Адаптацiя та асимiляцiя як основнi форми iснування етносу в полiкультурних вимiрах соцiуму
Духовна культура сучасної України характеризується атмосферою полiетнiчної наповненостi соцiального життя на усiх рiвнях творчої самореалiзацiї особистостi: у iсторичнiй свiдомостi, естетичнiй та моральнiй свiдомостi та дiяльностi, практицi мистецтвотворення. Історична традицiя українського етносу неодноразово перетиналась з iсторiєю як близьких сусiдiв – схiднослов’янських, польських, литовських, румунських, болгарських, турецьких, татарських етносiв, так й з iсторiєю грецької, вiзантiйської, романо-германської, арабо-мусульманської традицiї, започатковуючи мiжетнiчний дiалог. Пiсля зустрiчi та розумiння українським етносом iншої етнокультурної традицiї в автохтоннiй культурi виникали настрої не тiльки оптимiзму та доброзичливостi, але й, нерiдко, вiдчуття ворожостi, пригнiченостi, непримиримої тотальностi, вiдчаю, що згодом вiдображалось у мистецькiй практицi барокового синтезу, формувало принципи екзистенцiального свiтовiдчуття. З iншого боку, геополiтичнi фактори «ризику сусiдства» українських земель виражались у впливовi нацiонально-культурних полiтик тих iмперiй, у складi яких пiзнiше перебувала Україна. Цi фактори, помноженi на мiграцiйнi процеси iсторичного розвою та мiграцiю сучасного глобалiзованого свiту, обумовлюють специфiку основних форм iснування українських етносiв у полiкультурному соцiальному середовищi iсторичної традицiї та сучасної картини мiжнацiонального спiлкування. Саме тому аналiз основних форм iснування етносу в iсторичнiй традицiї української духовної культури є актуальним завданням сучасної науки, що дозволяє розкрити певнi загальнi закономiрностi категорiї «дiалогу культур» – важливої координати сучасних процесiв євроiнтеґрацiї.
Я. Дашкевича, М. Поповича, П. Толочка, Л. Залiзняка [див. 1], а також, Є. Горюнова, Л. Нiдерле, Б. Рибакова, В. Сєдова, Р. Терпиловського, П. Третьякова, О. Трубачова. Серед вiтчизняних дослiдникiв теорiї етнiчного життя слiд вiдзначити насамперед працi І. Кононова, О. Нельги, А. Пономарьова, М. Поповича, Т. Рудницької, Я. Самборської, Л. Шкляра, М. Шульги. Мистецький фактор адаптацiї особистостi висвiтлено у працях Г. Меднiкової.
Мета даної статтi соцiуму. Досягнення цiєї мети передбачає розв’язання таких завдань в iсторичнiй ретроспективi пiд кутом зору дiалектичного методу пiзнання, на основi теоретичних та методологiчних засад сучасної фiлософiї культури.
Поняття «полiкультурних вимiрiв соцiуму» включає у себе усвiдомлення багатонацiональної сутностi будь-якого розвиненого суспiльства, тобто тих нацiонально-культурних вимiрiв розвитку соцiуму, що мали закрiплення в iсторичнiй самосвiдомостi етносу та сформували певний етностереотип сприйняття Іншого та спiлкування iз ним. Поняття «полiкультурних вимiрiв соцiуму» дiалектично близьке до категорiї «дiалогу культур». Останнiй як практична галузь реалiзацiї культурного досвiду етносу обумовлює онтологiю розвитку полiкультурних вимiрiв соцiуму загалом та культурного середовища окремої країни, що також не мислиться без зв’язку та взаємодiї культур рiзних етносiв. Водночас полiкультурний досвiд соцiуму встановлює певнi нормативнi правила спiлкування, якi, легiтимуючись на законодавчому рiвнi, впливають на дiалог культур рiзних етносiв, що проживають на територiї конкретної країни. Дiалог культур українських етносiв, виступаючи фактором формування полiкультурних вимiрiв українського соцiуму, ґрунтується на усвiдомленнi окремими етносами автентичностi своєї власної культурної традицiї та закрiпленнi цього усвiдомлення в iсторичнiй пам’ятi. Мiжетнiчний культурний дiалог реалiзується, з одного боку, у практичних галузях дiяльностi етносiв – мистецтвотвореннi, полiтичнiй взаємодiї, наукових пошуках тощо, з iншого – в основних соцiальних формах iснування етнiчного життя в умовах конкретного нацiонально-культурного середовища. Основнi форми iснування етносу, що виражаються у концепцiях адаптацiї, акультурацiї, асимiляцiї, iнтеграцiї, колонiзацiї, являють, по сутi, основнi форми мiжетнiчного спiвiснування, що змiнювались протягом iсторичної традицiї.
радянський археолог та iсторик культури Б. Рибаков розмiщує слов’ян в Поднiпров’ї, Побужжi, Поднiстров’ї. Натомiсть видатний чеський славiст Л. Нiдерле мiсцем розташування слов’ян називає територiю вiд Вiсли до Днiпра, на пiвдень вiд Прип’ятi, а О. Трубачов називає всю гiдронiмiю сучасної України слов’янською. П. Третьяков дотримується думки, що бiля витокiв слов’янського етносу стоять землеробсько-скотарськi племена, якi проживали в І ст. н. е. мiж Днiстром i Днiпром, а на межi епох вони просунулись на рiки Сож, Десну i вже у ІІ-ІІІ столiттях нашої ери добре опанували територiю сучасної Київщини i розселились по всьому басейну Днiпра. Археологiчнi пам’ятки київського типу Є. Горюнов назвав близькими до зарубинецької та колочинської культури i на цiй пiдставi вважав обидвi культури «праукраїнськими». Український археолог Р. Терпиловський, дослiджуючи витоки київської культури, наголошує на її зв’язку з колочинською та празькою культурами, датуючи київську культуру V столiттям н. е. Отже, київська культура, по сутi, кристалiзує культуротворчiсть українського етносу i розкриває походження українського народу на його етнiчнiй територiї у Днiпро-Бузькому басейнi. Натомiсть В. Сєдов вважає, що слов’янськi етноси, якi проживали побiля рiчок Днiстра та Пруту у V–VII столiттях, мали вищий культурний розвиток, анiж етноси Поднiпров’я. Український археолог В. Баран вiдстоює думку про локальний характер культур Поднiпров’я та Поднiстров’я, вiн визначає генетичнi коренi слов’янського етносу починаючи з перших столiть нашої ери [див. 2].
Наведенi дослiдження не вiдображають загальної картини етногенезу слов’ян, оскiльки археологiчнi пам’ятки, як правило, дуже важко вiднести до здобуткiв культури того чи iншого етносу i чим бiльш заглиблена ретроспектива етнокультурного аналiзу, тим ще важче це зробити iсторику, культурологу, лiнгвiсту. Мабуть, тому в iсторiї культури нерiдко застосовується iнший принцип – визначення сучасного етнокультурного поля i автоматичного зарахування до нього всiх етнiчних утворень, що зустрiчались в iсторiї цього краю. Дiйсно, географiчний фактор править за необхiдну умову дiалогу людини та природи, дозволяє адаптувати людське начало в умовах конкретного природного середовища та закрiпити його у свiтi культури. Однак цей пiдхiд можна назвати спрощенням всiєї складностi етнокультурної «сертифiкацiї», оскiльки немає достовiрних вiдомостей про те, що, наприклад, представникiв первiсної культури – трипiльцiв можна вважати праслов’янами лише тому, що вони проживали на територiї сучасної України, мали антеїстичний менталiтет з рисами матрiархату. Цього замало. Щоб довести приналежнiсть того чи iншого етнокультурного утворення до пращурiв слов’ян, наукова думка повинна виробити поряд зi згаданими (територiальна та ментальна спорiдненiсть) бiльш чiткi критерiї iдентифiкацiї. На сьогоднi таким критерiєм називають мовний вимiр, оскiльки вiн вважається найвищим ступенем кодифiкацiї знання. Мова об’єднує процеси адаптацiї етносу до природних умов iснування, культуру господарювання, суспiльну органiзацiю, мистецтво у єдиний культурний вимiр. «З кiнця І тис. до н. е. до ІІІ – ІV ст. н. е. вiдбуваються рiзкi змiни в праслов’янськiй мовнiй системi, – вiдзначає М. Попович, – еволюцiонує її граматичний лад, глибоко змiнюється її фонетична система – вiдбувається палаталiзацiя приголосних (з’являються «нь» i «н», «ть» i «т» тощо), усуваються деякi дифтонги, вiдпадають приголоснi в кiнцi слiв i так далi. Праслов’янська мова дедалi бiльше диференцiюється на окремi дiалекти. А з V ст. н. е. розвиток праслов’янської мови вступає в новий етап у зв’язку з початком ери великого переселення слов’янських народiв» [3, с. 13].
старожитностей слов’ян цього перiоду проявлявся на всiх рiвнях суспiльної свiдомостi та практики – у особливостях свiтовiдчуття, сакральнiй картинi побудови Всесвiту, мовному вимiрi. Це, очевидно, означає, що мiграцiйний фактор мав наслiдки «експорту культурного продукту» слов’ян, що був адекватно сприйнятим та культурно засвоєним на нових землях. З iншого боку, розумiння, як необхiдна передумова дiалогу культур, передбачає сприймання iншого культурного контексту – слов’яни запозичували елементи мiсцевих культур, утворювали мiшанi шлюби з мiсцевим населенням. Так започатковувались «мiкроетноси» чехiв, хорватiв, сербiв, полякiв, дулiбiв, волинян, полян, дреговичiв, кривичiв, уличiв та iн.
як з попередньою iсторичною традицiєю (зарубинецької (ІІ ст. до н. е. – ІІ ст. н. е.), пшеворської (ІІ ст. до н. е. – ІУ ст. н. е.), черняхiвської (ІІ – УІІ (У) ст. н. е.), київської (друга чверть першого тисячолiття) культур), так i духовною культурою своїх сучасникiв – Вiзантiєю, Хозарiєю, Грецiєю, Болгарiєю, Скандинавiєю, Арабським Сходом, країнами Центральної та Захiдної Європи. Високого авторитету давньоруська культура досягла завдяки вкрай вигiдному геополiтичному розташуванню та вмiнню правителiв скористатись цiєю перевагою. Перебуваючи на перехрестi торговельних шляхiв, Давня Русь саме через економiчну сферу започаткувала мiжкультурний дiалог як iз захiдною, так i зi схiдною культурною традицiєю. Цьому сприяли численнi ремiсничi вироби (посуд, предмети побуту, зброя тощо), що потрапляли на ринки давньоруських мiст, та окремi витвори мистецтва, якi були подарованi знатi та мали певну цiннiсть. У сукупностi з вiйськовими трофеями вони репрезентували свiт Іншого i насамперед його естетичнi уподобання. Було й безпосереднє спiлкування з iноземцями – торговцями та послами, вiдвiдували далекi землi й русичi. Проте подiбнi контакти викликали радше зацiкавлення, нiж дiалог, можна сказати, що до справжнього дiалогу свiдомiсть русича тiльки готувалась. Близькiсть та почуття iнтимностi у дiалозi культур виникає тодi, коли представник одного народу має почуття прихильностi щодо представника iншої культури незалежно вiд особистих контактiв. Це означає, що культури мають бути «знайомими», упiзнаваними з першого погляду, тобто мати численнi мiжкультурнi зв’язки у багатьох сферах – соцiальнiй, полiтичнiй, свiтоглядно-духовного свiтовiдчуття.
Високого авторитету культура набуває не завдяки своїй силi та вiйськовiй звитязi, навiть не завдяки своїй високiй духовностi та витонченостi, але завдяки вмiнню знаходити компромiси, йти на дiалог, вiдшукувати спiльну мову з суперником. Пiсля успiшних вiйськових походiв схiдних слов’ян на Вiзантiю та особливо пiсля хрещення та встановлення династичних зв’язкiв з Європою Русь набуває мiжнародного статусу, постає у свiдомостi Іншого як рiвноправний опонент, як цiннiсть. Зрiлiсть та гнучкiсть полiтичної системи Київської Русi плекала культурнi здобутки через призму зв’язку рiвноправного з рiвноправним у багатьох галузях художньої культури, зокрема лiтератури, архiтектури, образотворчого мистецтва, музики, тобто насамперед у тих видах мистецтв, якi висвiтлювали православний дух вiри. Існували й свiтськi варiанти згаданих мистецтв: ткацтво, килимарство та вишивка, свiтська музика й танок, проте можна зробити припущення, що в часи Середньовiччя саме сакральне мистецтво вiдiгравало формотворчу роль у процесi становлення своєрiдностi етнокультури та її зв’язкiв з iншими культурними контекстами. Пiсля офiцiйного хрещення Русi князем Володимиром йде наслiдування вiзантiйського стилю сакрального мистецтва у виглядi загартованого добою iконоборства та остаточно сформованого естетичного канону класичної зрiлостi, що не вiдповiдає естетичним смакам русича, вiдлякує «iноземною» довершенiстю. Тому вiзантiйське мистецтво зазнало творчого переосмислення, адаптацiї до мiсцевих умов.
мистецтва Вiзантiї. Навiть вiдображення суто нацiональної тематики (фреска «Сiм’я Ярослава Мудрого» у Софiї Київськiй) наслiдує вiзантiйськi джерела демонстрацiї богообраностi князя (iмператора). Адаптацiйний потенцiал вiтчизняної культури розкривався на кожному етапi її культурно-iсторичного розвитку. За доби Середньовiччя вiн найбiльше вiдбився у мистецтвi, яке, як ми уже зазначили, репрезентувалося у адаптацiї класичного вiзантiйського мистецтва до мiсцевих умов. Дiалог давньоруської та вiзантiйської культурних традицiй фiксувався у численних прикладах формотворення специфiки, власне давньоруського культурного простору через адаптацiю. Мистецтвознавцi визначають, принаймнi, п’ять вiдмiнностей давньоруського образотворчого мистецтва вiд вiзантiйського. У планi розмiщення фрескового розпису давньоруське мистецтво вiдрiзняється 1) вiдсутнiстю суворої геометричностi; 2) покриттям масиву стiни у виглядi «суцiльного килиму»; 3) зображення не маскують масив стiни, а виявляють його тектонiку. У планi синтезу форм мистецтва тут прослiдковується бiльш органiчне поєднання фресок та мозаїк; бiльш рiзноманiтний орнаментальний колорит [5].
Зупинимось бiльш детально на останньому зразковi творчого переосмислення художнього контексту Іншого – вироблення орнаментальної специфiки сакрального мистецтва. Звичайно, орнамент належить до бiльш архаїчних уявлень про свiтобудову, нiж християнська картина свiту, орнамент своїм корiнням сягає часiв язичництва. Очевидно, вiдведення певного мiсця пiд орнаментальний розпис храмiв свiдчить про свiтоглядний синкретизм язичницької та християнської вiри, з одного боку, з iншого – вiдбувається адаптацiя нової релiгiї до мiсцевих умов ще сильного язичництва. Мiфологiчний iмпульс язичництва, кодований у орнаментi та закладений у свiдомостi людини починаючи ще з доiсторичних часiв, продовжує розкриватись у сучасних етнокультурних вимiрах, особливо у рiзних видах декоративно-прикладного мистецтва: вишивцi, ткацтвi, килимарствi, рiзьбленнi; обрядовостi народних свят, численних прикметах. Звернiмося до символiки орнаментального розпису. За М. Поповичем, рiзьблення росiйських прялок засвiдчує орнаментальне вираження уявлень про символiку Всесвiту, де вiдбувається протиставлення круглого верху – неба та квадратного низу – землi. Чи вiдбувається подiбне орнаментальне протиставлення у давньоруському храмi? Дiйсно, православ’я, на вiдмiну вiд католицизму, розумiє людину як iстоту, що поєднує у собi два начала – божественне та грiховне, небесне та земне, проте людина як така перебуває за межами сакральної архiтектонiки. Храм, за догматикою християнства, це – образ неба на землi: «Ми не знали, де перебуваємо – на землi чи на небi» – iз захопленням дiлилися своїми враженнями посли князя Володимира пiсля перебування пiд час лiтургiї у соборi Святої Софiї у Константинополi. Тому в храмi як образi неба на землi має панувати гармонiя та лад, лише тодi архiтектура як синтез мистецтв у «застиглiй музицi» форми несе високий змiст – викликає пiднесенi почуття i разом з ними спонукає особистiсть до роздумiв над високими iдеалами моральностi. Саме тому орнаментальне оздоблення собору «примиряє» верх i низ одномiрним рисунком, що пiдiймається знизу, через високопiднесенi арки, сягає пiдкупольного простору – верху. Саме тому орнамент має далеко не тiльки декоративну функцiю, а виступає у свiдомостi русича у ролi свiтоглядної об’єднавчої основи буття, що виражається у «зримому образi» як синтезуючiй засадi всього архiтектурного ансамблю.
до iсторичних першоджерел, якi описують мiжетнiчнi взаємовiдносини цього часу. У «Повiстi минулих лiт» Нестора Лiтописця описується подiя мирного спiвiснування етносiв: «І жили в мирi поляни, i древляни, i сiверяни, i радимичi, i вятичi, i хорвати» [4]. Хоча перебiг подальших iсторичних подiй, описуваних Нестором, засвiдчує порушення принципiв дiалогу культур i насамперед загальнолюдських принципiв, перетворює мирне спiвiснування етносiв у вороже ставлення до Іншого. У 945 роцi, пiсля успiшного походу «у древляни», вiйсько полян – Ольги та Ігоря повертається до Києва. Та чим керується князь Ігор, коли говорить Ользi про бажання повернутись до древлян – прагненням наживи та самовпевненiстю чи легковажнiстю та полiтичною непослiдовнiстю? У будь-якому разi князь Ігор порушує «неписанi» правила оподаткування, що ґрунтуються на суто людському ставленнi до Іншого, князь порушує мiру встановлених взаємовiдносин давньоруських етносiв, за що й платить своїм життям. Така суто людська риса, як жадiбнiсть, у поєднаннi з силою князя характеризує вже iншу, тваринну ознаку – хижiсть. Мабуть, тому древляни порiвнювали ясновельможного князя з вовком, що внадився до овець, i тому як хижак, який прийшов з Іншого свiту i який порушує закони цього свiту, вiн стає на шляху фiзичного знищення. Та чи набагато гуманнiше за древлян чинить Ольга? Княгиня також дiє з позицiй сили, а бiльша сила перемагає меншу. Ольга мститься древлянам за свого чоловiка, вчинивши тризну, – вбиває землею, вогнем та мечем, опiсля чого, не заспокоївшись, знову нищить мiсто та старiйшин за допомогою вогню, iнших б’є, iнших – вiддає в рабство та обкладає даниною. Так вчинив би, напевно, будь-який непересiчний стратег Середньовiччя, для якого гуманiстичнi принципи зовсiм не виступають в ролi принципiв життєдiяльностi, його свiт – це свiт жорстокого iснування. У «Повiстi…» звертає на себе увагу образнiсть у вiдображеннi винахiдливостi та «вишуканостi» тортур (якими б мiг зацiкавитись автор «Наглядати й карати» М. Фуко), що могло бути художнiм прийомом автора – полянина Нестора з iдеологiчною метою залякування непокiрних. Іншi особливостi описуваних подiй свiдчать про непримиреннiсть до ворога, хитрiсть, обман, тортури вогнем (що, очевидно, за задумом автора, несе очищувальний ефект), вони артикулюють не стiльки iдею смертi як спокути, скiльки iдею страждання ворога, який все одно рано чи пiзно буде слабший за ясновельможного князя. Чи у таких категорiях описується дiалог культур? Напевно – нi. Очевидно – мова повинна йти про такi форми iснування етносу, як акультурацiя й асимiляцiя. Говорячи сучасною мовою, Нестор Лiтописець описує процеси економiчного та полiтичного тиску одного етносу на iнший, примiтно й те, що етнос древлян у «Повiстi…» бiльше не згадується, що засвiдчує факт його зникнення пiд впливом асимiлятивного тиску.
факти полiетнiчної наповненостi соцiальної сфери життя мiст, особливо це стосується великих мiст – Києва, Новгорода, Чернiгова, Галича, Володимира та iнших (до монгольського нашестя налiчувалось близько 300 мiст), що сприяло дiалогу культур, налаштовувало культуротворчiсть етносiв на спiльну дiю, в якiй синтезувались рiзнi культурнi традицiї. У спецiальному дослiдженнi М. Г. Рабиновича «Нариси етнографiї руського феодального мiста» (М., 1978) говориться, що етнiчна специфiка мiста полягає у тому, що «його етнiчний склад неодмiнно повинен бути значно складнiшим, нiж склад сiльського населення. Вона обумовлена самим характером мiста як центру ремесел i торгiвлi, центру культурного i полiтичного, вiйськового i адмiнiстративного, центру, що притягує до себе населення не тiльки найближчих передмiсть, а й бiльш вiддалених земель i країн…» [Цит. за 5, с. 20]. Отже, iноземцi брали активну участь у соцiальному та культурному життi мiст Київської Русi, вони були тими «каталiзаторами» дiалогу культур, що привносили традицiю Іншого у давньоруський культурний контекст. Великi мiста Стародавньої Русi мали мiж собою мiцнi культурнi взаємозв’язки. Пiзнiше, в умовах феодальної роздробленостi ХІІ – ХІІІ ст., культурнi зв’язки не розривались, вони продовжували духовний дiалог давньоруських етносiв у багатьох галузях наукової та художньої творчостi. Вiтчизнянi дослiдники вiдзначають культурну специфiку феодальної роздробленостi давньоруського мiста: падiння влади центру над регiонами супроводжувалось не занепадом (аграризацiєю) мiст, як це було, наприклад, у Вiзантiї, а розквiтом мiського життя, найвищим за доби староруського Середньовiччя пiднесенням освiти, науки, мистецтва. Однiєю з причин найвищого культурного злету руських земель кiн. ХІІ – поч. ХІІІ ст., на нашу думку, є змiни у етносвiдомостi. Коли на свiтоглядному рiвнi не спрацьовує етностереотип «центр – периферiя», з’являється рiвноправнiсть i повага до Іншого, що править за основу дiалогу культур давньоруських етносiв. Тiснi культурнi взаємозв’язки давньоруських етносiв знайшли своє вiдображення у лiтописних джерелах, зокрема у Київському та Галицько-Волинському лiтописi.
художнього контексту вiдбувалась у свiтоглядному синкретизмi язичницької та християнської вiри, що, у символiцi архiтектури як синтезу мистецтв, виражалось у орнаментальному примиреннi «верху» i «низу».
1978; Баран В. Д. Сложение славянской раннесредневековой культуры и проблема расселения славян // Славяне на Днестре и Дунае. К. 1983; Баран В. Д. Походження слов’ян. К. 1997; Брайчевський М. Ю. Бiля джерел слов’янської державностi. К. 1964; Брайчевський М. Ю. Походження Русi. К. 1968; Попович М. В. Нарис iсторiї культури України. – К.: «АртЕк», 1999. С. 7–13.
2. Третьяков П. Н. Восточнославянские племена. М. 1953; Седов В. В. Восточные славяне в VI–XIII вв. М. 1982; Седов В. В. Древнерусская народность. – М. 1999; Рыбаков Б. А. Славяне в Европе в эпоху крещения рабовладельческого строя // Очерки истории СССР: Кризис рабовладельческой системы и зарождение феодализма на территории СССР. III–IX в. в. – М. 1958; Нидерле Л. Славянские древности. – Л. 1950; Трубачев О. Н. Название рек Правобережной Украины. – М. 1968; Кухаренко Ю. В. К вопросу о славяно-скифских и славяно-сарматских отношениях: По данным погребального обряда // СА. – М. 1955, т. 22; П. Н. Третьяков. По следам древних славян. – Л. 1982, с. 21–31; Третьяков П. Н. О древнейших русах и их земле // Славяне и Русь. – М. 1968; Терпиловский Р. В. Киевская культура // Этнокультурная карта территории Украинской ССР в І тысячелетии н. э. – Киев. 1985; Сєдов В. В. Древнерусская народность. – М. 1999; Баран В. Д. Велике розселення слов’ян // Археологiя. – К. 1998, №2, с. 30–37; Баран В. Д. Давнi слов’яни. – К. 1988, с. 211–218.
|
