Вiзантiя: Імператорський культ
МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
ОДЕСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
ІМ. І. І. МЕЧНИКОВА
ФІЛОЛОГІЧНИЙ ФАКУЛЬТЕТ
Контрольна робота
Вiзантiя: Імператорський культ
з навчальної дисциплiни «Українська та зарубiжна культура»
Одеса – 2009
ПЛАН
2 Придворний церемонiал
1 Концепцiя iмператорської влади у Вiзантiї
Вiзантiйська iмперiя являла собою єдину стародавню державу в Європi та Переднiй Азiї, апарат влади якої уцiлiв в епоху великого переселення народiв. Вiзантiя була безпосередньою спадкоємицею Пiзньої Римської iмперiї, але її класова структура зазнала в VII-XI ст. докорiннi змiни: з рабовласницької держави Вiзантiя поступово перетворилася на феодальну. Однак такi пiзньоримськi iнститути, як розгалужений апарат центральної влади, податкова система, правова доктрина непорушностi iмператорського єдинодержавiя, збереглися в нiй без принципових змiн, i це багато в чому зумовило своєрiднiсть шляхiв її iсторичного розвитку.
Полiтичнi дiячi та фiлософи Вiзантiї не втомлювалися повторювати, що Константинополь - Новий Рим, що їхня країна - Романiя, що вони самi - ромеї, а їх держава - єдина (Римська) iмперiя, яка зберiгається Богом. " По самой своей природе, — писала Анна Комнина, - империя - владычица других народов " [1, 37]. Якщо вони ще не християни, то iмперiя неодмiнно "просвiтить" їх i буде керувати ними, якщо вони вже християни, то є членами ойкумени (цивiлiзованого свiту), на чолi якої стоїть iмперiя. Ойкумена - iєрархiчне спiльнота християнських країн, i мiсце кожного народу в нiй може визначити лише її голова - iмператор [6, 22].
У первинному християнствi образ iдеального християнського iмператора створено не було. Римська iмперiя протиставлялася "царству божому", i сам вiдхiд у християнство означав як вiдмову вiд традицiйної системи античних цiнностей, так i неприйняття влади як такої. Але в мiру того, як формувалася церква, йшла переорiєнтацiя соцiальної доктрини християнства i його iдеологiчної спрямованостi, змiнювалося ставлення до влади i до образу самого iмператора.
бiльшостi римських громадян. В цей же час вiдбувається поступове розмежування у вiдношеннi до iмператора i в розумiннi його образу мiж клiром i рештою маси християн. IV столiття було часом аварiї античних iдеалiв i початку формування середньовiчного свiтогляду. Ця ломка суспiльної свiдомостi була найтiснiшим чином пов'язана з процесом християнiзацiї, що охопила всi сфери життя Римської iмперiї. Усвiдомлення необхiдностi союзу церкви й iмперiї i легалiзацiя християнства в державi стали вiдправною точкою у формуваннi образу християнського iмператора [5, 7].
Василевс - помазаник божий - мав необмежену владу. Однак втулитися на престолi у Вiзантiї було нелегко. Сама необмежена монархiя європейського середньовiччя, iмператорська влада у Вiзантiї, виявлялася самої немiцною. Імператор верховодив синклiтом, самовладно розпоряджався вiйськом, купував щедротами духовенство, нехтував народом. Але якщо при коронацiї стала традицiєю теорiя "божого вибору" не знаходила втiлення в формальнiй церемонiї згоди на царство з боку синклiту, вiйська, церкви i народу, опозицiя могла зробити це "упущення" прапором боротьби проти "незаконного" василевса. Імператора обожнювали як божого обранця, не було страшнiше злочину, нiж "образу величностi". Але заколот проти нього як особистостi, негiдною трону, не засуджувався, якщо заколотники виходили переможцями.
над цим i не знаходили вiдповiдi. Мрiяли про тронi багато, просторiкуючи при цьому про непорушнiсть прав свого володаря, якщо вiн був Порфiрородний (або Багрянородний), i, навпаки, про справедливiсть "пальця бога", якщо узурпатор скидав Порфiрородного (бо той верховодив ромеями, "як такою собi батькiвською спадщиною" ). Епiтет "Порфiрородний", тобто народжений в порфiру, особливому будинку палацу, означав, що батьки василевса займали тодi iмператорський трон, i, отже, у "Порфiрородного" були права, якi якщо не юридично, то в силу звичаю, давали йому ряд переваг перед "непорфiрородними" [6, 27].
на престол сходили лише двоє непорфiрородних. Разом з консолiдацiєю класу феодальної аристократiї повiльно i з труднощами затверджувався принцип спадковостi iмператорської влади. Її носiєм мiг бути тiльки представник цього класу - i не за положенням, а по самому народженню: з 1081 р. по 1453 виходець з iншого середовища не займав престол жодного разу. У розглянутий тут перiод (IX-XII ст.) тiльки що зазначений процес ще не завершився. Кожен василевс, вступивши на трон, докладав усiх зусиль до того, щоб утвердити своє право передати владу у спадщину (Порфiрородна дитина, втративши батька в дитинствi, рiдко зберiгала її).
Побут iмператора, обставлений з особливою пишнотою, схиляння перед ним пiдкреслювали прiрву, що вiддiляла государя вiд iнших пiдданих. Василевс з'являвся перед народом лише у супроводi блискучої почти й значної збройної охорони, що слiдували в строго певному порядку. Уздовж всього шляху процесiї стояли натовпи зiгнаного простолюду. Інодi споруджувалися й особливi дерев'янi пiдмостки, на якi разом з музикантами та виконавцями гiмнiв мали право зiйти виднi городяни, iноземнi посли, знатнi мандрiвники [6, 28].
Єдиний з мирян, василевс, мав право входити у вiвтар. У його честь складалися урочистi гiмни i славослiв'я. У своїх грамотах вiн говорив про себе найчастiше у множинi: "царственiсть наша" (iнодi: "царственiсть моя"). Вiн не втомлювався вихваляти власнi дiяння: всi його невсипущi турботи й тяжкi труди спрямованi лише на благо народу, "спасiння" пiд його короною.
Кожен iмператор прагнув оточити себе вiдданими людьми. Змiна царювання, як правило, вела до рiзких змiн у найближчому оточеннi трону.
Імператорське благочестя старанно рекламувалося в розрахунок на популярнiсть його iменi. Однак навiть безсумнiвна щирiсть василевса не викликала часом спiвчуття, якщо над вiнценосцем тяжiв смертний грiх [6, 30].
Критика на адресу "божественних iмператорiв" за їх бездарнiсть, самодурство i пороки звучала i ранiше, в VI - IX ст.: Юстинiан II був подiбний до звiра у своїй жорстокостi; Василь I на самотi зi хтивiстю розстрiлював з лука вiдрубану голову вождя павлiкiан Хрiсохiра; Костянтин VII без спiвчуття творив суд, а притомившись вiд учених занять, вдавався до пияцтва. Олександр загруз у розпустi i недостойних забавах, як згодом i Роман II, i Костянтин VIII, i Костянтин IX Мономах [3, 178].
щоб вiдвiдувати коханку, Никифор III Вотанiат постригся в ченцi, щонайбiльше його лякала необхiднiсть утримання вiд м'яса. Михайло Пселл, розмiрковуючи про характер василевсiв, приходить до висновку, що характер їх непостiйний, що за своїми особистими якостями вони взагалi поступаються iншим людям. І фiлософ вважає, що це природно: людська психiка трансформується в бурi тривог i хвилювань, пережитих василевсом щоденно [3, 178].
Василевси втрачають почуття мiри. Їм мало необмеженої влади, вони глухi до порад, вони готовi померти, аби домогтися визнання себе наймудрiшими iз мудрих, всесведущiмi i непогрiшними. Змiнилися часи, нарiкає Пселл, демократiя безумовно краще монархiї, але повернення до неї нереально. Тому доцiльнiше, на його думку, не шукати нове, а затверджувати iснуюче [3, 178].
Сумнiви у правi василевса на необмежену владу, на розпорядження землею, скарбницею, людьми, на узвищя чи приниження будь-якого пiдданого за своїм уподобанням, стали висловлюватися лише з останньої чвертi XI столiття. Цi сумнiви - виразний результат того, що формувалась класово-станова самосвiдомiсть консолiдування феодальної аристократiї, яка прагнула поставити трон пiд свiй неослабний контроль.
Перемога спадкової феодальної аристократiї прийшла не вiдразу - стiйке свавiльство надало сановну бюрократiю, яка мала величезний досвiд панування i щiльним кiльцем оточувала престол. Василевс мiг мiняти улюбленцiв серед її представникiв, але не мiг обiйтися без їх постiйної пiдтримки.
Свобода волевиявлення монарха ставала все менш безконтрольною, а його iзоляцiя вiд простих пiдданих - все бiльшою. Амплiтуда "вертикальної рухливостi" помiтно скоротилася ще до 1081 - року остаточної перемоги провiнцiйної арiстократатii, а з часу цiєї перемоги стала ледь помiтною. Трагедiя iмперiї полягала, однак, у тому, що перемога прийшла занадто пiзно - Вiзантiя безнадiйно вiдстала вiд передових країн Заходу. З одного боку, вiдсталiсть iзживших себе державних традицiй, а з iншого - особливостi зовнiшньополiтичної обстановки перешкодили провiнцiйної аристократiї, що прийшла до влади, знайти вихiд з глухого кута: iсторiя iмперiї з кiнця XII ст. стала iсторiєю її тривалої агонiї. Найближче оточення ставленикiв провiнцiйної аристократiї, що складалося з родичiв та соратникiв, дуже скоро виявило прихильнiсть до традицiйних методiв панування, пов'язаних з величезними витратами на утримання державного апарату [6, 33].
«Иным людям, не обремененным чрезмерными заботами о делах необходимых, это занятие покажется, возможно, ненужным, а для нас это и очень дорого, и наиболее желанно, и ближе, чем все другое, потому что обычай восхвалять царскую власть придает ей больше блестка, уподобляет ее началу всевышнему и благоустраивающему, и предстает она достойной восхищения и для нашего народа и для иноземцев. Множество событий забывается и ускользает за большой промежуток времени, и если бы пренебрегали великим и почетным занятием – описанием царских обрядов, если бы это, так сказать, обрекли на вымирание, на царскую власть можно было бы смотреть как на будничное и поистине лишенное красивой внешности явление… Поэтому и следует сказать, как и по каким правилам исполняли и отправляли каждый обряд [2, 76].»
Спочатку коронацiя вiзантiйських iмператорiв, випливаючи з римських традицiй, мала виключно свiтський, вiйськовий характер. Аж до середини V столiття, бiльше столiття пiсля перенесення столицi на Босфор i засiдання Першого Вселенського собору в Нiкеї, церква залишалася в сторонi i у вiнчаннях на царство вiзантiйських василевсiв участi не приймала. Лише в 457 роцi в коронацiї Лева I вперше взяв участь константинопольський патрiарх. Але й надалi головне значення ще довгий час залишалося за вiйськовим проголошенням i коронованим королем старого зразка [7, 33].
Звертаючись тепер до обряду iмператорської коронацiї, описаному в основнiй частинi Книги про церемонiї Костянтина Багрянородного, бiльш близького йому за часом, ми вступаємо в зовсiм iнший свiт. Вiдредагованi у виглядi загальних зразкiв або iнструкцiй, опису коронацiй та iнших подiбних обрядiв у Книзi про церемонiї виходили в свою чергу з протокольних записiв, якi мали мiсце в конкретних актах; при цьому вони правильно використали всi джерела, опускали тiльки наведенi в ньому особистi iмена i дати, замiнювали минулий час теперiшнiм i таким чином перетворювали конкретний iсторичний запис в загальну схему, призначену служити зразком та керiвництвом для виконання даного церемонiального акта.
и сагий, выходит из Августея в сопровождении препозитов и следует до самого Онопода, и в Оноподе первыми его встречают патрикии, и распорядитель говорит: «Повелите!» Тогда они возглашают: «На долгие и благие времена!» Затем они следуют до большого Консистория, где стоят консулы и остальные члены синклита, и владыки там останавливаются под балдахином; тогда все синклитики вместе с патрикиями падают на колени. Когда же все встают, владыки подают знак препозиту, и силенциарий говорит: «Повелите!» И в ответ ему возглашают: «На долгие и благие времена!»
Отсюда процессия движется в храм, через Схолы, а димы в парадных одеяниях остаются на своих местах, только творя крестное знамение.
И когда император входит в Орологий, завеса поднимается, и он идет в Мутаторий, где меняет прежнее одеяние на дивитисий и цицакий, а сверху набрасывает сагий, потом идет вместе с патриархом, зажигает свечи в серебряных воротах и входит в храм. Потом он идет в солею и молится перед святыми вратами при зажженных свечах, потом вместе с патриархом всходит на амвон.
Тогда патриарх совершает молитву над хламидой, и после окончания молитвы кувуклии поднимают ее и надевают на императора. Тогда патриарх совершает молитву над венцом и по окончании ее сам поднимает венец и возлагает на голову владыки. И тотчас же народ восклицает трижды: «Свят, свят, свят! Слава Господу в вышних и мир на земле!» А потом: «Многая, многая лета великому царю и самодержцу!» - и далее по порядку.
долгие и благие времена!» и уходят [2, 77].
Поряд з описами обряду коронацiї в Книзi про церемонiї iснували також описи чину коронування в суто церковному аспектi. Опис цього типу, що вiдноситься до XII столiття, опублiкував Гоар у своїй вiдомiй Евхологii. У ньому наведенi молитви, якi цiлком читаються патрiархом при здiйсненнi коронування, якi Книга про церемонiї згадує, але не цитує. Навпаки, в текстi Евхологiї, вiдповiдно до його завдання, цi молитви займають центральне мiсце, тодi як опис самого чину коронування зведено на найважливiшi моменти, славослiв'я ж Дiмов навiть не згаданi.
iмператорський вiнець. Тут закiнчується iсторiя свiтської, вiйськової iнвеститури вiзантiйських iмператорiв. Надовго припиняється i звичай пiдняття нового iмператора на щитi; вiн поновився, лише пiсля закiнчення багатьох столiть, в iншiй обстановцi i з iншим призначенням [7, 36].
Вiдбившись у певнi, твердо встановленi форми, обряд церковної коронацiї в середньовiчнiй Вiзантiї столiттями залишався незмiнним. Тiльки пiсля завоювання Константинополя хрестоносцями в 1204 роцi i встановлення на Босфорi латинського панування з'явилися в ньому значнi змiни i доповнення: по-перше, до вiнчання на царство приєдналося миропомазання iмператора, по-друге, поновився звичай пiдняття iмператора на щитi [7, 39].
Самим значним нововведенням є, однак, миропомазання iмператора, яке безпосередньо передує власне акту коронування. Миропомазання i коронування iмператора включаються в хiд богослужiння. У певний момент лiтургiї, коли патрiарх виходить з вiвтаря на амвон, супроводжуваний вищими церковними чинами, i в церквi оселяється "велике мовчання i тиша", патрiарх запрошує вийти на амвон iмператора. Патрiарх читає молитви, складенi стосовно до чину миропомазання, - однi тихо, iншi на повний голос, - пiсля чого помазує хрестоподiбно голову iмператора свiтом i виголошує: "Свят!". Його оточення на амвонi повторює цей вигук тричi, а потiм повторює його тричi народ. У слiд диякон виносить з вiвтаря Стемм, патрiарх покладає її на коронуемого i виголошує: "Гiдний!" Цей вигук знову-таки тричi повторюють спершу архiєреї на амвонi, потiм народ. Якщо ж коронується син iмператора, то Стемм покладають на нього iмператор-батько i патрiарх [7, 42].
2. Церемонiя у день збору винограду
«Следует знать, что поблизости от дворца Иерии, на равнине, т. е. на Ливадии, возводятся величественные и красивые своды. Магистры, препозиты, проконсулы, патрикии, чиновники и остальные синклитики становятся прямо против виноградника, а позади них стоят разделенные на две партии димы вместе с димархами. А император в короткой тунике и расшитом золотом сагии приходит вместе с патриархом, облаченным в плащ и накидку, и когда они подходят к первому ряду виноградных лоз, где стоит мраморный стол с наполненными виноградом корзинами, - тогда приближаются и магистры, и патрикии, и синклитики, и две партии димотов вместе с димархами. Когда распорядитель приносит бочонок с гроздьями, патриарх творит молитву и совершает церковный обряд. И после молитвы патриарх берет одну гроздь и дает ее императору. А император, в свою очередь, дает ее патриарху, и затем так же по порядку подходят старшие чины синклита – магистры, проконсулы, патрикии, чиновники и димархи и распорядитель, и каждому из них император дает по одной грозди. Когда же император дает гроздь первому магистру, из двух партий начинают возглашать первые голоса: «Цвет, созревший на поле познания господней мудрости, священное сословие славных патрикиев! Под нескончаемые песнопения да увенчаем мы главу, как бы жилище благоуханных мыслей, получив взамен сладкое наслаждение от них! А ты, среди всех бессмертный царь, благочестивый помазанник божий, силой твоего единодержавного величия в мире, даруй нам этот праздник не один раз!».
Другая партия поет вторыми голосами: «Добродетель твоя подобна плодоносной грозди: пускает она отпрыски радости, от нее зреет под солнцем всякий плод! Она – полный бокал вина, в ликовании воспевает и празднует она вместе с писцами твоими и подчиненным тебе сословием патрикиев немеркнущий блеск единодержавного могущества твоего, как бы неиссякаемый кладезь животворной силы!»
Радость несказанная мир наполняет!»
и патриарх удаляются во дворец и наслаждаются вместе с синклитом совместной трапезой [2, 78].»
3. Заручини
Вечером приходят две партии с собственными органами каждая, и, когда приходит невеста и ее приветствует толпа и музыканты с кимвалами, а она, подъехав на лошади, останавливается, два полухория возглашают: «Прекрасен приход твой, раба благочестия». Народ трижды повторяет: «Прекрасен приход твой!» Канторы: «Прекрасен приход твой, провозвестница милосердия!» Народ четыре раза повторяет: «Прекрасен приход твой!» Канторы: «Святый Господи, помилуй жениха и невесту! Святой Дух, помилуй их близких! Свят, Трижды Свят, помилуй спутников невесты!»
И поют в тоне первом: «Собрала я цветы в поле и поспешила в свадебный чертог. Видела я солнце на золотом брачном ложе; все благословляет желанный союз. Пусть радость будет союзником их ослепительной красоты, пусть они видят розы и красоту, подобную розам. Пусть радость сияет над золотой четой [2, 79]!»
3 Культ василевса у розпису церкви Сан Вiтале у Равеннi
В епоху iмператора Костянтина у вiзантiйському мистецтвi був досить поширений прийом прославлення дiянь iмператора за допомогою порiвняння василевса з рiзними античними героями. У Вiзантiї застосовували бiльш християнськi та бiблiйнi мотиви, в мистецтвi намагаючись знайти їм пластичне вираження. Прийнятий метод був завжди таким: зображувати бiблiйну сцену, яка може бути пов'язана з iмператорами, виявляючи роль бiблiйного персонажа, що зiставляється з василевсами i трактуючи сюжет в урочистому стилi, що нагадував палацову церемонiю i полегшував, таким чином, виявлення задуманого порiвняння.
Численнi живописнi твори i рельєфи допомагають уявити, якими могли бути цi бiблiйнi зображення.
iмператора, яким був Юстiнiан [4, 113].
їхнi мозаїчнi портрети в оточеннi вельмож, придворних дам i священнослужителiв. Цi iсторичнi портрети створенi кращими равеннськими майстрами на основi столичних зразкiв. Створення цих композицiй було символом трiумфу iмператора, який повернув Равенну пiд вiзантiйський патронат.
Імператор з дружиною зображенi як замовники, що приносять в дар церкви дорогоцiннi лiтургiйнi судини. Виконанi як фриз зображення вiдрiзняються фронтальної композицiєю i одноманiтнiстю поз i жестiв. При цьому майстри змогли зобразити iмператорську сiм'ю з iндивiдуальними рисами осiб в образi iдеальних правителiв, а сама композицiя передає рух двох процесiй у напрямку до вiвтаря.
надає йому жест його пiдданих або переможених ворогiв, що несуть дари. В обох випадках були застосованi, цього разу до iмператора, символiчнi мотиви трiумфальної iконографiї, що зображують смиренного «пiдданого» або навiть «раба» самодержця, який визнає владу государя. Якими б новими не здавалися «християнськi» теми iмператорського циклу, вони не виходять за рамки традицiйної iконографiї [4, 166].
Вотивнi мозаїки Сан Вiтале в Равеннi навпаки, створенi в найменш класичному стилi: мальовничо розмiщенi групи та драматичнi композицiї замiненi рядами однакових персонажiв, що завмерли в урочистому маршi або зовсiм нерухомих; всi персонажi дивляться на глядача, майже завжди у них один i той самий умовний жест; їх ноги, замiсть того щоб твердо стояти на землi, здаються повисли в повiтрi; нарештi, єднiсть композицiї забезпечується лише за допомогою рiтмiтiзованного, багаторазового повторного руху, бо нiяка дiя не з'єднує бiльше фiгури, просто поставленi поруч. Малюнок також змiнюється, стає бiльш вугловатим, геометричним, тодi як платiвка вiдступає перед абсолютно лiнеарною технiкою [4, 192].
Зображення iнвестури iмператором могли також послужити взiрцем художникам, що зображували Христа простягаючого вiнець святому, який приймає його в полу свого плаща, як апостол Петро - «Закон» Господнiй, а сановник двору - iмператорський диптих. Спорiдненiсть цих сцен особливо очевидна, коли композицiя має вигляд придворної церемонiї i не в загальному розташуваннi, нi в жестах фiгур зовсiм не вiдрiзняється вiд Дара Петру, як це зображено в апсидi Сан Вiтале.
Багато iнших мотивiв коронування Христом у равеннском Сан Вiтале ще бiльше пов'язують її з iмператорської iконографiєю. Христос, який сидить на сферi знаходить собi аналогiю в зображеннях деяких iмператорiв, де государ з'являється таким, що сидить на кулi Всесвiту, на якому ранiше зображувалася Нiка. Тi ангели, що стоять на вартi замiнюють воїнiв, персонiфiкацiї мiст i доблестей або крилатих Перемог, що оточують трон государя на рiзних iмператорських зображеннях. Ангели, якi покровiтельскiм жестом представляють Христу засновникiв церков i святих, яким вони поставленi, запозичують роль i жест у персонiфiкацiй i язичницьких божеств багатьох зображень iмператорського репертуару. Дворцове мистецтво в Вiзантiї зберегло цей традицiйний мотив «подання» до IX столiття [4, 209 - 211].
БІБЛІОГРАФІЯ
Джерела:
2. Константин Порфирогенет. О церемониях при византийском дворе // Памятники византийской литературы IX – XIV веков. – М., 1969. – С. 76 – 79.
Наукова та науково-популярна лiтература:
5. Казаков М. М. Формирование образа христианского императора в IV веке в Римской империи // Античность и современность – М., 1989. – С. 108 - 113.
6. Литаврин Г. Г. Как жили византийцы. – СПб. 2000. – 256 с.
7. Острогорский Г. А Эволюция византийского обряда коронования // Византия, Южные славяне и Древняя Русь, Западная Европа. Искусство и культура. – М., 1973. – С. 33 – 42.
|
