Антропологiчна концепцiя розвитку культури – зв’язку людини з природою
Реферат на тему:
«Антропологiчна концепцiя розвитку культури – зв’язку людини з природою»
Антропологiчну концепцiю розвивав американський етнограф д. Кребер, доповнивши її теорiєю стилiв фундаментальних форм культури. Вчений вважав, що стиль властивий всiм великим культурам та їх основним формам, поширюючи поняття стилю на науку, iдеологiю, мораль i спосiб життя. Визначають стиль епохи або цивiлiзацiї, на його думку, генiальнi особи, якi вносять iстотний вклад у розвиток тiєї чи iншої галузi культури. Володiючи значним етнографiчним матерiалом, американський вчений зробив вдалу спробу узагальнити рiзнi стилi локальних культур i сформулювати концепцiю стилiв загальнолюдської цивiлiзацiї.
Серед рiзних концепцiй культури вагоме мiсце посiдає соцiологiчна. Вона представлена в працях багатьох вчених, зокрема П. Сорокiна (1889—1968), Г. Маркузе, Т. Адорно та iн. Сутнiсть соцiологiчної концепцiї полягає в тому, що культура розглядається як цiлiсне утворення, складна iєрархiчна система культурних i соцiальних систем. Так, вiдомий соцiолог культури Питирим Сорокiн (росiйський вчений-емiгрант, згодом — президент американської соцiологiчної асоцiацiї) сформулював теорiю суперсистем культури. Вiн видiлив три основних типи культури, що лежать в основi суперсистеми. Серед них чуттєвий тип, для якого властиве чуттєве сприймання навколишнього свiту; iдеацiональний тип, для якого характерний рацiональний пiдхiд до дiйсностi; та iдеалiстичний тип, що ґрунтується на iнтуїтивiстському методi пiзнання. Кожна форма культурної суперсистеми, зокрема мова, мистецтво, мораль, релiгiя, фiлософiя тощо, має свою першооснову, яка складає матерiальне й iдеальне начала. Саме цi начала визначають тип культури i вiдповiдний йому свiтогляд. Культурну систему П. Сорокiн розглядає як вихiдний i вирiшальний фактор соцiального розвитку. "Саме культурний фактор, — пише вiн, — здiйснює визначальний вплив на появу, iснування i структуру соцiальних груп (систем), а не навпаки..."
i стають тепер бiльш iнтенсивними. Характеризуючи соцiальну i культурну динамiку, Сорокiн пише: "Зрозумез слiв, що соцiокультурнi феномени мiняють свої позицiї як у Дзичному, так i в соцiальному просторi. Вони неперервно мiгрують, ч Ркулюють i пересуваються з мiсця на мiсце, вiд однiєї групи до юi, вiд одного класу до другого, назад i вперед, згори вниз в рiзнотному стратифiкованому соцiокультурному унiверсумi. Авто-І ленiнський комунiзм, безрукавки, короткi зачiски, ванни i радiо, джаз i губна помада, теорiї революцiї i симфонiї Бетховена, захиснi тарифи i теософiя — всi цi практично культурнi об'єкти i цiнностi рухаються iз Сполучених Штатiв у Китай, з Вiдня в Сiдней i Калькутту, з Детройта в Москву, вiд вищих класiв до нижчих, з мiст до сiл, вiд аристократiв до пролетарiату i навпаки".
у своїй творчiй здатностi, рiзноманiтностi, перетвореннях i вiдмiнностях у будь-який момент свого iснування. У будь-якiй сферi культури часто нова система замiнює вiджилу. "Певнi стилi у мистецтвi, наприклад готична архiтектура, — пише вчений, — виникли, розвивались, досягли повного розквiту i тодi, вичерпавши свої можливостi, зупинялись або мумiфiкувались в епiгонських повтореннях, або гинули, давши простiр новому стилю". Це саме властиве й iншим сферам культури, в тому числi й економiчнiй полiтицi, соцiальнiй органiзацiї суспiльства,тощо.
релiгiйним, iдеалiстичним типом культури. Занепад сучасної захiдної культури створює можливiсть появи iншої культурної системи. Прихiд нової суперсистеми, зумовленої дiєю "принципу iманентних змiн", означатиме народження нової культури, що здатна виправити, якось оновити "ту систему культури", що деградує. Цикл культурних процесiв вiдбувається у власному колi, проходить "у холостому русi", вiдiрвано вiд суспiльної практики. В кiнцевому пiдсумку, на думку П. Сорокiна, однi iдеї породжують i замiнюють iншi iдеї.
Увагу багатьох дослiдникiв привертає криза сучасної захiдної; культури. Г. Маркузе, Т. Адорно та iншi вченi пов'язують виникнення кризи з такими сутнiсними характеристиками культури, як ре-i пресивнiсть та рацiональнiсть. Руйнування традицiй, рацiоналiзм, проникнення наукових методiв пiзнання в усi сфери знання не лише! пiдiрвали, на думку Г. Маркузе, основи дiяльностi та емоцiйний свiїї людини, але й придушили утопiю, фантазiю, спричинили кризу вiрш Все це привело до появи глибоких внутрiшнiх суперечностей у сфер культури.
фiлософ Хосе Ортега-i-Гассет (1883—1955). У своїй книзi "Повстання мас" вiн протиставив культуру елiти як творця духовних цiнностей i культуру мас як споживача культури. Споясиваючи духовнi цiнностi, народ перетворює справжню культуру в "ширвжиток", що дiстав назву "масова культура". Остання має утилiтарне призначення i є бездуховною за своїм змiстом. Вторгнення масової культури в сферу елiтарної, високої розцiнюється як наступ "варварства в культурi" або "контркультури". Аналiзуючи внутрiшньо-культурнi суперечностi, вчений протиставляє науку i культуру. Серед рiзноманiтних видiв духовної дiяльностi людей найбiльш стабiльною i живучою виявилась наука, її iстини незалежнi вiд людини, вони в наш час набули великого значення в усiх сферах духовного життя; значно зросли технiчнi засоби поширення досягнень науки i культури в цiлому. Все це, на думку вченого, призводить до деградацiї гуманiстичної культури. Погляди, що наука забезпечує блага людству, а її прогрес приносить користь, є проблематичними в наш час для багатьох вчених. Істини культури мають утилiтарне призначення. Вони мають сенс i сприймаються людьми лише тодi, коли стають частиною їх життєдiяльностi, сприяють задоволенню певних потреб. Свiт, в якому живе людина, — це не лише природне середовище, але й той "свiт людини", що створений самою людиною. Наука i культура протистоять одна однiй.
Значного поширення набула марксистська концепцiя культури. ЇЇ' основоположниками були К. Маркс (1818—1883) i Ф. Енгельс (1820— 1895). Вона ґрунтується на принципi, що визначальним у походженнi i розвитку культури є матерiально-перетворююча суспiльна дiяльнiсть людей, яка спрямована перш за все на задоволення матерiальних потреб, а також на формування висококультурної людини як суспiльного суб'єкта дiяльностi. В системi культури марксизм видiляє два рiвнi: матерiальну i духовну культури. Особливiстю матерiальної є те, що вона не рiвнозначна виробництву i матерiально-перетворюючiй Дiяльностi людей. Матерiальна культура характеризує дiяльнiсть людей з точки зору її впливу на розвиток людини, виявлення того, в якщо мiрi ця дiяльнiсть сприяє розвитковi обдарувань i творчих здiбностей особи, наскiльки вона реалiзує її сутнiснi сили, сприяє вдосконаленню людини. Духовна культура спрямована на перетворення духовного свiту людини i його соцiального буття, її цiнностi iснують колише в опредмеченiй. формi, але й в рiзних видах дiяльностi, що иван з процесом духовного виробництва (гра актора на сценi або в кiно, лекцiя викладача вузу або урок вчителя в школi, дiяльнiсть художника або письменника i т. д.). Для духовних цiнностей властива довговiчнiсть iснування. Матерiальнi цiнностi обумовленi рiвнем задоволення потреб (скажiмо, потреба в їжi, одязi, побутових умовах i т. iн.). В духовнiй сферi, наприклад, насичення знаннями, естетичними цiнностями не знає нiяких меж. Безмежнiсть споживання духовних цiнностей обумовлена перш за все пiзнавальною, моральною, естетичною, творчою дiяльнiстю людей. Перше мiсце в духовнiй культурi посiдає творча дiяльнiсть.
революцiї їх iнтеграцiя значно посилилась. З одного боку, зросла роль матерiальної культури в духовному життi суспiльства в особi засобiв масової iнформацiї i пропаганди, а з другого — через виробничу естетику, розвиток культури виробництва, перетворення науки в безпосередню виробничу силу тощо. На межi матерiальної i духовної культур виникають такi соцiальнi явища (архiтектура, дизайн, науковi дослiдження, виробниче навчання i т. iн.), якi одночасно є матерiальними i духовними. Все це — свiдчення цiлiсностi й системностi культури.
Особливiстю марксистської концепцiї є те, що вона ґрунтується на принципi формацiйного пiдходу до аналiзу культури. К. Маркс i Ф. Енгельс iсторiю суспiльства дiлили на три великi формацiї, яким, у свою чергу, вiдповiдали "три великi форми поневолення": рабство, крiпосництво i наймана праця. Ф. Енгельс у своїй працi "Походження сiм'ї, приватної власностi i держави" писав, що суперечностi докапiталiстичного суспiльства були прихованi становим розшаруванням, релiгiйними i полiтичними iлюзiями. К. Маркс пiдкреслював, що "iсторiя культури в цьому випадку повнiстю являється iсторiєю релiгiй i держави". Капiталiстична епоха, якою керує нестримне прагнення до наживи, розiрвала старi зв'язки мiж людьми. "У крижанiй водi егоїстичного розрахунку, — пiдкреслюється в "Манiфестi Комунiстичної партiї", — втопила вона священний трепет релiгiйного екстазу, рицарського ентузiазму, мiщанської сентиментальностi". Подальше зростання продуктивних сил суспiльства неминуче призвело до того, що приватна власнiсть стала перешкодою для розвитку суспiльного виробництва. Вона "неминуче породжує варварство всерединi капiталiстичної цивiлiзацiї". Вихiд з такої ситуацiї класики марксизму бачили у соцiалiстичнiй революцiї, яка повинна знищити приватну власнiсть на засоби виробництва, а отже — усунути антагонiзм класiв i побудувати новий тип культури, створити "асоцiацiю" вiльних громадян, себто "комунiзм" — стрибок з "царства необхiдностi в царство свободи". Це якiсно нове суспiльство, справжня висока цивiлiзацiя з вiдповiдно розвинутою культурою. Саме з комунiзму, на думку класикiв марксизму, розпочнеться справжня iсторiя суспiльства та його культури.
Ця широкомасштабна i захоплююча iдея переходу людства до вищого типу культури, царства свободи була теоретично обґрунтована на основi критичного аналiзу антагонiстичних суспiльно-економiчних формацiй, зокрема капiталiзму. Як гадали творцi марксизму, цивiлiзацiя досягла високого рiвня розвитку в серединi XIX столiття, а потiм розпочалась її деградацiя i занепад, оскiльки приватна власнiсть в iснуючiй формi гальмувала суспiльний характер виробництва. Капiталiзм повинен поступитися мiсцем комунiстичному суспiльству, яке у своїх працях К. Маркс i Ф. Енгельс охарактеризували лише в загальних рисах, залишивши дальшу розробку цiєї теорiї своїм послiдовникам.
богослова С. Пуфендорфа, культура — це промiжна ланка мiж Богом i людиною, її розвиток вiдбувається по волi Всевишнього. Будучи залежною вiд Бога, культура впливає на природу людини i визначає її дiяльнiсть.
Концептуальнi основи технологiчного розумiння культури були започаткованi ще основоположниками i провiдними богословами християнства. Так, Аврелiй Августин (354—430) у своїх працях "Сповiдь" i "Про град Божий" зробив спробу аналiзувати динамiку всесвiтньої iсторiї i культури людства. Історiю людства вiн роздiлив на Два етапи: "Град Божий", що заснований на любовi до Бога i "презирствi людини до себе", та "Град земний", що грунтується на "любовi людини до себе" i на "презирствi до Бога". Перший етап найбiльш овно уособлює церква, яка є зразком гармонiї соцiальних взаємовiдин, другий етап представлений державою, що є уособленням зла за грiховнiсть людини. Тiльки Божа благодать, на думку Автина, здатна вивести людину з грiховного стану i забезпечити ЇЇ спасiння.
Подiбний методологiчний пiдхiд властивий майже для всiх сучасеологiчних концепцiй культури. Розглядаючи культуру як "дар Божий", "iскру Божу" в людинi, сучаснi богослови всi досягнення духовної культури розглядають як похiднi вiд релiгiї, а культурний розвиток людства трактують як процес пошуку божественної першооснови. Наприклад, католицька культурологiя ґрунтується на принципi, що культура є наслiдком божественного одкровення, етапи культурного прогресу людства — не що iнше як наближення до пiзнання мудростi Творця i його волi. "Людям сьогоднiшнього дня, — пише французький фiлософ Жак Марiтен, — призначено пiдготувати прояв його мудростi в культурi". У книзi "Християнство i цивiлiзацiя" католицький соцiолог Е. Вiнтер пише, що саме релiгiйне мислення є домiнуючим в усiй iсторiї культури. У пастирськiй конституцiї, прийнятiй другим Ватиканським собором (1962—1965 рр.) пiдкреслено, що християнське вiровчення оновлює духовну культуру, опромiнює її з середини i дає животворнi паростки в людське серце.
Православна культурологiя ґрунтується на принципi, що культура виникла з релiгiйного культу. На думку М. Бердяєва, культура зв'язана з культом предкiв, обрядами, мiфами, традицiями. Всi складовi культури, зокрема фiлософська думка, поезiя, живопис, музика, архiтектура i т. iн., в органiчнiй цiлiсностi перебувають в церковному , культi. Диференцiацiя форм i видiв культури, на думку фiлософа, І приводить до втрати сакрального, розкладу релiгiйних i духовних основ. Православний фiлософ i богослов П. Флоренський доводив, що ' саме релiгiйний культ визначає естетичну спрямованiсть, пiзнавальне значення та виховну роль духовних цiнностей. Л. Карсавiн у своїй : книзi "Восток, Запад й русская идея" пiдкреслював, що саме релiгiйнiсть складає змiст культурно-iсторичного процесу — бо вона забезпечує вирiшення "основного завдання культури". (Завдання ж це полягає у здобуттi перемоги над забуттям i часом, над минулим i майбутнiм, над смертю.) Оскiльки захiдна культура пiд впливом матерiалiстичного соцiалiзму деградує, то її можна врятувати лише шляхом розвитку релiгiйностi. В цьому аспектi, вважав Карсавiн, завдання православної або росiйської культури є унiверсальним i водночас iндивiдуально-нацiональним.
людини, форма осмислення i правильного сприйняття культурних цiнностей. Подiбнi iдеї розвиває протестантський теолоп П. Тiллiх (1886—1965), який вважається одним з основоположникiв "теологiї культури". Все, що називається культурою, писав учений1пронизане вiдношенням людини до творця, отже, мiстить релiгiйний досвiд. Фiлософський аналiз цього досвiду i є теологiєю культури. У сучасних умовах, з точки зору Тiллiха, релiгiя i культура протистоять одна однiй. Це обумовлено тим,, що в умовах земної iсторiї або релiгiя пiдпорядковує собi культуру, або культура стає автономною вiд релiгiї, втративши при цьому смисловi основи. Обидвi крайнощi шкiдливi, оскiльки в них виявляється деструктивне начало. Завдання теологiї, пiдкреслює фiлософ, — вiдновити втрачений синтез християнства та культури, дати вiдповiдi на ключовi питання людського буття. Шукати Бога необхiдно не в потойбiчному свiтi, а в "глибинi людського буття". Сучасна цивiлiзацiя сприяє вiдчуженню людини вiд Бога, вiд свiту i самої себе. Як iдеал iсторiї Тiллiх висуває принцип гармонiї "теономної" i секулярної культури, подолання вiдчуження. Носiєм "нового буття" на думку фiлософа, є Ісус Христос — не Бог, що став людиною, а людина, якою вона повинна бути, i в цьому розумiннi "образ Божий" втiлений у людинi. На цiй основi субстанцiя (релiгiя) i форма (культура) постiйно спрямованi до синтезу i збереження творчої напруги iсторiї. Ідеї Тiллiха стали основою екуменiчного руху, спрямованого на подолання релiгiйних вiдмiнностей церков на засадах християнства.
вiн висуває принцип вiдповiдностi всiєї творчої дiяльностi людини нормам релiгiйної етики.
"цивiлiзаторською релiгiєю". При цьому пiдкреслювалось, що мусульманський свiт зобов'язаний саме iсламу будiвництвом мiст як осередкiв поклонiння Богу, центрiв розвитку знань, науки i культури.
Характерним для теологiчних концепцiй є протиставлення духовної І матерiальної культури. На думку богословiв, духовна культура досягає високого розвитку лише на основi релiгiї, оскiльки вона про-Іизана свiтлом божественного розуму. Що стосується людської дiяльностi І матерiальної культури, то вони враженi секуляризмом i атем, що є причиною занепаду життя суспiльства i гальмом культурного прогресу людства.
ряд оригiнальних концепцiй культури, основною тезою яких була iдея самоцiнностi нацiональної культури i її взаємозв'язку з культурами iнших народiв.
Належний вклад у розробку феномена культури зробила українська культурологiчна думка в XVI ст. У козацьких лiтописах та працях К. Саковича було висунуто оригiнальну теорiю розвитку культури, яка грунтувалася на видiленнi iманентних рис українцiв (героїзм, волелюбство, товариськiсть, лицарська вiрнiсть, почуття гiдностi), що нiбито були успадкованi "козацьким народом" вiд могутнього племенi сарматiв та хозар.
|
