотарство), епосi цивiлiзацiї — розвинена аграрна культура, промислова i науково-технiчна культури. Таким чином, ми бачимо, що основним критерiєм етапiв культурної еволюцiї є критерiй матерiальний, розвиток виробничих сил, який врештi-решт визначатиме i своєрiднiсть культурно-iсторичних епох. З культурною еволюцiєю — еволюцiєю людського духу — iдеальнi фактори в свою чергу iстотно впливають на матерiальну культуру суспiльства. В теорiї культури поняття "цивiлiзацiя" дуже зблизилося з поняттям культури. Нам важливо визначити сутнiсть цих понять. Як зазначалося вище, поняття "цивiлiзацiя" було введено у науку як назва певного етапу в культурнiй еволюцiї людства, що починається з 3500 року до н. е. i триває по сьогоднiшнiй день. В ходi дискусiї щодо древнiх мiст, яка вiдбувалася 1958 року в Чикаго, вченi запропонували три ознаки цивiлiзацiї: монументальна архiтектура, писемнiсть, мiста. Вказана трiада виразно характеризує цивiлiзацiю в першу чергусаме як культурний комплекс, тодi як соцiально-економiчну сутнiсть даного явища становлять поява класового суспiльства i держави. Пам'ятки архiтектури показовi з точки зору виробничого потенцiалу суспiльства, що їх створило. Поява писемностi характеризує вiддiлення розумової працi вiд фiзичної, що дозволило зосередити зусилля окремих груп людей на розвитковi мистецтва i рiзних форм позитивного знання. Мiста виконували специфiчнi функцiї у суспiльнiй системi: були центрами сiльськогосподарської округи, центрами ремесел i торгiвлi та свого роду iдеологiчними центрами. Саме в пору перших цивiлiзацiй iдеологiчна сфера, систематизована i централiзована, стала справдi величезною силою. Отже, цивiлiзацiя сформувалася лише на певному етапi розвитку людства, являючи собою якiсну межу на еволюцiйному шляху. Видiляють рiзнi типи, етапи, рiвнi цивiлiзацiї. Принциповою позицiєю вчених радянського перiоду було видiлення формацiйних типiв цивiлiзацiї (рабовласницький тип, феодальний тип i т. д.). Такий пiдхiд вiдрiзнявся вiд поглядiв багатьох захiдних вчених, якi в основному спираються на концепцiю Арнольда Тойнбi. У ЗО — 50-тi роки нашого столiття в роботах "Цивiлiзацiя перед випробуванням" та "Дослiдження iсторiї" А. Тойнбi зробив спробу пояснити одночасно хiд розвитку всiх людських культур, застосувавши поняття "цивiлiзацiя" до особливостей розвитку народiв i культур рiзних регiонiв i країн. В результатi всесвiтня iсторiя мала вигляд мозаїчного панно, складеного багатолiнiйним розвитком суверенних культур, якi розташованi поруч i спiвiснують. Однак А. Тойнбi довiв: при всiй вiдмiнностi i несхожостi культур рiзних народiв всi вони належать до єдиної цивiлiзацiї i в своєму розвитковi рано чи пiзно проходять iдентичнi етапи, якi характеризуються однаковими iдеями, i хоча мають свої особливостi, та сутнiсть їх єдина. Наприклад, основнi iдеї Просвiтництва, без яких сьогоднi неможливо уявити сучасну цивiлiзацiю: всi люди вiд природи рiвнi, кожна людина — неповторна особистiсть, людина — мета розвитку суспiльства, а не засiб, та iншi — це доробок європейської культури XVIII ст. Трохи пiзнiше пiд знаком засвоєних європейських iдей починає розвиватись схiднослов'янська культура. Цi iдеї живили творчiсть українських, росiйських та бiлоруських просвiтителiв. І зсiдай з кiнця ХІХ - поч. ХІХ ст, цi iдеї починають панувати в культурах далекосхiдних держав (Індiї, Китаю, Японiї та iн.), вiдбиваючи своєрiднiсть цих народiв. Парламент — феномен розвитку англiйського генiя культури, але поширившись як невiд’ємний елемент демократiї на всi країни, вiн є фактором сучасної цивiлiзацiї. Таким чином, поняття "культура" пiдкреслює неповторнiсть, а в окремих випадках i тупикове вiдгалуження розвитку етносiв, країн. Поняття ж "цивiлiзацiя" означає безперервнiсть, єднiсть, загальнiсть культурно-iсторичного процесу для всiх народiв. Коли окремi iдеї культури стають в силу умов, що склалися, стереотипами поведiнки великих груп людей, визначають особливостi їх свiтобачення, тодi можна говорити про певний етап розвитку цивiлiзацiї. Сьогоднi бiльше нiж будь-коли вченi прагнуть осмислити спецiальнi галузi наукового знання (як гуманiтарного, так i природничо-наукового) в контекстi культурної епохи. Такий пiдхiд у науцi дiстав назву цивiлiзацiйного. Вiн ґрунтується на загальнолюдських цiнностях. Не вiдсуваючи в бiк реальну конфлiктнiсть iсторiї, ця концепцiя iсторiї дозволяє зрозумiти її реальну безперервнiсть, розкрити механiзми дiй людей, витоки i змiст загальнолюдських цiнностей. Моральнi переваги цивiлiзацiйного пiдходу очевиднi: стимулюючи практику, iдеї, настрої мирно-цивiлiзацiйної взаємодiї людей, вiн вiдкриває тим самим великий простiр творчим тенденцiям iсторiї культура середньовiччя, культура Вiдродження, культура бароко i рококо. При семiотичному пiдходi до культури за критерiй видiлення культурно-iсторичних епох береться розвиток мови. Рiзнi сторони культури можуть бути представленi як своєрiднi системи знакiв, що моделюють дiйснiсть. Авторами концепцiй, згiдно з якими культура детермiнована мовою, є В. Гумбольдт i О. О. Потебня. В залежностi вiд етнiчного розвитку, iснуючого укладу життя, частково детермiнованого клiматичними i географiчними факторами, формувалися особливостi мови. Існують мови з переважно дiєслiвним (динамiчним) зображенням дiйсностi, але й iснують мови з переважанням iменного (статистичного) визначення понять. Мовнi вiдмiнностi накладають значний вiдбиток на культуру народiв у цiлому. Суттєво вiдрiзняються культури алфавiтного типу вiд культур iєроглiфiчного типу, де переважають неперервнiсть, статичнiсть, споглядальнiсть. Для лiнгвiстики такий пiдхiд є досить правомiрним. Ми ж будемо базуватися на найзагальнiшому, фiлософському пiдходi до культури. Слiд зазначити, що в фiлософiї на сьогоднiшнiй день iснує близько трьохсот визначень культури i загальним у них є те, що так чи iнакше в них пов'язуються поняття особистостi, суспiльства, дiяльностi. Тiльки через дiяльнiсть особистiсть може об'єктувати свої духовнi цiнностi, створюючи матерiальнi та духовнi блага, i тим самим сприяти розвитку суспiльства та iсторiї; i лише через дiяльнiсть особистiсть може засвоювати тi цiнностi, якi були накопиченi суспiльством, i тим самим розвиватися. При фiлософському пiдходi до визначення культури особистiсний фактор може бути покладений в основу перiодизацiї культурно-iсторичного процесу. З розвитком iсторiї змiнюється особистiсть, її свiтобачення, свiтовiдчуття, виникають новi форми людського пiзнання, народжуються, розквiтають та гинуть iдеї, якi наповнюють живу свiдомiсть людства i втiлюються в мистецтвi, культурi, практичнiй дiяльностi. Духовний свiт особистостi, що ускладнюється, потребує для свого вираження нових видiв, жанрiв; мистецтва, нових художнiх засобiв. К. М. Мамардашвiлi якось зазначив, що європейська цивiлiзацiя — це сукупнiсть емпiрично намацаних механiзмiв реалiзацiї людської особистостi. М. Бердяєв вважав, що про прогрес в культурi говорити взагалi аморально, бо в цьому випадку особистiсть, яка живе в певну епоху, вiдчуває себе i свою дiяльнiсть як основу, сходинку для наступних поколiнь, i це не дає їй можливостi вiдчути свою самоцiннiсть, неповторнiсть. У той же час, недооцiнюється своєрiднiсть, непересiчне значення для людства кожної сходинки в iсторiї культури. Багато видатних iсторикiв культури вважають, що культури переживають перiоди розвитку, розквiту, потiм вмирання i падiння. Вони думають, що в стародавньому свiтi були такi великi культури, в порiвняннi з якими наступнi часи є лише поверненням до минулого. Наприклад, стародавня культура Вавилону, Стародавньої Грецiї були настiльки досконалими, що в багатьох вiдношеннях не поступаються нашiй культурi XXстолiття. І, звичайно, перемога буржуазної цивiлiзацiї над епохою поетичного варварства не є абсолютним прогресом. Якщо ми будемо розглядати культурно-iсторичний прогрес з погляду наповнення його особистiсним началом, пов'язувати його розвиток з удосконаленням самої людини як представника роду, з еволюцiєю внутрiшнього свiту особистостi в напрямку бiльшої витонченостi душевних порухiв, бiльшої сприйнятливостi, рефлексiї, усвiдомлення своєї особливостi, вiдповiдальностi i пошуку нових iдей, художнiх та естетичних засобiв вираження духовного свiту особистостi — то в цьому випадку можна говорити про поступальний розвиток в культурно-iсторичному процесi, не забуваючи, а навпаки, пiдкреслюючи самобутню цiннiсть кожної сходинки i кожного народу в iсторiї культури. Нiщо в культурi не вмирає, все по крихтах вливається в потiк вiчностi. 1. Джонсон Д. Люси. Истоки рода человеческого. — М., 1984. 2. 3. Диалектика зстетического процесса. Генезис чувственной культури. — К., 1982. 4. Зтот человеческий мир. — М., 1988. 5. автор, кол. Е. В. Попов. — М., 1995. — С. 336. 6. 7. Бердяев Н. А.