Європейська культура епохи Вiдродження та Нового часу
МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
Реферат
тема
«
Європейська культура епохи Вiдродження та Нового часу»
2010
Змiст
2. Гуманiзм як iдеологiя Вiдродження
3. Реформацiя i особливостi розвитку її культури
4. Науково-технiчний переворот та формування свiтогляду Нового часу
5. Основнi художнi стилi XVII-XVIII ст.
Епоха Вiдродження – перiод в iсторiї культури Захiдної Європи, який почався в Італiї. Вiдродження подiляється на 4 етапи: друга половина ХІІІ -XIV ст. – проторенесанс (передвiдродження); XV ст. – раннє Вiдродження, кiнець XV ст. – перша третина XVІ ст. – Високий Ренесанс; XVІ ст. – пiзнiй Ренесанс. Сам термiн «Вiдродження» (фр. Renaissance, вiд лат. renascor – вiдроджуюся) введено в ужиток у XVІ ст. живописцем та iсториком мистецтва Джордано Вазарi, який хотiв пiдкреслити цiєю назвою особливий iнтерес свого часу до античностi, вiдновлення її традицiй.
За своїм характером епоха Вiдродження
(або Ренесанс) є перехiдною. З нею пов’язаний важливий перелом в культурному розвитку: кiнець панування середньовiчної культури i початок формування культури Нового часу.
Саме тому епоха Вiдродження була спрямована на пошук iндивiдуальностi, прагнула усвiдомити та обґрунтувати незалежну гiднiсть iндивiдуальної думки, способу життя. У ХІІІ ст. з’являються поняття «особа» й «особистiсть». У добу, що передувала Вiдродженню, «всi спiвали в унiсон», тобто на один голос, не виявляючи iндивiдуальностi. Науковi вiдкриття Джордано Бруно про безкiнечнiсть Всесвiту, iснування невiдомих на цей час планет в межах Сонячної системи, обертання Сонця i зiрок навколо осi, математичнi розрахунки Паоло Тосканеллi, який висунув iдею про можливiсть дiстатися Індiї захiдним шляхом (його картами користувався Колумб). Все це вiдкривало можливостi пiзнання свiту.
В Італiї ранiше, нiж в iнших європейських країнах, почався процес розкладання феодальних i зародження нових, буржуазних вiдносин. Для Італiї характерний раннiй i дуже швидкий розвиток мiст. Тут зiграло свою роль вигiдне географiчне положення, що зробило країну головною торговою посередницею мiж Сходом i Європою (виникає безлiч iталiйських торгових факторiй, у тому числi й у Криму: Кафа – Феодосiя, Солдайя – Судак, Балаклава). Концентрацiя капiталу дозволила перейти вiд торговельних операцiй до кредитних. Італiя – батькiвщина банкiвської справи («банк» вiд iтал. Banco: лава, конторка – малася на увазi лава мiняйл).
Розкiш нових багатiїв обумовлювала попит на архiтекторiв, художникiв, поетiв. Правителi потребували секретарiв, майстерних дипломатiв, юристiв. Дiловим людям був необхiдний штат службовцiв. У мiстах зростала потреба у лiкарях, вчителях, нотарiусах. Таким чином з’являється iнтелiгенцiя, яка вiдiграла провiдну роль у формуваннi культури Вiдродження. Вона, з одного боку, обслуговувала пануючий клас, виражала його iнтереси, а з iншого – поповнювалася вихiдцями з рiзних станiв суспiльства, була пов’язана з традицiями народної культури.
Водночас створенню нового мистецтва сприяло захоплення iталiйцiв античнiстю. Архiтектура Ренесансу вiдродила античнi колони i пiлястри, деякi декоративнi форми, якi створили стиль Ренесансу. У скульптурi майстри, схиляючись перед античним мистецтвом, беруть сюжети з античної iсторiї та мiфологiї. Найпоширенiший матерiал скульптура – мармур. Використовуються також дерево, бронза, глина. Майстри прославляли людину. Епоха титанiв, як називають добу Вiдродження, подарувала загальновизначних генiїв: Леонардо да Вiнчi, Мiкеланджело i Рафаеля.
2. Гуманiзм як iдеологiя Вiдродження
Гуманiзм (вiд лат. humanus – людський, людяний) спочатку виникає як свiтське вiльнодумство епохи Вiдродження. Започаткований у серединi XVI ст. передовими мислителями Італiї, вiн швидко поширився по всiй католицькiй Європi й став головною течiєю в тогочасному духовному життi, впливаючи на фiлософську, етичну, естетичну думку, на мистецтво Вiдродження впродовж XIV- XV ст.
Важливу роль у формуваннi ренесансного гуманiзму вiдiграла антична традицiя, схиляння перед досягненнями древнiх грекiв i римлян. Гуманiсти не просто дуже багато робили для збереження, вивчення древнiх рукописiв, пам’ятникiв мистецтва, вони вважали себе прямими спадкоємцями античної культури з її абсолютно iншим, нiж християнське, ставленням до життя.
Основною ознакою культури Вiдродження, на противагу церковно-феодальнiй культурi, є її свiтський характер. Люди Вiдродження пiддавали критицi систему феодального свiтогляду, їм були чужi його iдеали i догми (iдея «грiховностi» людини, її тiла, пристрастей i прагнень). Систему нових поглядiв визначають як антропоцентризм
(вiд грец. anthropos – людина i центр). Людина, а не божество, стоїть в центрi свiтогляду гуманiстiв. Ідеал гуманiстичної культури – всебiчно розвинена людська особистiсть, здатна насолоджуватися природою, любов’ю, мистецтвом, досягненнями людської думки, спiлкуванням з друзями.
Ще однiєю особливiстю був iндивiдуалiзм. Не походження людини, а її розум i талант, заповзятливiсть повиннi забезпечити їй успiх, багатство, могутнiсть. Індивiдуалiзм, який лежав у основi нового свiтосприйняття, був у прямiй протилежностi до феодального корпоративного свiтогляду, згiдно з яким людина утверджувала своє iснування тим, що була членом якої-небудь корпорацiї – общини в селi, цеху в мiстi та iн. Ідеалiзованим вираженням раннього iндивiдуалiзму було утвердження гуманiстами цiнностi окремої людської особи i всього того, що з нею пов’язано. Це мало безперечно прогресивне значення.
Гуманiсти пiшли далеко вперед вiд фiлософських i моральних переконань феодально-церковної культури. Новий свiтогляд об’єктивно мiстив заперечення релiгiї: в центр свiтобудови ставилася людина, а не Бог, знання, а не вiра. Однак не можна спрощувати взаємовiдносини гуманiстiв i церкви. Вони не були атеїстами. Їх критика не торкалася основ релiгiї, вiдкидалися лише крайнощi (вимога аскетизму iн.). Серед гуманiстiв було багато духовних осiб (Микола Кузанський був єпископом, священиком став Франческо Петрарка), часто церковнi сановники, в тому числi Папи римськi, ставали меценатами. Багато творiв мистецтва надихалося бiблiйними сюжетами. Нерiдко художники, архiтектори працювали на замовлення римського двору, збiльшуючи вплив католицької церкви (Сикстинська капела, собор Св. Петра). Внутрiшнє розкрiпачення, вiльнодумство цiлком поєднувалося у гуманiстiв з вiрою в Бога, конфлiкту з католицькою церквою дуже довго не виникало.
людських якостей. Водночас гуманiстичнiй культурi притаманне нове розумiння природи. Гуманiстична культура змiнила ставлення до наукової традицiї, до способу отримання й трактування знань про свiт, сам характер наукової iнформацiї. Чималою мiрою вплинув християнський гуманiзм на європейську культуру XVII ст.
3. Реформацiя i особливостi розвитку її культури
Перехiд вiд середнiх вiкiв до Нового часу спiвпадав з зародженням буржуазних вiдносин i у кожнiй країнi мав свої особливостi. Якщо Італiя у XIII ст. стає батькiвщиною Вiдродження, то у Нiмеччинi на початку XVI ст. складається новий свiтогляд, який дiстав назву
(вiд лат. reformatio – перетворення, полiпшення) – суспiльно-полiтичний рух, спрямований проти католицької церкви. У 1517 р. у мiстi Вiттенберг священик Мартин Лютер виступив з 95 тезами, спрямованими проти iндульгенцiй. Вiн висловив не лише власну позицiю, а й протест бюргерства проти пануючих феодалiв i церкви.
пiсню «Посеред життя обложенi смертю», яка стала типовим виразом настроїв дрiбної буржуазiї та всiх, хто не належав до панiвного класу. Проте вже iснувало особисте ставлення до свiту, що виникло за доби Вiдродження, i воно допомогло бюргерам витерпiти всi негаразди. Ідеалами стали праця, чеснiсть, скупiсть. Ідеї Реформацiї поширилися в iнших країнах. У Швейцарiї їх пропагував Жан Кальвiн, який проголосив своїми цiнностями самообмеження, аскетизм, накопичення, що вiдповiдало буржуазному характеру протестантизму.
Основна iдея Лютера – для вiри у Бога не треба церкви – посередника мiж Богом i людьми, християнське вчення треба вивчати самостiйно, спасiння душi досягається тiльки вiрою у Бога, а не виконанням церковних обрядiв. Замiсть церкви як таємничого колективу, де iєрархи забезпечували безпосереднє спiлкування з Христом, було створено молитовнi будинки, де слухали проповiдi та спiвали молитви без будь-яких таїнств, обрядiв i мiстичних посередникiв. Туди ходили звичайнi люди, що свiдомо стежили за своєю поведiнкою й фiксували порушення. Для культури перiоду Реформацiї характерна простота оформлення церкви, свiтська музика, скасування поклонiння iконам i святим. Збереглися лише деякi свiтськi свята та двi магiчнi дiї (хрещення i причастя), богослужiння складалося переважно з проповiдей, спiльних молитов та спiвання псалмiв.
4. Науково-технiчний переворот та формування свiтогляду Нового часу
Становлення культури
припадає на XVII-XVIII ст. Цей перiод починають буржуазнi революцiї в Нiдерландах та Англiї i завершують вiйна за незалежнiсть англiйських колонiй у Америцi та Велика французька революцiя (1789-1793 рр). За цi 200 рокiв остаточно сформувалися нацiональнi держави та їх культура.
Протестантизм став джерелом розвитку вiльнодумства, що сприяло величезним вiдкриттям: гелiоцентричнiй системи М. Коперника, фiзичних та астрономiчних дослiджень Галiлео Галiлея, вiдкриттю руху планет по елiпсам І. Кеплера, теорiї кровообiгу У. Гарвея, створенню мiкроскопiчної анатомiї М. Мальпiгi, дослiдженню мiкроорганiзмiв за допомогою мiкроскопа А. Левенгука, вiдкриттям І. Ньютона в галузi астрономiї, фiзики, механiки та iн. Наприкiнцi XVIII ст. вiдбувається науково-технiчний переворот: вiдкриття парової машини Д. Уатта, механiчної прядильної машини i ткацького станка та iн., що починає еру промислової революцiї нового столiття.
Вiдповiдно до наукових досягнень змiнюється свiтогляд людини. Просвiтництво
(XVIII ст.) поширило iдеї рацiоналiзму та започаткувало суспiльнi й правовi iдеї, якi лягли в основу державного будiвництва сучасної захiдної цивiлiзацiї.
Класичною країною Просвiтництва була Францiя. Інiцiатором нового руху вважають Вольтера (Франсуа Марi Аруа), який залишив велику творчу спадщину: вiршi, повiстi, романи, науковi працi. Усе життя вiн провiв у вигнаннi за сатиричнi вiршi, в Англiї написав вiдомi «Фiлософськi листи», тираж яких було спалено. Вольтер боровся проти церкви, але не був атеїстом. Основнi iдеї його праць: рiвнiсть, свобода i приватна власнiсть. Засновником конституцiйної думки вважають полiтичного дiяча i фiлософа Шарля Луi де Монтеск’є. Головний його труд – «Дух законiв» (1748 р.) – збiрник афоризмiв.
Серед iдеологiв Просвiтництва найбiльше суспiльне значення мали твори Жан Жака Руссо, який виступав проти соцiальної нерiвностi, деспотизму й рабства, визначав виховання як засiб розвивати в людинi природнi основи здоров’я й моральностi.
Фiлософське обґрунтування рiзних форм пiзнавальної дiяльностi було реалiзоване в XVII-XVIII ст. у рамках двох суперечливих напрямiв – рацiоналiзму
та емпiризму
. Рацiоналiзм (вiд лат. rationalis – розумний) визнає єдиним джерелом пiзнання розум, а емпiризм (вiд грец. empeiria – досвiд) – чуттєвий досвiд.
5. Основнi художнi стилi XVII-XVIII ст.
Характерною рисою мистецтва XVII-XVIII ст. було швидке виникнення та змiна художнiх стилiв: у першiй половинi XVII ст. – бароко, у другiй – класицизм, у першiй половинi XVIII ст. – рококо, а у другiй –знову класицизм.
Художнiй стиль
мiнливостi. Створювався ефект контрастностi за рахунок поєднання реальностi з iлюзiєю. Цей стиль був реалiзований у рiзних видах мистецтва (архiтектурi, живопису, музицi), але його суть найкраще вiдобразив театр. Уявлення про дiйснiсть як театр, де немає рiзницi мiж реальнiстю та iлюзiєю, свiдчить про свiтоглядну кризу. У стилi бароко будуються не лише споруди, але й архiтектурнi ансамблi (площа св. Петра у Римi – архiтектор П. Бернiнi). Виникає архiтектура фонтанiв (Петергоф, фонтан Тревi у Римi та iн.). Значної ролi набувають iнтер’єри (люстри, драпiрування, лепнi оздоблення). Живопис та скульптура втрачають самостiйне значення i стають часткою декору.
класицизму
уявлення про розумну та справедливу владу освiченого монарха. У художнiх творах переважали громадянськi, героїчнi та патрiотичнi мотиви. У дусi античного естетичного iдеалу утверджувався подiл жанрiв мистецтва на «високi» (трагедiя, ода, героїчна поема) та «низькi» (комедiя, байка, сатира, iдилiя), де героями були селяни та мiщани.
реалiзм
(лат. realis – суттєвий, дiйсний), за допомогою якого митцi намагалися розглянути проблему несумiсностi конкретної людини з її егоїстичними iнтересами та «людини взагалi» – носiя розуму та справедливостi. Вони виявили, що «громадяниновi свiту», вiльному вiд усiх станових, конфесiйних i нацiональних особливостей, немає мiсця в конкретних iсторичних умовах (усiм вiдомi твори «Робiнзон Крузо» Данiеля Дефо i «Мандри Гуллiвера» Джонатана Свiфта).
Просвiтницький напрям у художнiй культурi проявився також у методi сентименталiзму
(фр. sentimentalisme, вiд serntiment – почуття), який був своєрiдною реакцiєю на надмiрний рацiоналiзм класицизму з його нехтуванням почуттями простої людини. Сентименталiзм не лише доповнював, а й заперечував рацiоналiзм, оскiльки тяжiв до зображення свiту як алогiчного, позбавленого цiлiсностi й завершеностi. У цьому спостерiгається момент кризи просвiтницької культури.
Художнiй стиль рококо
сiрий, голубий); основний матерiал – фарфор i перламутр. У цьому жанрi творили придворнi художники Францiї: Буше, Жан-Антуан Ватто; створювались предмети побуту – меблi, посуд. Особливо вiдомим є посуд фарфорових заводiв у Севрi (Францiя), Нейсенi (Нiмеччина), Петербурзi (Імператорський фарфоровий завод).
На думку багатьох дослiдникiв, епоху Нового часу завершує творчiсть І. В.
Гете
. Увидатному творi «Фауст» вiн показує iсторичний тип людини, яка прагне знайти Дiйснiсть на основi Розуму.
Лiтература
1. Знойко О. П. Мiфи Київської землi та подiї стародавнi. – К.: Молодь, 1989. – 304 с.
2. Історiя свiтової культури. Культурнi регiони: Навч. посiбник / За ред. Л. Т. Левчук. – К.: Либiдь, 1997. – 448 с.
3. Історiя свiтової культури: Навч. посiбник / Кер. авт. колективу Л. Т. Левчук. – К.: Либiдь, 1993. – 320 c.
4. Історiя свiтової культури: Навч. посiбник / Кер. авт. колективу Л. Т. Левчук. – 2-ге вид., перероб. i доп. – К.: Либiдь, 1999. – 368 с.
5. История искусств: Учеб. пособие / Под ред. А. Воротникова. – Мн.: Современный литератор, 1999. – 608 с.
6. Історiя української культури / За заг. ред. І. Крип’якевича. – К.: Либiдь, 1994. – 656 с.
7. Качановский В. В. История культуры Западной Европы: Учеб. пособие. – Мн.: ИП Экоперспектива, 1998. – 190 с.
|
