1. Формування свiтогляду давнiх українцiв, їх духовне життя. Нацiональна культура i ментальнiсть
його свiдомiсть, переконання i погляди, котрi обумовлюють особливостi поведiнки i практичної дiяльностi. Цiнностi духовної культури органiчно пов’язанi зi засобами їх витворення, збереження i поширення. Тому духовна сфера – невiд'ємна складова частина усiєї культури. Культура вiдображає свiтогляд народу, його нацiональну самосвiдомiсть, своєрiднiсть фiлософського мислення, розумiння основних проблем загальнолюдського та власного буття. У культурi втiленi етичнi iдеали українського народу, його естетичнi погляди i смаки, вираженi притаманними лише йому чуттєво-емоцiйними формами, художнiми образами i логiчними поняттями, закрiпленими i нацiональнiй мовi, традицiях, нормах моралi i звичаях.
понять як добро i зло, правда, щастя, обов’язок, справедливiсть, краса. Вiддавна українська мораль українцiв найвище оцiнювала такi риси i якостi, як розум, гостиннiсть, спiвчутливiсть, дружелюбнiсть, працьовитiсть, чеснiсть, взаємоповага, волелюбнiсть. Народна мораль вiддзеркалюється у прислiв'ях i приказках. Так, для українцiв найбiльшим скарбом був розум (у кого розум, у того й щастя; краще з розумним загубити, як з дурнем знайти). Головним критерiєм оцiнки моральної гiдностi була праця (як дбаєш, так i маєш, що посiєш, те й пожнеш). Ледарi завжди осуджувалися як нiкчеми (Ледаще на вiник та на смiтник годяще, без дiла жити - лише небо коптити). Народ високо поцiновував дружбу (Без вiрного друга велика туга, добрий сусiд найближча родина). Мудрiсть засуджувала незгоди, чвари (де згода панує, там i горе танцює, сварка до добра не доведе). Провiдними у народi були такi моральнi якостi, як гостиннiсть, миролюбнiсть (гостя напiй, нагодуй i спати поклади, для гостя хоч застався, але постався). В Українi подорожнього, убогого, слiпого, прохача завжди зiгрiвали, не вiдмовляли у проханнi. В основi української моралi були чеснiсть, совiснiсть, цнотливiсть (добро стратиш – наживеш, честь утратиш – пропадеш, краще чесно вмерти, як нечесно жити, цнота дорожча од золота). Народна мудрiсть застерiгала i вiд таких моральних вад, як скупiсть та заздрiсть (скупий бiднiший за жебрака, заздрий вiд чужого щастя сохне). Основою щастя вважалася мiцна сiм’я, щире кохання (Добра жiнка i здоров’я – то найбiльший скарб, сiм’я мiцна – горе плаче). Вiковiчнi моральнi заповiдi чи не найперше закликали бути добрими i гуманними. Дiтям категорично забороняли мучити тварин, бити жаб, руйнувати гнiзда. Цiкава й така деталь. Щоб не травмувати психiку дитини, колись кололи поросят вдосвiта, поки дiти сплять. Заповiдали пiклуватися про хворих, калiк, слабоумних. У народi побутувало таке поняття як грiх, яке включало негiднi вчинки i гостро засуджувалось. Зокрема народ в усi вiки вважав за обов’язок вшановувати пам’ять померлих загиблих. Народна мораль, духовнiсть вiдтворена в неписаних законах, нормах, оцiнках.
· праукраїнський етнос виникає наприкiнцi V – на початку VІ ст.,
Русь», тим самим вiдокремивши, фактично, Київ вiд тих територiй, якi належали державi, центром якої був Київ-Суздаль, Володимир, Ярославль, Ростов та iн. З цiєю ж метою в росiйськiй державi змiнено було назву Україна, яка в ХІ ст. визначала рiдний край народу. Існують два рiзнi поняття, якi потрiбно розрiзняти – це «культура України» та «українська культура». Історiя культури органiчно пов’язана з iсторiєю народу як безперервною змiною численних поколiнь, кожне з яких робить свiй внесок у культурну спадщину. Якщо iсторiя культури вiддзеркалює iсторiю народу, то iсторiя народу є вираженням ще й iсторiї культури. Культура народу – це не тiльки зiбрання шедеврiв, вона зберiгає i менш вагоме, i другорядне, i потворне. Полiтика зрадництва та уходництва, глупство iдеологiї, блюзнiрство i кон’юнктурнiсть митцiв, аморальнiсть чиновникiв, ницiсть фiлософiї – все знайшло своє вiдображення в iсторiї культури, бо в нiй постають не тiльки героїчнi сторiнки народу, золотi вiки вiльного життя, а й негативнi явища. Не менш глибокий слiд тут поклали епохи занепаду, лихолiття, поневолення. Унiверсальнiсть культури в тому, що вона увiбрала iсторичний континуум творчої життєдiяльностi нацiї, дiяльностi, яка нiколи не припинялась.. у словi i каменi, у барвах i звуках, у пластичних формах втiлено найiстотнiше з поступу українського народу – те, про що думали , що переживали i , що вiдчували українцi.
Культури свiту, увiбравши загальнолюдське i нацiональне, вiдрiзняються одна вiд одної – в цьому їх привабливiсть i самоцiннiсть. Кожна культура своєрiдна i самобутня. Про своєрiднiсть можемо говорити, виходячи iз менталiтету українського народу, своєрiдностi етики, систем обрядiв, вiрувань. Нацiональна специфiка культури залежно вiд iсторичних обставин теж модифiкується, але каркас, те без чого немислима нацiя завжди залишається. Особливостi нацiонального характеру зберiгають тi архетипи, якi становлять каркас його нацiональної свiдомостi. Так, «гуманiстична екзистенцiальна проблематика — основа генетичного коду української фiлософської культури, де провiдною постає екзистенцiально-особистiсна полiфонiчнiсть свiтобачення» у структурi української духовностi. Ментальностi українцiв здавна притаманнi лiричнiсть, чутливiсть, трагiчне сприйняття свiту, релiгiйнiсть, «iндивiдуалiзм та стремлiння до «свободи». На думку Д. Чижевського, «iндивiдуалiзм може вести до самоiзолювання, до конфлiкту з усiм та усiма, до розкладу усякої життьової форми; разом з тим iндивiдуалiзм може вести i веде в певних випадках до глибоко позитивних форм творчостi i активностi». Такi риси давали ґрунт для розвитку екзистенцiального фiлософування, яке стало домiнантним у нашiй культурi. Буття українцiв вкорiнене у християнську традицiю, у страх Божий, у над реальну сутнiсть, яка веде до самозаглиблення, осягнення трансцендентностi. «Бог, — зауважує Оксана Петрiв, — як найвище буття органiчно поєднаний з тiєю заповiтною особистiсною сферою iснування iндивiда, яка є екзистенцiєю». Хочу акцентувати на працi «Двi руськi народностi» Миколи Костомарова — вiдомого iсторика, фольклориста, письменника. Автор, тривалий час, дослiджуючи нацiонально-ментальнi особливостi українцiв та росiян з’ясував, що: українцi визначалась розвитком особистої самоволi, свободою, невиразнiстю форм, непостiйнiстю, недостачею виразної мети, рвучкiстю руху, прямуванням до вибору чогось нового, руйнування чогось недоробленого. В українцiв не було вдачi насилувати, нiвелювати, не було полiтики, не було холодного вирахування, не було твердостi на шляху до визначеної собi мети. Українець iз обережностi кривди не забуває, але вiн не мстивий, не дозволяє глумитися чужоземцям над власною релiгiєю, культурою. У нас бiльше Духа, нiж форми. Принцип особистостi виявляв свою живучiсть. Кожен хлiбороб був самостiйним власником свого добра. Росiяни – зневаженi довгi лiта в ярмi в чужо вiрних i чужинцiв, вони, вибравшись з ярма, визначалися пихою й нехтуванням iнших: вiдома рiч, що нiхто так не пиндючиться, як визволений раб. Москву населяли рiзнi волоцюги, й довго вона зростала з того, що до неї напливали новi приблуди. Така мiшанина мешканцiв усе швидше визначає нахил поширити свiй край, зростати на чужий кошт, проковтнути сусiдiв, їх тягне до хитрої полiтики, до завоювання. Громадською стихiєю Москви є загальнiсть, знищення особистостi.
була спiльна. З огляду на це, можемо зробити висновок, що з давнiх-давен українцi були надiленi особливими рисами, вiдмiнними вiд рис iнших нацiональностей, а вивчення української культури у зв’язках iз iншими культурами дозволяє розглядати українську культуру в руслi європейських культур.
Анiмiзм (вiд лат. Animula- душа) – вiра у наявнiсть душi чи духу в явищах природи, речах та предметах навколишнього свiту. Анiмiзм полягає в ототожненнi живої природи з неживою. Слов’яни вiрили у наявнiсть душi в дерев, тварин, птахiв, природних стихiй – грому, блискавки, вiтру, померлих людей та тварин. Звiдси – персонiфiкацiя. На основi анiмiчних вiрувань пралюди пояснювали рiзноманiтнi фiзичнi стани – хвороби, сон, який уподiбнювався до сакрального екстазу, вiдриву вiд всього земного. Тiнь уявляли другою суттю людини, душею.
Тотемiзм – сукупнiсть уявлень та вiрувань у надприродний зв’язок мiж людьми та окремими видами рослин та тварин. Тому окремi представники рослинного чи тваринного свiту вважалися предками того чи iншого племенi. Кожне плем'я мало свого тотемного предка, який мiг вважатися одночасно охоронцем та оберегом людей цього племенi. Вважалося, що людина пiсля смертi набуває рис свого тотема. Людина повнiстю ототожнює себе iз навколишнiм свiтом, повнiстю вiдображає його. Тотем (за Фрезером) становить собою клас матерiальних предметiв, до яких примiтивна людина ставиться з особливою повагою. Зв'язок цей двобiчний – тотем заступається за людину, остання вiдплачує тотему тим, що утримується вбивати свiй тотем. Давнiми тотемами-тваринами були ведмiдь, вовк, лисиця, коза. Тотеми-птахи – лебiдь, лелека, зозуля. Тотеми-дерева – дуб, ясен липа, явiр, сосна та iн.
уявi предмет з дерева зберiгав дух дерева, кiстка тварини – дух тварини. Для людини доiсторичної епохи предмет був космосом. Фетишами як об’єктами поклонiння були мерлих чи вбитих тварин, коштовнi каменi, амулети, талiсмани, якi приносили успiх чи були оберегами. Фетишизм (за Тейлором) – поклонiння предметам, навiть шматку дерева чи каменя. Звiдси вiн переходить в iдолопоклонство. Вiрування, якими давнi люди намагалися пояснити природу, свiт породили рiзноманiтнi культи, що стали для них своєрiдною первiсною релiгiєю.
смертi, а поселяються в лiсах, гаях, де перевтiлюються у тварин i приходять до живих. Свiт мислився паралельним. Були свої та чужi. Коли ховали людину, то робили все, аби її задобрити. Межею мiж свiтами вважалася рiчка. Покiйника пускали за водою. Межею був i вогонь (ритуал спалювання), порiг як символ початку i закiнчення хати (поклонiння порогам, поховання в порогах первiсних людей).
Культ вогню - до вогню ставилися по-особливому як до небесної сили. Родинне та домашнє вогнище охоронялося, пiзнiше хатня пiч зайняла особливе мiсце у людському життi. Люди поклонялися вогню) приносили йому в жертву пiвня. Вважалося, що вогонь має очисну силу, тому хати пiдкурювали, робили певнi дiї з вогнем над хворим. Був культ вогняного напитку, який викликав марення та галюцинацiї. Медвяний напiй та мед вважалися напоєм безсмертя.
Культ води - теж мав неабияке значення. Вода вважалася небесною стихiєю. Мала очисну силу. Могла допомагати i шкодити. Існувало особливе ставлення до всiх водоймищ. Бiля них здiйснювалися рiзнi обряди та ритуали, приносилися рiзнi жертви, аби вода не приносила людям лиха.
Культ землi – виник у час переходу вiд мисливства до землеробства. Земля вважалася одухотворена (вона i мати, i годувальниця). Її не можна було надаремно копати, оскверняти (плювати). Традицiя ховати померлого в землю – пiдкреслює особливе ставлення до землi. На чужинi земля з рiдного поля булла оберегом. Якщо людина помирала на чужинi, то шматок рiдної землi кидали їй в могилу.
(зображення змiя знаходили на мiсцi поховань, тому змiй = смертi). Культ небесних свiтил пироги та вареники виготовлялися на знак поклонiння мiсяця. Вважалося, що зорi передають людям рiзнi повiдомлення. Було поклонiння предметам (особливо яйцю як першопочатку). Усi цi культи спiвiснували одночасно. Їх можемо назвати ритуальною магiєю.
що уособлювали свiтлу та темну сили. Найдавнiшим божеством, яке давнi племена вважали творцем свiту вважався Род, що поєднував усiх предкiв i мертвих, i живих, i ненароджених. Жiночим божеством булла Берегиня, що втiлювалася в образi Рожаницi чи Звiзди, якi асоцiювались iз народженням i мали зв'язок iз зiрками. У наших предкiв iснувала культура вшанування Роду. На дверях зображалося дерево. Народжений хлопчик позначався листочком, а дiвчинка - квiточко, на померлих членах родини ставився хрестик. Із розвитком народної свiдомостi форма первiсної релiгiї змiнилася генотеїзмом – вiру в iснування багатьох богiв iз одним верховним богом на чолi. Мiсце верховного бога займав Сварог – бог неба, зодлiаку. Небесним знаком цього бога був плуг (сузiр'я Орiон), який ритуально вшановувався в обходах будiвель. Сварог вважався богом ковальства та шлюбiв. Дажбог вважався сином Сварога й уважався божеством сонця. Існувало багато божеств пов'язханих iз колообiгом сонця (Сiмаргл (символ чорного пса, що охороняє посiви) – уособлював сонце у сiмох знаках зодiаку, Хорс (воїн-змiєборець), Ярило (пшениця - символ заплiднюючої сили), Купайло (покровитель тiлесної любовi).
Вололс або Тур (божество худоби, золота i достатку). Хоча вiн i вважався найгрiзнiшим, але на змiну йому прийшло ще грiзнiше i сильнiше божество – Перун (володар вогню i блискавок), бог вiйни та охоронець вiйськової дружини. Ідол Перуна мав людську подобу – тулуб виготовлявся iз дерева, ноги – iз залiза, голова – зi срiбла, вуса – iз золота. В Густинському лiтописi йдеться про те, що в руках цього iдола був коштовний камiнь – рубiн чи карбункул, бiля нього завжди палало дубове вогнище – живий вогонь., якщо вiн згасав, то його охоронцi каралися на смерть. Перуновi приносили жертви, вепра, бика або червоного пiвня. У нього були слуги – Вернигора i Вернидуб (пiзнiше вони стали казковими персонажами у фольклорi). Символи Перуна – калина, дуб, цвiт папоротi. Дерево, у яке вдарив Перун, не можна використовувати для будiвництва. З нього можна робити музичнi iнструменти. Поганським богом був Стрибог або Посвистач (бог кровопролиття i музики). У «Словi про Ігорiв похiд» - це родоначальник всiх вiтрiв. Саме вiд цього Бога пiшло слово страта. У давнiх слов’ян було божество пов'язане iз сонячним колообiгом, яке уявлялося старцем iз чотирма обличчями пiд одною шапкою, повернутими у рiзнi сторони свiту. У 1848 р. в рiчцi Збруч бiля с. Личкiвцi на Тернопiльщинi знайдено iдол Свiтовида, названий Збруцьким iдолом. Бiля нього було знайдено мiсце жертвоприношень.
· Див – божество страху,
· Мокоша – богиня рукодiлля, прядiння, ткацтва, пологiв та породiль,
· Мара – богиня зла та ночi, що душить людей, п’є їхню кров.
Русi // Історико-фiлологiчний вiсник українського iнституту. – М., 1997. За своєю природою поганство – жорстоке…
Є окрема наука – демонологiя, яка займається вченням про духiв-демонiв, якi шкодять або сприяють людинi в її справах. Серед найпоширенiших демонологiчних образiв є – блуд, вихор, дика баба, русалка, вiй, вовкулака, вiдьма, домовик, польовик, чугайстер. Окультуренням вважається розшарування населення на верству чаклунiв-вiдунiв, на вiйськову верству, яка мала воєннi доми (чоловiчi). Пiзнiше виникли жiночi доми. І там, i там збиралася неодружена молодь з нагоди якогось свята. За словами М. Грушевського, їхнi сходини мали оргаїстичний характер. Слугували для зближення парубкiв i дiвчат. Весна вважалася найкращою порою для оргiй, якi проходили у формi гри (iгрища). Це свiдчить про те, що суспiльство на початковому (примiтивному) етапi розвитку мало свiй рiвень культури, певнi правила, якi не сприймаються сучасниками. На думку М. Костомарова – це виходило за рамки благопристойностi. Почуття сорому переважно розвинуто християнством. У язичництвi видно не просто вiльнi стосунки, а священне блудодiйство. В язичництвi чiтко визначенi ознаки релiгiйного комплексу: вiровчення, iдеї, уявлення, почуття, емоцiї,переживання, вiдносини ще з богами та iншими силами, рiзноманiтна культова дiяльнiсть.
На основi язичницьких вiрувань та релiгiйних уявлень формується слов’янська мiфологiя. Українська мiфологiя як сукупнiсть народних мiфiв розвивається як частина загальнослов'янської мiфологiї.
Мiф (гр. слово, переказ) – розповiдь про богiв, духiв, героїв, надприроднi сили та iн., якi брали участь у створеннi свiту. Або сказання про давнi вiрування народу, щодо походження земних явищ природи, богiв, героїв, Всесвiту.
Мiф еволюцiонував. Найпростiшим, первiсним мiфом були предмети-фетишi, згодом розвинулись мiфи, що iснували у рухах та жестах (ритуальнi танцi). Мiф поєднується зi звуком i виникає мiф-крик, мiф-плач, мiф-смiх. Пiзнiше мiф-пiсня.
Його основна форма – це образ, його сутнiсть – це вербалiзацiя речi, руху, дiї, згодом – ритуалу. Лише з часом мiфи оформлюються в суцiльнi оповiдi, якi є розширеними метафорами, сакралiзуються, стають священними сказаннями. Давнiй праслов'янський мiф – це не стiльки оповiдь про створення свiту, як сукупнiсть поглядiв, на основi яких пояснювали природнi та суспiльнi явища, здiйснювали ритуали та обряди, - тобто своєрiдна система уявлень про Всесвiт. До нас дiйшли мiфи лише фрагментарно. Мiфи мають рiзне етнокультурне походження – перший перiод (до часу трипiльської культури), другий перiод (час трипiльської культури – переорiєнтацiя на землеробство).
За тематичним циклом мiфи дiлять на кiлька циклiв:
· Космологiчнi - про створення свiту, елементiв всесвiту. Голуби створили землю з пiску, небо – з золотого каменю. Є про Бiлобога та Чорнобога – два начала. Добро i зло. Боротьба мiж ними досi триває.
МІФ про БІЛОБОГА
тьму, i з неї вийшов той, що є вiд вiку душею усiх єств. У Ведах — стародавнiх книгах, що мiстять священнi тексти арiїв, написання яких припадає на ІІ-І тисячолiття до н. е., в однiй з Рiгведiвських пiсень говориться:
· Буття i небуття тодi не було —
з прадерева у водяну безодню. Там, у глибокому проваллi, знiс бiлоснiжний лебiдь золоте яйце. Коли яйце по роцi розлупилося, то з одної половини шкаралупи сталася земля, а з другої — небо. Темний морок хотiв перешкодити праєству буття, що ставало тодi вiчнiстю, та у великiй битвi богiв-титанiв з огидними силами мороку сам Господь-Бог прийшов на допомогу, створивши пiд землею пекло, куди через широкi ворота Мати-Земля котила кудлатi голови синiв мороку.
Побачив Сокiл-Род, що птах робить Бiле буття, i сказав, що то — добро, бо слабне тьма.
Змахнув у небо бiлоснiжними крильми лебiдь-птах, упав грудьми на рiдну землю i став посеред неї красенем: шкiра бiла, очi блакитнi, волосся русяве, а обличчя — як у молодого бога.
Напився велетень живої води, з'їв молодильне яблуко з вiчнозеленого Дерева життя i вiдчув у собi велику силу, бо став безсмертним. І сказав тодi Сокiл-Род: "Ти є вiчнiсть, що змагається з Чорним буттям, бо ти — Бiлобог, бог свiтла i добра, то ж твори разом з богинею Всесвiту лад на небi i на землi".
У самiй блакитi прозорого повiтря стоїть у Вирiї чудовий золотий храм, у просторiй залi якого, серед сотень тисяч лiт свiтла, на золотому тронi, одягнений в огненний пурпур, у променистiй коронi, сидить та творить добро Бiлобог. Поруч нього стоїть Золота чаша, по вiнця наповнена щастям i добром. Саме її обносять по Колу Сварога на святах та урочистих обрядодiйствах, з благословiнням та закляттями, мудрi волхви, бо твердо знають, що щастя вiд добра, а зло — вiд тьми.
День змiнює нiч, нiч змiнює день. Добро i зло. Бiле буття i Чорне буття. Боротьба Бiлобога з Чорнобогом — вiчна, бо вiчний свiт. Та ще живий вогонь Алатиру. Бог Сварог викував для Бiлобога вогненний меч та щит з живим соколом, якого бог посилає в нiч, аби той вирвав зло з мороку, бо скоро має загорiтися день...
О, Соколе-Роде! Ти великий Бог, бо дарував свiтовi Бiлобога. Ти — сонце земного життя. Ти — зоряне царство предкiв наших. Ти створив плем'я орiя на священнiй землi i щедро обдарував онукiв та правнук своїх волею i любов'ю до себе, щоб жили вони серед свiтла у добрi твоїм!
до зiрки, а коли людина вмирає, - перерiзує нитку, i зiрка падає.
· Анiмiстичнi – про духiв, що наповнюють свiтовий простiр.
· Календарнi – про рiчнi цикли природи та обряди, пов’язанi зi змiнами пiр року.
· Есхатологiчнi – про кiнець свiту i потойбiччя.
Головною ознакою давньої української мiфологiї є те, що в нiй вiдображена тогочасна народна свiдомiсть. Вона належить до культурних пам’яток нашої держави. Рiдко знаходимо мiфи в чистому виглядi. Залишки мiфософiї знаходимо в образах та звичаях, у багатьох фольклорних жанрах – замовляннях, колядках, щедрiвках, веснянках, купальських пiснях. З мiфологiєю тiсно пов’язаний i народний епос – легенди, казки, бувальщини, перекази. На основi мiфологiї виникло безлiч повiр’їв, забобон. Давнi уявлення, релiгiйнi культи та язичницька мiфологiя зумовили ритуальну поведiнку праслов'ян, пов'язану з їхнiм побутом, життям. До появи та у процесi розвитку трипiльської культури були сформованi та утвердженi календарно-обрядовi традицiї, якi увiбрали в себе особливостi природної циклiчностi, а вiдтак рiзнi етапи сiльськогосподарської працi. Календарно-обрядова творчiсть – це драматично-поетична система обрядiв та ритуалiв магiчного значення, що супроводжуються вiдповiдними поетичними текстами сакрального змiсту, яка тiсно пов’язана iз циклiчнiстю природи. Вiдповiдно до чотирьох пiр року, а також перiодiв у землеробствi – приготування до сiвби, сiяння, вирощування, збирання врожаю, - видiляється 4 цикли календарно-обрядової творчостi – зимовий, весняний, лiтнiй, осiннiй. Кожен з них має свої особливостi, вiдповiдно до землеробської працi, яка виконується в цей час.
Зимовий цикл. Обряди пов'язанi не тiльки з очiкуванням весни як часу сiвби, а й з давнiми мiфами про народження всесвiту. Вважалося, що 25 грудня за старим стилем i 6 сiчня за новим у Лади народжується немовля Коляда – божество зимового сонцестояння. Коли сонце проходило центральнi зiрки сузiр'я, праслов'яни урочисто святкували – народження Мiсяця – щедрий вечiр (14 сiчня), а коли воно залишало сузiр’я – народження богинi води Дани (19 сiчня). Свято пов’язували iз вшануванням Прадерева свiту, яке вгорi прикрашали зорями, внизу дарами природи. Це означало єднання землi i неба. Поклонiння Перуну – вшанування домашнього вогнища – всi сiм’єю сидiли бiля печi. Зберiгся ритуал – водiння кози (народження Молодика) коза – символ мiсяця, вона вважалася тотемом слов’ян. Засiвання на Маланки пов’язано iз культом води, хлiба та мiсяця. Зерно є iмiтацiєю дрiбного дощику, який падає на засiяну землю. Водохреща. Йордан – поклонiння водi, богинi Данi. Свято вiдбувається вночi, а освячення вiдбувається до сходу сонця, бо лихi сили вночi чатують, а їх треба вiдiгнати вiд води i вiд весни.
Жанри – колядки, щедрiвки, вертепна драма.
Весняний цикл – твори, що виконувалися у весняний перiод, були своєрiдними магiчними замовляннями, спрямованими на те, щоб прискорити веснянi перемiни: лiс зазеленiти, траву – прорости, посiви пiднятись, квiти – розцвiсти. Вони супроводжувалися iмiтативно-магiчними рухами або танцями. Вiдповiдно до основних обрядових дiйств, можна видiлити такi жанри народної словесностi: веснянки, гаївки та волоченi пiснi, гаївки. Останнi дiляться на такi хронологiчно-тематичнi групи:
· тотемiчно-культовi
· мiфологiчнi
· господарсько-вегетацiйнi
· любовно-еротичнi
· вiйськово-iсторичнi
· християнсько-великоднi
Лiтнiй цикл – вiдповiдно до лiтнiх свят та обрядiв видiляються такi жанри маївки, русальнi пiснi, петрiвчанi пiснi, купальськi пiснi, субiтковi пiснi, царинi пiснi.
Ми можемо говорити про культуру обробляння землi. Урочистий початок жнив – зажинки. Обов’язковим є досвiтнiй ритуал обходу поля, жертовна трапеза для духiв поля. Зав’язування iз перших жмутiв колоскiв т. зв. зажинкового хреста – знак сонця. Існував обряд посвячення молодих дiвчат у жницi (прорiзання руки серпом i кроплення кров’ю землю). Завершення збору врожаю – обжинки. Святкують обжинки на кожному окремому ланi. Дожавши до кiнця поля, женцi лишали жмут колоскiв який зав'язували у формi кози, зайця, лисицi, вовка. (жертва Перуновi)язичники вбачали у тваринах, якi тiкали з поля померлих предкiв. Поширеним був обряд плетення вiнка з колоскiв. Свято Спаса – поклонiння землi, на якiй випасалася отара та повернення додому. Поклонiння квiтам, овочам. За свiдченням етнографiв, всi ритуали цього свята виконувалися жерцями у капищах i жертвами поганським богам. Був культ поклонiння круглому хлiбу - символ сонця). День Спаса до християнської традицiї був прийнятий без змiн, з усiма його атрибутами.
Культура, що є небiологiчним (надприродним явищем, тим не менше розвивається. І довший час спочатку саме за природними законами, так, начебто цей процес є бiологiчним. Лише пiд впливом тих чи iнших кризових ситуацiй можливi рiзкi змiни в культурi. Первiсна культура була приречена на такий тривалий перiод становлення, оскiльки ще не мала (не виробила) власного внутрiшнього механiзму руху, тобто була нездатна до саморозвитку. Найбiльшого розвитку в цей час досягла трипiльська культура, названа так вiд с. Трипiлля Київської областi, де на потужний культурний шар матерiальних залишкiв уперше натрапив київський археолог В. Хвойка у 1896р. За деякими етно-анатомiчними показниками трипiльцi були досить далекими вiд пiзнiших слов'ян, тому важко вбачати в них безпосереднiх попередникiв теперiшнiх українцiв. Однак здобутки трипiльцiв багато в чому позначилися на подальшiй долi культури на українських землях, оскiльки започаткували традицiї землеробства, а воно назавжди стало визначальним фактором розвитку стабiльної частини мiсцевого населення, зумовлюючи побут, звичаї, календар i вiрування. Слiди трипiльської культури виявлено на великiй територiї, що охоплює майже всю Правобережну Україну й землi сусiднiх країн: Польщi, Молдови, Румунiї. Трипiльцi мешкали протягом IV—II тис. до н. е. в селищах, що складалися з кiлькох десяткiв, а iнколи й сотень невеликих будинкiв, зроблених з дерева i обмазаних глиною. Цi будинки розташовувалися своєрiдними кiльцеподiбними вулицями по колу, в центрi якого стояла дещо бiльша будiвля громадського призначення. Рядiв осель довкола центру iнколи траплялось до десяти. І хоча частiше зустрiчаються селища меншого типу, стали вiдомими поселення, якi можна вважати протомiстами. Виготовлена трипiльцем модель двоповерхової або одноповерхової з погребом оселi з розкопок поблизу с. Розсохувате Черкаської областi.
Трипiльська культура багатогранна i самобутня. Саме з нею дослiдники пов'язують утвердження на праукраїнських землях вiдтворювального господарства. Основу його становило рiльництво, що передбачало використання дiлянок землi доти, доки не вичерпувалась їх родючiсть. Трипiльцi сiяли ячмiнь, просо, пшеницю, вирощували майже всi нинi вiдомi в Українi садово-городнi культури. Землю обробляли дерев'яною мотикою з кам'яним чи кiстяним наконечником, а згодом — ралом. Як вважають ученi, використовувалася й тяглова сила волiв. Урожай збирали кiстяними або кам'яними серпами. Зерно мололи на муку. Деякi дослiдники тлумачать позначки на керамiцi трипiльської доби як лiтери i навiть роблять спроби дешифрувати написи, якi в разi доведення їх лiтерного характеру треба буде визнати найдавнiшою з вiдомих досi формою звукового письма. Наразi в межах України виявлено близько 700 поселень доби неолiту. Цю епоху в Українi яскраво репрезентує трипiльська культура. У межах України вiдомi сотнi трипiльських поселень. Ідеологiчнi погляди трипiльцiв складнi. Риси їх духовного життя вiдображенi у поховальному обрядi, численних зображеннях на посудi, в антропоморфнiй i зооморфнiй пластицi, моделях жител, у домашнiх i родових святилищах. Головним аспектом iдеологiї був культ родючостi з його складною обряднiстю i символiкою. Вiдображали цей культ жiночi статуетки, якi виконували роль охоронниць домашнього вогнища, слугували амулетами родючостi, оберегами вiд злих духiв. Помiтну роль у вiруваннях трипiльцiв вiдiгравав бик як чоловiчий початок i символ сонця. Змiй-дракон, що лiтає, зображення якого зустрiчається на посудi, вважався охоронцем їстiвних запасiв i оберегом лона майбутньої матерi. Ритуальнi предмети концентрувалися у домашнiх i общинних святилищах або у спецiальних культових примiщеннях.
з нанесеним небагатим орнаментом. Значно досконалiшим був столовий посуд. Для його виготовлення використовувалася якiснiша глина, цей посуд добре випалювався. Орнамент на столовому посудi бiльш вишуканий. Серед орнаментальних знакiв зустрiчаються зображення людей i тварин. Із розвитком культури змiнюється форма посуду, орнаментальнi мотиви, поєднання фарб. Слiд зауважити, що фарби на посудi, якому зараз бiльше п'яти тисяч рокiв, не втратили свого кольору. Композицiї розпису рiзноманiтнi: зображення звiрiв, птахiв, рослин, людей, змiїв, хрестiв. Форма i орнамент посуду вiдображали iдеологiчнi уявлення трипiльцiв. Наприклад, подвiйний посуду виглядi бiнокля застосовувався, як вважає академiк Б. О. Рибаков, при магiчних дiях викликання дощу. Деякий посуд має антропоморфнi риси, наприклад, форму жiночих грудей, рук. У Львiвському iсторичному музеї зберiгається глиняна посудина у виглядi упряжки двох бикiв. Очевидно, що виробництво такого посуду було досить складним технологiчним процесом. У трипiльцiв особливого розвитку набула глиняна пластика. Бiльшу частину її складають жiночi статуетки з випаленої глини, знайденi майже на всiх поселеннях. У них пiдкресленi форми жiночої фiгури, зображення голови схематичне. Часто статуетки прикрашенi врiзаними лiнiями, наколами, фарбами. Цi чудовi вироби образотворчого мистецтва дають нам яскраве свiдчення досить високого рiвня розвитку трипiльцiв.
На пiзньому етапi трипiльська культура зазнала великих змiн. Кiлькiсть розписної керамiки зменшується. У гончарствi домiнує шнуровий орнамент. Пластика стилiзується i поступово зникає зовсiм. Для керамiки неолiту характернi досить широкi форми. Посуд вiдносно тонкостiнний, добре випалений. Орнаментацiя небагата, але своєрiдна: вiзерунок розмiщувався лише у верхнiй частинi посудини. Численнi знахiдки зображень тварин дають пiдстави вважати, що людина неолiтичного перiоду поклонялася тваринам i силам природи. Про рiвень мистецького розвитку говорять i прикраси, зокрема кiстянi напiвкруглi пряжки з пишною орнаментацiєю.
веденням господарства. Виснаженi землi давали все менше врожаїв. До цього додалися конфлiкти мiж трипiльськими громадами захiдного i схiдного регiонiв, натиск з боку скотарських кочових племен. Трипiльцi досить близько пiдiйшли до рiвня перших свiтових цивiлiзацiй Малої Азiї та Єгипту, i феномен трипiльської культури у тому, що вона своєрiдно поєднала антропологiчнi, етнокультурнi, суспiльнi, iдеологiчнi та господарськi системи найдавнiших представникiв людських спiльнот Пiвдня, Центра, Сходу та Полiсся Європи. Близько 2000 р. до н. е. трипiльська культура занепадає. її носiї частково залишають цi землi, вiдступаючи пiд тиском бiльш численних i войовничих, як вважають, iндоєвропейських народiв археологiчної культури бойових сокир i шнуркової керамiки, а частково змiшуються з ними. Нове населення прийшло зi сходу i, як вважають фахiвцi, вперше у свiтi приручило коня для верхової їзди. Припускають, що саме їм може належати культове зображення з околиць с. Керносiвки Днiпропетровської областi, що датується кiнцем III — початком II тис. до н. е. Індоєвропейцi частково осiдали на плодючих землях i переходили до землеробства, а частково продовжували кочувати у пiвденних регiонах сучасної України.
Однак вiдтепер традицiї землеробства разом з осiдлим способом життя стають вирiшальними при визначеннi культурного розвитку народiв на наших землях. В II тис. до н. е. цi традицiї розвиваються, в першу чергу, в межах так званих бглогрудiвської, а потiм i чорнолiської археологiчних культур, якi дослiдники вiдносять до праслов'янсько-балтiйських. З приводу поступового зникнення Трипiльської культури висловлюється кiлька гiпотез: це i порушення екологiчного балансу, що було пов'язано з екстенсивним веденням господарства; i певне похолодання клiмату; i спроба перебудувати землеробську основу економiки на скотарську; i внутрiшнi протирiччя та протистояння трипiльських общин захiдного i схiдного ареалiв; i експансiя степовикiв (носiїв. Ямної культури) на пiвнiчний захiд i племен Культури кулястих амфор iз заходу на схiд (тобто на зайнятi трипiльцями територiї). Вiрогiдно, що була не одна, а кiлька причин зникнення Трипiльської культури. У сучаснiй iсторичнiй та народознавчiй лiтературi iснує твердження, що трипiльцi - прямi предки українського народу. Однак, варто утриматися вiд поспiшного проведення прямої родової лiнiї вiд трипiльцiв до українцiв. Носiї праслов'янської мови видiляються з пiвнiчної гiлки iндоiранцiв лише в І тис. до н. е. (а щонайбiльше - iз середини II тис. до н. е.). Свiт слов'янських народiв - це вже явище кiнця І тис. до н. е. та початку нашої ери.
З кризою Трипiльської культури екстенсивне скотарство почало впроваджувати i населення лiсостепової смуги. Тому наступна епоха - епоха бронзи - виступає як вiк скотарства. Отже, культура виникла як засiб адаптацiї до природи. Природний свiт сприймався як простiр людської реалiзацiї, як "свiт людини", де виявляються її внутрiшнi сили. Культурна адаптацiя на вiдмiну вiд бiологiчної вiдбувається шляхом штучного (навмисного), а не природного вiдбору за рахунок усвiдомлених дiй, хоча направляється цей вiдбiр iз самого початку факторами природними. Елементарнi форми культурної адаптацiї з'являються вже у тваринному свiтi, але лише для людини культура стає другим середовищем проживання, до якого, як i до природної сфери, доводиться пристосовуватися. Змiни природного середовища на межi плейстоцену i голоцену, зростання чисельностi населення i заселення всiх регiонiв свiту, обмеженiсть ресурсiв природи - це все призвело до появи вiдтворювального господарства. З того часу, коли почалося навмисне виробництво надлишкового продукту та його перерозподiл, коли мiркування вигоди стають домiнуючими в дiяльностi людей, то саме з цього часу виникає стимул, що змiнює принципово культуру таїїносiїв. Культура перестає бути лише засобом адаптацiї до природи, дiстаючи самодостатню цiннiсть. Вона стає для людини не просто другим, але головним середовищем проживання, що визначає всю її (людини) дiяльнiсть. Розвиток культури перетворюється в саморозвиток, виробляється його механiзм. Починають дiяти полiтекономiчнi закони. Швидкiсть розвитку рiзко зростає. Саме тому вiд першого грубо оббитого каменя, що слугував для найрiзноманiтнiших трудових операцiй, до першого кам'яного серпа прогрес повз равликом. Знадобилося близько 3 млн рокiв, щоб пройти цей шлях. Але равлик передав естафету гепарду: всього 15 тис. рокiв вiддiляє перший серп вiд перших супутникiв, комп'ютерiв i атомних електростанцiй.
5. Скiфськi поселення на територiї України. Їх внесок у культуру
Геродот, який побував у Скiфiї в V ст. до н. е., описав їх звичаї у своєму творi "Історiя". Вiн сповiщає, що бiля Меотiди (Азовське море) жили царськi скiфи, а трохи пiвнiчнiше вiд Борисфена (Днiпро) i на схiд — скiфи-кочiвники. Скiфи дiлилися на племена, але влада над ними належала одному родовi скiфських царiв, якi дiлили Скiфiю мiж собою, пересуваючись за своїми численними стадами худоби з мiсця на мiсце у пошуках гарних пасовищ. У скiфському суспiльствi була багата верхiвка i маса бiднiших, якi пасли стада багатих скiфiв, стригли овець, обробляли шкiри, хутра. Захоплених пiд час воєнних походiв полонених скiфи перетворювали на рабiв i використовували їх працю у сiльському господарствi. Характер господарства скiфiв впливав на всi сфери їх життя. Основу господарської дiяльностi скiфiв становило скотарство. Релiгiя скiфiв досягла розвинутого полiтеїзму. Скiфська релiгiйно-мiфологiчна система сполучала у собi елементи зооморфної символiки звiриного стилю з антропоморфною мiфологемою, поєднуючи вiрування трипiльської культури, елементи тотемiв скотарської культури з впливом грецької мiфологiї. На чолi Скiфського пантеону стояла богиня Табiтi, яку Геродот ототожнює з грецькою Гестiєю. Табiтi символiзувала жiноче народжувальний початок в природi i була божеством свiтла i вогню. Життєдайнi стихiї — землю i воду — уособлювала богиня Апi. Своїм прабатьком i чоловiком богинi Апi скiфи вважали Папая. Шлюб Папая i Апi — це союз неба i землi, джерело всього живого. Богинею життя i смертi була Аргiмпаса, охоронцем худоби — Гойтосир. Найближчим до людей та їх охоронцем виступає Геракл, частково злитий з образом грецького мiфологiчного героя. Особливе мiсце у скiфському пантеонi належало боговi вiйни Аресу. Тiльки Аресу скiфи споруджували святилища, приносили пожертви.
Рiзноманiтнiсть форм скiфської релiгiї засвiдчує широкий спектр їх релiгiйних уявлень: культ предкiв, героїв, вождiв, поховальний культ, культ родючостi. У скiфiв, як i в iнших iндоiранських народiв, iснувала каста жерцiв i ворожбитiв, становище яких було досить високе. Жрецькi функцiї виконували також царi - вони були хранителями успадкованих вiд предкiв релiквiй. Скiфська релiгiя, в цiлому, була давньоiранською, але з рисами релiгiйних уявлень до скiфського населення Причорномор'я. Це була племiнна релiгiя, що вже переросла в етнiчно-державну. У скiфських землях iснували особливi, священнi мiсця, де проводилися великi загальнi свята. Найвiдомiшими серед таких мiсць була Плея ("Полiсся") в пониззi Днiпра, де за легендою, жила напiвжiнка-напiвзмiя, прародичка скiфiв, та Ексампай ("священнi шляхи"), де у Гiпанiй (Пiвденний Буг) впадало, як пише Геродот, особливо гiрке джерело. Своїм богам скiфи не мали звичаю ставити зображення, жертовники чи храми. Всiм богам складали пожертви з домашнiх тварин, яких душили, а потiм варили. Лише грiзному богу вiйни, якого Геродот називає iменем його грецького прототипа, - Аресу - споруджували вiвтарi -величезнi кургани з хмизу зi встановленими зверху старими залiзними мечами, що слугували втiленням бога. "Цьому мечевi, - пише Геродот, - приносять щороку жертви з худоби й коней, i в бiльшiй кiлькостi, нiж iншим богам". У жертву Аресу приносили i вiйськовополонених, поливаючи їхньою кров'ю меч. Скiфи шанували й оберiгали могили предкiв. Вiра в потойбiчне життя i безсмертя душi, багата уява i бурхлива натура скiфiв породили складний поховальний обряд: пишний, урочистий i жорстокий - вiн нiби вiддзеркалював характер самого народу. Поховання царiв i знатних скiфiв здiйснювали у великiй могильнiй ямi, кладучи туди багато коштовної зброї, прикрас, одягу, посуду. Разом з померлими клали вбитих при поховальнiй церемонiї слуг i верхових коней. Могилу накривали дерев'яним настилом i насипали зверху величезний курган, оточуючи внизу насип кам'яними брилами. Через рiк на могилi справляли криваву тризну: вбивали 50 молодих воїнiв i 50 коней та ставили їх навколо кургану.
Великий вплив на розвиток скiфської культури мала грецька колонiзацiя Причорномор'я. Деякi скiфи їздили вчитися до Грецiї, i хоч греки вважали скiфiв неосвiченими варварами, вже у VI ст. до н. е. античний свiт знав двох славних скiфiв. Вiдомим лiкарем i мудрецем був Токсарiс, який жив в Афiнах. Одним iз семи мудрецiв iнодi називали скiфа Анархасiса. Ось що розповiдає про Анархасiса Дiоген Лаертський: "Анархасiс, скiф, син Гнура i брат Кадуїда, скiфського царя, по матерi ж еллiн, i тому володiє двома мовами. Вiн склав вiршi на 800 рядкiв про звичаї скiфськi та еллiнськi у простому життi й на вiйнi; а в красномовствi своєму вiн був такий, що започаткував приказку: "мовить, як скiф". Перед нами постать видатного мислителя, для якого над усе - iстина i знання. Анархасiс мусив докладати значних зусиль, аби утвердити власну точку зору, бо вiн був не еллiном, а варваром. Коли один афiнянин докоряв йому, що вiн скiф, Анархасiс вiдповiв: "Менi ганьба моя вiтчизна, а ти ганьба своєї вiтчизни". На запитання, що в людинi гарне i погане одразу, вiн вiдповiв: "Язик". Це вiн сказав, що виноградна лоза родить три грона: гроно насолоди, гроно сп'янiння та гроно огиди. Скiф Анархасiс користувався авторитетом у видатних античних вчених. На його судження ("у скiфiв немає флейтисток, бо вони не мають виноградникiв") спирається Арiстотель. До повчального спадку Анархасiса звертався Сенека; на значущiсть його вчинкiв посилався Цицерон. При потребi переконати сучасникiв у правотi обстоюваних ними. Одяг скiфiв, який був пристосований до верхової їзди, прикрашався хутром, оздоблювався золотими нашивними платiвками. У скiфських похованнях знаходили iнодi велику кiлькiсть таких платiвок. Основою скiфського мистецтва був так званий звiриний стиль. Зображення птахiв, риб, оленiв, вовкiв прикрашають зброю, кiнську вузду, предмети побуту. Традицiї скiфського звiриного стилю надовго пережили своїх творцiв i простежуються у мотивах давньоруського мистецтва. Зразки скiфського монументального мистецтва представленi зображеннями першопредка у виглядi суворого воїна.
Характерною рисою скiфської культури є так звана "скiфська трiада" - своєрiдна зброя, специфiчна кiнська збруя та "звiриний стиль" в образотворчому мистецтвi. Все це складає найяскравiший комплекс культури цього народу. Виступаючи складовою частиною скiфсько-сибiрського звiриного стилю, притаманного раннiм кочiвникам євразiйських степiв, скiфський має певнi особливостi. Цей стиль з'явився в наших краях зненацька, що й породило проблему його походження, а разом з цим i самих скiфiв та їхньої культури. Загалом, виникнення скiфського звiриного стилю вiдбиває формування нової iдеологiї, нової системи цiнностей, нової системи мислення, пов'язаних, насамперед, з вiйськовою звитягою. Образи хижих звiрiв i травоїдних тварин, хижих птахiв, синкретичних та фантастичних iстот на диво збiгаються з формою виробу та його функцiєю, неначе пiдсилюючи її. У бiльшостi випадкiв не образ наносили на готову рiч, а робили її з самого початку у формi фiгурки тварини чи її частини. Це, наприклад, бляшки для вуздечки у виглядi згорнутого в кiльце хижака, тварини з пiдiбганими ногами, голови тварини чи птаха, крила, лапи, дзьобу. Часто деталi основного образу, у свою чергу, теж оформленi у звiриному стилi. Скажiмо, закрученi роги оленя викiнчуються орлиними головами тощо. Тут ми спостерiгаємо чудернацьке плетиво образiв, гармонiйно вписаних один в один. Не викликає сумнiву, що такi речi виконували i магiчну функцiю, яка начебто подвоювала основну. Особливо виразними є образи давнього часу (VII-VI ст. до н. е.), сповненi величезної напруги. Цього досягали рельєфнiстю фiгур, пiдкресленням окремих частин - ока у хижого птаха, м'язiв хижака чи травоїда. Цей динамiзм лише частково зберiгається в пiзнiшi часи у так званих сценах мордування, що з'являються з V ст. до н. е. Вони передають несамовиту боротьбу звiрiв - реальних та фантастичних: пантера роздирає оленя, страшний крилатий грифон накинувся на коня, орел дзьобає козеня тощо. Інколи хижаки з обох бокiв нападають на травоїдну чи свiйську тварину. Та, загалом, iз цього часу образи втрачають напруженiсть через стилiзацiю зображення.
за допомогою якої передаються сцени з життя скiфiв. Вченi вважають, що бiльшiсть цих речей виготовлена на замовлення скiфiв грецькими майстрами, якi жили в пiвнiчно-причорноморських колонiях i чудово знали скiфiв. Скiфськими ж були сюжети i сам стиль. Завдяки зображенням на золотому i срiбному посудi, пластинах, гребенях, пекторалях, гривнах, бляшках ми знаємо про життя скiфiв, їх зовнiшнiй вигляд. Про мiцнiсть i велич Скiфської держави свiдчать скiфськi кургани. Померлих знатних скiфiв ховали пiд курганами, висота деяких iз них досягала 20 м. У поховальну камеру клали тiло померлого, вбитих з цього приводу рабiв, служниць, коней, а також предмети розкошi, зброю. Одним iз найбiльших скiфських курганiв вважається Чортомлицькiй поблизу м. Нiкополя Днiпропетровської областi. Його висота досягала 20 м, а окружнiсть 350 м. У великих камерах-катакомбах були похованi цар, цариця, шiсть воїнiв та 11 бойових коней. Бiля похованих лежала велика кiлькiсть коштовних речей, мечi, сагайдаки зi стрiлами, головнi убори i одяг з золотими i срiбними прикрасами, золотий, срiбний посуд та iншi предмети.
Розкопки скiфських могил дали достовiрнi свiдчення рiвня розвитку скiфського мистецтва. Для скiфiв золото не було дорогоцiнним металом чи символом знатностi. Цей дуже пластичний матерiал використовувався для прикрас, творчостi, мистецтва. На всiх знахiдках — витонченi композицiї, багатi сюжети, що нiколи не повторюються. На весь свiт вiдомi такi шедеври мистецтва, як золотий гребiнь з кургану Солоха, на якому зображений бiй скiфiв з греками, золота оббивка горила з кургану Чортомлик, деталi кiнської упряжi, одягу, головних уборiв, металевий посуд. Шедевром скiфського мистецтва є золота пектораль, знайдена при розкопках Товстої Могили. Дiаметр прикраси — 30 см, вага —1150 грамiв. Три її яруси мають вигляд пiвмiсяця, мiж витими джутами — чудовi витвори образотворчого мистецтва. У середньому ярусi розмiщенi скульптурки птахiв, рослиннi мотиви. На двох iнших — зображення сцен боротьби звiрiв та сюжети з скiфського життя. У центрi верхнього фриза — двоє роздягнених до пояса скiфiв, якi шиють сорочку iз овечої шкiри, розтягнувши її за рукава. Бiля них знаходяться горити з луками i стрiлами. Праворуч i лiворуч вiд цiєї сценки зображенi тварини. Молодий скiф, присiвши, доїть вiвцю, iнший — сидить бiля неї, тримаючи в руках амфору. За своїми художнiми якостями вирiб не має собi рiвних серед знахiдок степової Скiфiї. Тисячу рокiв вони постiйно з кимось воювали: то з кiммерiйцями, то з фракiйцями, то з сарматами, також iз греками, сiрiйцями, мiдiйцями, готами i навiть єгиптянами. Їх воїн мав випити кров першого убитого ним ворога. Це було його бойове хрещення, ознака того, що вiн став повноправним скiфом. Хто не вбив чужинця, не допускався до святкової ритуальної учти.
Вiн описав їх як своєрiдний «караючий меч» для тодiшнього свiту. І водночас вiддав їм належне як мудрому, працьовитому, лицарському народовi, що прийшов у Пiвнiчне Причорномор'я з неозорих просторiв Азiї. Їх конi летiли, мов стрiли, а стрiли несхибно влучали у цiль. Греки першими збагнули, що перемогти войовничих скiфiв чи потiснити їх силою зброї iз своїх володiнь — марна справа. Знаючи про високий художнiй смак цього народу, який сформувався ще в далекому первiсному середовищi iндоiранських племен, греки вирiшили «приручити» скiфiв силою... мистецтва, прекрасного! І це вберегло квiтучу Елладу од передчасної загибелi вiд скiфських мечiв, кинджалiв, списiв, дротикiв, бойових сокир. Чудового вершника, скiфа майже неможливо було вибити з сiдла. Але коли вiн бачив, як працює в тому чи iншому грецькому полiсi каменяр, керамiст, золотар, мозаїст,— вiн сам зiскакував з коня i клав зброю осторонь. Його погляд стежив за кожним рухом майстра, а чудовий витвiр не раз зворушував воїна до слiз.
познайомившись з античним мистецтвом, зажадали зобразити своїх богiв — Ареса, Папая, Гой-тосiра, богинь Табiтi, Апi, Аргiмпаси — так само витончено й досконало, як греки Зевса, Аполлона, Афродiту. Оскiльки скiфи були кочiвниками, вони не прагнули втiлити свої улюбленi образи у скульптурах, мозаїках, в монументальному мистецтвi взагалi. Їх способовi життя найкраще вiдповiдало мистецтво мiнiатюри — прикрашування зброї, домашнього начиння i особливо культових предметiв, якими вони щедро обкладали покiйникiв. Давньогрецький iсторик Геродот описав цей обряд. Уривки з нього наводить у своїй книзi «Скiфський степ» вiдомий український археолог-скiфознавець Борис Мозолевський. Перш нiж поховати свого царя у спецiально вiдведеному мiсцi — у Приднiпров'ї, на рiвнi Днiпрових порогiв (Геродот називає цю степову мiсцевiсть Геррами),— скiфи возили його забальзамоване тiло по всiх скiфських племенах, де над ним здiйснювали обряд пам'ятi. У Геррах тiло ховали в просторiй гробницi разом з дружиною, найближчими слугами, кiньми, первiстками свiйських тварин. Бiля царя клали золотi чашi й iншi коштовнi речi. Геродот зауважує, що нi срiбних, нi мiдних речей у царських похованнях не було. Над гробницями насипалися величезнi кургани, — чим знатнiший був цар, тим вищий курган.
За тисячу рокiв життя скiфiв у степах Пiвденної України таких курганiв виросло чимало. Вони — деталь пейзажу цього краю. Згадку про них знаходимо у найвидатнiших творах українського фольклору, зокрема в народних iсторичних думах. Кургани довго берегли свої таємницi, аж поки в серединi XVIII столiття почалися їхнi розкопки. Бiльш як за двiстi рокiв у скiфських похованнях знайшли безлiч предметiв, якi склали лiтопис матерiальної i духовної культури, мистецтва, релiгiйних вiрувань у Скiфiї. Борис Мозолевський слушно зауважує, що кожний розкопаний курган (а їх розкопано сотнi) — це «мов книга не лише про велику i непросту iсторiю народiв, але й про конкретне життя конкретної людини». Одну з таких «книг», можливо найкращу, найпромовистiшу, пощастило розгорнути саме йому, Борисовi Мозолевському, — талановитому поетовi i вченому з Інституту археологiї Академiї наук України. 21 червня 1971 року, дослiджуючи скiфське царське поховання пiд Товстою Могилою у Днiпропетровськiй областi, вiн знайшов велику нагрудну прикрасу — золоту пектораль, що важила 1150 грамiв i сягала 30,6 сантиметра в дiаметрi. За вагою, за розмiрами i за художньою цiннiстю ця пектораль — найвидатнiша археологiчна знахiдка за всю iсторiю скiфознавства на Українi. В уявi школярiв археологiя постає романтичною професiєю «шукачiв скарбiв i пригод». В нiй i справдi багато романтики, але водночас це одна з найбiльш «трудомiстких» професiй. Щасливим знахiдкам, як правило, передують тривалi пошуки, невиправданi надiї, розчарування. Навiть будучи переконаним, що пiд землею, яку вiн часто мiсяцями розкопує, неодмiнно має бути «щось», — археолог не може позбутися сумнiвiв: оте бажане, вимрiяне «щось» могли пограбувати злодiї ще тисячi рокiв тому.
Товста Могила на Днiпропетровщинi — велетенський курган. Перш нiж зважитися на його розкопки, керiвник експедицiї Борис Мозолевський не раз запитував себе: чи не будуть марними всi зусилля i клопоти. Навiть упевнившись, — пiсля наскрiзного просвердлювання насипу,— що перед ним насправдi скiфське поховання, археолог з тривогою думав, чи не «почистили», бува, Товсту Могилу давнi золотошукачi-злодiї. Неспокiй не полишав ученого i тодi, коли, врештi-решт, машини стали знiмати насип. «Так почався той важкий i нерiвний поєдинок з вiчнiстю,— писав вiн згодом.— Два тижнi пiдряд я прокидався о 5. 30 i по 16 годин щоденно, без вiдпочинку i вихiдних, до болю в очах вдивлявся в землю, намагаючись прочитати кожну її грудку, чистив i замiряв, знову все кидав i бiгав вiд скрепера до скрепера, хапався за лопату, креслив i описував... Одного дня, вже зовсiм надвечiр, у пiвденному секторi кургану пiд ножем скрепера щось заблищало — було зачеплене верхню платiвку великого комплекту бронзових оздоб воза та поховальної упряжки, що належали, як згодом з'ясувалося, царицi з Товстої Могили». Над пектораллю. Була товща ґрунту, яка поглинула мiсяцi працi (розкопували вже не машини, а вручну), проте перший тьмяний полиск бронзи оздоб царського почту вгамував тривожний щем. Приходила впевненiсть, що поховання чудом залишилось незайманим. Весна i лiто 1971 року принесли експедицiї Мозолевського нечувано щедрий i багатий «ужинок» скiфських золотих скарбiв та ужиткових речей. Та найцiннiшою знахiдкою, безперечно, стала царська золота пектораль.
у стародавньому свiтi. Незвичайна краса i виняткова цiннiсть пекторалi з Товстої Могили свiдчать про могутнiсть Скiфського царства. Дотримуючись певної обережностi в датуваннi знахiдок у скiфському некрополi на територiї України, археологи все ж пов'язують скарби Товстої Могили (крiм пекторалi, експедицiя Мозолевського знайшла у бiчних похованнях чимало золотих прикрас царицi-скiф'янки, воїнiв-охоронцiв, слуг, убитих i похованих разом з царем) з IV столiттям до н. е. i зокрема з добою царя Скiфiї Атея. Пектораль виготовлена iз золота високої 958 ї проби, має чистий сонячний колiр. Композицiйно це три рiжкоподiбнi яруси, з'єднанi мiж собою скрученими «ланцюжками» золотих порожнистих трубочок. Мiж нижнiм i верхнiм сюжетними ярусами — смужка рослинного орнаменту. Цей орнамент переважно «графiчними» обрисами (чiтко окресленими листочками, квiтами i особливо тоненькими спiралями «вусикiв») урiвноважує бiльш масивнi «скульптурнi» форми нижнього i верхнього ярусiв. Якби не було цiєї смужки рослинного царства, пектораль, безумовно, не була б такою гармонiйною у своїх пропорцiях. На вiдмiну вiд наскрiзне рiзьблених сцен з багатьма просвiтами, рослинний орнамент укрiплений на «пiдкладцi» — плоскiй платiвцi, а тому тут уже iнша гра свiтла i тiней — м'якша i тонша. Символiзуючи радiсне буяння весни, рослини нiби служать компромiсом мiж жорстокiстю в свiтi тварин (напад хижакiв на травоїдних — у нижньому ярусi пекторалi) i злагодженiстю в людському суспiльствi (шиття ритуального одягу, доїння худоби у верхньому ярусi пекторалi).
чи то дошивають, чи то латають одежину — щось на зразок короткої кожушини. Праворуч — кобила з лошам, корова з телям, вiвця, коза з козеням, птах, що злiтає. Привертає увагу постать юнака. Пiдiбгавши пiд себе ноги (за звичаєм народiв Сходу), вiн доїть вiвцю. Лiворуч — тi ж самi тварини з молодим приплодом (але в iнших композицiях), а юний скiф, подоївши вiвцю, затикає амфору з молоком жмутком трави: так зберiгали молоко вiд швидкого скисання. У нижньому ярусi вiдтворено жорстоку боротьбу травоїдних тварин з хижаками. Особливим драматизмом сповнена боротьба коней з кровожерними грифонами. Перепиттям цiєї боротьби присвячено три сцени в центрi. А ось лев i леопард напали на дикого кабана (праворуч) i оленя (лiворуч), пси женуться за зайцем. Як узгодити цi сцени з розквiтом природи, зображеним у середньому ярусi, з миром i ладом, що його вiдтворив скiфський умiлець у верхньому ярусi? І чому такi рiзнi сюжети потрапили до царської нагрудної прикраси? Щоб вiдповiсти на цi питання, вченi звернулися до iндоiранської мiфологiї, яка лежала в основi вiрувань i космогонiчних уявлень скiфiв, i знайшли ключ до розгадки змiсту сюжетiв пекторалi. З'ясувалося, що основна тема пекторалi — це тема нового року, хоч вона абсолютно не пов'язується з нашими уявленнями про новорiчнi свята й обряди. Не забуваймо, що йдеться про сиву давнину. Новий рiк починався тодi не 1 сiчня, а у весняне рiвнодення — наприкiнцi березня, коли все живе дихало весною. Новорiчне свято було у скiфiв найвизначнiшим культовим святом. Вважалося, що набирається снаги не лише все живе у природi, але й сам цар сповнюється свiжою силою i мудрiстю, бо символiчно вступає у священний шлюб з богинею родючостi. Бiльше того, скiфи вiрили, що у новорiчне свято весняного сонцестояння їх царi давали поштовх цiлому рiчному цикловi, життєдайним силам природи.
а «священний одяг» для новорiчної церемонiї. Навколо них — вервечка домашнiх тварин з приплодом: телята, лошата, козенята щойно з'явилися на свiт, бо, за одвiчним iнстинктом, худоба дає приплiд якраз на порозi весни. Весну символiзують i молоденькi тужавi листочки, стебельця, «вусики» i квiти середнього ярусу. А хижаки у нижньому ярусi? Що в цiй сценi новорiчного, весняного? За уявленням скiфiв, це був один з етапiв (можливо, найхарактернiший) оновлення i очищення живої природи, який також асоцiювався з початком весняного пробудження: поява молодняка нiби супроводжувалась винищенням у тваринному свiтi старих i кволих тварин. Отже, мiж верхнiм i нижнiм ярусами пекторалi iснує глибокий символiчний зв'язок, який майстер-золотар передав за допомогою вражаючого художнього засобу — контрасту. Хто вiн, цей умiлець, генiальний витвiр якого майже через 2400 рокiв пiсля його створення став сенсацiєю в археологiї i мистецтвознавствi? Ми не знаємо нi його iменi, жодного факту з його життя, бо всi вони загубилися в глибинi вiкiв. Але можемо дещо сказати про його творче обличчя, майстернiсть, походження. Насамперед впадає в око те, що майстер досконало знав скiфську мiфологiю, скiфськi звичаї та обряди. Знав їх не завчено, не ззовнi, а зсередини, зокрема скiфськi новорiчнi культовi вiрування. Звiдси правомiрно припустити, що автор пекторалi був скiфом.
Її чудова декоративна урiвноваженiсть ґрунтується на глибокому знаннi законiв гармонiї. Кожна деталь вражає викiнченiстю, фiлiграннiстю. Ідеальнi пропорцiї зображених тварин у спокої i в русi, способи «вписування» постатей у заданий простiр, що вiдзначаються крутою кривизною i поступовим звуженням до країв, роблять цей витвiр близьким до творiв грецького мистецтва тiєї доби, зокрема до барельєфної скульптури на фронтонах грецьких язичницьких храмiв, навiть до такого всесвiтньовiдомого, як Парфенон. Скiфська пектораль зберiгається в Київському музеї iсторичних коштовностей України. Багато виробiв з металу, одяг для скiфiв виготовляли майстри-греки причорноморських мiст-колонiй Ольвiї, Пантiкапея, Херсонеса. Грецька культура справила значний вплив на скiфiв.
1. Бунятян К. П. Давнє населення України: Навч. посiбник. -К., 1999.
2. Геродот iз Галiкарнасу. Скiфiя. - К., 1992.
3. Давня iсторiя України: Навч. посiбник: У 2 кн./ Толочко П. П., Козак Д. Н., Крижпцыспн С. Д. та iн. - К., 1994. Кн. 1.
4. Залiзняк Л. Л. Нариси стародавньої iсторiї України. -К., 1994.
7. Лiндсей Дж. Коротка iсторiя культури. В 2-х томах: Пер. з англ. -К., 1995.
8. Ранние формы искусства. - ІУІ., 1982.
9. Сапронов П. А. Культурология: Курс лекций по теории н истории культуры. -СПб., 1998.
11. Степовик Д. Скарби України. – К.: Веселка, 1990
12. Тейлор Э. Первобытная культура. - М., 1989.
13. Лановик З., Лановик М. Українська усна народна творчiсть: Пiдручник. – К.: Знання-Прес, 2006.
|
