План
I. Вступ
ІI. Життя i творчiсть Івана Тобiлевича
ІІI. Робота в аматорських гуртках
ІV. Іван Карпенко-Карий як корифей українського театру
V. Висновки
VI. Список використаної лiтератури
Вступ
народу пристрасним словом митця i як справжнiй художник вiдiграв велику роль у боротьбi за реалiзм, народнiсть, iдейнiсть української лiтератури й театрального мистецтва.
Іван Франко сказав, що І. Карпенко-Карий «був одним iз батькiв новочасного українського театру, визначним артистом та при тiм великим драматургом, якому рiвного не має наша лiтература».
збiднiлого шляхтича - управителя помiщицьких маєткiв. З 1859 року, закiнчивши з вiдзнакою Бобринецьке трикласне повiтове училище, служив писарем у канцелярiї полiцiйного пристава, в мiськiй ратушi Бобринця, канцелярським служителем, потiм писарем Бобринецького повiтового суду. З 1965 р. - у м. Єлисаветград Херсонської губернiї працює в повiтовому, потiм - у мiському полiцiйному управлiннi. У 1868-1869 рр. - секретар мiського полiцiйного управлiння у Херсонi. Тут товаришував iз колишнiм членом Кирило-Мефодiївського братства Д. Пильчиковим. 1869 року одружився з Н. К. Тарковською. 1871 року неподалiк м. Єлисаветград на землi, що дiсталася дружинi у спадок, заклав садибу, яку пiсля смертi дружини назвав на її честь Надеждiвкою (тепер - заповiдник-музей І. К. Карпенка-Карого, хутiр Надiя). 1883 р. за зв'язок з українськими революцiйними гуртками i постачання паспортiв революцiонерам був увiльнений зi служби i невдовзi засланий на три роки (потiм строк заслання подовжили) у м. Новочеркаськ пiд гласний нагляд полiцiї. На засланнi одружився вдруге, з С. В. Дiтковською. Згодом гласний нагляд було замiнено на негласний (тривав до 1895 р.). Родина Тобiлевичiв отримала дозвiл повернутися до х. Надiя. У 1888-1890 рр. І. К. Тобiлевич - актор трупи М. К. Садовського. Вийшовши звiдти разом iз П. К. Саксаганським, створив «Товариство росiйсько-малоросiйських артистiв пiд керiвництвом П. К. Саксаганського», яке на межi столiть було найкращим українським театральним колективом. На його базi 1900 р. виникла знаменита «Малоросiйська трупа М. Л. Кропивницького пiд керiвництвом П. К. Саксаганського i М. К. Садовського, за участю М. К. Заньковецької», а пiсля виходу з неї двох останнiх та М. Л. Кропивницького -- «Товариство малоросiйських артистiв пiд керiвництвом П. К. Саксаганського за участю Івана Карпенка-Карого» (1905-1907 рр.). Помер 2 (15) вересня 1907 р. у Берлiнi. Похований у с. Карлюгiвка Кiровоградської областi.
драми, мелодрами, драматичнi балади, сатиричнi комедiї, трагедiї, лiричнi комедiї, трагiкомедiї, гротеск, фарс), варiантнiсть тлумачення образiв, музичнiсть i фiлософiчнiсть у поєднаннi iз побутовизмом, дотичнiсть до свiтової культури, бiблiйнi мотиви i колiзiї, особлива концепцiя жiнки (серед жiночих образiв практично вiдсутнi негативнi персонажi). Значним кроком у побутово-психологiчних п'єсах Карпенка-Карого, порiвняно з попередниками, було подолання народницького етнографiзму й мелодраматично-опереткової форми подачi матерiалу. В європейськiй критицi (зокрема, слов'янських країн) знаходимо зiставлення характерiв драматургiї Карпенка-Карого з типами П. Гвездослава, Б. Нушича, І. Вазова. На цьому 1908 р. наголошувала основоположник болгарського театрального мистецтва Адрiана Будовська. Чимало слушних мiркувань щодо неординарностi Карпенка-Карого як драматурга знаходимо в чеських перiодичних виданнях «Злата Прага», «Звон», «Свободна земле». Про нього вiдгукувалися такi вiдомi свiтовi особистостi, як Індржi Гонзл, Ян Копецьки, Славiк Бедрiх та iншi. Польською мовою твори драматурга перекладав вiдомий перекладач Е. С. Бури. Першою українською п'єсою, поставленою 1907 року у Вiннiпезi (Канада), стала драма І. К. Карпенка-Карого «Бурлака», наступною - комедiя «Мартин Боруля» (1908 р.), третьою - iсторично-побутова п'єса «Чумаки» (1910 р.). Протягом десятирiч вiдгуки про творчiсть І. Карпенка-Карого з'являлися в перiодичних виданнях США, Нiмеччини, Австрiї, Аргентини. [3]
Робота в аматорських гуртках
У другiй половиш XIX ст. паралельно з розвитком професiйного театру поширився аматорський рух, що сприяв пiднесенню нацiональної культури.
Аматорський театральний рух мав важливе значення для розвитку українського театрального мистецтва. Його найбiльший розквiт припадає на 60-70 роки XIX столiття. Серед аматорських театральних гурткiв, якi iснували на Українi в 60-70-х роках, особливо видiлялись гуртки в мiстах Києвi, Чернiговi, Полтавi, Бобринцi, Єлизаветградi (нинiшнiй Кiровоград) [2]. Поруч з українськими п'єсами аматори виставляли чимало творiв росiйських драматургiв. Так, київський гурток, крiм "Наталки Полтавки" І. Котляревського i "Сватання на Гончарiвцi" Г. Квiтки-Основ'яненка, показував на сценi "Горе от ума" Грибоедова, "Скупого рыцаря" Пушкiна, "Ревизора" i "Женитьбу" Гоголя, "Грозу", "Бедность не порок" i "Не в свои сани не садись" Островського та iншi. Аматорськi театральнiй гуртки були справжньою школою сценiчної майстерностi для ряду видатних дiячiв українського театру. У київському гуртку починали свою театральну дiяльнiсть драматург i актор Михайло Петрович Старицький (1840-1904) та його друг i соратник - великий український композитор Микола Вiталiйович Лисенко (1842-1912). В аматорських гуртках Бобринця i Єлизаветграда вперше проявилась велика обдарованiсть актора i драматурга Марка Лукича Кропивницького (1840-1910). В аматорських виставах ще до виступу на професiональнiй сценi випробувала свої сили генiальна українська актриса Марiя Костянтинiвна Заньковецька (1860-1934). Брати Тобiлевичi (Іван Карпенко-Карий, Панас Саксаганський i Микола Садовський) також починали свою творчу дiяльнiсть як активнi учасники аматорських гурткiв.
В iсторiї української культури i суспiльно-полiтичного руху другої половини XIX — поч. XX ст. І. Карпенко-Карий займає одне з найпочеснiших мiсць.
Видатний драматург, актор, режисер, один iз основоположникiв українського професiонального театру Іван Карпович Тобiлевич (І. Карпенко-Карий) справою свого життя, своїм творчим покликанням вважав служiння народу пристрасним словом митця i як справжнiй художник вiдiграв велику роль у боротьбi за реалiзм, народнiсть, iдейнiсть української лiтератури й театрального мистецтва. Слава драматурга І. Тобiлевича така велика, що затемнила постать артиста Івана Карпенка-Карого.
З дитячих лiт винiс Іван Карпович любов до театру. Інтерес до нього знайшов реальний грунт для свого розвитку. Роботi в аматорських гуртках Бобринця i Єлисаветграда Іван Карпович вiддав 20 рокiв свого життя. У складi мандрiвних труп об'їздив всю Україну, не раз вiн показував свiй акторський i режисерський хист i на кримськiй землi [3].
Іван Карпенко-Карий як корифей українського театру
Історiю українського театру з другого десятилiття ХIХ ст. до другого десятилiття ХХ ст. можна роздiлити на двi доби: до 1881 року, коли український театр не вiдокремився ще вiд польського та росiйського, й вiд 1881 року, коли український театр визволився вiд цього й вийшов на свiй самостiйний шлях. 1882 року було створено перший Український професiйний театр — Театр корифеїв («корифей» у давньогрецькому театрi — керiвник хору або заспiвувач). Його засновником та органiзатором став Марко Лукич Кропивницький. Вiн був не лише актор, а й режисер, драматург, композитор, виконавець музичних творiв, художник, педагог та органiзатор театральної справи [4].
актора. Вивчаючи роль, вiн проймався авторською iдеєю, намагався втiлювати її в усiх деталях сценiчної гри, щоб донести її до глядачiв [1].
Карпенко-Карий умiв грати не тiльки драматичних або комiчних персонажiв. Вiн дав кiлька цiлком викiнчених героїчних образiв.
Матерiали i документи, що стосуються акторської дiяльностi І. Карпенка-Карого, свiдчать про невтомну i наполегливу роботу над кожним образом. За роки своєї акторської дiяльностi Карпенко-Карий створив цiлу галерею своєрiдних реалiстичних високохудожнiх сценiчних образiв: Возного («Наталка Полтавка»), Герасима Калитки («Сто тисяч»), Терентiя Пузиря («Хазяїн»), старшини Михайла Михайловича («Бурлака»), Павла Серпокрила («Понад Днiпром»), багатiя Хоми («Ой не ходи, Грицю»), Барабаша («Богдан Хмельницький»), дiда мiрошника («Наймичка»), Івана («Безталанна»), Прокопа («Назар Стодоля»), Потоцького й Шмигельського («Сава Чалий»), дворецького («Пiдпанки»), Терешка («Суєта»), сторожа («По ревiзiї»). Шила («Як ковбаса та чарка»), Голохвастого («За двома зайцями»), шляхтича Герцеля («Бондарiвна»), Окуня («Розумний i дурень») i багато iнших.
Величезна заслуга І. Карпенка-Карого перед українським театром полягає в тому, що вiн був талановитим вихователем театральної молодi, справжнiм педагогом.
Думаючи про майбутнє українського театру, Карпенко-Карий нiколи не забував, що це майбутнє залежить, в першу чергу, вiд того, якi люди прийдуть на змiну їм, невтомним корифеям, що вони принесуть iз собою на сцену. Тому вiн так наполегливо, безкорисно, не чекаючи нi слави, нi нагороди, нi навiть подяки за свою працю, займався педагогiчною роботою, використовуючи рiзнi її форми i методи.
Один з найголовнiших принципiв Карпенка-Карого, якого вiн як художник сцени завжди дотримувався i який намагався прищепити молодим артистам, полягав у тому, що актор, граючи ту чи iншу роль, нiколи не повинен когось наслiдувати.
й режисера, що досягається хорошою виробничою дисциплiною в театрi та чесним ставленням до своїх обов'язкiв усiх учасникiв вистави.
У вiдомому монолозi Івана Барильченка з «Суєти», Карпенко-Карий виклав свої власнi думки про завдання театру i драматургiї: «Сцена ж — мiй кумир, театр — священний храм для мене!» [1].
Працюючи на сценi з 1883 р. i до кiнця життя як професiйний актор, І. Тобiлевич створив ряд неповторних сценiчних образiв, якi є справжнiм скарбом створюваного ним реалiстично-побутового театру i передумовою виникнення модерного театру. Його акторська палiтра мала широкий дiапазон -- вiд яскраво комедiйних (Мартин Боруля, Терешко Сурма, Прокiп Шкурат) до героїчно-романтичних (Назар Стодоля) образiв. Для Тобiлевича-актора, за свiдченням сучасникiв, було характерним фiлософське розумiння й узагальнення життя. Вiн сягав вершин простоти i правдивостi, опираючись на психологiчну заглибленiсть, безпосереднiсть i щирiсть гри. Кожен його персонаж позначений особливим українським колоритом.
Список використаної лiтератури
1. Смоляк Л. М. Особистiсть І. Карпенка-Карого як театрального дiяча // І. Карпенко-Карий. 150-рiччя вiд дня народження. Матерiали всеукр. мiжвуз. наук. конф. – Кiровоград, 1995. – С. 84-86.
3. Циганьова О. С. Лiтопис життя i творчостi І. Карпенка-Карого (І. Тобiлевича). – К., 1967.
4. Корифеї українського театру (матерiали про дiяльнiсть театру корифеїв): "Мистецтво". - К., 1982.
|
